Фінансова політика держави та механізм її реалізації

Фінансова політика як інструмент регулювання економіки

За останні роки питанням проведення державної фінансової політики в Україні і проблемам фінансового регулювання економіки перехідного періоду займаються і вчені і практики, проте єдності думок по теоретичним аспектам щодо цього питання не досягнуто. Однак, на наш погляд, представляється можливим визначити фінансову політику як державне регулювання фінансових ресурсів з ціллю підвищення рівня життя громадян. Таке визначення фінансової політики підтверджуються її основними цілями, до яких можна віднести слідуючі:

1. Підвищення об’єму та ефективності використання фінансових ресурсів. Останнє дуже важливо для перевірки впливу фінансової політики на економіку. Відмова від обліку підвищення ефективності використання фінансових ресурсів при розробці і проведенні фінансової політики може призвести до розпилення коштів, скорочення джерел задоволення постійно зростаючих економічних і соціальних потреб суспільства.

2. Оздоровлення та структурна перебудова економіки: підвищення в загальному об’ємі виробництва долі галузей другої групи, зниження затрат на ВПК, впорядкування грошового обігу, і в перспективі відновлення конвертованості гривні.

3. Досягнення більш високого рівня життя населення на основі розвитку галузей промисловості та сільського господарства. Соціальна спрямованість фінансової стратегії проявляється не тільки в пошуках можливостей збільшення фінансових ресурсів, що спрямовуються на підвищення благоустрою народу, але і в новому підході до головної цілі економічної політики. Рівень життя виступає тепер величиною, що визначає рівень виробництва, спрямованість і структуру використання фінансових ресурсів.

Виділяють також і інші цілі проведення фінансової політики, такі як: зниження темпів інфляції (чому особливо багато уваги приділяється на сьогоднішній час, так як остання зараз представляє собою одне з тих лих, що найбільше загрожують благоустрою громадян), згладжування економічних циклів (при цьому в першу чергу розуміється використання фінансової політики в якості інструмента для боротьби зі спадами). Однак вказані цілі являються по своїй суті похідними від задач фінансової політики забезпечити високий рівень благоустрою всього населення.

Види фінансової політики і механізм її реалізації.

Необхідність в розробці і систематичному проведення фінансової політики виникла з розвитком капіталізму. Поштовх до складання і застосування програм фінансової політики дала економічна криза 1929-1933, поставивши під сумнів здатність ринкової системи до саморегулювання без активного втручання держави в економічне життя. Своє теоретичне обґрунтування принципи фінансової політики одержали в роботах Джона Мейнарда Кейнса і його послідовників. В 30-40-ві роки задачі фінансової політики найчастіше зводилися до послаблення впливу кризи виробництва на економіку, підтриманню високої господарської активності і розширенню платіжного попиту. З 60-х. років минулого століття акценти перемістилися і основною задачею фінансової політики стає досягнення високої зайнятості і стимулювання збільшення темпів економічного росту. З 70-х років, включаючи також сучасну фінансову політику, приоритетним спрямуванням стала боротьба з інфляцією в сукупності з попередніми задачами: забезпеченням високої зайнятості, стимулювання економічного росту, вирівнювання платіжного балансу і іншими.

Таким чином, виходячи з задач, поставлених перед фінансовою політикою провідні економісти розділяють останню на три види: політика економічного росту, політика стабілізації і політика обмеження ділової активності.

Під першою, тобто політикою економічного росту, розуміють систему фінансових мір, націлених на збільшення фактичних об’ємів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості.Дана стимулююча фінансова політика включає:

- зростання державних витрат;

- зниження податкового тягаря.

Якщо уряд використовує міри фіскальної політики і політики державних витрат, намагаючись утримати об’єм випуску продукції на його типовому рівні для країни і підтримати стабільність цін, то вважається, що державою проводиться політика стабілізації. До того ж було б невірним вважати, що політика стабілізації підмінює стимулюючу і стримуючу фінансову політику в їх спрямованості до вирівнювання економічної ситуації в державі, так як між даними поняттями існують значні відмінності. Наприклад, політика економічного зростання може проводитись державою і в період, коли притаманний країні об’єм виробництва вже перевищено і виробництво спрямовано до його потенційного рівня, в той час як стабілізаційна політика таких цілей переслідувати не має права.

