Матеріально-технічне забезпечення. Мультимедійний проектор, ноутбук

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

- прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;

- перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;

- перевірити форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;

- при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;

- нагадати основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;

- довести під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;

- зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;

- визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;

- представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);

- визначити порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;

- довести заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Серед основних умов, які визначають ефективність виховання військовослужбовців, особливе місце посідають методи виховання. Це пов’язано з тим, що, по-перше, вони обумовлюють характер взаємовідносин вихователів і вихованців, що складає серцевину всього виховного процесу, по-друге, новими досягненнями педагогічної науки та практики, по-третє, без сучасних ефективних методів виховання найкращі цілі, ідеали та зміст військового виховання позостануться тільки в намірах їх організаторів, по-четверте, відповідальними завданнями виховання українських військовослужбовців, які визначені в Концепції виховної роботи у Збройних силах та інших військових формуваннях України та низкою інших державних документах. Поняття “ метод виховання ” є досить складним. Це обумовлено надзвичайною багатогранністю і різнобічністю того процесу, який повинна відображати ця педагогічна категорія. Ось чому в педагогіці до цього часу не припиняються дискусії відносно розкриття сутності методів виховання та їх класифікації.

Поняття “метод” запозичений із західноєвропейських мов: німецьке слово methode, англійське – method, французьке – methode. Грецьке слово “ methodos ” означає дослідження, спосіб, шлях наближення до істини.

У педагогічній практиці метод виступає як “спосіб організації практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями розглядуваного об’єкта” [1, с. 205]. У той же час у педагогіці немає єдиного підходу до визначення методів виховання. Про це, наприклад, свідчать три наступних визначення методів виховання, які маються у вітчизняній педагогіці.

“Методи виховання – сукупність найбільш загальних способів розв’язання виховних завдань і здійснення виховних взаємодій, способів взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованих на досягнення цілей виховання; сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції і вдосконалення” [1, с. 206].

Деякі автори під методом виховання розуміють найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим виховним цілям [8, с. 28].

Інші методи пов’язують з цілями виховання. “Цілі виховання можуть бути загальними і частковими. Оскільки часткові цілі виховання випливають із загальної мети формування особистості, можна на цій основі дати формулювання методу. Методи – це оптимальні підходи до ефективного розв’язання тих виховних завдань, які визначаються метою виховання” [4, с. 99].

На нашу думку, найбільш обґрунтованими є підходи тих вчених, які методи виховання визначають як сукупність специфічних прийомів і способів виховної роботи для досягнення поставлених виховних цілей. Тому що, по-перше, їх не можна звести до шляхів чи оптимальних підходів виховання, які визначають тільки певні наміри та напрямки виховної роботи, наприклад, фізичного чи морального. Напрямки та методи виховної роботи – це різні поняття, хоча вони знаходяться у діалектичному взаємозв’язку, тому що методи забезпечують практичне здійснення та ефективність відповідних напрямків виховання.

По-друге, характер взаємодії вихователя і вихованця визначається власне методами виховання, за допомогою яких перший здійснює певні виховні впливи на другого. Методи виховання – це сукупність однорідних виховних впливів з метою реалізації виховної мети, основною складовою якої є певний спосіб чи прийом. У цьому аспекті ми згодні з авторами навчального посібника “ Методика воспитательной роботы ”: “Методи педагогічного впливу – це не набір суто професійних засобів у руках людей, байдужих до долі своїх вихованців, ці методи – живі ставлення живих людей, об’єднаних одним колективом, одними прагненнями, спільною відповідальністю” [6, с. 79].

По-третє, будь-який метод виховання – це сукупність складних виховних дій, яка передбачає застосування системи педагогічних заходів. Методи виховання – це передусім цілеспрямовано і змістовно організована діяльність. Кожен метод спрямований на вирішення специфічних виховних завдань, які обумовлені цілями вихованнями та особливостями вихованців. Сукупність однорідних методів виконують певні однорідні функції і кожна група методів включає тільки властиві їй прийоми та способи виховних дій, за допомогою яких розв’язуються характерні для даної групи виховні задачі. Тільки системне застосування методів виховання дає суттєві ефекти у виховній діяльності в умовах збройних сил. Кожна група однорідних методів повинна мати конкретну виховну технологію, яка складається із сукупності послідовно виконуваних виховних мір і заходів. Для ефективного використання цієї технології вихователі мають опановувати дієвою методикою виховною роботи, тому що немає загальної технології виховання, а є конкретна, яка відповідає певній групі однорідних методів виховання і конкретним умовам, що склалися у даній виховній системі.

