Мовний етикет. стандартні етикетні ситуації та їхнє мовне оформлення

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально – історичний досвід, становлять поняття «етикет». Етикет (франц. Etiquette, від флам. steeken – встромляти) ‒ вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють три різні види етикету:

1. Повсякденний.

2. Оказіональний.

3. Святковий.

Етикет має багаторівневу будову:

‒ вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

‒ паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);— кінетичний рівень (жести, міміка, пози);

‒ проксемічнийрівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо). Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систе­му спеціальних висловів ввічливості ‒ мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет ‒ це національно-специфічні правила мов­леннєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і ви­словів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звертання тощо. За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:

1. Звертання.

2. Вітання.

3. Знайомство.

4. Запрошення.

5. Прохання.

6. Вибачення.

7. Згода.

8. Незгода.

9. Скарга.

10. Втішання.

11. Комплімент.

12. Несхвалення.

13. Побажання.

14. Вдячність.

15. Прощання.

Відбором етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спілкування, тобто со­ціальна якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотри­мання етичних норм у процесі комунікації. В європейському культур­ному ареалі виділяють п'ять видів тональностей спілкування:

Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найви­щому рівні ‒ сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збо­ри, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифін­ги тощо);

нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками;

звичайна тональність ре­алізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо);

фамільярна ‒ в сім'ї, дружньому товаристві;

вульгарна ‒ в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови. Ділове спілкування пов'язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування ‒ високої та нейтральної. Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словес­ної формули в конкретній ситуації спілкування:

1. вік, стать, соціальний статус адресата;

2. особисті якості співрозмовників;

3. комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування);

4. характер взаємин між співрозмовниками та ін.

В офіційному спілкуванні особливе значення мають ті види мов­леннєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

Звертання ‒ найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з ме­тою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією. Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму іс­торичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою за­лежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадя­нине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: висо­коповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, доро­гі друзі, високоповажна святочна громадо, шановні колеги. Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілку­вання. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертан­ням пане (пані, панове). В офіційному, здебільшого усному, спілкуван­ні послуговуються цим звертанням у поєднанні з прізвищем або наз­вою особи за фахом чи родом діяльності, напр.: пане Ткачук, пане професоре, пане ректоре. Звертання добродію (добродійко, добродії) вважають давньою по­чесною назвою осіб, що роблять добро. Як етикетне звертання фіксує „Історичний словник української мови" Є. Тимченка з XVII ст. Поши­рене було здебільшого на сході України. Вживалось у сполученні з етикетними означеннями вельмишановний, вельмиповажний та з прі­звищем, ім'ям, іменем по батькові, напр.: вельмишановний добродію Олексію Петровичу. У традиційному значенні варто вживати це звер­тання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема діловій. Звертання товаришу з'явилося в українській мові наприкінці XIX ‒ початку XX ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі в значеннях „1. Людина, зв'язана з ким-небудь дружбою. 2. Людина, ідей­но зв'язана з іншими людьми". У радянський час це слово витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання соратника по партії. Дискусія про те, щоб замінити звертання товари­шу лейтенанте (полковнику) на традиційне для українського війська звертання пане ще тільки починається. Більш поширеним є звертання Товариство! до групи людей, які пов'язані певною спільністю (інте­ресами, становищем у суспільстві тощо).Звертання громадянине (громадянко, громадяни) обмежується пра­вовою, юридичною сферою і підкреслює рівність усіх членів суспіль­ства перед законом як осіб, що користуються громадянськими права­ми і мають певні обов'язки. Однією з форм звертання до незнайомих людей, яким наперед ви­казуємо „кредит довіри", є слово друзі. Це звертання набуло особливого звучання через часте використання його Президентом Віктором Ющен­ком під час виборів Президента та Помаранчевої революції в Україні. У розмові з колегами, звертаючись до керівників установи, орга­нізації узвичаєною є форма звертання на ім'я та по батькові, напр.: Вікторе Андрійовичу, Іване Степановичу, Юліє Володимирівно. В Київській Русі ім'я по батькові виконувало функцію прізвища, на­приклад, Анна Ярославна. І тільки тоді, коли узвичаїлося прізвисько, будова найменувань стала двокомпонентною, наприклад, Ярослав (Володимирович) Мудрий. Отже, легко відмовлятися від власне укра­їнських звертань на ім'я та по батькові, очевидно, не варто. Однак треба наголосити на тому, що не по-українськи звучить звертання Олександрівно! Миколайовичу! Така традиція звертання здавна відома російській мові й не слід її переймати! Заслуговує на увагу і вибір звертання до великої кількості слухачів на різноманітних зібраннях: зборах, засіданнях, конференціях тощо. Форму звертання звичайно визначає вид зібрання. Кожне звертання враховує своє­рідність аудиторії, прагнення і можливість доповідача наблизитись до слухачів, напр.: Вельмишановний пане ректоре! Вельмишановний пане голово! Шановні колеги! Дорогі друзі! Вельмишановні пані та панове! Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті ‒ з ньо­го починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикет­ним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів. Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро і привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляється загальна і мовна культура людини. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи спів­розмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається тощо. Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний і поліфункціональний, напр.: Доброго ранку! Добрий день! Добрий ве­чір! Здрастуйте! Привіт! Дай, Боже! Існує цілий ряд сакральних ві­тань, напр.: Христос воскрес! Христос рождається! Формул вітання в українській діловій мові порівняно небагато, але завжди можна знайти потрібний вислів, виходячи з конкретної ситуа­ції, щоб висловити пошану до особи, напр.: Добрий день! ‒ найпоширеніше вітання, яке фіксують пам'ятки з XVI ст. Прикметник добрий вживається як синонім до слів приємний, сприятливий, а значення цілого вислову „побажання хорошого дня, удачі протягом дня". Використовується у високій та нейтральній тональ­ностях. Вітання Доброго дня! Добридень! обмежуються фамільярною тональністю. Залежно від часу дня для привітання з колегами по робо­ті використовують також вітання Доброго ранку! Добрий вечір!

