Сучасні концепції природного права інтерсуб'єктивного напрямку

Характерні для класичної філософії права протистав­лення суб'єкта й об'єкта, свідомості і буття і, як наслідок, протиставлення об'єктивних умов та ідеї права у процесі законодавства, протиставлення позицій об'єктивізму і суб'єктивізму намагаються подолати некласичні концепції права, що виходять з позиції інтерсуб'єктивності.

Феноменологічні концепції права.

У Г. Радбруха природа речей тлумачиться як юридично мислима форма, її зміст визначають не самі "речі" як "ма­теріал", що формує "право", а їх "природа" чи сутність, яка суб'єктивно фіксується законодавцем чи суддею. Ана­логічно тому як зміст формального природного права на­повнюється "культурними цінностями", суб'єкт наповнює змістом мислиму форму природи речей як ідеальні типи інститутів і правовідносин.

Для Г. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право — результат та інструмент змін соціальної дійсності, до яких воно досить чутливе. Логічна конструкція поняття "природа речей" є способом витягування норм і громадських інститутів із сутності життєвих відносин. Вона переводить реальність феноменів у світ правових інститутів, які володіють іма­нентною цінністю (інститути власності, угоди, обов'язки).

У Е. Гуссерля центральним поняттям права є правовий ейдос. Це поняття розкриває апріорні структури, які суб'­єкт, що пізнає, відкриває у своїй свідомості шляхом "пог­либлення сутностей" норм, інститутів тощо. Можна сказа­ти, що це є тим загальним, що виділяється у різних правових системах як їх обґрунтування і не залежить від специфіки конкретних явищ, від їхнього соціально-істо­ричного контексту.

Екзистенціальний напрям у природно-правовому мисленні.

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уяв­лень про природне право. Екзистенціалістський пошук "справжнього права" передбачає поняття права як право­відносин. Проголошується конкретність, антинормативність, безперервний розвиток "справжнього" права як ін­дивідуальних правових рішень, що перманентно виникають у соціальному житті. При цьому відхиляється принципова різниця між; "істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина", бо цінність першого не в тому, що воно встановлює "мертві" абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під сприянням структур буття свідомості, через що норми згодом "оживають" у суддівсько-адміністратив­них рішеннях, у правовідносинах.

Екзистенціалісти ого­лошують всі загальні принципи фікцією і пов'язують по­няття справжнього права саме з конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, у кон­кретній справі — це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а насамперед пошук рішення у змісті самої справи, в життєвій ситуації.

Мюллер виділяє три основні моменти розуміння при­родного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) вільного рішення, завдяки якому "мертва" норма "оживає" у разі збігу зі змістом рішення; по-друге, обумовленість "істинності" рішення "існуванням" (первин­но-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє, підхід до історичного буття права як до одноразового рі­шення в неповторній індивідуальній ситуації.

З-поміж інших помітних напрямів філософії права XX ст. виділяються також герменевтичний і комунікатив­ний.

Герменевтичний напрям розглядає право як текст, що нерозривно пов'язаний із суб'єктом, його свідомістю. Сучасна юридична герменевтика — це застосуван­ня у сфері права ідей В. Дільтея, але насамперед екзис­тенціально-феноменологічної герменевтики М. Хайдеггера, Г.-Г. Гадамера і П. Рікера. її принципова відмінність від позитивістського підходу до тлумачення тексту поля­гає в тому, що позитивіст намагається встановити, що хо­тів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встанов­лює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця. Не людина говорить мовою, а мова (за М. Хайдеггером, саме буття) — через людину. Мова має самостійне буття щодо індивіда.

Ще однією і дуже важливою версією інтерсуб'єктивістського підходу до права є комунікативна теорія обґрунтування справедливості (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Ця теорія також герменевтична, але в той же час вона відмов­ляється від побудови онтології права. У ній дається кому­нікативне рефлексійне обґрунтування права через "аргу­ментацію у дискурсі". Норми права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що має процедурний ха­рактер. Однак цей дискурс повинен співвідноситися з ідеальною комунікацією (аналог "природного права"), яка як регулятивна ідея показує направленість раціонального обґрунтування норм і служить критерієм для встановлен­ня "істинного консенсусу". Розробляючи консенсусно-ко­мунікативну концепцію обґрунтування норм і цінностей, К.-О. Апель і Ю. Габермас виступають проти вульгарно-онтологічного виведення їх з "життя", з "буття", вважаю­чи, що рефлексивно-посвідчуючі трансцедентально-нормативні умови аргументації належать підструктурі людського буття у світі.

З точки зору Ю. Габермаса, право виступає умовою можливості соціальної інтеграції на основі комунікативної взаємодії, тобто можливості комунікації як суспільної ін­ституції, що володіє зобов'язуючою силою, а також як можливості влади розуму, втіленого у структурах спілку­вання громадян, обміну думками.

В правовому суспільстві процес законодавства посі­дає центральне місце в механізмі соціальної інтеграції. В основі справедливої правотворчості, тобто яка утворює закон, що спрямований на встановлення справедливого суспільства, лежить етичний дискурс співтовариства. До цього дискурсу Ю. Габермас ставить такі вимоги: повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної дорослої людини в обговоренні сутності справедливості. У ході ди­скусій передбачається виникнення консенсусу, який би відтворював необхідність кооперації. При цьому соціальна умова солідарності виступає тут не як матеріальний крите­рій реалізації справедливості, а як процедурна умова.

Висновки:

1. У XX ст. формується некласична модель правосвідо­мості як своєрідний протест проти влади формаль­них норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. У загальному руслі, розвитку природничо-наукових і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється по­нятійний апарат, прийоми і методи юридичного ана­лізу, розширяються методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення права і за­кону, оцінок позитивного права тощо.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався у неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, "чистої теорії права" Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформу­вались і поширилися нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридич­но-логічний, структуралістський тощо).

3. Посилилася тенденція звернення до природного пра­ва як частини соціальної реальності. У теоріях "природного права" акцентується на ціннісно-ідеальній "реальності" права і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

4. Основою існування права виступає інтерсуб'єктивність. У руслі цього напряму зроблено спроби подо­лати односторонні підходи суб'єктивістських спосо­бів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи у зовніш­ньому соціальному світі, а розглядається як резуль­тат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених у життєвий світ.

5. Ключовою для філософії права XX ст. залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філо­софсько-правових концепцій ліберально-демокра­тичного характеру.

Дата добавления: 2014-01-04