В свою чергу політика обмеження ділової активності, напроти, направлена на зменшення реального об’єму валового національного продукту в зрівнянні з його потенційним рівнем і застосовується урядом в період підйому чи буму з метою уникнення кризи перевиробництва і інфляції, що виникає на рівні з зайвим попитом.

Стримуюча політика має на увазі:

- зменшення урядових витрат;

- збільшення податків.

Інакше кажучи, фінансова політика повинна орієнтуватися на позитивного сальдо урядового бюджету, якщо перед економікою стоїть задача контролю над інфляцією.

Реалізація фінансової політики проводиться в три етапи:

Перший етап – розробку науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів, яка формується на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив вдосконалення виробництва і стану потреб населення.

Другий етап - визначення основного напрямку використання фінансів на перспективу і поточний період, тобто розробка стратегії і тактики фінансової політики. Тут, виходячи з поставленої мети, враховують можливості росту і падіння фінансових ресурсів, а також зовнішні і внутрішні політико економічні фактори.

Третій етап - втілення практичних дій, націлених на досягнення встановлених цілей.

Прямий вплив фінансової політики на економіку починається лише на третьому етапі, але визначається він змістом двох попередніх.

Відомо, що існує два типи фінансової політики:

· дискреційна політика, чи політика що проводиться безпосередньо урядом;

· не дискреційна фінансова політика, тобто вбудовані стабілізатори.

Під не дискреційною фінансовою політикою розуміють здатність податкової системи до самостійної стабілізації, тобто такі її особливості, що дозволяють регулювати економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання будь яких управлінських органів.

Розглянемо наступну ситуацію. Для послаблення виробничого буму необхідний бюджетний надлишок, тобто перевищення прибуткової частини державного бюджету над видатковою. З іншого боку, щоб подолати спад бажано мати дефіцитний бюджет. Існують два шляхи для досягнення поставленої мети, один з яких досягається за допомогою регулювання податкових надходжень. Так, в першому випадку вихід в збільшенні податків, в другому, навпаки, в їх зниженні.

Припустимо, що в країні спостерігається незначний спад виробництва, а уряд ще не встиг вжити відповідні заходи. Тоді скорочення прибутків громадян, а також господарюючих суб’єктів незмінно призведе до зниження податкових надходжень, однак це і необхідно для стабілізації економіки. Таким чином, вірно функціонуюча податкова система спроможна автоматично врегулювати економіку. Дійсно, адже при підйомі зі збільшенням прибутків громадян також збільшаться і податки.

Окрім податків, існує ще ряд важливих убудованих стабілізаторів, які в своїй сукупності врівноважують економічну систему країни.

Серед них виділяють наступні:

· Соціальні виплати, включаючи допомогу по безробіттю. Дійсно податки за рахунок яких фінансуються виплати по безробіттю, різко збільшуються, коли зайнятість висока. Тому резервний фонд зростає за часів буму і надає тиску на надмірні витрати, здержуючи інфляцію. Навпаки, в період слабкої зайнятості резервний фонд використовується для виплати прибутків, чим збільшує платіжоспроможний попит, підтримуючи споживання,що веде до зниження темпів падіння виробництва,тим самим пом’якшуючи спад.

Інші типи допомоги-такі як благочинні виплати поза меж системи соціального

страхування, - по характеру свого автоматичного анти циклічного регулювання

теж відноситься до стабілізуючого типу.

· Актуальні для розвитку капіталістичних країн програми допомоги фермерам: коли платоспроможний попит скорочується і ціни на сільгосппродукцію падають, федеральний уряд надає субсидії фермерам, поглинаючи надлишки продукції, коли ж насувається інфляція і ціни зростають держава викидає на ринок раніше закуплену продукцію, поглинаючи надлишок грошових кошт, що послаблює будь-яку тенденцію в економіці. На жаль такий стабілізатор не характерний для вітчизняної економіки, так як українське сільське господарство не страждає кризою перевиробництва.

· Ефект надійності компаній. Практика показує, що з метою створення ілюзії стабільного прибутку корпорації, акціонерні товариства та інші подібні юридичні особи зберігають попередній рівень виплати по дивідендам, навіть якщо їх прибутки змінюються на протязі короткого відрізку часу. Це веде до послаблення попиту на товари і послуги,який інакше був би поданий вкладникам, одержавши ми, наприклад підвищенні прибутки з їх цінних паперів. В іншому випадку ефект був би зворотнім, який також привів би до стабілізації ситуації.

