Модерне світобачення у творах І. Драча

В українській поезії другої половини XX ст. має свої неповторне звучання мова Івана Драча (нар. 1936 р.)..

Драч дуже любить сконденсовані складні слова — прикметники, іменники. Серед перелічених означальних слів чимало складних прикметників. Пор. відповідної структури іменники: кашнолист, липоцвіт, гірколіта, двоєкрил, білоцвіт, медоцвіт, книгокняжжя, крутосходи та ін. На прикладах звукових підхоплень, переходів, тобто звукових повторів (явища паронімічної атракції) можна спостерігати індивідуально-психологічне сприймання звукового образу слова, наповнення його історичними, фольклорними асоціаціями, повернення словам їхньої первісної чистоти, прозорості. Не випадково в поезії «Матері від блудного сина» використано епіграф-думку Поля Елюара: «Суть поезії — повернути людським словам їх первісне, тобто найчистіше і найвагоміше значення».

У буйстві епітетів Драча проступає нестримний пошук лексично-семантичної сполучуваності, підтримуваної звуковими асоціаціями, наприклад: журна журба, кричаний крик, мовчазне мовчання, обережні обережники, провина безневинна, сніг сніговий, хвальковиті хвилі, туга туга і подібні. Звуковий повтор у вірші підтримує не лише лексичну семантику, а й синтаксичні зв'язки між словами:

Стугною стогін;

Мліє кріп в запахущім окропі;

Ви квити з квітнем;

Я хочу спочатку початок почати.

Епітетні словосполучення, зокрема й ті, що задіюють звукові потужності слова, виконують функцію мікрообразів у поетичному тексті. Однак маємо приклади, коли актуалізований епітет стає макрообразом, семантично й структурно наповнюючи собою текст. Йдеться про поему «Смерть Шевченка», що має підзаголовок Симфонія. Перша частина «Вишневий цвіт» готує читача до сприймання метафоричної назви другої частини «Вишневий вітер». Якщо вишневий цвіт з'являється як цілком реальна картина (зацвіла у плящці на столі гілка вишні), і цей зоровий образ підсилений мотивом — цвіт серед зими («Хурделяє хуга хуртовинна»), то образ вишневого вітру виростає власне на асоціативних зв'язках, перенесенні наскрізної ознаки на стихію вітру:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Орнаментально-звукові деталі підтримуються і символом - знаком національної культури (Шевченків «Садок вишневий коло хати»), і варіюванням лірично-романтичного мотиву, втіленого в епітетних словосполученнях (вишнева весняна пора, вишневий вітер на землі, вишневі думи на чолі). Можна простежувати глибинні текстові зв'язки між вишневим цвітом і свічкою, сонцем, між плином літ і дорогою на Чернечу гору. Семантично дієслова руху (йти, летіти) мають зв'язок із динамікою, закладеною в образі вітру, поглиблюють глибинний зміст епітета вишневий вітер, що виходить за межі символу, індивідуальної лексичної сполучуваності, за межі конкретного тексту і набуває статусу мовно-естетичного знаку національної культури.

Коли йдеться про повтори — від звукокомплексів до лексем і словосполучень, то вони завжди у Драча пов'язані з нанизуванням, нагнітанням певної ознаки. Фігура поетичної градації демонструє можливості звукових повторів — однопочатків чи однозакінчень слів, на які нашаровуються синонімічні чи антонімічні відношення між словами, викликаючи асоціативну дієвість поетичного образу, порівняйте:

Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі

Впали на їхні розгупані плечі!

(«Балада про ступу»);

Многосте світу, тяжка і буденна,

Односте світу, метка й навіжена,

Дикосте світу, вертка й монотонна,

Лагодо світу з Божого лона!

(«Оскарження Івана Ґонти»).

Завдяки закономірностям паронімічних зв'язків, використаних Драчем, із лексичної семантики видобувається тотожна сема, підсилена у звуковоподібних словах, наприклад:

Так, я кажу тут лише про людину

І про знамено людини — про усмішку,

Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.

Стома турботами скупану,

Стома журботами сушену,

Стома скорботами замиловану.