Прощання ‒ це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо! Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який роз­лучаються особи, тональності спілкування. Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які лімітовані високою тональністю і є закритими для варі­антності, наприклад: До побачення! ‒ вислів стилістично нейтральний, найбільш вживаний у високій тональності. За походженням його вважають калькою з росій­ської До свидания!. Разом із висловами На все добре! До нових зустрічей! обслуговує також ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності. Прощайте! ‒ це прощальний вислів, пов'язаний з ритуалом проси­ти пробачення перед розлукою за можливі провини.

Подяка означає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У ви­словах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх ви­користання належить до обов'язкових етикетних настанов. Не раз ви­слови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію. Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дяку­ють. Наприклад, за їстівне кажуть На здоров'я!; за річ, одяг ‒ Носи на здоров 'я! і т. ін. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подя­ку це Прошу! Будь ласка! Вибираючи формули подяки, треба враховувати значущість послу­ги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Вва­жають, що вислів Дякую! запозичено українською мовою з німецької че­рез посередництво польської, а вислів Спасибі! є східнослов'янським явищем, яке виникло після прийняття християнства. Первинно це дво­слівна мовна формула вдячності Сьпаси богь з вихідним значенням по­бажання спасіння богом того, кому дякували. Цікаво, що в західно­слов'янському аналогічному побажанні закладена ідея „Хай Бог запла­тить тому, кому дякували" (порівняймо в польській мові Bog zaplac). Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми, напр.: Дуже вдячний за Вашу турботу! Щиро Вам дякую! В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами до­звольте, прийміть, складаю (складаємо), напр.: Дозвольте висловити вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку! У нейтральній тональності вживають вислови: Вибачте! ‒ нейтральний вислів, який, вважають дослідники, запо­зичений з польської мови, де він означав „роздивлятися, побачити, розпізнати". Вислів Вибачаюсь! за формою не відповідає змістові ви­бачення ‒ дія скерована на самого мовця. Дієслово вибачатися позна­чає дію, яка не може бути спрямована на предмет, є неперехідним і функціонує в українській мові в значенні „просити вибачення, усвідом­люючи свою провину" безвідносно до об'єкта дії, відповідно може вживатися в контексті «Не живу, а вибачаюся» Пробачте! ‒ поширилось під упливом слова польської мови przebaczyc „недобачити, пропустити", однак розвинуло нове лексичне значення. Вживають в українській мові як вибачення, вияв перепрошення з XVII ст.

