Право людини на соціальний захист та конституційні гарантії його здійснення в Україні

Юридичне забезпечення права людини на соціальний захист в Україні, посуті, розпочалася ще до набуття незалежності, після ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Спрямування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконли­во видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. — Верховною Радою України.

20 грудня 1990 р. прийнято Закон УРСР "Про міліцію", у якому розділ V присвячено правовому і соціальному захисту працівників міліції.

28 лютого 1991 р. був ухвалений Закон УРСР "Про статус і соціальний за­хист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Цей перший варіант Закону (у подальшому він був прийнятий у новій редакції) містив найбільший обсяг соціальних виплат потерпілим і найбільші державні гарантії.

1 березня 1991 р. прийнято Закон "Про зайнятість населення", у якому вперше було легально визнано поняття безробітного, передбачено порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання безробітних, заходи со­ціального захисту безробітних.

Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності як обмеження не лише працездатності (як у поперед­ньому законодавстві), а як життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист.

Наступним законодавчим кроком було прийняття Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (17 квітня 1991 p.). Цим Законом, як зазначено у Преамбулі, ліквідуються наслідки беззаконня, допу­щені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати і отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечен­ня трудовими пенсіями та ін.

Було ухвалено два закони України щодо соціального захисту військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ — "Про соціальний і пра­вовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (20 грудня 1991 р.) і "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" (9 квітня 1992 p.).

19 листопада 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про охорону здоров'я. Цей закон став основою подальшої законотворчої діяльності щодо регулювання відносин у сфері охорони здоров'я.

1993 р. був позначений прийняттям двох законів України про соціальний захист ветеранів: "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (22 жовтня 1993 р.) і "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (16 грудня 1993 p.).

Особливе місце серед соціально-забезпечувального законодавства займає Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постано­вою Верховної Ради України 21 грудня 1993 p., яка передбачила нові засади побудови системи соціального забезпечення ринкового типу і стала основою для реформи у цій сфері.

Зазначені законодавчі акти не завжди були досконалими, у подальшому до них було внесено численні зміни та доповнення. Залишаються проблеми щодо фінансового забезпечення передбачених законами соціальних виплат, пільг. Разом з тим це законодавство, а ми назвали лише основні акти, є свідченням того, що питання соціального захисту населення постійно були на порядку денному Верховної Ради України.

Новий етап законодавчого врегулювання відносин у сфері соціального забезпечення розпочався з прийняттям Конституції України.

Конституція України містить низку статей» які безпосередньо присвячені соціальному захисту, а також низку статей, які містять положення, що висту­пають гарантіями здійснення громадянами їх прав у сфері соціального захисту.

До статей, які безпосередньо стосуються соціального захисту, належать такі: право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечен­ня їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших ви­падках, передбачених законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого само­врядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на соціальний захист громадян України, які перебу­вають на службі в Збройних Силах України та інших військових формуван­нях, а також членів їхніх сімей (ст. 17).

Конституція України містить як безпосередні гарантії здійснення права громадян на соціальний захист, так і загальні гарантії здійснення прав люди­ни, в тому числі й права громадян на соціальний захист.

Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократич­ною, соціальною, правовою державою. Ці засади мають визначальне значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні в аспекті захисту державою цього права як соціального права людини, що визнане міжна­родним співтовариством.

Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння змісту соціального захи­сту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Водночас положення статті 46 Конституції України свідчить, що соціальний захист розуміється як більш широке поняття, яке включає в себе матеріальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходів і неможливості набути їх власними зусиллями. З огляду на цей перелік таких обставин можна, по-перше, констатувати, що для забезпечення встановлено традиційний каталог соціальних ризиків, які передбачені міжнародно-пра­вовими актами. По-друге, перелік не є вичерпним, тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстави для соціального за­хисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо. По-третє, стосовно переліку видів соціального забез­печення у частині третій цієї статті йдеться про "пенсії та інші види со­ціальних виплат та допомог". Таким чином, стаття 46 не обмежує переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати соціального характеру — пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні допомоги, а також соціальні послуги.