· інертність схильності до споживання. Так індивід намагаючись підтримувати звичний рівень життя, повільно пристосовуються до свого підвищеного прибутку.

Не дивлячись на безумовно корисну спроможність податкової системи до стабілізації, без цілеспрямованого впливу уряду на економічну ситуацію все ж таки неможливо обійтися, тому що саморегулювання недостатньо, якщо економічна ситуація сильно змінюється, а політична ситуація перешкоджає пасивним діям уряду.

Таким чином регулювання економіки не можна застосовувати виключно за допомогою умонтованих стабілізаторів, тому проведення дискреційної політики, не дивлячись на заперечення економістів що проповідують невтручання в економіку,представляється необхідним.

Під дискреційною політикою розуміють обізнану маніпуляцію податками і урядовими витратами з метою зміни реального об’єму національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Основними інструментами дискреційної фінансової політики є:

· суспільні роботи і інші програми, зв’язані з витратами;

· соціальні програми

· урядові закупки

· державні інвестиції

· зміна витрат трансфертного або перерозподільного типу;

· управління податковим пригніченням.

Таким чином, можливо знайти два головних елементи, що є складовими фінансової політики. Це політика в області державних витрат і фіскальна політика.

До політики в області державних витрат можна віднести всі програми, що зв’язані з державними витратами.

По-перше це суспільні роботи, які на зорі фінансової політики широко застосовувалися, якщо економіці загрожувала депресія і як результат – безробіття. Такі програми мали за мету збільшення зайнятості і часто були надто поспішними і надто витратними. Щоправда є і позитивні приклади: в післявоєнній Німеччині великі кошти відводились на будівництво нових доріг та автомобільних магістралей, що не тільки знизило рівень безробіття, але і позитивно вплинуло на розвиток виробництва, а також звільнило державу від зайвих витрат в майбутньому, забезпечивши країну на той момент однією з кращих в світі шляховою системою.

Однак зараз пішло відхилення від політики суспільних робіт, що пояснюється фактором часу. Так, уряд визнає, що економіка вступила в стадію спаду тільки після того, як останній вже встиг вразити господарство країни. Наприклад, коли країни ОПЕК підняли ціни на нафту тільки деякі економісти передбачали всю повноту наслідків, яке дане підвищення потягне за собою. Стабілізаційна політика почала проводитись лише через декілька місяців після початку спаду, коли зниження ділової активності було помітно вже неозброєним оком. Одержавши достовірну інформацію щодо кризи, що вразила країну, державні органи починають виробляти суспільні програми, але до того часу, коли вони будуть представлені і почнуть впроваджуватись необхідності в них вже не буде, бо час депресії почне підходити до кінця. В загалі слід відмітити, що суспільні роботи являються неефективним інструментом дискреційної політики.

Другим інструментом дискреційної фінансової політики являються державні програми витрат на соціальні потреби. Так, уряд може стриматися від відпрацювання додаткової соціальної допомоги в періоди інфляції, чим досягне зниження рівня споживчого попиту. За часів депресії воно підвищує асигнування на соціальні потреби.

Однак недоліком матеріальної допомоги для короткострокових цілей стабілізації являється факт політичного порядку, що такі надзвичайні програми важко скоротити, коли положення знову покращиться.

Третій з основних важелів за допомогою яких проводиться управління фінансами, - урядові закуповування і інвестиції. Збільшення державних інвестицій, як і зростання приватних прибутків, стимулює розвиток промисловості, що одержує нові замовлення. Дане положення підтверджується наступним макроекономічним законом

S+V=C+In+Xn+G,

тобто заощадження і імпорт дорівнюють сумі споживання, інвестицій, чистого експорту і державних закуповувань

Сутність фіскальної політики, як до другого елементу політики фінансів, полягає в зміні податкового тягаря впродовж всього економічного циклу.

