Застосування логічних законів і правил

Текст наукової праці відрізняється від будь-якого іншого передусім своєю логічністю. Більшість помилок, яких припускаються автори наукових робіт, описуючи хід дослідження, зводяться до порушення вимог логічних законів: закону тотожності, закону протиріччя, закону виключення третього і закону достатньої підстави.

Закон тотожності: предмет думки в межах одного міркування має лишатися незмінним. А є А (А=А), де А – думка. Цей закон потребує, щоб у повідомленні всі поняття і судження мали однозначний характер, виключали багатозначність та невизначеність.

Закон протиріччя. Згідно з цим законом не можуть бути одночасно істинними два висновки, один із яких щось стверджує, а другий заперечує те саме. Закон стверджує: «неправильно, що А і не А одночасно істинні».

Закон протиріччя найчастіше використовується в доказах: якщо встановлено, що одне з протирічних суджень істинне, то звідси випливає, що друге судження помилкове. Виявлення протиріччя є вагомим аргументом проти будь-яких необґрунтованих тверджень.

Закон виключення третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих суджень одне помилкове, а друге істинне. Третього не дано. Такий закон формулює важливу вимогу до наукового працівника: не можна відходити від визнання одного з двох суперечливих одне одному суджень і шукати щось третє між ними.

Закон достатньої підстави формулюється таким чином: будь-яка слушна думка дає достатньо підстав. Таким чином, згідно з законом достатньої підстави судження, що використовуються у науковій роботі, перш ніж бути прийнятими за істину, має бути обґрунтованим.

Значна частина наукової інформації має характер вихідних суджень, тобто суджень, які не отримано через безпосереднє сприйняття будь-яких фрагментів дійсності, а виділено з інших суджень, які не вилучено з їх змісту. Логічним засобом отримання таких вивідних знань і є умовивід, тобто розумова операція, за допомогою якої з деякої кількості заданих суджень виводиться інше судження, певним чином пов’язане з вихідним. Усі умовиводи можна кваліфікувати як індуктивні і дедуктивні.

Дедуктивним називають такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі пізнання загальних властивостей усієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання, є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють умовивід від поодинокого до загального, коли на основі знання про частину предметів певного класу робиться висновок про клас у цілому. Однак можна розглядати індукцію в широкому смислі слова як метод пізнання, як сутність пізнавальних операцій від часткових положень до загальних. Отже, різниця між індукцією та дедукцією виявляється у прямо протилежній спрямованості ходу думки.

Індукція (або узагальнення) буває повною і частковою. Повна індукція полягає в дослідженні кожного випадку, який входить до класу явищ, з приводу яких робляться висновки.

В наукових працях об’єктом дослідження часто виступають поодинокі неповторні за своїми індивідуальними характеристиками події, предмети, явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому випадку вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поширюють його властивості на раніше отриману інформацію. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Поширеним є інший варіант індукції – судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут доводиться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причину є логічним судженням про зміну: воно являє собою висновок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку).

Головне в науковому дослідженні – вміння довести свої судження і спростовувати (якщо необхідно) докази опонентів. Аргументування, побудоване за законами логіки, допомагає вченому вирішити це завдання.

Аргументування – це логічний процес, суть якого полягає в тому, щоб довести істинність власних суджень (того, що хочемо довести, тези доказу) за допомогою інших суджень (тобто аргументів, доказів).

Аргументація досягає мети, якщо слушно сформульовано предмет доказу і правильно підібрано аргументи.

Основні правила формулювання предмета доказу такі.

1. Тезу доказу слід формулювати чітко, не припускатися двозначності.
2. Доказ тези слід залишати незмінним, тобто він повинен доводити один і той же висновок, положення.
3. Слід тримати під постійним контролем основну думку і хід міркування, послідовний зв'язок основних висновків, положень

Для того, щоб аргументи були переконливими, до них висуваються такі вимоги:

• аргументами можуть служити лише положення, істинність яких була доведена, або вони взагалі ні в кого не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними;
• аргументи слід довести незалежно від тези, тобто дотримуватися правила їх автономного обґрунтування;
• аргументи не мають бути суперечливими;
• аргументи мають бути достатніми.

Спростування можна здійснювати трьома основними способами: критикою тези, критикою аргументів і критикою демонстрації.

Перший спосіб – критика (спростування) тези полягає в доказі необґрунтованості (хибності або помилковості) виставленої опонентом тези. Спростовування такого твердження може бути прямим або опосередкованим.

