Філософія Середньовіччя та доби Відродження

Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “ служниця богослов’я ”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.

В основі християнського монотеїзму лежали дві досить далекі для античного світогляду ідеї – творіння та одкровення, котрі взаємно передбачають одна одну, витікають одна з одної. Ці дві ідеї стають відповідно наріжними каменями середньовічної філософської онтології та гносеології. Є лише одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Він є вічним, незмінним, ні від чого не залежить, є тотожнім собі і джерелом всього сущого. Оскільки світ створено актом божественної волі, то з цього випливає ідея про наявність у Бога свободній волі. Але створення світу не могло здійснитися без божественного замислу, значить, Бог володіє і розумом.

Ортодоксальна середньовічна гносеологія стає на точку зору фідеїзму – визнання пріоритету віри над розумом. Християнський Бог, хоча й недосяжний для нашого розуму, однак відкриває себе людині через віру, через одкровення, яке явлено в текстах Святого Писання, тлумачення котрого і стає головним шляхом пізнання, точніше богопізнання. Ці ідеї вже чітко проглядаються з періоду так званої апологетики, або ранньої патристики. Патристика (патрис – отець) - перший та самий авторитетний етап розвитку християнської філософії, який охоплює ІІ-VІ ст. Це вчення “отців церкви”, перших християнських мислителів, які взяли на себе місію захисту та обґрунтування християнства у боротьбі проти античної філософії. Найбільш відомі апологети Тертулліан (160-220 ), Климент Олександрійський ( помер в 215 р .), Оріген (185 –253), а пізніше представник зрілої патристики Августин Блаженний (354-430) проводять чіткий вододіл між раціональною та ірраціональною філософією. Так, на думку Тертулліана, нова християнська “божественна мудрість” настільки є глибшою від старої (грецької), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї; те, що розум розглядає як абсурдне, повинно стати предметом віри. Підкоритись принципу: “Без віри немає знання, немає істини” закликає і Августин Блаженний. Він розвинув концепцію всесвітньої історії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини. Така точка зору отримала назву провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.

Уже в Х столітті в середньовічній філософії починається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять - універсалій. Основними варіантами вирішення суперечки про природу загальних понять, тобто, чи існують вони реально, об’єктивно, чи лише в нашій уяві виступили реалізм та номіналізм. Реалісти, продовжуючи лінію Платона, вважали, що універсалії існують дійсно, реально. Вони розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога. Таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.); помірковані ж доводили, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський).

Номіналісти ж заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи, що це лише імена. Номіналісти також, у свою чергу, поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Таку точку зору відстоював Росцелін (1050-1120 рр.). Помірковані ж номіналісти, їх ще називають концептуалістами, бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті. Таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр). Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.) та інші. Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів – реалістів у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини.

Розвиток та систематизацію реалізму насамперед пов’язують з Альбертом Великим (1193-1280) і особливо його учнем Томою Аквінським (ХІІІ ст.), котрі змогли синтезувати у своїх вченнях раціональну філософію античності (Аристотель) та ідеї християнської теології. За Томою, універсалії існують в трьох іпостасях: “ до речей ” в Божественному розумі – як їх “ідеї”, вічні та незмінні прообрази; “ в речах ” – як їх сутності, або субстанційні форми; “ після речей ” в людському розумі – як загальні поняття, котрі, однак, статусу реального буття не мають. Ввівши принцип гармонії віри та розуму, за яким віра не може суперечити розуму, Тома вважав, що умовою для прийняття істин розуму є їх доказовість, емпірична обґрунтованість, а для прийняття істин віри – необхідний авторитет Бога. Таким чином, раціональний шлях пізнання у томізмі починає відігравати роль другорядного, допоміжного, поряд з ірраціональним, вірою, шляху пізнання істини, а філософії відводиться роль “ служниці богослов’я ”. Тома Аквінський виступив великим систематизатором схоластики.

Етичні погляди епохи Середньовіччя визначаються християнською вірою, то, основою тлумачення моралі виступає не розум, а релігійна віра. Бог – єдине і безумовне джерело моралі. Ідея Бога як морального абсолюту задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Згідно християнству, людина - слабка і немічна у силу своєї внутрішньої зіпсованості і гріховності істота, лише віра в Бога, надія на нього і самовіддана любов до нього дають їй сили і відкривають шляхи до порятунку. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі. Ядром християнського етичного вчення є любов до Бога. Але любов до Бога стає реальною в любові до ближнього, в чому і виражається зміст доброчинного життя. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності доброчинність – милосердя, яка передбачає прощення образ, жаль і співчуття до тих, хто страждає, активну допомогу їм.