Таким чином, категорія “методи виховання військовослужбовців” означає способи та прийоми спільної взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, яка спрямована на оволодіння останніми духовними та військово-професійними знаннями, навичками та вміннями, нормами і правилами гідної поведінки, різнобічний розвиток їх особистості, формування у них загальнолюдських, національних і військово-професійних якостей, що визначені цілями військового виховання та необхідні для виконання службових обов’язків у мирний і воєнний час.

Прийом виховання – це своєрідна частина, деталь методу виховання, необхідна для більш ефективного застосування методу в умовах конкретної педагогічної ситуації. Будь-який метод виховання складається з певної сукупності однорідних прийомів і способів виховного впливу.

Способи виховання – це конкретні форми організації життєдіяльності особового складу, які мають виховне забарвлення і несуть виховне навантаження.

Засоби виховання – це все те, за допомогою чого вихователі впливають на вихованців. Засобами виховання є конкретні предмети матеріальної та духовної культури, які використовуються для вирішення педагогічних завдань.

Однією з актуальних проблем сучасної як загальної теорії виховання, так і військової є проблема класифікації методів виховання. Класифікація – це групування методів виховання за певними ознаками, встановлення зв’язків між групами У процесі розвитку педагогічної науки мали місце різні підходи до їх класифікації. У сучасній педагогіці також немає єдиного погляду щодо цієї проблеми. У зв’язку з тим, що різні автори за основу класифікації методів виховання беруть різні ознаки, існує кілька варіантів класифікації.

У 50-х роках ХХ ст. у радянській педагогіці популярною була класифікація, в якій методи виховання поділялися на три групи: методи словесні (розповідь, бесіда, диспут, лекція, приклад); методи привчання (практичні методи: тренування, доручення, гра, труд); методи заохочення, покарання (додаткові методи, спрямовані здебільшого на виховання дисциплінованості вихованців) [9].

У 60-х роках ХХ ст. було обґрунтовано нову систему методів виховання, в якій основним критерієм цінності кожного методу було його сприяння досягненню цілей формування особистості вихованця згідно з ідеалами суспільства. У зв’язку з цим запроновано іншу послідовність і групу методів: методи формування морального досвіду в поведінці та діяльності (методи привчання, методи організації суспільно корисної діяльності, методи використання творчої гри, змагання); методи формування моральної свідомості (етичні бесіди, диспути, розповіді, лекції); додаткові методи виховання (заохочення і покарання).

В 70-х роках ХХ ст. знайшла своє застосування класифікація методів виховання на ідеї систематичного засвоєння всього багатства знань, накопичених людством, згідно з якою виділяють такі групи методів: методи виховання, що використовуються в навчальному процесі; методи виховання в процесі суспільно-практичної діяльності; методи педагогічного спілкування [7].

Наступний варіант класифікації грунтується на взаємозв’язку процесів формування свідомості, поведінки та діяльності. Перша група – методи прогнозування виховних цілей і шляхів їх досягнення, друга – методи інформаційно-пропагандистського характеру, третя – орієнтаційно-діяльнісні методи, четверта – методи оцінки.

В російській педагогіці найбільш популярна класифікація методів виховання за В.О.Сластьоніним.

Перша група – методи формування свідомості особистості, в основі яких лежить слово педагога.

Друга група – методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки, які ґрунтуються на практичних діях вихованців.

Третя група – методи стимулювання діяльності та поведінки, які в своїй основі мають емоційні аспекти засобів стимулювання.

Четверта група – методи самовиховання.

У вітчизняній педагогіці найбільшої популярності набула класифікація методів виховання за рекомендаціями С.У.Гончаренка:

методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування їхніх поглядів і переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний приклад);

методи організації діяльності й формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних ситуацій);

методи регулювання, корекції, стимулювання позитивної поведінки й діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення) [1, с. 206].