Прохання ‒ спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з ме­тою чогось домогтися від адресата. Мовні засоби прохання можуть використовувати як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласка­ві! Будь ласка! Ласкаво прошу!; формулами позитивних реплік-відповідей на прохання є, напр.: Прошу! Будь ласка! Вживаючи стрижневе слово ласка, ми виявляємо привітність, добро­зичливість. Серед форм висловлення прохання в ситуаціях ділового спілкуван­ня використовують формули: Будь ласка! ‒ функціонує в українській мові з XVI ст. для вираження прохання, запрошення, вибачення. В ситуації чемного звертання до не­знайомих старших за віком осіб вживають вислови Будьте (такі) лас­каві! Якщо Ваша ласка! З Вашої ласки! в межах високої, нейтральної та фамільярної тональностей. Прошу! ‒ форма, яка, вживаючись з різною інтонацією, може обслуго­вувати кілька етикетних ситуацій: 1) Прошу! ‒ прохання; 2) Прошу! ‒ до­звіл; 3) Прошу? ‒ спонукання до повторення сказаного при недочуванні. На думку Ю. Шевельова, другий і третій варіанти ілюструють галицький внесок у збагачення лексики української мови та етикетних мовних засобів. Поширеними у діловій сфері є ситуації, які передбачають оцінку ді­яльності людини, висловлених думок тощо. їх мовне забезпечення по­в'язане з умінням вибрати та застосувати узвичаєні стандартні формули для вираження компліменту чи згоди.

3. Словники у професійному мовленні. типи словників. роль словників у підвищенні культури мови.

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, ‒ лексикографія (від грец. lexis -слово і grafo ‒ пишу).

Словники ‒ це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфа­вітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони є одним із засобів нагрома­дження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники ‒ скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст. Феофан Прокопович: „Якщо кого-небудь очікує вирок судді, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди: хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань". Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм. Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успа­дкували від візантійських та старослов'янських. Збірники глос ‒ глосарії ‒ були першими і найдавнішими словни­ковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайде­но в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії-основ­ний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників. Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опра­цювання поділяють два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттє­ва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в Слово енциклопедія (з грец. ‒ коло загальноосвітніх знань) пер­винно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, гео­метрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювали ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. У X ст. н.е. пер­ша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з'явилась у Ві­зантії. У 1751-1780 роках передові мислителі Франції ‒ Дені Дідро, Жан Д'Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. ‒ підготували 35-томне видання „Енциклопедії, або Тлумачного слов­ника наук, мистецтв і ремесел".Першою українською енциклопедією стала „Українська Загальна Енциклопедія" у трьох томах, видана у 1930-1935 роках у Львові за редакцією Івана Раковського. Вона мала підзаголовок ‒ „Книга знан­ня". У 1930-х роках в УРСР планувалося видання 20-томної енцикло­педії, але через репресії проти української культури і її діячів цього не відбулося. Наступні науково вагомі українські енциклопедичні праці з'являються за межами України. Завдяки об'єднанню найкращих нау­кових сил української діаспори підготовлено і здійснено видання 10-томної,Енциклопедії українознавства" (1952-1985) за редакцією профе­сора Володимира Кубійовича. У наш час її перевидано зусиллями НТШ у Львові (1993-2000). У далекій Аргентині протягом 1957-1967 років була створена і видана так звана Українська Мала Енциклопедія. Во-сьмитомну працю підготував один автор ‒ професор Євген Онацький. Ці енциклопедії стали значним інформаційним явищем, адже поши­рювали у світі правдиві знання про Україну.

Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні). До сучасних загальних енциклопедичних словників належать: Українська Радянська Енциклопедія: У12т.-2-гевид.‒ К., 1977-1984.Український Радянський Енциклопедичний Словник: У 3 т. ‒ К, 1986-1987.УСЕ Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. чл.-кор. НАНУ М. Попович.‒ К., 1999. Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Це, для прикладу, такі словники: Енциклопедія історії України: У 4 т. ‒ К., 1969-1972.Шевченківський словник: У 2 т.‒ К., 1983-1985. Українська географічна енциклопедія: У 3 т. ‒ К., 1989-1997. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т дер­жави і права ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) таін.‒ К., 1996.Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад.: В.І. Волович та ін. ‒ К, 1998. Юридична енциклопедія: У 6 т. / За заг. ред. Ю.С. Шемчушенка. ‒ К, 1998-2004. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О.Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. ‒ К, 2000. Численні сучасні економічні енциклопедичні словники відобра­жають важливі зміни в економічній системі України за останнє деся­тиліття і відповідають великій потребі у сучасній систематизованій конкретній економічній інформації. Фахові словники допомагають здобути глибокі економічні знання, знайомлять з новими реаліями еко­номічного буття держави, з надбанням світової економічної науки та практики. Якщо енциклопедичні словники дають всебічні знання про світ, то філологічні заглиблюють у слово. Поки що не вироблено однозначного критерію розподілу лінгвіс­тичних словників. їх класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними. Однак, яким би не був поділ, для всіх лінгвістичних словників характерні такі ознаки, як: 1) заголовне слово; 2) реєстр; 3) словникова стаття; 4) тлумачення, дефініція і т. ін.; 5) системність по­дання матеріалу. У філологічних словниках слово характеризують з найрізноманітні­ших боків. Тому їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфо­графічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, терміноло­гічні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів, частотні, інверсійні, словники мови пись­менників, ономастичні та ін. Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, по­дають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом. Словник української мови: В 11 т. ‒ К., 1970-1980. ‒ Т. 1-11. Найбільший тлумачний словник в українській лексикографії. Він містить близько 135 тисяч слів. Створив його колектив науковців Ін­ституту мовознавства ім. О. Потебні Академії наук України на основі матеріалу з літературних, фольклорно-етнографічних та інших джерел у широких хронологічних рамках ‒ з кінця XVIII і до кінця XX століття. Словник подає загальновживану лексику і фразеологію не тільки ак­тивного, ай пасивного фонду (діалектизми, архаїзми, розмовну лекси­ку та ін.). Уживання слів і фразеологізмів проілюстровано цитатами з творів художньої літератури, преси, наукових видань. Словник має тлумачно-нормативний характер. Науковці висловлюють думку про те, що цей словник, безперечно, є досягненням лексикографії радянсько­го періоду, проте сьогодні не цілком відповідає потребам часу. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко; наук. ред. Л. Андрієвський. ‒ К., 1998. Словник містить 42 тисячі слів, які відібрано із Словника українсь­кої мови в 11-ти томах. Усунуто ідеологічно маркований ілюстратив­ний матеріал, у деяких словникових статтях розширено синонімічний ряд, хоча дефініції залишено ті ж, що й в одинадцятитомнику. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь, 2001. Словник містить 170 тисяч слів та словосполучень. У словник до­дано лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, а також нові слова, які з'явилися в українській літературній мові в остан­нє десятиліття. Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояс­нюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових стат­тях вказується, з якої мови прийшло слово, який мало вигляд у ній. Якщо значень декілька, наведено усі. Приклади словників іншомовних слів: Словник іншомовних слів /За ред. О.С. Мельничука. ‒ К., 1974. Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові / Наук. ред. Л.І. Андрієвський. ‒ К., 1992. Сучасний словник-мінімум іншомовних слів. ‒ К., 1999.Словник іншомовних слів / Уклад.: С.М.Морозов, Л.М. Шкарапута.‒ К., 2000.Словник іншомовних слів / Уклад.: Л. О. Пустовіт, 0.1. Скопенко, Г.М. Сюта, Г.В. Цимбалюк ‒ К., 2000. Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, тех­ніки, мистецтва. Вони бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і перекладними (або водночас і пере­кладними, і тлумачними), напр.: Рогачова Г.Г. Російсько-український словник економічних термінів. ‒ К., 1992. Російсько-український загальнотехнічний словник: Близько 113000 слів / Уклад.: Л.І. Мацько, І.Г. Трегуб, В.Ф. Христенок, І.В. Христенок. ‒ К., 1994. Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні на­уки / Й.Ф. Андерш, С.А. Воробйова, М.В. Кравченко та ін. ‒ К, 1994. Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина / С.П. Вассер, І.О. Дудка, В.І. Єрмоленко та ін. ‒ К, 1996. Боярова Л.Т, Корж О.П. Російсько-український словник сучасних банківських, фінансово-кредитних та комерційних термінів. ‒ X., 1997. Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банків­ської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери: Близько 85 тис. Слів / Уклад.: С.Я. Єрмоленко та ін. ‒ К, 1998. Орфографічні словники подають перелік слів, а також словофор­ми у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюва­них слів тощо. Відомі сучасні орфографічні словники: Орфографічний словник української мови / Уклад.: С.І. Головащук, М.М. Пещак, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко. ‒ К., 1994. Великий зведений орфографічний словник сучасної української лек­сики / Уклад.: В. Бусел та ін. ‒ К., Ірпінь, 2003. Карачук В. Орфографічний словник наукових і технічних термінів / Наук. ред. Л.І. Андрієвський. ‒ К, 1999. Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної ви­мови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транс­крипції. Приклади орфоепічних словників: Українська літературна вимова та наголос: словник-довідник / За ред. М.А. Жовтобрюха. ‒ К, 1973. Орфоепічний словник / Уклад. М.І. Погрібний. ‒ К., 1984. Орфоепічний словник української мови: В 2 т. / Уклад.: М.М. Пе­щак та ін. ‒ T.I. —K, 2001. Акцентологічні словники ‒ це словники, у яких подано нормативне наголошування слів. Найновіші словники наголосів такі: Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. ‒ К, 1995. Головащук СІ. Словник наголосів української мови. ‒ К., 2003. Перекладні словники бувають двомовні і багатомовні. Це один із найрозвиненіших напрямів словникарства. Російсько-українські слов­ники, що з'являлися протягом 50-80-х років (6-томний, 3-томний, одно­томні), були тенденційними, не відображали багатства питомої укра­їнської лексики. Для поліпшення культури ділового мовлення можуть стати корисними такі перекладні словники: Російсько-український і українсько-російський словник: Відмінна лексика / Уклад.: Л.І.Мацько, ОМ. Сидоренко, С.В. Шевчук. ‒ К., 1995. Російсько-український словник-довідник „Порадник ділової люди­ни" / Уклад.: ОМ. Коренга та ін. ‒ К., 1995.Новий російсько-український словник-довідник / Уклад.: С.Я. Єрмоленко, В.І. Єрмоленко, К.В. Ненець, Л.О. Пустовіт. ‒ К., 1996. Російсько-український словник: Сфера ділового спілкування /Уклад.: В.М. Брицин, О.О. Тараненко. ‒ К., 1996. Перхач В., Кінаш Б. Російсько-український науково-технічний сло­вник. ‒ Львів, 1997. Караванський С Російсько-український словник складної лексики. ‒ К., 1998. УкраїнськО'російський словник/Уклад.: Г.П. Іжакевич та ін. ‒ К., 1999. Українсько-російський словник: Близько 40 тис. слів. ‒ К, 2000. Непийвода Н. Практичний російсько-український словник-довідник. Найуживаніші слова і вислови. ‒ К., 2000. Зубков М.