Важливим моментом християнського вчення є положення про те, що всемогутній Бог надав людині свободу волі. Душа людини - арена боротьби гріховної чуттєвості, земних спокус, з одного боку, і усвідомлення свого високого духовного призначення – з іншого. Порушивши божественні веління, людина породила гріх і схильність до зла. Отже, гріх і зло полягають в неправильному вживанні людиною свободи волі, в людській гордині, в прагненні людини до реалізації власних цілей, а не божественного порядку. Гріховність - універсальна характеристика людини, що виникає із зарозумілості і гордині, вона ослаблює душу людини і робить її схильною до зла. Моральні зусилля людини повинні бути спрямовані на подолання гріховності.

Таким чином, християнство сформувало особливий тип моральності. Вона підкреслила рівність і однаковість усіх людей перед Богом, затвердила цінність кожної людини незалежно від її раси, національності, походження і соціального стану, підняла мораль над всіма іншими формами духовності, надавши їй абсолютного характеру і освятивши авторитетом Бога. Важливою характеристикою християнської етики виступає її авторитаризм: церква розглядає свій моральний кодекс як вираження Божої волі, як об’єктивне і безпомилкове керівництво для правильної поведінки, що не підлягає сумніву.

Сутнісними рисами Ренесансу (XIV-XVI ст.) стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр). Антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики.

Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На проти­вагу релігійним уявленням про людське тіло як про «темницю душі», «вмістилище гріха», воно стає джерелом радості і задоволення. Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи - «космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу», і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.

Така позиція антропоцентризму знайшла своє відображення і в натурфілософії. Її видатними представниками були Микола Кузанський (1401-1464) та Джордано Бруно (1548-1600). М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”. Крім того, на противагу середньовічній картині світу як конечного, обмеженого сферою нерухомих зірок, з Землею, розташованою в центрі, Кузанський відроджує на якісно новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру. На роздумах Кузанського згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком (1473-1548) Джордано Бруно, котрий спирався на пантеїстичні ідеї М. Кузанського та на геліоцентричну астрономію М. Коперніка, приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. В епоху Відродження починається формування нової науки, яка звільнилась від пут середньовічної схоластики, науки, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.

В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики, зверненість виключено до текстів Священного писання і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить вченню Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. В своїй праці “ Государ ” Макіавеллі заперечує провідну роль релігії та церкви в формуванні морально досконалої особистості, стверджуючи, що це є прерогативою сильної централізованої держави. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Мішель Монтень (1533-1592) у своїй основній праці “ Досвіди ” проголошує пріоритет особистого індивідуального життя, самоцінність людської особистості, що керується в своєму житті розумом.

Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер (1483-1546) та Жан Кальвін (1509-1564). Ідеологи Реформації виступили проти церкви як посередника між Богом і людиною, з ідеєю «виправдання лише вірою», ідеєю священства усіх віруючих. Таким чином, ідеї Реформації співзвучні ідеям Ренесансу в плані звільнення людини від пут феодалізму, сприянні розвитку буржуазних відносин, які вимагали активної, суверенної особистості, хоча Реформація і була протестом проти ренесансного обожнення людини. Обмеживши авторитет і претензії церкви в питаннях віри і моралі, протестантизм захистив свободу совісті і достоїнства особистості незалежно від місця в соціальній ієрархії, освятив моральну цінність світської праці і заповзятливості. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.

4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (ХVІІ - ХVІІІ ст.)

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в філософії Нового часу. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму. Зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. Сформувались дві великі філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

Родоначальником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “ Знання – сила ”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

На думку Бекона, успішному пізнанню природи перешкоджають панування так званих “ ідолів ”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Найбільш небезпечними з них є “ ідоли роду ” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою. “ Ідоли ринку ” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “ Ідоли печери ” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “ Ідоли театру ” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету. Неупереджений, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий досвіду розум - таке вихідне положення філософії Бекона. У виявленні істини пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з провідних філософських традицій новоєвропейської філософії.