Стаття 46 гарантує право на соціальний захист лише громадянам України, тоді як Конституція Росії гарантує таке право "кожному", тобто будь-якій особі. Остання конструкція більше відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав людини. У вітчизняній юридичній літературі фахівці неодноразово кри­тично оцінювали такий недолік не лише статті 46, а й статті 43 Конституції України (право на працю).

Між тим, ці конституційні засади права на соціальний захист набули свого подальшого, додамо — і більш демократичного, розвитку в системі законодав­ства про соціальний захист України. Відповідно до чинного законодавства України кожна людина є суб'єктом соціального захисту. Так, згідно з Основами законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (1998 р.) право на забезпечення за таким страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором Україні, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" {2000 р.) кожна малозабезпечена сімя, яка постійно проживає на території України і з поважних або не залежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім'ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону). Це свідчить про загальний універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту.

Наступною гарантією є визначення Конституцією України економічних джерел соціального захисту. Згідно з частиною другою статті 46 Конституції України право громадян на соціальний захист гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комуналь­них, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Реалізація цих конституційних гарантій знайшла своє втілення у створенні законодавчого та інституційного механізмів загальнообов'язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Суттєве значення у системі гарантій, передбачених Конституцією, є положення частини третьої статті 46, згідно з яким пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47 Конституції передбачає право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла від держави та органів місцевого самовря­дування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Тобто йдеться про право громадян на соціальне житло. Як відомо, в Україні продовжує діяти Житловий кодекс України, схвалений ще за радянських часів. Зміни, що внесені до нього, не справили суттєвих змін. Принаймні питання надання соціального житла залишається неврегульованим. Зважаючи на те, що котрий рік Верховній Раді України не вдається прийняти новий Житловий кодекс, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 31 березня 2004 р. № 422 затвердив Порядок формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядок надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання. Згідно з цими актами право на тимчасове житло мають громадяни, які не мають або втратили постійне місце проживання, у зв'язку з чим їм надаються житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання. Постанова визначає умови формування фондів житла для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили житло внаслідок звернення стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення яко­го забезпечено іпотекою відповідного приміщення, а також біженців та громадян, які вимушені залишити житло внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного житлового приміщення. Звісно, ці акти не розв'язують усіх питань щодо забезпечення житлом соціальне незахищених громадян, потрібно комплексне їх врегулювання, можливо навіть, в окремому акті на законодавчому рівні.

Конституція визнає право кожної людини в Україні на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. Щоправда, недоліком тут є те, що Конституція утримується від визначення гарантій у забезпеченні такого права, через що положення статті 48 мають декларативний характер. Це було однією з причин зволікання з прийняттям закону про основний базовий соціальний стандарт — прожитковий мінімум, його було прийнято лише у 1999 p., а визначено розмір цього стандарту лише у 2000р.

Надання соціального захисту тісно пов'язане із соціальними стандартами — певними нормативами, які визначають рівень певних соціальних благ і встановлюють державні гарантії їх забезпечення. В Україні закладено основи соціальної стандартизації. Основними законодавчими актами щодо соціальних стандартів є закони України "Про прожитковий мінімум" (1999 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (2000 p.). Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17 червня 2002 р. № 293 затверджено Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів. Як вказано у зазначеному наказі, Класифікатор розроблено для забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за соціальне-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів, наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні.

Стаття 49 Конституції України встановлює, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Запровадження медичного страхування в Україні передбачено Концепцією соціального забезпечення населення України 1993 p., а також Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 р. і Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Проте закону такого ще не прийнято.

Конституція встановлює суттєві гарантії щодо забезпечення прав особи у сфері охорони здоров'я. Зауважимо, що в цій статті передбачено три права людини: 1) право на охорону здоров'я; 2) право на медичну допомогу; 3) право на медичне страхування. І хоча вони тісно пов'язані між собою, все ж це окремі права, і для них встановлено спеціальні гарантії. Зауважимо також і те, що Конституція проголошує такі права для кожного, тобто для кожної люди­ни, як громадян України, так і для іноземців та осіб без громадянства, біженців.