Під податком, збором, митом і іншими платежами розуміють обов’язковий внесок в бюджет відповідного рівня або в позабюджетний фонд, який здійснюється платниками в порядку і на умовах, що відповідають чинному законодавству. Сукупність податків що стягуються в державі та інших платежів, а також форм і методів їх побудування формують податкову систему фіскальної політики. При цьому об’єкти оподаткування дуже різні: серед них і прибутки, і вартість визначених товарів, окремі види діяльності платників податків, операції з цінними паперами, використання природних ресурсів, майно юридичних та фізичних осіб, передача майна, додана вартість продукції, робіт чи послуг і інші об’єкти що встановлені чинним законодавством.

Податки як інструмент фіскальної політики бувають двох видів. Перший вид – податки на прибуток та майно: податок на прибуток з громадян і податок на прибуток фірм; на соціальне страхування, на фонд заробітної платні і на робочу силу (соціальні внески); майнові податки, в тому числі податки на власність, включаючи землю та іншу нерухомість, податок на переказ прибутків і капіталів за кордон. Вони стягуються з конкретної фізичної чи юридичної особи, їх називають прямими податками.

До другого виду відносяться податки на товари та послуги: податок з обігу чи податок на додану вартість; акцизи (прямо включені в ціну товарів чи послуг) на спадщину; на угоди з нерухомістю та цінними паперами та інші.

Це непрямі податки так як вони повністю чи частково переносяться на ціну товарів чи послуг. Тобто можна виділити головні принципи фіскальної політики. Це:

· Оподаткування повинно носити поодинокий характер, інакше ціна товару, спрямованого до споживача буде невиправдано завищена, що зробить його не конкурентноздатним, з іншого боку постійний податковий тягар позбавить підприємця стимулу до виявлення ділової активності.

· Обов’язкова сплата податків. Податкова система не повинна залишати сумнівів у платника податку в неминучості платежу. Система штрафів та санкцій повинна бути такою, щоб несплата або несвоєчасна сплата податку була менш корисною, ніж своєчасне і чесне виконання обов’язків перед податковими органами.

· Процедура виплати податків повинна бути простою, зрозумілою і доступною для платника податку і економічною для закладів, що збирають податки

· Податкова система повинна бути гнучкою і легко адаптуватися до мінливих суспільно –політичних потреб.

· Податкова система повинна забезпечувати ефективний перерозподіл створюваного валового внутрішнього продукту.

Таким чином, фіскальна політика, що проводиться державою зобов’язана відповідати основним принципам побудови податкової системи української державності і регулювати економічні відносини всередині країни..

Крім цього, реалізація фіскальної політики повинна враховувати три найважливіші функції державного управління оподаткуванням:

1. забезпечення фінансування державних витрат, тобто пряма функція податків;

2. підтримання соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між прибутками окремих груп з метою згладжування нерівності між ними, недопущення різкого розшарування суспільства (соціальна функція);

3. державне анти циклічне і проти інфляційне секторне, галузеве і регіональне регулювання економіки (регулююча функція).

Вибираючи ліберальну чи протекціоністську зовнішньоторгову політику, держава змінює митні мита, одержуючи від торгових партнерів чи зустрічні поступки, чи більш жорсткі умови для національного експорту. Митні мита – вид непрямих податків, підвищення яких веде до подорожчання імпорту, а вслід за цим і вітчизняних товарів, до зниження зовнішньоторгового обігу. Зниження чи відміна мита ведуть за собою загострення конкуренції на внутрішньому ринку, уповільнення підняття цін, активізацію зовнішньої торгівлі.

Однак дискреційна фіскальна політика,як і політика, заснована на використанні вбудованих стабілізаторів, також має ряд своїх недоліків.

Окрім явних політичних труднощів, пов’язаних з довготривалим обговоренням в Верховній Раді України відносно прийняття законів або змін до законів про зміну податкових ставок, існує ще один недолік: заперечення проти тимчасового зниження податків для боротьби зі спадом виходить з того політичного факту, що в демократичному суспільстві може бути тяжко знову підвищити податки після подолання спаду.

Держава, маючи можливість застосовувати всі елементи фінансової політики, володіє могутнім інструментом, що дозволяє дуже ефективно боротися з будь - якими труднощами, які б не трапилися за перехідної економіки. Важливо зі знанням справи використовувати всі можливі засоби, послідовно і вірно просуватися шляхом закріплення економіки і відродження України.

ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ

1. ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА КРАЇНИ

Дата добавления: 2014-01-04