Сучасні напрями розвитку регіональної економіки

Розвиток теорій регіональної економіки сьогодні має такі напрями:

- нові парадигми й концепції регіону;

- розміщення господарської діяльності;

- просторова організація економіки.

Нові парадигми й концепції регіону. Спочатку в працях основопо­ложників регіональної економіки регіон виступав тільки як тери­торія, яка характеризувалася природними ресурсами, населенням, рівнем виробництва й споживання товарів, сферою обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особ­ливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна й багатоаспектна система.

Найбільше поширення тут одержали такі парадигми.

Парадигма "регіон як квазідержава". У цьому значенні регіон є відносно відособленою системою національної економіки. Регіони акумулюють усе більше функцій і фінансових ресурсів, що належать центру. Взаємодія федеральної й регіональної влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функці­онування регіональних економік у рамках національної економіки.

Парадигма "регіон як квазікорпорація" Регіон взаємодіє з вітчизняними та транснаціональними корпорація­ми, а відтак стає учасником конкурентної боротьби. Разом з тим, він зацікавлений у подальшому залученні інвестицій, розміщенні штаб-квартир різних фірм, що поліпшує його економічний стан. Очевидно, найвдалішою сучасною формою економічного зростання в регіоні можуть бути кластери. На користь запропонованого міркування свідчить також концентрація ресурсів (передусім людських, інтелектуальних, інформаційних, фінансових та фізичних) на невеликій території, що сприяє саморозвитку не тільки самого регіону, а й поступовому поліпшенню економічного стану сусідніх з ними регіонів, у тому числі тих, що належать до інших країн.

Протягом 90-х років XX ст. у світі сформувалося декілька локаль­них центрів економічного новаторства. У доповіді "Про розвиток людини", підготованій ООН, найбільший рейтинг мали 13 центрів США (Силіконова долина, Бостон, Ролі-Дарем-Чейпел-Хіл, Остін, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Альбукерке, Сіетл, Лос-Анджелес, Вір-джинія, Чикаго, Солт-Лейк-Сіті, Санта-Фе), 4 центри Великої Брита­нії (Лондон, Кембридж, Долина Темзи, Глазго), 3 — Німеччини (Ба­варія, Баден-Вюртемберг, Саксонія) та по 1—2 у Фінляндії, Швеції, Японії, Нідерландах, Кореї, Канаді, Австралії, Сінгапурі, Норвегії, Ірландії, Бельгії, Новій Зеландії, Франції та Ізраїлі.

Парадигма "регіон як ринок". Ця парадигма тісно пов'язана з по­передньою, однак тут акцент роблять на загальних умовах економіч­ної діяльності. їхню оцінку проводять не тільки з точки зору зосеред­ження виробництва, а й з позиції збуту продукції, кваліфікації робо­чої сили, кон'юнктурних умов та рівня сформованого ринкового середовища.

Популярною нині є парадигма "регіону як соціуму". Якщо взяти до уваги той факт, що будь-яка територія заселена людьми, які мають свою соціальну структуру, певну ментальність, історичні та інші цінності, то регіон потрібно розуміти досить узагальнено. Надалі зазначений підхід став домінува­ти в ЄС, структурна політика якого базувалася на аналізі таких по­казників, як рівень безробіття, рівень доходів населення, динаміка структури зайнятості (зміна частини зайнятих у сільському госпо­дарстві) тощо.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що живуть на певній території) ставить на перший план відтворення соціального життя (населення й трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, " навколишнього середовища тощо) та розвиток системи розселення.

Варто зазначити, що макроекономічним теоріям більше відповідає парадигма "регіон як квазідержава". Методології мікроекономічного аналізу більше відповідають парадигми "регіон як квазікорпорація" і "регіон як ринок". Застосування макроекономічних теорій більш доречне для гомогенних регіонів. Мікроекономічні теорії доцільно залучати для гетерогенних регіонів.

Сучасні теорії розміщення господарської діяльності. Сучасною тенденцією розвитку теорій регіональної економіки є зміщення ак­центів на нові нематеріальні сфери діяльності й фактори розташуван­ня (розмаїтість і якість сфери культури й рекреаційних послуг; твор­чий клімат, екологія). У рамках цього наукового напряму потрібно виокремити теорію дифузії інновацій.

Технологічний прогрес є основою зростання рівня життя людей. Але для того, щоб нова технологія набула серйозного економічного значення, вона повинна широко використовуватися. Процес розпов­сюдження у просторі (поширення, застосування) вперше застосованої технології (інновації) має назву дифузія.

