Методи теоретичних досліджень

Структуризація об’єкта – необхідна умова його вивчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві складові об’єкта – елементи, підсистеми, компоненти, зв’язки, властивості, функції та ін. Опис структури об’єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємозв’язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допомогою метода класифікації – багатоступінчатого, послідовного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, складу елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв’язків.

Структуризація – засіб пізнання ступеня складності будь-якого об’єкта чи процесу на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об’єкта дослідження є системно - діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба – суб’єкт – об’єкт – процеси – умови – результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід – це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність – форма активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова – як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному – як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни об’єкта діяльності у процесі діяльності.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід. Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предметом синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сферу його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації – нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подальшого розвитку.

З позицій синергетичного підходу неможливо традиційними детерміністськими методами вивчати розвиток складно організованих систем. Синергетичний підхід демонструє, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій синергетичного підходу дає змогу визначити, що:

1) складно організованим системам неможливо нав’язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (невизначеності ситуації);

4) для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку;

5) кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

6) складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;

7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу – достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил – мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

· інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

· практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

· інформація є носієм сенсу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

· всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний характер;

· Всесвіт – це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та суспільних явищах стало об’єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання – інформаційного підходу, який дає змогу дослідити об’єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації, що використовується комунікаційними посередниками та його споживачами.

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальними можливостями культурології – науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість дослідити безліч природних, соціальних, екологічних, економічних, педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є розгляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи «Культура», яка складається з трьох основних відносно самостійних підсистем: системи «Природа», системи «Людина» і системи «Суспільство».

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенціал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури і т.д.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномена.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає к такому:

1) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

2) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

3) використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних,функціональних,інструментальних та інших можливостей;

4) знанні та використанні теоретичних досягнень культурології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології.

Нині у межах культурологічного підходу активно розвивається соціокультурний підхід – теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства.

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з’ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності – це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов’язані з соціальним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або загальнолюдські цінності: життя, здоров’я, любов, освіта, праця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності.

Пізнавальний або когнітивний принцип пов'язаний із загально філософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективним у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб’єкт, мовна особа, комунікант. Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єкта дослідження суттєве значення має моделювання. Метод моделювання зарекомендував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вербальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка відображаючи або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об’єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

1) постановка завдання;

2) визначення аналога;

3) створення або вибір моделі;

4) розробка конструкту;

5) дослідження моделі;

6) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних галузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструктивного знання за допомогою кількісних методів.

Бібліометрія – метод кількісного дослідження друкованих документів у вигляді матеріальних об’єктів або бібліографічних одиниць, а також замінників тих чи інших.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу структури і особливостей наукової інформації, закономірностей процесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей.

Такими є основні загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини.

3. Конкретнонаукова ( або частковонаукова) методологія – це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв’язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник.

Рівень конкретно наукової методології потребує звернення до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюється за такими напрямами:

• вивчення наукових праць відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;
• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;
• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали дану проблему;
• проведення досліджень специфічних підходів для вирішення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;
• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;
• вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Отже, виходячи з методологічних основ наукового дослідження, необхідно чітко відповісти на запитання про: передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об’єкта, предмета дослідження), суперечності, що виникають в процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження.

Концепція – це система поглядів, система опису певного предмета або явища стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Стосовно магістерської роботи обов’язково повинно бути присутнім аналіз методологічних основ дослідження. Наведемо декілька прикладів обґрунтування методологічних і теоретичних основ дослідження.

Методологічну основу дослідження становлять загальні положення кадрової політики, викладені в Державній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття); філософські та психологічні положення теорії пізнання (науковість, історизм, ціле покладення); загальнонаукові принципи і підходи до вивчення явищ освіти, культури і мистецтва; наукові положення про системний підхід до процесів керування педагогічними об’єктами, положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість педагогічних процесів та явищ; моделювання як важливіший шлях пізнання; сучасні дослідження з проблем формування педагогічної майстерності педагога (І.А. Зязюн, В.А. Крутенький, Н.В. Кузьміна, А.В. Мудрик, О.М. Пєхота, Л.П. Пуховська та ін.); професійної підготовки хореографа в системі вищої гуманітарної освіти (С.Г. Забредовський, С.А. Легка, О.О. Та ранцева та ін.); особливостей аматорського художньо-естетичного процесу (Л.В. Дорогих, А.С. Каргін, В.І. Мазепа, О.В. Петров, Л.М. Попов та ін.).