(«Балада про усмішку»).

Поетична мова Івана Драча — це потужні струмені уконкретнювання абстрактних назв. Абстрактні, здебільшого книжні за походженням, слова оречевлюються, набувають конкретного змісту у відповідних семантико-синтаксичних зв'язках. Характерна ознака індивідуального мовомислення поета така: він розгортає цілком реальну життєву ситуацію (подію, факт буття) в словесно-художній опис з аналітичним і філософським підтекстом.

Порівняйте:

Коли ми зневірились знайти бляху,

Звичайну бляху, якою покривають хати...

А батько і мати сидьма сиділи

На довжелезній зашмуляній лаві,—

Дві покинуті пташки в старому гнізді

Дивились на три затяті зневіри...

Поетична мова в цьому уривку («Балада про бляху») не засвідчує переходу від дієслівної динамічної ознаки (зневірились) через атрибутивну ознаку (зневірені сини) до абстрактного найменування стану людини (зневіра), а лише фіксує кінцевий результат: іменник переходить до розряду конкретно-чуттєвої, предметної лексики, тобто опредмечується чи, точніше, персоніфікується, якщо послуговуватися традиційним терміном із галузі поетики. Опредметнювання ознак — улюблений прийом Івана Драча. Так, різний ступінь узагальнення конкретної обставинної семантики дає змогу створити стилістичний ефект несподіваного поєднання слів-понять і таким чином актуалізувати значення локальних відношень, коли в ролі обставин місця виступають і конкретні і абстрактні назви, порівняйте:

Я вже давно отак

Не їхав поїздом у снігову Вкраїну[...]

Я думав — їду в вотчину до себе,

В стан мужа зрілого, у крик тривоги,

Що зразу їй надію стелить в ноги,

Гадав — в дозрілість їду і статечність[...]

(«Балада про хлопчика»).

Поширений прийом зіткнення абстрактної й конкрет­ної семантики слів — розгортання одного із опорних слів метафори порівняльним зворотом, напр.:

Коли кололась опівнічна тиша,

Немов сухе березове поліно...

(«Прометеєва наречена»).

На прикладі мовотворчості Івана Драча можна вивчати синтаксичний механізм уречевлювання абстрактних понять, типові прийоми створення конкретно-чуттєвої образності, коли стрижнем думки все-таки залишаються високі філософські поняття, поняття людської моралі й етики, а текст розгортається в ліро-епічних картинах буденного буття. Не зважаючи на «планетарну» орієнтованість, на безберегу жадобу пізнання, що веде поета до розширення словника, актуалізації наукових понять-термінів, ознак сучасної інтелектуалізованої мови, Іван Драч закорінений у реалії «білохатого маленького села». І річ не в тім, що в його віршах живуть своїм життям причілок, призьба, лежанка, ступа, гичка, гребля, сніпки, ціп, молотники, цибуля, часник, дядькова лавка, бабині вузлики, що любисток виростає до любистка розмови, а канупер наповнює своїм запахом слово (канупер слова). Народність поетового слова — це закоріненість у народнорозмовну фразеологію (дати одкоша, жувати жуйку, наставити роги), продукування нових усталених зв'язків на основі традиційної сполучуваності, яку часто не можна зарахувати до фразеологізмів, але яка передбачає усталені синтаксичні звороти з характерними частками, сполучниками, вставними оцінними словами тощо, наприклад:

Жінка голосила: «Люди як люди.

їм доля маслом губи змастила.

Кому — валянки, кому — мед од простуди,

Кому — жом у господу, а цьому гаспиду,

прости Господи,— крила?!»

(«Крила»).

Не можна не помічати глибинних народнорозмовних інтонацій, характерної підкреслено об'єктивної тональності, за якими відчувається й філософський роздум, і доброзичлива іронія, й всепроникний біль за людину, для якої вмерло «бути чи не бути».