Другий спосіб спростовування – критика аргументів. Він передбачає використання таких доказів, істинність яких не викликає сумнівів.

Критика демонстрації – третій спосіб спростовування. У цьому разі доводять, що в міркуваннях проронена немає логічного зв’язку між аргументами і тезою.

Література

1. Алексюк А.М. Организация самостоятельной работы студентов в условиях интенсификации обучения. – Киев: Либідь, 1993. – 287 с.
2. Бережнова Е.В. Основы учебно-исследовательской деятельности студентов: Учебник для студентов пед. учеб. Заведений. – М.: Издат. центр «Академия», 2005. – 128 с.
3. Валеев Г.Х. Методология и методы психолого-педагогического исследования. – Стерлитамак, 2002. – 184 с.
4. Введение в педагогическую деятельность: Учебное пособие / Под ред.. А.С. Роботовой. – М.: «Академия», 2002. – 208 с.
5. Виноградова Н.А. Методические рекомендации по выполнению письменних работ. – М.: Изд. центр «Академия», 2000. – 137 с.
6. Гершунский Б.С. Образовательно-педагогическая прогностика. Теория, методология, практика. – М.: Флинта Наука, 203. – 768 с.
7. Гецов Г. Рациональные приемы работы с книгой. – М.: Мысль, 1980. – 155 с.
8. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 374 с.
9. Гончаренко С.У. Педагогічні дослідження: методологічні поради молодим науковцям. – К.: АПН України, 1995. – 45 с.
10. Дипломные работы: Метод. пособие /Отв. ред. С.А. Козлов. – М.: Просвещение, 1996. – 211 с.
11. Загвязинский В.И., Поташник М.М. Как учителю подготовить и провести експеримент: Методическое пособие. – М.: Педагогическое общество России, 2002. – 144с.
12. Инновационные технологи в гуманитарном вузе / Под ред.. В.И. Носкова. – Донецк: ООО «Лебедь», 2002. – 288 с.
13. Колесникова Н.И. От конспекта к диссертации. – М.: Педагогическое общество России, 2003. – 181 с.
14. Курсове и дипломне работы: от выбора темы до защиты: Справочное пособие / Авт. –сост. И.Н. Кузнєцов. – Минск: Мис анта, 2003. – 415 с.
15. Лесин В.М. Як працювати з книгою: Метод. Посібник. – К.: Вища школа, 1989. – 71 с.
16. Лудченко А.А., Лудченко Я.А., Примак Т.А. Основы научных исследований: Учеб. Пособие / Под ред. А.А. Лудченко. – К.: Об-во «Знание», 2001. – 113 с.
17. Методологические вопросы науковедения / Под ред. В.И. Оноприенко. – УкрИНТЭИ, 2001. – 332 с.
18. Методология и методы социально-педагогических исследований: Науч. – методическое пособие / С.Я. Марченко, Н.С. Кратиков, А.Н. Чиж и др.. – Луганск: Альма – матер, 2001. – 216 с.
19. Основи наукових досліджень і технічної творчості: Методичні вказівки / Уклад. А.О. Чагайда. – К.: НУХТ, 2002. – 160 с.
20. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / Ред. О.М. Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 256 с.
21. Педагогічна технологія: Посібник. – І.Ф. Прокопенко, В.І. Євдокимов. – Х.: Основа, 1995. – 105 с.
22. Педагогічна майстерність: Підручник для студ. вищ. пед. навч. закладів / За ред.. І.А. Зязюна. – К.: Вища школа, 2004. – 422с.
23. Попков В.А., Коржуев А.В. Методология педагогического исследования и дидактика высшей школы. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 184 с.
24. Рудницька О.П., Болгарський А.Г., Свистельникова Т.Ю. Основи педагогічних досліджень: Навчально-методичний посібник. – Київ: НПУ, 1998. – 143 с.
25. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя: Навчальний посібник. – К.: ІСДОУ, 1999. – 112 с.
26. Скалкова Я.И. Методология и методы педагогического исследования. – М.: Педагогика, 1989. – 152 с.
27. Тушева В.В. Основи науково-педагогічних досліджень: Навчально-методичний посібник. – Харків, 2006. – 219 с.
28. Тушева В.В. Наукова культура у системі вищої педагогічної освіти // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2004. - № 1. – С. 27-38.
29. Усачева И.В., Ильясов И.И. Методика поиска научной литературы, чтения и составления обзора по теме исследования. – М., 1980.
30. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – К.: Знання, 2004. – 307 с.

Дата добавления: 2014-01-04