Методологічну та теоретичну основи дослідження складають соціологічні та соціально-психологічні теорії соціалізації (Г. Андреєва, Н. Андреєнкова, І. Кон, Н. Лавриненко, М. Лукашевич, В. Москаленко та ін.); Сучасні соціально-педагогічні підходи до аналізу процесу соціалізації дітей та молоді (І. Зве рева, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, Л. Міщик, А. Мудрик та ін.); роботи, в яких розглядаються проблеми професійної підготовки студентів мистецько-педагогічних спеціальностей у навчальній та поза навчальній діяльності 9Р. Береза, Л.Бєлікова, В. Дряпкіна, О. Рудницькі, Н. Срібна та ін.).

Методологічною основою дослідження є концепція соціально-діяльніснотворчої сутності особистості, взаємозв’язку її соціального й професійного розвитку. Методологічною базою дослідження є положення філософської, психологічної та педагогічної науки про принципи соціодетермінізму людської діяльності. Важливим аспектом методологічного обґрунтування дослідження стали положення соціальної та психолого-педагогічної науки щодо творчих потенцій суб’єкта, а також концептуальні ідеї системного підходу до осмислення сутності особистісної самореалізації студентів – майбутніх учителів та умов ефективного їхнього становлення.

Методологічну основу дослідження становлять:

Філософські положення про єдність історичного і логічного, про об’єктивний та історичний підхід до аналізу процесів розвитку освіти й організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, про взаємозумовленість суто педагогічних і соціокультурних явищ і процесів та необхідність їх вивчення у зв’язку з конкретними історичними умовами суспільного життя; принципи історизму, діалектики, детермінізму, системності.

Дослідження здійснювалося з урахуванням:

• синергетичного підходу, який дозволив науково-дослідну роботу розглядати як таке знання, що має власну логіку самоорганізації;
• системного підходу, що дав можливість дослідити взаємозв’язок і взаємодію теорії і практики організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах;
• аксіологічного, що забезпечив визначення певних цінностей організації науково-дослідної роботи та становлення до них;
• історико-компаративістського, що дав змогу порівняти і зіставити зміст і форми організації науково-дослідної роботи на різних етапах її розвитку;
• культурологічного підходу, за яким організація науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах освіти розглядалася в контексті розвитку культури.

Лекція 4. Методи і техніка дослідження (2 год.)

План

1. Загальні поняття про метод і методику дослідження.

2. Використовування методів наукового пізнання.

3. Методи, що застосовуються на емпіричному й теоретичному рівнях досліджень.

4. Методи теоретичних досліджень.

5. Застосування логічних законів і правил.

1. Метод (гр. methodos) – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод – це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на питання: як пізнавати.

Методика (гр. methodike) – сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження – це система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод критичного аналізу наукової і методичної літератури, практичного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки дослідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, моделювання, конвент-аналіз, експеримент та ін.

Вибір конкретних методів дослідження диктується характером фактичного матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій з теоретичним та фактичним матеріалом у заданій послідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька методик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою є методика експериментальних досліджень. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні.

Класифікація методів розроблена слабо.

Досить поширеним є поділ основних типів методів за двома ознаками: мети і способу реалізації.

За першою ознакою виділяються так звані первинні методи, що використовуються з метою збору інформації, вивчення джерел, спостереження, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отриманих даних – кількісний та якісний аналіз даних, їх систематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними методами і прийомами, що дають змогу перевірити отримані результати. Вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру співвіднесення постійних і змінних чинників.

За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальніта експериментально-ігрові методи. До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації – перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні методи – графи, схеми, діаграми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уявлення про досліджуваний об’єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв’язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’ємі. Ці методи тісно пов’язані з комп’ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються об’єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. Вони використовуються у психології («трас акційний аналіз»), соціології («управління враженнями», «соціальна інженерія»), в методиці нетрадиційного навчання.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних можливостей: етапні, тобто пов’язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, експеримент, а до другої – абстрагування, узагальнення, дедукцію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

2. Методи наукового пізнання поділяються на загальні й спеціальні. Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи дослідження потребують застосування спеціальних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкретних спеціальних науках.

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних, використовуються в дослідницькому процесі в різноманітних науках.

Загальні методи наукового пізнання умовно поділяють на три великі групи:

· методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

· методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);

· методи або методологія, що використовуються на теоретичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно - діяльнісний підхід).

Спостереження – систематичне цілеспрямоване вивчення об’єкта. Це найелементарніший метод, який є, як правило, складовою інших емпіричних методів.

Щоб стати основою наступних теоретичних і практичних дій, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

· задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

· планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

· цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

· активності (спостерігач активно шукає потрібні об’єкти, риси явища);

· систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження, як метод пізнання, дає змогу отримати первинну інформацію про об’єкт дослідження у вигляді сукупності емпіричних тверджень.