Г. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник. ‒ X, 2004. Сьогодні в Україні є багато перекладних словників з різних мов світу: англійської, французької, німецької, болгарської, польської, чесь­кої, іспанської, італійської, турецької, китайської та ін. Деякі з них мають тематичний характер, особливо часто стосуються власне діло­вої сфери, напр.: Гаврилишин Я., Каркоць О. Словник ділових термінів: Англо-український і українсько-англійський. ‒ К., 1993. Даниленко Л.І. Чесько-український словник: Сучасна ділова мова. ‒ К., 2000. Словники скорочень подають складноскорочені слова та абревіа­тури, розшифровують їх, вказують на граматичні ознаки роду та чис­ла, подають відмінкові закінчення при змінних формах. Приклад такого словника: Словник скорочень в українській мові / За ред. Л.С. Паламарчука. ‒ К., 1988. Активна поява великої кількості нових абревіатур, їх поширеність у пресі ускладнювала сприйняття тексту, правильне розуміння. Тому з'явився ще один словник, у якому вміщено найновіші абревіатури та скорочення і їх розшифрування: Зінкевич-Томанек Б., Григор'єв О., Прихода Я. Короткий практич­ний словник абревіатур та скорочень української мови. —Краків, 1997. Етимологічний словник подає інформацію про походження сло­ва, його первісне значення, найдавнішу форму, зазначає, чи слово спо­конвіку належало мові-основі, чи воно запозичене, яким шляхом від­бувалося запозичення, містить наукові припущення щодо того, як сло­во утворилося і яка ознака покладена в основу назви: Етимологічний словник української мови: У 7 т. ‒ Т.1.‒ К., 1982; Т. 2.‒ К., 1985; Т. 3. ‒ К., 1989; Т. 4. ‒ К., 2003. Історичний словник —це один із різновидів тлумачного словника, в якому подають слова певної історичної епохи, зафіксовані в тогочасних писемних пам'ятках, з'ясовують їх значення, наводять ілюстрації, напр.: Словник староукраїнської мови XIV‒XV cm.: У 2 т. / Ред. кол.: Л.Л. Гумецька (гол.), та ін. ‒ К., 1977-1978. Словник української мови XVI ‒ першої половини XVII cm.: У 28 вип. / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича; Редкол.: Д Гринчишин (від. ред.), У. Єдлінська, Я. Закревська, Р Керста та ін. ‒ Вип. 1-11. ‒ Львів, 1994-2004. Діалектні словники з'ясовують значення та особливості вимови і вживання слів певного діалекту чи групи діалектів. Приклади таких словників: Словник полтавських говорів/Уклад. B.C. Ващенко. Вип. 1. ‒ X., 1960. Словник поліських говорів / Уклад. П.С Лисенко. ‒ К., 1974. Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок: У 2 ч. ‒ К, 1984. Брилинський Д. Словник подільських говірок. ‒ Хмельницький, 1991. Фразеологічні словники містять фразеологічні одиниці мови, по­яснюють їхнє значення, особливості вживання, походження, можливі варіанти у живому мовленні. Фразеологічні словники бувають одномовні тлумачного характеру (тлумачать значення стійкого вислову) і перекладні (подають фразеологічні одиниці певної мови і фраземи-відповідники з іншої мови), напр.: Олійник І.С., Сидоренко M.M. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. ‒ К., 1971. Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літера­турній мові. ‒ К, 1975.Прислів'я та приказки: У 3 т. / Упор. М.М. Пазяк. ‒ К., 1989—1991.Фразеологічний словник української мови: У 2 т. / Уклад.: В. Білоноженко та ін. ‒ К, 1998.Фразеологія перекладів М. Лукаша: Словник-довідник / Упор.: О. Скопенко, Т. Цимбалюк. ‒ К.,2000. Вирган І.О., Пилинська М.М. Російсько-український словник ста­лих виразів. ‒ X., 2000. Головащук СІ. Російсько-український словник сталих словосполу­чень. ‒ К., 2001. Ономастичні словники є цікавим джерелом інформації про влас­ні імена і прізвища, назви населених пунктів, гір, річок, озер тощо. Іноді вони мають науково-популярний характер, напр.: Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. ‒ К., 1968.Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-до­відник. ‒ 2-ге вид., випр. і доповн. ‒ К., 1996. Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР: У 3 т. ‒ К., 1973. Горпинич В. О. Словник географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники). ‒ К, 2001. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень Украї­ни. ‒ К., 2001. Словники синонімів охоплюють групи слів, об'єднаних спільним значенням: Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови. ‒ Львів, 1993. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. ‒ К., 1993. Словник синонімів української мови: У 2 т. /А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук. ‒ К., 1999-2000. Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням: Демська О.М., Кульчицький І.М. Словник омонімів української мови. ‒ Львів, 1996. Кочерган М. Словник російсько-українських міжмовних омонімів ("фальшиві друзі перекладача"). ‒ К, 1997. Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне зна­чення: Полюга Л.М. Словник антонімів. ‒ 2-ге вид., доповн. і випр. ‒ К., 1999. Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучан­ням, але різних за значенням: Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. ‒ К, 1986. Словники мови письменників містять слова і звороти, які вико­ристав той чи інший письменник у своїй творчій спадщині. Це слов­ник тлумачного типу, бо в ньому розкрито всі значення слів, з якими вони функціонують у мові письменника. Також подано частоту вико­ристання словоформ і типові ілюстрації з творів: Словник мови Шевченка: У 2 т. / За ред. B.C. Ващенка. ‒ К., 1964. Словник мови творів Квітки-Основ'яненка: У 3 ти. ‒ К., 1978-1979. Морфемні та словотвірні словники. Морфемний словник подає структуру слова, словотвірні ‒ словотвірні гнізда і словотвірні ряди. Прикладами таких словників можуть бути: Яценко І. Т. Морфемний аналіз: Словник-довідник: У 2 т. / За ред. Н.Ф. Клименко. ‒ Т.1-2. ‒ К, 1980-1981. Полюга Л.М. Морфемний словник української мови. ‒ К., 1983. Сікорська З.С. Українсько-російський словотворчий словник.— К., 1985. Частотні словники засвідчують частоту вживання слів у певний час. Існує понад 600 опублікованих і комп'ютерних (на дискетах) час­тотних словників для 40 мов світу. В українській лексикографії відомий: Частотний словник сучасної української художньої прози: У2т./ Гол. ред. B.C. Перебийніс. ‒ К., 1981. Інверсійний словник ‒ це словник, в якому слова розташовані за алфавітом кінця слова. Він є корисним для вивчення словотвору і фо­нетики: Інверсійний словник української мови /За ред. С.П. Бевзенка. ‒ К., 1989. Словники-довідники з культури мови допомагають закріпити лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, адже подають проблемні випадки слововживання. Деякі з них мають форму посібника, оскільки вміщують широкі коментарі, наукові і нау­ково-популярні статті, напр.: Чак Є.Д. Складні випадки вживання слів. ‒ 2-ге вид. ‒ К, 1984. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. ‒ К., 1991. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. ‒ К., 1990. Словник-довідник труднощів української мови / За ред. С.Я. Єрмоленко. ‒ К, 1992. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. ‒ Львів, 1994. Головащук СІ. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. ‒ К., 1995. Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак З. Словник-довідник з культури української мови. ‒ Львів, 1996. Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика). ‒ Івано-Франківськ, 1993. Сербенська О., Білоус М. Екологія українського слова: Практичний словничок-довідник. ‒ Львів, 2003. Звичайно, зазначені словники не вичерпують усього багатства української лексикографії, а є лише основними сучасними зразками опра­цювання слова. „Щодо повноти словників, ‒ говорив М. Рильський, ‒ то слід зазначити, що повний словник будь-якої мови ‒ це ідеал, до якого можна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих по­нять слова".

Дата добавления: 2014-01-04