Конституційні гарантії прав у сфері охорони здоров'я такі. Зокрема передбачено, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава бере на себе обов'язок щодо створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Важливою гарантією є положення частини третьої статті 49, згідно з якою у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Слід зазначити, що Кабінет Міністрів України, всупереч цим конституцій­ним гарантіям, своїми постановами №1138 від 17 вересня 1996 р та № 449 від 12 травня 1997 р. встановив перелік з 52 платних послуг, які можуть надава­тися в державних закладах охорони здоров'я. Однак рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р. переважна більшість таких положень була визнана неконституційними. У подальшому Кабінет Міністрів України своєю постановою від 15 лютого 1999 р. № 195 привів положення постанови № 1138 у відповідність до рішення Конституційного Суду України.

Суттєве значення у цьому питанні має й рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № Ю-рп/2002 (справа щодо безоплатної медичної допомоги), яким постановлено, що медична допомога у державних та ко­мунальних закладах охорони здоров'я надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Нині Перелік видів безоплатної медичної допомоги визначено постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. у № 955. Сюди віднесено види медичної допомоги, яка надається державними та комунальними закла­дами охорони здоров'я: швидка та невідкладна медична допомога у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібні інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі дітям, вагітним та породіллям тощо; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років) та ін.

Разом з тим, постановою від 11 липня 2002 р. № 989 Кабінет Міністрів України затвердив і Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах.

Згідно зі статтею 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою; Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійну діяльність щодо дітей (ст. 52). У розвиток конституційних гарантій прийнято Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (в редакції Закону № 2334-ІИ від 22 березня 2001 р.)⁵⁸. Цей

Закон відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямо­ваний на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у за­гальній системі соціального захисту населення. Закон України "Про держав­ну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 2002 р. № 856 "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" з метою організації повноцінного харчування та по­ліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які отримують допомогу відповідно до статті 19 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", забезпечуються безоплатними обідами у загальноосвітніх навчальних закладах.

Окрім статей Конституції, які безпосередньо закріплюють права людини та громадянина у сфері соціального захисту, не менше значення мають загальні конституційні гарантії, які забезпечують реалізацію прав людини в Україні. До загальних конституційних гарантій належать: проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захи­сту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України (ст. 9); конституційні права і свобо­ди гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі пра­вовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157).

Принципове значення для визнання та здійснення прав у галузі соціального захисту мають конституційні положення щодо рівності та недискримінації. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед зако­ном. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,

політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими озна­ками (ст. 24). Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановле­ними Конституцією, законами чи міжнародними договорам (ст. 26). Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. (із змін, і доп.) передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів со­ціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж ро­боти, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством Украї­ни і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном (ст. 11).

Суттєва гарантія здійснення права на соціальний захист міститься у статті 22 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи гаранту­ються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Ці положення застосовано у рішеннях Конституційного Суду України у питаннях про збереження пільг, встановлених законодавством для окремих категорій працівників (пільг за професійною ознакою).

З приводу застосування пільг за професійною ознакою Конституційним Судом України було ухвалено низку рішень щодо визнання неконституційни­ми окремих статей законів про Державний бюджет України стосовно реально­го надання пільг за професійною ознакою військовослужбовцям, які перебу­вають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуван­нях, членів їхніх сімей, працівників правоохоронних органів та деяких інших категорій громадян⁶¹. Конституційний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою пільги, встановлені законами України "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про статус суддів" тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій гро­мадян, ефективного функціонування відповідних органів, а зупинення пільг, компенсацій і гарантій без відповідної матеріальної компенсації є порушен­ням гарантованого державою права на соціальний захист їх та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). Конституційний Суд України також визнав неконституційними положення частин другої, третьої та четвер­тої статті 78 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", які ставлять право на пільги у залежність від тієї умови, що грошові доходи особи мають бути менше прожиткового мінімуму. Це означає фактичне зупи­нення дії, передбачених законами України пільг для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, що є порушенням гарантованого державою права на соціальний захист їх та членів їхніх сімей.

Для реального здійснення права людини на соціальний захист важливо визнати це право як суб'єктивне. В теорії права суб'єктивне право визначаєть­ся як передбачена для уповноваженої особи в цілях задоволення її інтересів міра можливої поведінки, яка забезпечена юридичними обов'язками інших осіб. Ознаки суб'єктивного права такі: 1) свобода поведінки особи в межах, встановлених нормою права; 2) можливість для особи користуватися певним соціальним благом; 3) повноваження здійснювати певні дії і вимагати відпо­відних дій від інших осіб; 4) можливість звернутися до суду для захисту порушеного права.

