Антична філософія, її космоцентрична спрямованість

Антична філософія проіснувала понад тисячу років - з VІ ст. до н.е. до VІ ст. н.е. і включає декілька періодів: досократівський - зародження та формування філософія - VІ–V ст. до н.е.; класичний - зрілість та розквіт філософії - з середини V до першої половини ІV ст. до н.е.; пізньоантичний - кінець ІV ст. до н.е. до V-VІ ст. нашої ери, який включає елліністичну філософію (кінець ІV – І ст. до н.е.) та римську (І ст. до н.е. – V-VІ ст. нової ери).

Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи, представниками якої були Фалес (перша половина VІ ст. до н.е.), Анаксимандр (“акме” - зрілість, припадає на 560 р. до н.е.), Анаксімен (акме - 545 р. до н.е.). Вони зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду. Засновником школи був Фалес. Він обґрунтував новий погляд на світ, суть якого в тому, що всю багатоманітність світу можна звести до єдиної загальної першооснови – води; Анаксимандр першоосновою вважав апейрон – щось нескінченне, вічне; Анаксімен – повітря.

Геракліт (акме - 504 р. до н.е.) з Ефесу єдиним матеріальним першоелементом світу вважав вогонь як символ загальної стихії, постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного первоначала.Геракліт використовує образні висловлювання: “ Все тече, все змінюється ” (панта рей); “ Неможливо ввійти в одну й ту ж річку двічі ”; “ Сонце кожного дня нове ”. Отже, за Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. Думка про зміни поєднується у нього з ідеєю єдності та боротьби протилежностей. Тому невипадково Геракліта вважають засновником діалектики.

Проти Геракліта, його вчення про змінність і плинність усього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей виступили представники Елейської школи, серед них: Ксенофан (акме - 540 р. до н.е.), Парменід (акме 504 р. до н.е.), Зенон (акме – середина V ст. до н.е.). Виступаючи проти Геракліта стосовно вічності руху, вони доводили, що „ніщо не виникає, не знищується і не рухається”, „все є одне, причому без змін”. Основне у вченні елеатів – філософська ідея буття.

Згідно Парменіду є істинне, справжнє, єдине, незмінне буття, воно умосяжне, абстрактне. Світ сприймається також чуттєво, відчуття свідчать про множинність, мінливість, але це лише несправжнє уявлення смертних. Аргументи на користь ідеї єдиного та нерухомого буття, розробив Зенон, висунувши свої відомі апорії: "Дихотомія", " Ахіллес та черепаха", "Стріла", "Стадіон". Зенон пояснював, що він доводить зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий. Елеати були першими в історії філософії, хто прагнув розкрити зміст так понять як " існування ", " суще ", " буття ".

Проблеми, що були поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, знайшли своєрідне вирішення у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Частіше атомістичне вчення пов’язують з ім’ям Демокрита (акме - 425 р. до н.е.) із міста Абдер. Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга - визнання реальної множини - безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі. Атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, їх сутність.

Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів.

Атомісти ввели в філософію поняття “ причина ”. За Левкіппом "жодна річ не відбувається просто так, але в силу причинних зв’язків та за необхідністю". Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива. На основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття. Але чуттєве сприйняття дає лише " темне " знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти.

Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. “ Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато: “ хто бідує, той не багатий, а хто не бідує, той не бідний”. Демокрит першим з античних мислителів звертається до внутрішнього світу людини, відрізняючи мотив від дії. При визначенні моральної цінності вчинку він вважає за необхідне враховувати єдність бажання і дії: “Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більше соромитися самого себе, ніж інших..». Тільки той, хто діє за переконаннями, істинно моральний.

Наступний етап розвитку грецької філософської традиції пов’язаний зі становленням і зміцненням демократичного суспільства, що призвело і до важливих змін інтелектуального клімату в Греції, особливо в Афінах. Суспільні й політичні умови викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату вчителі мудрості – софісти.

Найбільш відомими серед софістів були Протагор (490-420 рр. до. н.е.) та Горгій (бл. 480-бл.380 рр. до н.е.). Рішуче виступивши з критикою підвалин старої цивілізації, котра базувалась на традиції, софісти залишали право на існування лише за тим, до чого людина дійшла своїм розумом і що нею ж було обґрунтовано та доведено. Софістами нерідко іменують безпринципних полемістів, здатних у корисливих цілях відстоювати те, що в даний момент представляється їм вигідним, а потім, підкоряючись мінливій кон’юнктурі, змінювати свої переконання на прямо протилежні. І дійсно, ці властивості були присутні значною мірою в реальній афінській софістиці. Проте, софісти відіграли значну роль у становленні техніки філософської дискусії, у розвитку мистецтва логічної аргументації, тобто в розробці діалектики. Софісти захищали особисту свободу людини в питаннях моралі. Саме з софістами пов’язане виділення етики як особливої сфери філософії.