Дифузія інновацій – це процес, за допомогою якого інновація поширюється комунікаційними каналами в часі й у просторі серед учасників соціальної системи.

Об'єктами дифузії інновацій є:

- новий або вдосконалений продукт;

- новий або вдосконалений технологічний процес.

Дифузія інновацій – це процес передавання (трансферту) техно­логій фірмами багатьох країн з урахуванням часу, завдяки чому но­вовведення проникають у різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків.

Український учений Ю. Стадницький дослідив, що в умовах гло­балізації, яка різко знижує так званий опір відстані, дифузія іннова­цій у просторі може відбуватися не від центру до периферії, а хаотич­но – залежно від конкретної економічної ситуації у відповідному місці простору (регіоні).

Теорія регіонального життєвого циклу продукту (товару). Вона має регіональний аспект, оскільки поєднує стадії розвитку продукту від його появи до занепаду та розміщення продук­тів різної зрілості за регіонами. Відповідно до цієї теорії, регіональна політика покликана сприяти появі нових продуктів і звільняти еко­номічну структуру від застарілих товарів.

У межах цієї теорії процес виробництва товарів розглядають як процес із декількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення.

Сутність цієї теорії полягає в то­му, що один і той самий продукт в один час знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Країни, своєю чергою, поділяють на країни-новатори, країни-послідовниці та інші держави, які останніми починають споживання та виробництво товару. Модель демонструє, як із часом країна-новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-послідовниця — з імпортера стає основним експортером на світовому ринку. Інші країни з часом також можуть трансформува­тися в експортерів, але вже на тій стадії, коли товар є розповсюдженим і стандартним.

Отже, регіональна економічна політика повинна будуватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвину­тих регіонах, наприклад, у вигляді створення освітніх і наукових центрів, технополісів та ін.

Просторова організація регіональної економіки. У рамках цього напряму істотний інтерес викликає теорія полюсів зростання, розроблена французьким економістом Франсуа Перру. Він класифікував галузі виробництва за тенденціями їх розвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей.

1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, з тенденцією постійного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.

2. Галузі з високими темпами розвитку, які, однак, не мають сут­тєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.

3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але й сприяють розвит­кові інших галузей, загальному індустріальному розвиткові країни. Цю останню групу галузей Ф. Перру назвав профілюючими, чи дина­мічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і "полюс зростання". Полюс зро­стання включає три основні елементи:

- провідну галузь, що має високу спроможність до нововведень;

- серію галузей місцевого та районного значення, пов'язану з нею через систему відносин типу "затрати – випуск". Ці відносини слу­гують засобом передачі провідного ефекту на все господарство;

- просторовий згусток продуктивних сил, що забезпечує підпри­ємствам отримання агломераційної економії. У результаті виникає джерело, в ідеалі здатне досить сильно впливати на навколишнє господарське середовище.

Міжрегіональна економічна взаємодія. Сучасна теорія міжрегіо­нальних економічних взаємодій (або взаємодії регіональних економік) інтегрує часткові теорії розміщення виробництва й виробничих фак­торів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільних відносин. Вона використовує результати теорії загальної економічної рівноваги й міжнародної економічної інтеграції. У системному аналізі міжрегіональних взаємодій найважливішу роль відіграють три фундаментальних поняття: "оптимум Парето", "ядро", "економічна рівновага".

Оптимум Парето в багаторегіональній системі – це безліч варіан­тів розвитку економіки, які не можна поліпшити для одних регіонів, не погіршуючи становища інших. Але різні оптимальні варіанти, згідно з В. Парето, неоднаково вигідні для окремих регіонів. Існують можливості, що деякі регіони, діючи самостійно або в об'єднанні з іншими регіонами, можуть досягти вигідніших для себе станів. Найважливішою вимогою при виборі взаємовигідних варіантів для регіонів є умова приналежності до ядра.

Ядро багаторегіональної системи становить безліч таких варіантів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені всі регіони в тому розумінні, що їм невигідно виділятися із системи, створюючи окремі об'єднання. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних, за Парето, варіантів.

Поняття "економічна рівновага" в багаторегіональній системі до­пускає багато модифікацій. Наприклад, якщо кожний регіон знахо­дить оптимальне рішення, виходячи з інтересів свого населення, то при яких умовах спільного ринку (цінах обміну, тарифах, податках тощо) поєднання регіональних рішень дасть збалансоване для всієї системи регіонів? Природний випадок економічної рівноваги в систе­мі регіонів, коли для кожного з них сальдо міжрегіонального обміну, вимірюване в цінах рівноваги, дорівнює нулю.

Дата добавления: 2014-01-04