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Р. Декартом (1596-1650). На відміну від Бекона, Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Якщо для Бекона головною причиною людських помилок є розум, позбавлений стійкої опори на досвід, то для Декарта навпаки – саме досвід, котрий породжує імовірне, неповне знання, є головною перешкодою до повного та всеохоплюючого знання. Декарт прагне розгадати таємницю найвищої надійності математичних доказів. Їхню ясність і строгість він справедливо пов’язує з радикально глибокою аналітичною роботою розуму. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність чи хибність тверджень може бути побачена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Декарт пропонує з цією метою удатися до методологічного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Він вважав, що саме судження: ” Я мислю, отже, існую ” – є найдостовірнішою з усіх аксіомою. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Декарт розробляє правила дедуктивного методу – переходу від загального до часткового. У своїй роботі „Розмірковування про метод” Декарт сформулював чотири основних правила, котрим необхідно слідувати, щоб вести свій розум до пізнання істини: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації.

Природа - суто матеріальне утворення, її зміст вичерпується винятково такими абстракціями, як протяжність та рух. Тварини і людські тіла підпорядковані дії тих же механічних принципів і представляють собою “ саморушні автомати ”, котрі приводяться в дію Божественним поштовхом. Власне на таких механістичних позиціях стояли усі філософи ХVІІ-ХVІІІ століть, коли формується та механістична картина світу, котра складала основу природознавства та філософії аж до початку ХІХ століття. Але таке бачення природи та людини в ній через призму законів та понять механіки обумовлює те, що у якості головної причини руху, початкового поштовху Декарт змушений був апелювати до Бога та припустити деїстичну ідею першого творчого акту.

Таким чином, філософія Декарта отримала назву дуалістичної, оскільки в ній постулюється існування двох субстанцій – матеріальної, котрій притаманна протяжність, і духовної, котрій притаманне мислення. Ці дві незалежні одна від одної субстанції, будучи продуктом діяльності Творця, поєднуються в людині, котра може пізнати і Бога, і створений ним світ.

Вплив Декарта на наступний розвиток філософії величезний. Вчення Декарта і різні напрямки філософії, що розвивали його ідеї, отримали назву картезіанства (від латинізованої форми його імені Картезій).

Продовжуючи раціоналістичну традицію Декарта, голландський філософ Б.Спіноза (1631-1677) робить акцент не на методі пошуку істини, як Декарт, а на системі знань про світ. Спіноза вводить поняття єдиної і нескінченної субстанції і називає її Богом та Природою одночасно, розуміючи, однак, її в якості найзагальнішого визначення об’єктивної матеріальної причини існування речей природи. На думку Спінози, природі притаманна “абсолютно безконечна здатність свого існування” і вона не потребує для свого виникнення жодних ідеальних причин. Вона є причиною самої себе. Тому у Спінози природа, яка створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності. На відміну від Декарта, Спіноза стає на точку зору філософського монізму, що визнає єдину першооснову світу. Субстанції притаманні два атрибути (лат. attributo – надаю, наділяю) – невід’ємні властивості: протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. modus – міра, образ) - властивість предмету, що притаманна йому лише в деяких станах. В людині її тіло – модус протяжності, а душа – модус мислення.

Важливою частиною філософії Спінози є етика, котра представляє собою нову систему поглядів на світ і місце людини в ньому. Головною його роботою є трактат “Етика”. Предметом і завданням етики є свобода людини, яку він розуміє як визволення з-під влади афектів. Виступаючи з позицій жорсткого детермінізму, він підкреслює: "Усе, що відбувається, відповідає вічному порядку і незмінним законам природи. Ніхто не вільний діяти за своєю примхою чи випадково - уся діяльність визначена минулим досвідом, фізичним і психічним складом, а також станом законів природи в даний момент”. Свободу Спіноза розглядає як пізнану необхідність: чим глибше пізнання необхідності, що міститься в законах, тим більше поле свободи людини. Таким чином, Спіноза вперше в історії філософії вирішує питання про співвідношення необхідності та людської свободи. Людина як мисляча істота повинна пізнавати природу і діяти у відповідності до її законів: свобода для людини полягає не у тому, що вона довільно визначає свою поведінку, примушуючи природу коритись своїй волі, а в тому, що вона приводить свої вчинки та думки у відповідність об’єктивним, необхідним зв’язкам речей. Людина досягає панування над природою лише тоді, коли буде здатною свідомо обмежити свої пристрасті. Спіноза доводить, що людина знаходить щастя, збагнувши обмеженість людських можливостей, розуміючи, що усі події носять необхідний характер, і тому не слід розтрачувати марно сили на боротьбу з тим, що відбувається, безглуздо давати волю почуттям. “ Не сміятися, не проклинати, а розуміти ” – ось максима етики Спінози.