Одним із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції був Сократ (470-399 до н.е.). Головний інтерес у своїх філософських пошуках Сократ зосередив на питанні, що таке людина та її свідомість. Не випадково улюбленим висловом філософа стали слова, написані на стіні храму Аполлона в Дельфах: “ Пізнай самого себе ”. Сократ поставив перед собою задачу виявити об’єктивний зміст людської свідомості, який завжди повинен превалювати над індивідуальною думкою. Всезагальне, загальнообов’язкове знання людина може набути лише шляхом розширення своїх знань про оточуючий світ, лише завдяки власним пошукам, зусиллям, а не отримувати його у готовому вигляді. Вищим критерієм істини повинен бути критичний розум, котрий відточує свої здатності до пошуку істини через бесіду - діалог.

Сократ виступив проти етичного релятивізму софістів, вважаючи моральні норми об’єктивними; завдання людини - пізнати ці норми і поводити себе у відповідності з ними. Сократ ставить знак рівності між доброчинністю і знанням. Основа всіх чеснот - істинне знання або мудрість. Аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою, які ніхто не робить добровільно. За Сократом, люди, які знають, у чому полягають добрі вчинки, не захочуть вчиняти інакше. Люди ж, позбавлені такого знання, не зможуть зробити доброго вчинку, навіть якщо прагнуть до цього. Отже, прекрасні і добрі вчинки роблять тільки мудрі. Головне призначення філософії - пошук критеріїв добра і зла, в результаті чого вона виступає джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави. Це позиція етичного раціоналізму, який набув розвитку в етичних вченнях Нового часу.

Учень Сократа - Платон (427-347 р. до н. е.). заснував Академію - філософську школу. Він був першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти. У Платона, як і у його учителя Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків - людина, суспільство та держава. Платон намагався подолати суб’єктивізм софістів і досягнути єдиного для усіх об’єктивного знання. Умовою його досягнення, на його думку, повинна стати копітка робота з поняттями, розробка діалектики. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Якщо перше існує лише протягом певного терміну, то друге - вічне і не підвладне руйнуванню.

Однак, з погляду Платона, ще більш істотним є інше: такими ж ідеями-еталонами є найважливіші етичні принципи - благо, добро, справедливість. У навколишньому світі можуть зневажатися їх конкретні і недосконалі втілення, але не вони самі. Ідеї непідвладні ніякій людській сваволі. Але, якщо вони присутні у свідомості людей, то має існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку, впевненість в існуванні якого була для Платона життєвою необхідністю. Таким чином, ідеї, за Платоном – це граничне узагальнення речей. Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний. Ідеї утворюють ієрархію. Вище од усіх стоять ідеї краси і добра.

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. В людині він розрізняє безсмертну душу та смертне, тлінне тіло. Душа незалежна від тіла і складається з трьох частин: розумної, створеної безпосередньо самим творцем (деміургом), за допомогою якої людина споглядає вічний світ ідей і котра прагне до блага; афективної, залежної від пристрастей; хтивої, або “жадібної”. В залежності від співвідношення цих “частин” душі в людях вони поділяються Платоном на правителів та філософів, воїнів, селян та ремісників. Основоположник Академії порівнює розумну душу з вершником, а дві інші – з двома конями, один з яких є благородним, а інший – низький, грубий та обмежений.

З вченням про людину та душу Платона тісно пов’язане його вчення про державу, адже створення досконалого суспільства було головною метою його філософії в цілому. У своїй ідеальній державі роль правителів він відводить тим людям, у котрих переважає розумна “сторона” душі. Саме їм, а це, в першу чергу мудреці та філософи, властиве прагнення до правди, справедливості, помірності у всьому, що стосується чуттєвих задоволень. При домінуванні афективної “частини” душі людина відрізняється благородними пристрастями – мужністю, хоробрістю, якостями, необхідними для воїнів, “стражів”, котрі повинні піклуватись про захист держави. І нарешті, люди, котрі віддають перевагу тілесно-фізичному світу - стан селян та ремісників - повинні забезпечувати матеріальні умови життя ідеальної держави.

Умовою та вінцем ідеального суспільства для Платона є досконала й справедлива держава. Тому людина повинна жити заради держави, а не держава заради людини. Він виділяє сім типів держави: ідеальну і шість реально існуючих. У свою чергу, реально існуючі він поділяє на правильні – монархія й аристократія і неправильні – тімократія (грець. тімос - ціна, обумовленість прав майновим станом), олігархія - влада небагатьох (військових чи багатіїв), демократія і тиранія.

Платонівська традиція, в якій була закладена основа ідеалістичної лінії в філософії, набула свого подальшого розвитку у Аристотеля та неоплатоників. Серед учнів Платона найбільш відомим та гідним слави свого вчителя став Аристотель (384-322 р. до н. е). Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей. Йому належить знаменитий вираз: “ Платон мені друг, але істина дорожча ”. На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матерія, за Аристотелем, вічна, ніким не створена і не знищувана. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Але, визнаючи матерію як „перший субстрат” речі, Аристотель стверджував, що вона сама по собі інертна, невиразна і активна лише тоді, коли є форма. Матерія знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить її, надасть матерії визначеності та ознак конкретних речей. Отже, причиною існування речі є активна форма. Рух матерії може надати тільки форма. Аристотель говорить про ієрархію форм. Формою усіх форм він вважав Бога. В цілому, за Аристотелем, існують чотири види причин існування окремої речі: матерія як будівельний матеріал, форма – план будівництва, рушійна та цільова причини.

