Онтологічна природа права. Правова реальність

Основні поняття: атрибут, буття, буття права, генезис, норма права, звичаєве право, онтологія права, природне право, позитивне право, закон, правова реальність, субстанція.

Т.6. Проблеми онтології права

Розділ III. основні проблеми теорії філософії права

Мета: пояснити студентам, що таке філософсько-правова онтологія. Розкрити поняття «правова реальність» та виявити які існують її елементи. Усвідомити в чому специфіка правових відносин. Пояснити щ таке правова свідомість та виявити якою є її структура та функції.

План лекції:

1. Онтологічна природа права. Правова реальність.

2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення.

3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя.

Без чіткого з'ясування онтологічної природи права, сенсу і змісту поняття правової реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому.

У історії філософії склався особливий напрям філософських роздумів про буття в цілому онтологія (від греч. оntos суще, буття і logos учення) вчення про сущий. Її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють природу, суспільство, людину, культуру.

Що ж є буттям з позиції онтології? Буття одна із загальних філософських категорій. Евристична значущість таких гранично широких понять, як «буття», «небуття», «дійсність» та інші, полягає в тому, що вони дозволяють через загальне пізнати і зрозуміти конкретне, одиничне. Буття це щось існує, це те, що є. Протистоїть буттю небуття як ніщо, як те, чого немає. Буття слід розглядати не в статиці, а в динаміці, як процес. У ракурсі такого підходу можна виділити минуле буття якось, що було колись, але зараз його немає, майбутнє буття якось, що буде колись, але зараз його немає, справжнє буття як те, що існує тут і зараз, як актуальне буття, як суще, яке іменується дійсністю.

Минуле, справжнє і майбутнє буття в своїй єдності формують реальність. Реальність це сукупність що існував, існував і може існувати у всіх сферах природи і суспільства. Буття і реальність як всеосяжні поняття це синоніми. Буття є все, що є. Ту частину реальності, яка залучена в життя людини, називають життєвим світом. Частину життєвого світу називають повсякденною реальністю це мир людини в системі різних явищ, пов'язаних з іншими людьми. Повсякденна реальність, наприклад, це прибирання квартири, закупівля продуктів, приготування їжі, робота, навчання і тому подібне

Повсякденній реальності протистоїть системний нормативно-оцінний світ, що підпорядковує людину, диктує йому моральні, правові, політичні і інші правила і вимоги. Він регламентує життєвий мир людини (з такого-то віку можна йти в школу, одружуватися, притягуватися до кримінальної відповідальності, брати участь у виборах органів влади і так далі), наказує, як поводитися, скажімо, по відношенню до старших, жінкам, що потребують допомоги.

Повсякденна реальність і системний мир формують життєвий мир як реальність, в якій здійснюється життєдіяльність людини. Одне з найважливіших місць в нім належить правовій реальності.

Правова реальність не представляє якусь субстанціональну частину реальності, а є способом організації і інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що при його відсутності розпадається сам людський мир. Буття права відрізняється від буття власне соціальних об'єктів. Бо світ права це світ належного, а не існування. Введення в правознавство категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільного відношення, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не вважатися. Таким чином, сенс проблеми правової реальності полягає в з'ясуванні питання про буття права.

В той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права це «буття-повинність». Право це сфера належного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, але реальність якого, проте, значуща для людини.

Правова реальність є системою, що існує в рамках людського буття. Як будь-яка система вона складається з елементів, наділених індивідуальними функціями.

З погляду елементного підходу правова реальність є надбудовним явищем, що включає правові установи, правові відносини і правову свідомість.

Правові установи це спеціально створені державою органи і організації, які регулюють правові відносини, що формують у громадян правову свідомість, забезпечують правопорядок, функціонування права, прийнятого в державі. До них відносяться суди, прокуратура, виправно-трудові установи, органи дізнання і ін. Дослідженням правових установ займається юридична дисципліна «Правоохоронні органи».

2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення.

Історичні передумови, що передують формуванню пра­ва як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Са­ме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Саме розмежування права на природне і позитивне зо­рієнтовано на пошук основ права в природному житті лю­дей, "людської суті їхнього буття".

У класичній античності джерелом дійсного права вва­жалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — божа мудрість Творця, у період Нового часу — доскона­лість людського розуму як найзначнішого зі створінь при­роди. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумі­лося як сукупність апріорних моральних вимог, пропоно­ваних позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його спра­ведливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розумієть­ся як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Аристотель, Гегель).

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій при­родного права полягає в тому, що він дає можливість вия­вити базисні основи права. Суть ідеї природного права по­лягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природ­не право — сукупність вимог, у своїй вихідній основі по­роджених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життє­діяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це — право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свобо­ду совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням лю­дини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існу­вання як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, не-підвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання не­гативних наслідків при ігноруванні природно-правових ви­мог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природ­ного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти су­купність об'єктивних соціальних цінностей і потреб люд­ського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а та­кож універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим факто­ром, норми і принципи природного права повинні одержа­ти втілення у нормах позитивного права.

Позитивне право виступає як інший, необхідний та іс­тотний елемент правової реальності. "Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого ви­значається юридичне дозволена і юридичне недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юридично обов'язкові імперативно-владні рішення" (Алексеев С. С. Философия права. — М: Норма, 1997. — С. 18). Позитивне право розглядається як штучне ство­рення цивілізації, як вияв владної волі конкретних со­ціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утво­рення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих ін­ститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юри­дичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпо­рядкування права свавіллю державної волі, вузькокласовим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку — ха­рактеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах циві­лізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регу­лювати поведінку людей, відносини, що складаються в сус­пільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нор­мативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулю­вання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввес­ти в життя людей начала єдиної впорядкованості, загальновизнання; з іншого — ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти "за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені "не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто ви­сока гарантованість дій права, можливість зробити реаль­ним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають мож­ливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії, її ін­терпретацію варто розглядати через категорії онтології — "сутність" і "існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визна­чав її як "істину буття", як відповідність предмета "своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєді­яльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів предмета. Проблема існування виступає насамперед як люд­ська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідомлено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істо­тою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктивування у формах правомір­ної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій "сутності" та "існу­вання" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обґрунтування принципів спра­ведливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і спів­відношення права і влади, як момент легітимності й обме­ження останньої — з іншого. Цей момент виступає у гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт самороз­витку поняття права від абстрактних форм його здійснен­ня до конкретніших форм.

Дата добавления: 2014-01-04