В центрі уваги філософів XVII століття були проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Т. Гоббсом (1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.

ХVІІІ століття у європейській історії називають епохою Просвітництва. Його ідеї в Англії знайшли своє відображення у творчості Дж. Локка у Німеччині – Г.В. Лейбніца, Г. Гердера. у Франції – Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723-1789), Ф.М. Вольтера (1694-1778 ), Ш.Л. Монтеск’є (1689-1755), К.А. Гельвеція (1715-1771), Ж.Ж. Руссо (1712-1778).

Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення. Ці ідеї в концентрованій формі знахо­дять своє відображення в праці Руссо «Про суспільний дого­вір, або принципи політичного права» (1762), де робиться спро­ба знайти причини небожественного походження суспільних законів і держави - як результату усвідомлення людьми необ­хідності створення суспільних інститутів з метою регуляції відно­син у суспільстві. Відкинувши теологічне поняття Бога, Руссо стає на позиції деїзму, визнаючи Бога лише як “першого рушія” природи.

Ідеї Руссо про природне походження суспільства знайшли свій розвиток в соціологічних поглядах Монтеск’є. На його думку, рівень розвитку країн, їх культур та економіки залежить не від Бога, а від географічних умов. Що ж стосується форм організації суспільного життя, то вони залежать від розуму правителів. Відтак ідеальною формою правління Монтеск’є вважав конституційну монархію, котра повинна гарантувати свободу громадянам.

Розвиваючи ідеї про природні права людини на життя, свободу та власність, з яких випливала вимога правової рівності усіх індивідів, французькі матеріалісти К.Гельвецій та П.Гольбах розробляють етичне вчення, яке отримало назву концепції «розумного егоїзму». Її представники виходять з того, що людина - природний індивід, який, відповідно до законів природи, прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань; усіма її рухами, бажаннями і помислами керує інтерес. Тому людський егоїзм, природна сила себелюбства - єдиний справжній мотив людських вчинків. Реформу моралі слід почати зі створення таких законів, які б поєднували суспільний і приватний інтереси. Етика повинна показати людині, що бути доброчесною в кінцевому підсумку дуже вигідно і відповідає її інтересу. Звичайно, людина - егоїст, але їй слід бути розумним егоїстом: тобто слідувати не будь-якому, а, перш за все, правильно усвідомленому інтересу, задоволення якого приносить більше користі, ніж шкоди. Для цього слід уникати надмірностей і поважати чужі інтереси. Ідея “розумного егоїзму” стає морально-етичним маніфестом капіталізму. Просвітництво стає засобом ідеологічної боротьби буржуазії проти абсолютистського суспільства, його ін­ститутів і феодально-клерикальної ідеології. Поставивши перед собою проблему соціальної перебудови суспільства, просвітники висувають гасло: «Свобода, рівність та братерство», яке стає ідейним прапором Французької революції ХVІІІ ст.

Спираючись на вчення представників англійського емпіризму та матеріалістичні ідеї Декарта, французькі матеріалісти проголошують матерію єдиною субстанцією світу. Особливістю французького матеріалізму є орієнтація на природничі науки ХVІІІ століття, насамперед на механіку. Механістична картина світу, що тісно пов’язана з ідеєю причинних зв’язків – детермінізмом, була покладена французькими матеріалістами і в основу їх уявлень про світ, людину та пізнання. Зокрема, механістично розуміючи причинні зв’язки як суто зовнішні, вони абсолютизували необхідність, котра проявляється в розумних діях людини і заперечували випадковість. Звідси критерієм та запорукою суспільного прогресу філософи вважають торжество розуму над випадковістю.

Схильність філософів епохи Просвітництва пояснювати всі явища через призму законів механіки часто приводила їх до спрощеного розуміння та вульгаризації біологічних і соціальних явищ. Так, П. Гольбах наполягав на принциповій можливості пояснення фізичних та духовних вад людини за допомогою законів механіки, а Ж. Ламетрі у творі з назвою “Людина-машина” намагається довести, що вчення про механіку тіла здатне розкрити сутність почуттєвої та розумової діяльності людини.