Порівняння – один із найпоширеніших методів пізнання. Це процес встановлення подібності або відмінності предметів і явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об’єктам.

Метод порівняння дасть результат, якщо відповідатиме таким основним вимогам:

· можна порівнювати лише явища, між якими є певна об’єктивна спільність;

· порівняння необхідно здійснювати за найсуттєвішими, найважливішими (в межах конкретного пізнавального завдання) рисами.

Інформацію про об’єкт можна отримати двома шляхами:

· безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

· результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація).

Найпоширенішим і найважливішим способом такої обробки є умовивід за аналогією. Об’єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об’єктом (еталоном). У першому випадку отримують якісні результати (більш-менш, вище-нижче). Порівняння ж об’єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

Вимірювання – це процедура визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні кількісно визначені дані про об’єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об’єкт вимірювання, еталон, вимірювальні прилади, методи вимірювання.

Експеримент – це такий метод вивчення об’єкта, який пов'язаний з активним і цілеспрямованим втручанням дослідника в природні умови існування предметів і явищ або створення штучних умов, необхідних для виявлення його відповідної властивості.

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформацію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв’ю важливо сформулювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків питань, пов’язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об’єкта дослідження.

Різновидом вибіркового опитування є тестування, яке проводиться з метою виявлення суттєвих ознак об’єкта, засобів його функціонування, використовується в лабораторних експериментах, коли масове опитування через анкетування неможливе.

Метод експертних оцінок використовується для отримання змінних емпіричних даних. Проводиться опитування групи експертів (5-7 осіб) з метою визначення певних змінних величин, які необхідні для оцінки досліджуваного питання.

Методи статистичного аналізу: кореляційний, факторний аналіз, метод імплікацій них шкал, конвент-аналіз та ін.

3. До методів, що застосовуються на емпіричному й теоретичному рівнях досліджень відносять, як правило, абстрагування, аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, моделювання та ін.

Абстрагування має в розумовій діяльності універсальний характер, оскільки кожний крок думки пов'язаний саме з цим процесом або з використанням його результатів. Зміст цього методу полягає в уявному відході від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і в одночасному виділенні, фіксуванні однієї чи кількох найважливіших рис, які особливо цікавлять дослідника.

Розрізняють процес абстрагування і результат абстрагування, що називається абстракцією. Під результатом абстрагування розуміють знання про деякі сторони об’єктів. Процес абстрагування – це сукупність операцій, які приводять до отримання такого результату (абстракції). Прикладом абстракції можуть служити численні поняття, якими оперує людина не лише в науці, а й у повсякденному житті: дерево, дім, дорога, книга та ін.

Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язаний з іншими методами дослідження і передусім з аналізом і синтезом.

Аналіз – це метод пізнання, який дає змогу поділити предмет на частини. Синтез, навпаки, є наслідком з’єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов’язані, вони являють собою єдність протилежностей. Залежно від рівня пізнання об’єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз та синтез різного роду.

Прямий, або емпіричний, аналіз і синтез використовуються на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом. Цей вид аналізу і синтезу дає можливість пізнати явище, однак для проникнення в його сутність він недостатній.

Зворотний, або елементарно-теоретичний, аналіз і синтез широко використовуються для вивчення сутності досліджуваного явища. Тут операції аналізу і синтезу базуються на деяких теоретичних міркуваннях, тобто припущеннях і причинно-наслідкових зв’язках різноманітних явищ.

Найглибше проникнути в сутність об’єкта дає змогу структурно-генетичний аналіз і синтез. При цьому поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв’язки. Цей тип аналізу і синтезу потребує виділення в складному явищі таких елементів, таких ланцюгів, які є центральними, головними, що вирішально впливають на всі інші сторони об’єкта.

Індукція та дедукція.Дедуктивною називають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція – взаємо протилежні методи пізнання.

Серед методів теоретичних досліджень слід, передусім, назвати історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний, моделювання та ін., зміст яких розкрито у попередніх розділах.

До методів теоретичного дослідження слід віднести метод сходження від абстрактного до конкретного. Сходження від абстрактного до конкретного – це загальна форма руху наукового пізнання, закон відображення дійсності і мислення.

Метод ідеалізації – конструювання подумки об’єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійснені. Мета ідеалізації: позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

• багатоступінчастому абстрагуванню;
• переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості;
• простому абстрагуванню.

Формалізація – метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики.

Переваги формалізації:

• вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;
• символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;
• однозначність символіки;
• дає змогу формувати знакові моделі об’єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Аксіоматичний метод – метод побудови наукової теорії, за якою деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Дата добавления: 2014-01-04