У російській військовій педагогіці мається кілька варіантів класифікації методів виховання. Наприклад, перший варіант: переконання, вправи, заохочення, примус і приклад, який був популярний у військовій педагогіці в 70-80 роках ХХ ст. Другій складається з традиційних методів (переконання, вправи, заохочення, примус і приклад) і додаткових (змагання, критика і самокритика), які були визначені на початку 80-х років. Третій передбачає кілька груп: 1) методи, які безпосередньо спонукають до проявлення активної життєвої позиції; 2) методи опанування узагальненим соціальним досвідом; 3) методи накопичення особистого досвіду соціально-цінної діяльності; 4) оціночно-стимулюючі й корективні методи. Ця класифікація була здійснена на початку 90-х років.

Автори навчального посібника “ Военная психология и педагогика ” пропонують такий варіант класифікації методів виховання у Збройних силах Росії:

традиційно нормативні (переконання, вправи, заохочення, примус і приклад);

інноваційно-діяльнісні (моделювання, алгоритмізація, творча інваріантність тощо);

неформально-міжособові (здійснюються через особистісно значущих військовослужбовців, товаришів по службі, знайомих тощо);

рефлексивні та тренінгово-ігрові (соціально-психологічні тренінги, ділові гри, самоаналіз тощо) [2, с. 257-258].

Отже, аналіз різних підходів до класифікації методів виховання в загальній та військовій педагогіці свідчить про те, що ця проблема є актуальною та складною і не отримала на сучасному етапі розвитку педагогічної науки остаточного розв’язання. Причини: по-перше, автори використовують різні основи для їх класифікації; по-друге, ці різноманітні задачі, які повинна розв’язати сучасна теорія і практика виховання; дуже складні, по-третє, у багатогранності методів виховання, по-четверте, історія педагогіки розкриває перед військовим педагогом достатньо цінний арсенал виховних впливів, які з успіхом можна використовувати і в сьогоднішніх умовах. Тому цю спадщину слід критично аналізувати, засвоїти позитивний досвід і творчо використовувати у вихованні особового складу. Постійний обмін думками, досвідом – необхідна передумова вдосконалення теорії військового виховання, підвищення педагогічної майстерності вихователів.

Виникає запитання: “ Який варіант більш оптимальний для виховання особового складу Збройних сил України?” Безперечно, кожен варіант має свої як позитивні аспекти, так і певні недоліки. Відповідь така:

по-перше, той, який найбільш оптимально сприяє реалізації основних цілей виховання українських військовослужбовців та отримання ефективних результатів у виховному процесі;

по-друге, який забезпечує ефективність виховних заходів в умовах Збройних сил України;

по-третє, який найбільш відповідає завданням національного виховання і сучасним гуманістичним концепціям виховання;

по-четверте, який забезпечує оптимальну методику виховної роботи з різними категоріями військовослужбовців в умовах сьогодення.

Окрім цього, слід мати на увазі ще такі аспекти методики виховання українських військовослужбовців.

По-перше, методи виховання військовослужбовців мають складати струнку систему та створювати ефективну методику виховної роботи. Вони мають враховувати специфіку виховання військовослужбовців Збройних сил України. При цьому однорідні методи, напевно, мають об’єднуватись у певні групи та створювати конкретні методики виховання, наприклад, військово-професійного.

По-друге, виховна робота з боку військового педагога полягає у здійсненні певних виховних впливів щодо особистості вихованця з метою досягнення поставлених виховних задач. Власне, характер виховних впливів визначає стиль виховної діяльності військового педагога, зміст його педагогічного такту, гуманізує чи, навпаки, формалізує взаємини між вихователем і вихованцем, спонукає останнього до активного самовиховання.

По-третє, на жаль, більшість викладених вище класифікацій методів виховання має характер безпосереднього виховного впливу, недостатньо враховує внутрішні потенційні можливості вихованця, слабо формує мотиви самовиховання, не в повній мірі використовує виховні можливості соціального середовища у війську.