5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Німецька класична філософія по праву вважається вершиною філософського розвитку новоєвропейської філософії. Вона охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Творче життя І. Канта (1724-1804) чітко розпадається на два періоди – докритичний (до 1770 р.) і критичний. У перший період інтереси Канта носять яскраво виражений природничонауковий і натурфілософський характер. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи з первісної туманності, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі. Другий, критичний період його діяльності, ті завдання, котрі він ставить у цей час, та способи їх вирішення, виводять його у ряд найвідоміших філософів свого часу. Його основні твори, в яких він здійснив докорінний переворот у формуванні та вирішенні філософських проблем – „ Критика чистого розуму ”, „ Критика практичного розуму ”, „ Критика здатності судження ”. Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „ речі в собі ” і „ явища ”. Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою „речі в собі” виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. В рамках емпіричного рівня суб’єкту Кант виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість - початковий етап пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього), тобто додосвідних форм пізнання – простору та часу. Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, одержує у Канта назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного), тобто післядосвідних елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку, котрий Кант розуміє як мислення, що оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами в собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант, стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу. Аналізуючи можливості нашого розуму, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей - душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям; вони вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення.

Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Мораль і етика представляли для нього виключну цінність, і не випадково етичним роздумам він присвятив багато творів: “Основи метафізики моралі”, “Критика практичного розуму”, “Релігія в межах тільки розуму”. Людина може стати моральною лише в тому випадку, коли буде подавляти в собі природне начало, діяти всупереч йому, змушуючи себе слідувати лише голосу обов’язку. Отже мораль в людині виходить за рамки її природної сутності. Людина діє морально тільки тоді, коли перемагає свої схильності і прагнення і робить те, що належить робити. Кант заперечує і проти теорії розумного егоїзму. Вчинки, спрямовані на загальну користь як умову власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, дуже далекі від дійсної моралі, оскільки цілком базуються на кінцевій власній вигоді і розрахунку. Тільки вчинки, здійснені “ без усякого наміру отримати вигоду ”, в основі яких лежить чисте уявлення про обов’язок, є дійсно моральними. Обов’язок – центральна категорія кантівської етики. Кант зазначає, що є багато речей, котрі можуть викликати подив і захоплення, але справжнє захоплення викликає лише людина, котра не зрадила обов’язку, котра не робить того, чого не можна робити і обирає для себе те, чого не можна не робити.

Отже, Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами). Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти. В категоричному імперативі виражена вища мета людини, якій належить слідувати не дивлячись ні на що. В цьому проявляється, за Кантом, належність людини не тільки до світу природи, а й до світу свободи В акті морального вибору людина обирає не тільки вчинок, але і саму себе: або в якості вільного і гідного суб’єкта, або як природну річ серед таких же природних речей.

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно. Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу; їм відповідають три головні праці Гегеля: “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

В “ Науці логіки ” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез.

Абсолютна ідея, існують та розвиваються поза часом і простором. Причому, Гегель розглядає їх діалектично, в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємному переході. Це рух, за задумом автора, позбавлений всякої суб'єктивної сваволі і є торжеством безособової логіки діалектичного процесу. Джерелом такого саморуху Гегель вважав єдність та боротьбу протилежностей.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність - природу. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі. Він розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософія духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “ Дух ”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших її форм і закінчуючи наукою, мораллю, релігією тощо. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають як похідні форми вияву творчої сили Духу.

Л. Фейєрбах (1804-1872) був першим філософом, котрий піддав критиці систему об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля і здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фейєрбаха пройшли складну еволюцію. Він починав з вивчення теології, потім, ставши учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і нарешті прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це писав так: “Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою й останньою — людина”.

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, воно нерозривно пов’язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. Згідно Фейєрбаху, вчення Гегеля про породження природи Абсолютною ідеєю, представляє собою лише раціональний вираз теологічного вчення про створення природи Богом. Характеризуючи природу, Фейєрбах, перш за все, вказує на її матеріальний характер. Природа тілесна, матеріальна, чуттєво дана; матерія вічна, не має початку і кінця, ніким не створена; причина природи знаходиться в ній самій; формами існування матерії є простір і час; необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили.

На основі матеріалізму Фейєрбах розробляє теорію пізнання. Згідно Фейєрбаху, вихідний пункт пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення; розум не вносить порядок у світ досвіду, а лише встановлює причинно-наслідкові відношення між явищами. Фейєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом, показати єдність чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні, вказує на те, що істина є процес, визнає безмежність пізнання природи.

Зосередивши свою критику на ідеалізмі гегелівської філософської системи, Фейєрбах, в той же час, недооцінив важливість розробленої Гегелем діалектики, не виділив у ній основного – вчення про розвиток, тобто про саморух і поступальний розвиток світу, суспільства і людини.