Поряд із ремінісценціями класичної української та зарубіжної літератур, що виступають естетичними знаками сучасної інтелектуальної поезії, народнорозмовне джерело у поезіях Драча заявляє про себе не лише назвами українських реалій (побуту, звичаїв), а й питомими українськими словами — прислівниками, частками, прийменниковими сполуками, характерними синтаксичними формами, як, скажімо, дієслівні форми на -но:

А що на ній пропечатано,

Записано що на хустині?

А які на ній береги були —

Тернові чи буйно-сині?

(«Хустина Марії Заньковецької, подарована Льву Толстому»).

На основі типової лексико-синтаксичної сполучуваності розмовного характеру «присвітити чимось» виникає індивідуально-авторське словосполучення метафоричного поетичного змісту: присвітити словом («Хустина Марії Заньковецької...»).

Деавтоматизація лексико-синтаксичної сполучуваності лежить в основі творення оригінальних авторських метафор. Деавтоматизовані зв'язки охоплюють не лише словосполучення, а й ширші контексти: Де ж той Ейнштейн, що візьме за вудила Сферу буття, мов ту гриву лошати... («Таємниця початку»). У стилі Драча помітна особлива увага до метафор-персоніфікацій у макроконтексті та до синкретизму образів у мікроконтексті.

Наскрізний образ поетичного мовостилю Драча — образ крил, що пронизує словесну творчість на рівні окремих лексем типу крилато, крилатий, розкрилити, синтаксичних конструкцій (крила розкрилити; крило до крила — буде в пісні крило), цілих текстів, де слово виростає до символічного змісту, як у згаданій новорічній баладі «Крила». Сема крилатості наявна також у новотворах людиноптахи, птахолюд и; її варіювання засвідчує словосполучуваність іменника «крила» з епітетними словами (порівняйте, гордливі крила, ув'язнені крила, рум'яні крила).

Оригінальна образна характеристика набуває часто форми однослівного метафоричного епітета (обмолочений день спочива...), поширеної прикладки (А ти [шабля] дзвеніла в піхвах, Як в вулії бджола, Дзвенюча незрадливиця Козацького крила!), «заземленої» картинної метафори-речення (Сонце тополю тягне до неба за вуха зелені). Подібні словесні образи потребують детального тлумачення, пояснення типових авторських асоціацій, де поєдналися світ високих поетичних символів і настроєність на земний буденний зміст поетичної мови. Від зіткнення цих двох стихій видобувається енергія естетично оновленого слова.

Традиційні поетизми І. Драча закорінюються в побутову розмовну мову, а прозаїзми, навпаки, набувають статусу естетично освячених словесних знаків національної культури, що беруть участь у творенні епічних контекстів високої поетичної тональності.

По-своєму відчуває поет матерію рідної мови. Вона надається до створення різних стилістичних колоритів: чи то баладної оповіді з активізацією народнорозмовної лексики та синтаксису, чи то народнопісенних ліричних етюдів, чи літописного синтаксично-ритмічного ладу, який, наприклад, дає про себе знати у творі «Подорожник». Народні поетичні назви відомого «зелен-дива», тобто назви з прозорою внутрішньою формою (порівняйте, подорожник, ранник, припутень, напутник, невитоптаник) доповнюються й такими оцінними найменуваннями: невичовганик, кроківниче мій континентальний, князю стежок моїх, зоря подорожніх, а також характерними ознаками (непримітність, незавидний). «Високі» звертання до звичайної трави, обігравання її народних назв, вибір віршового розміру й відповідного синтаксичного ладу створюють ілюзію стародавньої літописної мови, розважливої, насиченої «високими» метафорами.

Авторські новотвори, парафрази з'являються не як лінгвістична гра, бо за ними постає різнобарвний простір української природи і буття в ньому українців. Можна спостерігати й таку ознаку індивідуального стилю Драча: навіть цілі вірші присвячено окремим словам, чи, власне, ці слова стали відправним пунктом для виникнення поетичних образків, далеких від лінгвістичних роздумів («Балада про скипень», «Ніколи»), що ілюструє особливе поціновування слова І. Драчем, його здатність відчути й розгорнути асоціативний потенціал найменшої значеннєвої одиниці.

Дата добавления: 2014-01-04