По-четверте, класифікувати методи виховання означає створити чітку систему прийомів і способів однорідних виховних впливів, яка, у свою чергу, складається з певних підсистем, на основі характеру їх впливу на особистість воїна з урахуванням визначених вище зауважень. Ще А.С.Макаренко зауважив: “Ніякий засіб педагогічний, навіть загальноприйнятий, яким звичайно у нас вважається і напучення, і пояснення, і бесіда, і суспільний вплив, не може бути визнаним завжди абсолютно корисним. Найкращий засіб у деяких випадках неодмінно буде найгіршим. Візьміть навіть такий засіб, як колективний вплив, вплив колективу на особу. Іноді він буде добрим, іноді поганим. Візьміть індивідуальний вплив, бесіду вихователя віч-на-віч з вихованцем, іноді це буде корисно, іноді шкідливо. Ніякий засіб з погляду корисності або шкідливості, якщо його брати відокремлено від усієї системи засобів, і, нарешті, ніяка система засобів не може бути рекомендована як система постійна” [5, с. 113].

Враховуючи викладене вище та на основі характеру впливу методів виховання на військовослужбовців Збройних сил України, можна їх класифікувати на такі групи:

методи безпосереднього виховного впливу;

методи опосередкованого виховного впливу;

методи самовиховання.

Перша група є найбільш відомою, популярною і достатньо глибоко проаналізованою у педагогічній літературі. У більшості підручників із загальної педагогіки та практично у всіх підручниках з військової педагогіки розкриваються педагогічні поняття “ переконання ”, “ приклад ”, “ вправи ”, “ заохочення ” і “ примус ”, які складають основу цієї групи. На жаль, у вихованні військовослужбовців є тенденція переоцінки їх ролі. Деякі вихователі схильні до захоплення цими методами та переоцінки їх виховних можливостей. Завдяки їм, вони мають можливість проявити ілюзорну активність, знайти виправдання недостаткам власної роботи, щоб “обґрунтувати” недоліки підлеглих у повсякденній поведінці та службовій діяльності. Особливо схильні до застосування цих методів молодші командири, прапорщики та молодші офіцери, які слабо володіють основами педагогіки та психології, мають небагатий арсенал виховних впливів на підлеглих, не опанували ефективною методикою виховної роботи, не беруть на увагу специфіку та завдання виховної роботи в умовах розвитку і реформування Збройних сил України, становлення Української державності.

Ця група має як позитивні аспекти (наявність безпосередньої взаємодії між вихователям і вихованцем, можливість відкритого проявлення свого ставлення першого до другого та навпаки, виховний вплив на оточуючих, можливість швидкого отримання певних позитивних результатів та ін.), так і суттєві недоліки (слабо враховує виховні можливості інших методів виховання, соціального середовища, недостатньо стимулює вихованця до самовиховання та ін.). Ефективність дій цієї групи суттєво залежить від характеру взаємин вихователь – вихованець, від їх доброї або недоброї волі, переконань, життєвих настанов, морально-психологічної атмосфери в соціальному середовищі, психічного стану як безпосередніх учасників цієї взаємодії, так і оточуючих, життєвого досвіду, культури тощо.

Недоліки цієї групи суттєво можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. Будь-яке виховання, у тому числі й військове, відбувається у соціальному середовищі, яке має ефективні виховні функції. У суспільстві переважає громадська думка про те, що військо характером свого існування і специфікою військової служби має міцний виховний вплив на військовослужбовців. Це, дійсно, так, тому що під час відбування служби на військовослужбовця мають виховний вплив практично всі аспекти життєдіяльності військ. Такий вплив мають: чітка визначеність цілей і задач їх функціонування та соціально-педагогічний зміст навчально-бойової діяльності; ефективно функціонуюча військова система дає можливість регулювати вплив позавійськових чинників на військовослужбовців; суворий режим організації життєдіяльності військ і суспільно корисний характер військової служби створюють сприятливі умови для всебічного розвитку військовослужбовця.

У військовому середовищі на воїна мають виховний вплив дві групи умов. Перша – суспільні, різновидами яких є військові колективі, бойова і гуманітарна підготовка, військові ритуали, суспільна робота, цивільне середовище гарнізону. Друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-технічні умови навчання, виховання, відпочинку особового складу, розпорядок дня військової частини та його насиченість, військова техніка і бойове озброєння, клімат та ін.