Аристотель вносить певні корективи у платонівське вчення про душу, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мисленням, котре є знаряддям пізнання вічного буття і є безсмертною.

Розуміння Аристотелем природи людини обумовлює і його точку зору на роль та призначення держави, суспільства у цілому. Визначаючи людину як “ суспільну тварину ”, він вважав, що тільки у суспільстві людина може сформуватись та виховуватись як моральна істота. В роботі «Політика» Аристотель дає класифікацію типів держави. Правильними формами держави, тобто такими, що реалізують загальне благо, він вважає монархію, аристократію та політію (республіку); причому з правильних, на його погляд, найкращими є перші дві. Неправильними – тобто такими, що спотворюють мету держави і служать лише корисливим інтересам є тиранія, олігархія і демократія; причому він вважав, що найприйнятнішою з них є демократія – за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

Аристотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Аристотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої – навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Аристотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість – те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) – те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини – її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Таким чином, у вченні Аристотеля узагальнено досвід усієї попередньої античної думки. В його творах ціла культура, цивілізація підводить свій підсумок.

Одним з видатних пізньоантичних мислителів, який розглядав філософію як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від страждань, був Епікур (342—271 до н.е.). Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Він розробив програму помірного гедонізму (від грець. hedone – задоволення). Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Звідси його обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього, ухилення від світу, яке спиралось на його натурфілософські погляди. Продовжуючи атомістичну традицію Демокрита, він вносить в неї суттєву корекцію. Епікур вважає, що рух атомів, хоча і підпорядкований необхідності, обумовлений також і їхньою внутрішньою властивістю – вагою та деякими іншими особливостями, тому виявляється можливим спонтанне відхилення атомів від траєкторії їхнього руху. Таке уявлення про здатність атому до саморуху являє собою онтологічне обґрунтування свободи індивіда від суспільної необхідності, незалежності від зовнішнього світу. Це знайшло свій вираз в розробленому Епікуром моральному ідеалі атараксії – стані безтурботного спокою, незворушності духу як умові щастя. Отже, для досягнення щастя, котре пов’язується Епікуром з тілесним здоров’ям і відсутністю страждань та душевних тривог, необхідно розумно підходити до задоволення потреб і позбутись страхів і невірних поглядів. В зв’язку з цим він розробив класифікацію людських бажань. Оскільки не кожне бажання і його задоволення визнається Епікуром необхідним для щастя, він розділив усі людські бажання на три групи: природні і необхідні; природні, але не необхідні; неприродні і не необхідні. Для досягнення атараксії необхідно дотримуватись принципу: “Прагнути до насолоди і уникати страждань, керуючись розумом”. Звідси випливає необхідність розумного та помірного підходу до насолод, бо багато які з них приводять до страждань: “Необхідні бажання виконувати, а шкідливі – подавляти”. Якщо хтось віддається насолодам без міри, то після задоволення настає страждання. Отже, Епікур пропонує жити з задоволенням, але скромно, щоб не страждати від небажаних наслідків цих задоволень. Пізніше, в римській імперії, послідовником Епікура став Лукрецій Кар (біля. 99—55 рр. до н.е.).

Впливовою філософською течією пізньоантичної епохи був також стоїцизм, засновником якого став грецький мислитель Зенон з Кітія (336—265 до н.е.). Назва школи “Стоя”, тобто портик, пішло від назви місця, де він викладав своє вчення – так званого “Строкатого Портику” в Афінах. Згідно вченню стоїків, все у світі підкоряється владі строгої необхідності - логосу. Людське життя теж залежить від необхідного ходу речей, який виражається в фатумі, людській долі. Тому основними принципами достойного життя є, по-перше, згода з природою (жити щасливо – значить жити у відповідності з природою) і, по-друге, підпорядкованість людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна, отже, людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо, однак людина здатна змінити своє ставлення до неї. Стоїки вважали, що мудрець повинен жити згідно з природою речей, бути вільним від хвилювань, байдужим до пристрастей, холоднокровно та стійко зустрічати свою долю. Кожна людина здатна уникнути краху надій, сердечного болю і відчаю у спробах змінити хід подій, якщо перед тим вона усвідомить, що здійснення цих подій напередвизначено. Людина стає вільною, коли усвідомлює це. Невільною людиною ж є та, яка починає боротися, щоб змінити хід речей. Ідеал устремлінь стоїків - апатія (від грець. а – заперечувальна частка, «pathos» – пристрасть). Якщо людина помірна, мужня, справедлива, розсудлива і завжди діє за велінням обов’язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя. Від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати.

Дата добавления: 2014-01-04