У літературі науковцями висловлена думка, що право на соціальне забезпечення є абсолютним правом людини. Вважаємо, не можна погодитися з такою позицією. Адже володільцю абсолютного суб'єктивного права протистоїть невизначене коло зобов'язаних суб'єктів, водночас будь-яка особа несе пасив­ний обов'язок не порушувати абсолютні суб'єктивні права осіб, які такими правами володіють. За такого підходу ніхто не мав би обов'язку здійснювати соціальний захист конкретної особи у разі настання соціального ризику. На нашу думку, право на соціальний захист — це відносне суб'єктивне право, якому кореспондується зустрічний активний обов'язок іншої конкретної особи. Саме як відносне суб'єктивне право особи на соціальний захист породжує відносні правовідносини, оскільки за чинним законодавством встановлене коло конкретних суб'єктів, які обтяжені конкретними обов'язками щодо надання за певних умов соціальних виплат і послуг. Крім того, законодавством встановлено жорсткий зв'язок між певним соціальним ризиком і обсягом матеріальних благ, які надаються особі. Інша справа, наскільки цей обсяг відповідає потребам особи, але це вже інша проблема, — проблема відповідності соціальних стандартів науковим та економічним чинникам.

Таким чином, право на соціальний захист — це гарантовані державою і передбачені законодавством певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб'єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, а також договором матеріальне забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків.

Право на соціальний захист може бути захищене в суді. За Конституцією України, її норми є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ст. 8).

Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних за­собів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповід­них міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

В аспекті реального втілення в життя значення конституційних гарантій права на соціальний захист цікаво звернутися до зарубіжної практики. Прикладом може слугувати така практика Конституційного і Верховного судів Угорщини, які при розгляді справ щодо соціального захисту виходять з того, що як пенсії, не пов'язані із соціальним страхуванням, так і соціальні допомоги, які передбачають сплату страхових внесків, є конституційне захищеними від законодавчих змін. Законодавець не може суттєво змінити соціальні допомоги, які були передбачені попереднім законодавством, якщо тільки не доведе Суду, що це відповідає суспільним інтересам, а вилучення будуть повністю компенсовані. Суд розробив власну теорію соціальних послуг як "нової власності". Ця теорія в контексті нової Конституції Угорщини означає категоричну заборону будь-яких вилучень щодо соціальних прав. Така позиція Верховного суду Угорщини цілком узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, котрий також захищає право на пенсію як право власності. Окрім того, на підставі теорії благонабутих прав угорський Суд поширив законодавчу нескасовність соціальних прав, подібних до права власності (набутих у зв'язку зі сплатою страхових внесків), на інші соціально-економічні права, навіть не обумовлені сплатою стра­хових внесків. Суд надав конституційний захист різним формам підтримки сім'ї (підтримка материнства та дитинства) від спроб законодавців поставити випла­ту відповідних допомог у залежність від рівня добробуту.

Ключова ідея полягає в тому, що існують законні очікування, основані на конституційних обіцянках, підкріплених законодавче. Обґрунтування Суду передбачає, що оскільки у держави є відповідне конституційне завдання, за­конодавство не може позбавити тих, хто має право на допомоги, того, що одного разу було обіцяне їм законом, тому що стосовно конституційних соціально-економічних завдань держави викликані законодавством очікування одержу­вачів допомог перетворюються на благонабуті права⁶⁵.

Конституційний суд Угорщини у своїх висновках часто посилався на право­ву певність як основний елемент верховенства права, особливо стосовно про­блеми зворотної сили закону. Суд послідовно розширив розуміння "правової певності". Якщо у справах, що стосувалися пенсійного забезпечення, правова певність розумілась як відносна стабільність системи (32/1991 (VI.6) АВ hat. АВН 1991. 158), то у 1995 р. Суд додав, що правова певність "має особливу важливість для стабілізації соціальної системи як теоретичне обґрунтування благонабутих прав

Дата добавления: 2014-01-04