Військове середовище – це сукупність умов життєдіяльності особового складу, яка піддається службовому і соціальному контролю і спрямована на цілеспрямовану реалізацію цілей військового виховання. Воно має виконувати такі виховні функції: світоглядну, адаптаційну, освітньо-корективну, культурну, суспільно-господарчу.

Сутність цієї групи складає вміле використання елементів середовища, в якому знаходиться військовослужбовець, як виховних чинників. Характер і чіткий порядок життєдіяльності особового складу має опосередковано і підсвідомо позитивно впливати на його поведінку, озброїти нормами та правилами воїнського етикету, формувати навички та вміння вихованої поведінки. При цьому воїни не повинні взагалі мати жодне уявлення про їх виховні аспекти. Сумлінне ставлення до бойової та гуманітарної підготовки, підтримання постійної бойової та мобілізаційної готовності військового підрозділу, активна участь у щоденному житті військового підрозділу, чіткий розпорядок дня військової частини, всебічне забезпечення життєдіяльності особового складу мають всебічно сприяти формуванню особистості військовослужбовця. Виховні дії тут діють не прямо, вони якби “замасковані” у режим виконання основних щоденних заходів життєдіяльності військового підрозділу, бойової підготовки тощо.

Стисло охарактеризуємо окремі виховні компоненти військового середовища. Зокрема, військовий колектив – завжди важливий суб’єкт у реалізації різноманітних виховних зусиль. Слід пам’ятати про те, що військовий колектив як різновидність малої соціальної групи водночас виконує функції суб’єкта і об’єкта виховання. Тому від того, як організовано військовий колектив і на якому етапі свого розвитку він знаходиться, як він функціонує, які думки та моральні цінності переважають у ньому, залежить сила його виховного впливу на військовослужбовців, ефективність діяльності всіх його ланок, характер внутрішньоколективних взаємин та морально-психологічної атмосфери, якість бойової та гуманітарної підготовки, рівень бойової та мобілізаційної готовності, дієвість органів управління і, нарешті, кінцевий результат виховання – гармонійно сформована особистість українського військовослужбовця, боєздатний згуртований військовий колектив, який перетворився в суб’єкта виховання.

Виховний вплив військового колективу буде значно ефективнішим у тому випадку, якщо він задовольняє потреби військовослужбовців у цілеспрямованій суспільно корисній діяльності, коли вони від характеру, змісту і результатів цієї діяльності отримують задоволення, почуття реалізації життєвих намірів, пов’язують особисті інтереси з інтересами колективу.

Також для самовираження, самореалізації і самоутвердження особистості воїна, його індивідуальності ідеальним місцем є військовий колектив. Тому вихователь має намагатися формувати такій колектив, де воїни могли б відкрито, доброзичливо і повно формувати власне “Я”, яке є суттєвим показником самоутвердження особистості воїна, важливим шляхом формування творчої, багатої життєвим творчим потенціалом, індивідуальності. Безперечно, ці умови слід створювати разом зі всіма військовослужбовцями у процесі динаміки розвитку колективу, його згуртування на загальновизнаних моральних і військових цінностях, суспільно корисній діяльності та формування здорової морально-психологічної атмосфери у ньому.

Педагогам слід також пам’ятати про неформальні малі групи військовослужбовців, гуртки та секції за інтересами, які у відношенні до своїх членів виконують функцію соціалізації, сприяють їх оптимальній адаптації у колективі, певною мірою визначають коло інтересів, моральних цінностей, життєвих намірів. Тому вони мають бути постійно під контролем вихователів, мають піддаватися аналізу характер їх діяльності, морально-психологічний клімат, вплив на життєдіяльність військового підрозділу.

Міцний виховний потенціал має військова діяльність, основним змістом якої є цілеспрямована і змістовна навчально-пізнавальна діяльність військовослужбовців, підтримання ними постійної високої бойової та мобілізаційної готовності, ефективне виконання повсякденних і службових задач, які пов’язані із забезпеченням функціонування життєдіяльності Збройних сил України. Відомо, що діяльність та її характер є одним із основних факторів формування особистості. Тому її діяльність має бути цілеспрямованою, змістовною, конкретною, позитивно забарвленою та емоційно насиченою, особистісно цінною, спрямованою на вирішення двох основних завдань: забезпечення територіальної цілісності та недоторканості нашої Батьківщини й формування на цій основі всебічно і гармонійно розвиненої особистості українського військовослужбовця.