За Фейєрбахом людина – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини, і тому людина виступає у нього як позаісторична і позасуспільна істота. Мова йде не про конкретну історичну людину, а про людину як щось незмінне, абсолютне. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні її духовна та виробнича діяльність. Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її в нову релігію - антропологічну. З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Його ідеї стали продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки, здійснили великий вплив на становлення філософії марксизму.

Філософія, створена німецькими мислителями К. Марксом (1818—1883) та Ф. Енгельсом (1820-1895), увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки, стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах західноєвропейського суспільства. Формування і розвиток філософії марксизму відбувались з кінця 30-х до кінця 40-х років XІX сторіччя.

Основні ідеї марксизму викладені в таких роботах: гуманістична концепція людини, її сутності і способу існування, подолання її відчуження – «Економічно-філософські рукописи 1844 р.»; обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату – в «Маніфесті Комуністичної партії», «Громадянська війна у Франції», «18 Брюмера Луї Бонапарта»; матеріалістична концепція суспільства і відповідний їй категоріальний апарат – «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», «Капітал»; проблеми діалектики – «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи».

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою». Але відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. В “Тезах про Фейєрбаха” К.Маркс формулює положення про соціальну сутність людини: «...Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є ансамблем усіх суспільних стосунків». Суспільні відносини трактуються марксизмом матеріалістично й історично. Те, в які саме відносини вступають люди заради відтворення власного життя, визначається не свідомістю, не бажанням, а рівнем розвитку матеріальних сил і засобів виробництва. Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Виробничі відносини є визначальними в системі суспільних відносин. Люди – суспільно-історичні істоти. Усі їхні специфічні характеристики формуються в ході розвитку предметно-практичної діяльності.

Значне місце у творчому доробку Маркса належить гуманістичній концепції відчуження людини і перспективі його подолання. В основі усіх форм відчуження лежить відчуження праці в умовах приватної власності. В умовах відчуження діяльність людини виявляється мукою, її власне творіння – чужою їй силою, її багатство стає її бідністю, її сутнісний зв’язок з іншими людьми обертається неістотним зв’язком, її влада над предметом виявляється владою предмета, а сама вона стає рабою власного творіння. Але в історії має місце і зворотний процес – подолання відчуження, або присвоєння людиною своєї дійсної людської сутності. Маркс створює грандіозну за своїм гуманістичним пафосом концепцію подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності.

Марксизм виходить з того, що суспільна свідомість, з одного боку, є відображенням суспільного буття, а, з іншого боку, має відносну самостійність. Вона виявляється в тому, що суспільна свідомість може відставати від суспільного буття, наприклад, у вигляді пережитків у свідомості, але може також випереджати суспільне буття, що виявляється у науковому передбаченні. Відносна самостійність суспільної свідомості виявляється й у її активності. Але, згідно марксизму, визначальна роль у кінцевому підсумку належить суспільному буттю. Важливою категорією матеріалістичного розуміння історії, розробленою марксизмом, є категорія «суспільно-економічна формація», за допомогою якої розвиток суспільства став розглядатися як природно-історичний процес.

В марксизмі були вироблені категорії базису і надбудови. Базис – це економічний лад суспільства, система виробничих відносин. Над базисом піднімається відповідна йому надбудова, що включає суспільну свідомість, ідеологічні відносини та суспільні установи й організації, що закріплюють ідеологічні відносини. Відносини між базисом і надбудовою носять, згідно марксизму, діалектично-суперечливий характер. З одного боку, базис визначає розвиток надбудови, але має місце і зворотний зв'язок – вплив надбудови на базис. Виділення матеріальних відносин у якості базисних дозволило Марксові знайти загальні, повторювані риси в різних суспільствах, що знаходяться на одній стадії розвитку, і віднести їх до деякого єдиного суспільного типу – суспільно-економічної формації. Суспільно-економічна формація – це конкретно-історичний тип суспільства, взятий у його цілісності, що функціонує і розвивається відповідно до властивих йому об'єктивних законів на основі певного способу виробництва. Кожна формація – цілісна соціальна система з властивими їй базисом і надбудовою. У результаті вся історія людства постала як закономірний процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій. Послідовна зміна формацій, за Марксом, обумовлена протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на певному ступені перетворюються з форми розвитку продуктивних сил – в їх окови.

