Філософізм творчості О. Гончара

План

Тема 6. Мовний світ сучасної української літератури

ЛЕКЦІЯ 6

Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Чому І.Котляревського називають зачинателем нової української літератури?

2. Чому Т.Шевченка називають засновником нової української літературної мови.

3. Який вклад у розвиток української мови та літератури зробив П.Куліш?

4. Який вклад у розвиток української мови та літератури зробив І.Франко?

5. Розкрийте внесок М. Старицького у розвиток української мови та становлення українського театру.

6. Дайте характеристику мови драматичних і ліричних творів Лесі Українки.

7. Яке звукове інструментування для своєї поетичної творчості обрав П.Тичина і чому?

8. Розкрийте традиції і новаторство творів П.Тичини, Б. І.Антонича, М.Бажана.

9. Вкажіть сюрреалістичні тенденції у творчості Б.-І.Антонича, М.Бажана, Т.Осьмачки, Ю. Яновського.

10. Чому Б.-І.Антонича називали «біологічним» письменником?

11. Чому М.Бажана називали архітектором у мистецтві слова?

12. У чому «кінематографізм» творчого стилю Ю.Яновського?

6.1. Традиції шістдесятників і українській літературі ХХ ст. Філософізм творчості О. Гончара.

6.2. Модерне світобачення у творах І. Драча.

6.3. Творчість В. Стуса в європейському контексті.

6.4. Постмодернізм як тип творчості, його характерні ідейно-стильові ознаки.

6.5. Мова романів Ю. Андруховича.

6.6. Феміністична проза: твори О. Забужко, Є. Кононенко. Характерні ознаки мовної структури тексту.

6.7. Сучасні літературні угрупування. Молода українська поезія. Мова поетичних творів С. Жадана.

6.8. Письменники Дніпропетровщини (І. Манжура, М.Вороний, В.Підмогильний, В.Чапленко, О. Гончар): внесок у розвиток української мови та літератури.

Внесок Олеся Гончара (1918-2005) в українську літературу важко переоцінити. Вагомим він є і щодо української мови. Письменник і читач перебувають в одному мовно-культурному просторі. Однак входження в мовний світ письменника передбачає певний рівень естетичного виховання, розуміння соціальних і суспільних умов, у яких витворюється художній стиль національної мови, а в ньому — індивідуальний стиль письменника. Тільки тоді художній текст як мовний знак національної культури доповнюється сприйняттям читача, відгукується в його свідомості, впізнається в очікуваному, знайомому слові і обживається, оббувається в нових авторських образах.

Річ у тім, що художні тексти Олеся Гончара відповідають вимогам об'єктивної оцінки сучасної літературної мови, такої, якою вона уявляється «середньостатистичному» українському читачеві. У тексті, написаному цією мовою, можна виділити три зрізи інформації або три зрізи мовно-художнього світу:

1) часовий зріз побутової культури, за яким пізнається співвідношення різних джерел цивілізації, умовно кажучи, технічний, гуманітарний словник певної доби;

2) психосоціальний, інтелектуальний зріз, що відбиває категорію оцінки, тобто має аксіологічний зміст. Йдеться про філософські роздуми, сентенції, втілені у внутрішніх монологах, тобто все, що фіксується в поліфонічній структурі художньої оповіді;

3) зріз уявного спілкування з читачем, коли окремі уривки твору або наближаються до мовних партій персонажів, або становлять власне авторську мову, звернену до читача.

Часовий зріз художніх текстів Олеся Гончара досить прозорий: за ними проступає конкретний історичний відтинок, певна суспільно-культурна доба. Досить впізнати реалії — назви конкретних предметів й абстрактних понять — у новелах і романах, щоб відчути особливу «сучасність» письменника. А ось для проникнення в його тексти такої характерної ознаки нашого часу, як повсюдної, так званої «суржикової» мови, Гончарова проза ставить кордон.

Особливе місце посідає в мовному просторі митця метафора. Деяким авторським метафорам цілком справедливо відводиться місце в поетичному словнику української літературної мови, тобто проза Гончара не випадково дістає оцінку «поетична». Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня характеристика виконують роль поетичних словесних «акцентів», як, скажімо, словацька назва перших весняних квітів (пролісків) — виразної художньої деталі в авторській оповіді:

«Бачу вже їх [гори] не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ».

Письменника приваблюють не лише поетичні назви з прозорою внутрішньою формою. Він сам створює такі назви, наприклад, цілу низку поетичних номінацій (парафраз) на означення соняшників в однойменній новелі: ясночоле сонячне братство, золоте тарілля, золоте духмяне море, золоті литаври. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах:

«Йому [скульпторові] перехопило дух. Те, що він побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишно-голові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця... Здавалось, вони й самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки». Наскрізний мотив «золотистого кольору» притаманний узагалі мовотворчості Олеся Гончара. Можливо, у цьому виявляється зв'язок його стилю із стилем іншого «сонцепоклонника» — Михайла Коцюбинського.

В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Значна кількість книжних зворотів, типових фразеологізмів, лексем абстрактного характеру, зокрема іменників на -ість, не «засушують» мову, як того можна було б чекати, а вносять колорит сучасного мовомислення, де книжні слова-терміни існують поряд із розмовним експресивним висловом і демонструють типовий зразок інтелектуальної художньої прози. Такий мовний контекст, предметно-логічне наповнення тексту близькі сучасному читачеві.

Привертає увагу й конденсована проза Гончара, залюбленість письменника у синтаксичні структури з однорідними членами речень типу «Де взялася і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!»; «Вже як не бувало тієї скованості, вимушеності, незграбності, яка так дратувала скульптора напередодні».

Синтаксичний лад і лексична семантика об'єднуються у створенні пластичних і музичних за своєю природою словесних картин. Поетичною сповіддю можна назвати новелу «За мить щастя». Вона має характерний настроєвий зачин — ніби місточок між сьогоднішнім і минулим. Зачин — одна розгорнута ускладнена синтаксична конструкція, своєрідна фігура періоду, в якому поєдналися епічний і романтично-піднесений зміст і в якому друга завершальна частина налаштовує читача на сприймання «давньої історії», причому розказаної оповідачем у поетично-романтичному ключі. Поодинокі розмовно-знижені слова інтимізують, індивідуалізують оповідь, але не можуть переважити піднесеної романтичності метафор, пристрасних ліричних відступів, напр.: «Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов'ю на якісь досі не знані верхогір'я... Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й міг фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала...».

Синтаксис новели — це синтаксис риторичних нанизаних запитань, фігур градації, інверсійного порядку слів, властивого для схвильованого емоційного монологу. Межа між внутрішньою, невласне авторською мовою і вкрапленням мови персонажів у характерні оповідні структури майже непомітна: голос оповідача зливається з голосом і відчуттям персонажа, а через такий синтез відбувається психологічно-мовне залучення читача до цієї «сповіді душі».

Широко представлені у творах Гончара й можливості народнорозмовного словотворення, що реалізуються в природних епітетах (набакирена пілотка, снопаста праця), у порівняннях, які видобуваються із мовної свідомості, підказані сприйманням світу й того часу, в якому живуть авторові герої: «Були сказані якісь слова, — він їх сказав по-своєму, вона по-своєму — і хоч це було, як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх.

Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами».

В оповідній манері Гончара вагому стилістичну роль виконує чергування коротких простих і ускладнених поширених речень, фраз, що переростають у ритмічно організовані періоди. Вони, очевидно, закорінені в особливостях світовідчування українців, в образно-пісенних, ліричних картинах світу, в мінорному ладі народнопісенної мови.

Дата добавления: 2014-01-04