Відомо, що нічого з людиною не можна зробити всупереч її волі, бажань, життєвих намагань та настанов. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Взагалі, сучасні педагогічні концепції ґрунтуються на гуманістичних ідеях, педагогіці співробітництва. Врешті-решт, високий смисл всієї виховної роботи полягає у формуванні у військовослужбовців мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, знаходження у військовій службі особистісного смислу, досягнення в ній реалізації життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.

Отже, головною метою всієї виховної роботи у Збройних силах України має бути поступове залучення військовослужбовця до самовиховання. У зв’язку з цим методи самовиховання мають зайняти належне місце як у теорії, так і в практиці виховання особового складу. Останні дві групи методів виховання військовослужбовців будуть більш глибоко аналізуватись у наступних главах цього навчального посібника.

Методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу, які мають пронизувати всі три групи методів виховання. До них належать педагогічне спостереження, опитування, аналіз результатів виконання діяльності, створення ситуацій для вивчення поведінки вихованців тощо. Вони надають всьому процесу виховання військовослужбовців завершеність, дають можливість об’єктивно оцінювати хід, змістовність, спрямованість, оптимальність і ефективність як окремих виховних заходів, так і всього процесу, своєчасно вносити в нього необхідні корективи.

Безумовно, і ця класифікація методів виховання військовослужбовців є недосконалою. Але в ній враховано:

сучасні педагогічні концепції та їх вплив на методику виховання українських військовослужбовців;

як позитивні аспекти класифікації методів виховання, які мали місце в історії педагогіки, так і сучасні підходи до розв’язання цієї проблеми вітчизняними і закордонними вченими;

зміст і особливості методичної системи процесу виховання в Збройних силах України.

Вибір військовим педагогом відповідних методів виховання залежить від урахування цілей, змісту і особливостей виховання українських воїнів, педагогічної майстерності вихователя, методично оптимального сполучення конкретних обставин і умов протікання навчально-виховного процесу в сучасних умовах у конкретних військових підрозділах і частинах.

Отже, вибір методів виховання залежить від:

ідеалів виховання українських військовослужбовців та громадян нашої держави;

загальних і військово-професійних цілей виховання, навчання, розвитку, психологічної підготовки та самовдосконалення військовослужбовців Збройних сил України;

провідних настанов сучасних технологій виховання, які мають враховувати загальнолюдські й національні цінності та військово-професійні особливості виховання українських військовослужбовців;

морально-психологічної насиченості сучасної війни;

особливостей, змісту, методів і форм підготовки військовослужбовців конкретних видів і родів військ та формування в них сукупності певних загальнолюдських і військово-професійних якостей;

врахування конкретного призначення як кожного окремого військового підрозділу, так і кожного військового спеціаліста у ньому;

особливостей змісту окремих напрямків виховання військовослужбовців і відповідних методик виховання;

мети, задачі, змісту матеріалу та виховного задуму конкретного навчального заняття, виховного заходу;

рівня моральної, розумової та фізичної підготовленості вихованців;

наявності сучасної навчально-виховної бази, об’єктів культурно-просвітницької та спортивно-масової роботи;

педагогічної майстерності військових вихователів;

методичного задуму конкретного виховного заходу тощо.

Враховуючи ці обставини та умови, в яких відбувається певний виховний захід, військовий педагог вибирає найоптимальний метод виховання для вирішення конкретної виховної задачі. Про правильний вибір методу виховання свідчать характер діяльності та взаємин вихователів і вихованців, глибина і міцність опанування духовних і військово-професійних знань, навичок, умінь, норм і правил гідної поведінки згідно вимог загальнолюдських і національних цінностей та воїнського етикету і також те, якою мірою він стимулює пізнавальну, емоційну і практичну активність військовослужбовців, формує у них мотивацію сумлінного виконання своїх службових обов’язків і постійного самовдосконалення.

Дата добавления: 2014-01-04