В марксизмі була досягнута органічна єдність матеріалізму і діалектики. Марксизм трансформував ідеалістичну діалектику Гегеля в матеріалістичному плані, створивши діалектичний матеріалізм.

6. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст., і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях О. Конта, Дж. Мілля, Г. Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить О. Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичного розвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість; на другій – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика»; третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв’язки і відношення між явищами. Знання законів служить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки.

Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчиться альтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись розумна соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Е. Мах (1838-1916) і філософ Р. Авенаріус (1843-1896). Емпіріокритицизм виник в ситуації бурхливого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Мах і Авенаріус прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони усували з нашого знання все, що свідчить про об’єктивність даного в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» М.Шлік (1882-1936) та Р. Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Л. Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Б. Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський. Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами, проблеми, «позбавленими змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стан е науковою, перестане бути «метафізикою», а набуде позитивного життєво-практичного значення, тобто буде орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного позитивного знання - обґрунтованого, надійного, яке можна перевірити.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. Слід зазначити, що неопозитивізм сприяв вдосконаленню мови науки; зробив великий внесок в розробку математичної логіки; під його впливом суттєво змінилися уявлення про науку, яка стала розумітися не як картина дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

На зміну методології неопозитивізму прийшов новий напрямок в філософії постпозитивізм, або «історична школа» в філософії науки, яка звернулася до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання. Постпозитивістський представлений працями таких філософів як К. Поппер (1902-1994), Т. Кун (1922-1995), І. Лакатос (1922 - 1974), П. Фейерабенд (1924-1994) та ін. Початок постпозитивізму пов’язаний з виходом основної методологічної роботи К.Поппера „Логіка наукового відкриття” (1959) і книги Т.Куна „Структура наукових революцій” (1962). В цілому цей етап характеризується великим розмаїттям методологічних концепцій, але можна виділити і деякі загальні риси даного напрямку: послаблення уваги до проблем формальної логіки, що було характерно для позитивізму, прагнення пояснити розвиток науки – як нові теорії утверджуються у свідомості наукового співтовариства, які критерії вибору конкуруючих наукових теорій і т.д. В області соціальної філософії Поппер виступив проти так званого „ історицизму ”, який вбачав головне завдання соціальних наук в історичному передбаченні. Згідно Попперу, в суспільстві не існує ніяких об’єктивних законів розвитку, тому неможливо його прогнозування. Свою соціально-філософську концепцію в найбільш повному вигляді він виклав у роботі „ Відкрите суспільство і його вороги ” (1945). Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соцільними соціальними структурами, громадянським суспільством і правовою державою. Для членів такого характерними є раціонально-критичне мислення та відповідна установка поведінки. До закритих суспільств він відносить суспільства докапіталістичні та соціалістичні, для яких характерними рисами є незмінність соціальних форм функціонування, тоталітаризм, примат колективу над особистістю, ідейний догматизм.

Кун запропонував відмовитися від пануючого в неопозитивізмі образу науки як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма як основна одиниця виміру процесу розвитку науки – у самому загальному вигляді являє собою сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, що застосовуються науковим співтовариством і забезпечують існування наукової традиції. Наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основними елементами якої є символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні уявлення», що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки» рішення конкретних задач. Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де панує певна парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки».

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Ч.Пірсом (1839-1914). Остаточно ж прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні його представники: В. Джемс (1842-1910), Дж. Дьюї (1859-1952), С. Хук (1902-1989), Ф. Шіллер (1864-1937). Назва течії пов’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов’язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. В цей час найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів; цінувалося лише те, що приносить гроші. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і став прагматизм. В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя. Сама людина розглядається при цьому переважно як біологічна істота, що керується інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматистів, схожа на поведінку тварини. В неї так само, шляхом проб і помилок, поступово виробляються стереотипи поведінки. Зміст життя людини складається з вольових зусиль і емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії. Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди.

Пізнання розглядається прагматизмом як спроба вирішити певну проблему в конкретній ситуації, тобто усувається питання про відповідність наших уявлень реальності. Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об’єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом». Висуваючи критерій користі на перший план, прагматизм тим самим санкціонує будь-який аморальний вчинок, аби останній не приніс шкідливих наслідків для того, хто його здійснює. Джемс висуває ідею про неповторність моральної ситуації, тому доктрину прагматизму часто називають ситуативною етикою. З такої релятивістської точки зору випливає уява про плюралізм моральних цінностей. Таким чином, фундаментальними етичними принципами прагматизму виступають положення про те, що: добро не є абстрактним поняттям, а завжди відповідає певній людській потребі; кожна моральна ситуація є неповторною, тому не існує “абсолютних істин”, і всякий раз людина мусить знаходити нове рішення; тобто прагматизм надає моральним поняттям ситуативного характеру.

Герменевтика (від грець. hermeneuem – тлумачити, витлумачувати, інтерпретувати) як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. В XVIII – на початку XIX століття герменевтичні методи поширюються на дослідження історії, виникають герменевтики, що застосовуються вже до таких областей як філологія і природничі науки. В. Гумбольдт (1767-1835) в своїй праці «Про порівняльне вивчення мов» став відносити до предмету герменевтики все багатство мови, яку він розглядав як «роботу духу», що творить артикульовані звуки, придатні для вираження думки і її розуміння. Великий внесок у формування герменевтики як універсальної теорії розуміння зробив Ф. Шлейермахер (1768–1834) - філософ і протестантський теолог («Монологи»). Предметом герменевтики мислитель вважає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Це створює безліч бар’єрів для їхнього правильного розуміння, усувати які і покликана герменевтика. Самі тексти постають перед дослідником як застигла об’єктивована мова. Тому дослідження текстів передбачає діалог між інтерпретатором і автором тексту. Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов’язаний з ім’ям німецького філософа В. Дільтея (1833– 1911). У своїх працях «Введення в науки про дух», «Виникнення герменевтики» він розглядає герменевтику як загальнонаукову філософську дисципліну і як методологію гуманітарного пізнання. Герменевтика, за Дільтеєм, є специфічним методом наук, що займаються вивченням культури й історії – “наук про дух”. Вона покликана забезпечити реконструкцію духу культур минулих епох і розуміння суспільних подій, суб'єктивні наміри діючих осіб. Науки про дух завжди зайняті інтерпретацією текстів культури, прагнуть зрозуміти внутрішній світ автора тексту. Тексти культури – прояв чужого індивідуального життя. При цьому процедура розуміння в суспільствознавстві корінним чином відрізняється від процедури пояснення у природознавстві, яка пов’язана з абстрагуванням і встановленням загального закону. В. Дільтей вважав, що для правильної інтерпретації тексту важливо зрозуміти психологію автора, його мотиви, спосіб життя і думки. У ХХ сторіччі герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії – спочатку в рамках екзистенціалізму, потім власне у філософській герменевтиці. Вирішальним кроком в цьому напрямку стала робота М.Хайдеггера “Буття і час”, де розуміння розглядається не стільки як спосіб пізнання, скільки як спосіб буття. «Людина є істота, буття якої полягає в розумінні» – так формулюється основна теза філософської герменевтики. Одним з найвідоміших представників філософської герменевтики виступає Г. Гадамер, який в своїй роботі «Істина і метод» виходить з того, що найпершим предметом і джерелом герменевтичної дослідження є мова як структурний елемент культурного цілого, без якої неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Вона є способом буття людини, її сутнісною властивістю, умовою пізнавальної діяльності. Принципом і джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Звідси випливає, що інтерпретація є відкритим процесом, який ніколи не може бути цілком завершеним.

«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

думок Ніцше.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ столітті фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З. Фрейд (1856-1939). Фрейду належить не лише відкриття, а й фундаментальне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Вивчаючи різного роду неврози, Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, який, проте, є прихованим; цей шар психіки він і назвав несвідомим. Несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, що лежать поза сферою людського розуму і не піддаються, щонайменше в даний момент, контролю з боку свідомості. Сильна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість. Тому треба знайти способи “розвантаження” психіки. Це здійснюється у формі сублімації – втілення відкинутих культурою бажань в культурно-допустиму, соціально-схвалювану форму..

Таким чином, за Фрейдом, енергія несвідомого багато в чому визначає роботу свідомості людини і її зовнішню поведінку. На основі подальшого розвитку ідей Фрейда, різного тлумачення характеру несвідомого виникли різні напрямки неофрейдизму.

Одним з найближчих соратників Фрейда і популяризатором його вчення став швейцарський психолог, засновник аналітичної психології К .Юнг (1875-1961). Він виступив з критикою його вчення. Він показав, по-перше, що неприпустимо зводити всі прояви несвідомого до витиснутої сексуальності; по-друге, він переосмислив концепцію несвідомого. На його думку, несвідоме містить у собі не тільки особисте несвідоме, яке, за Фрейдом, є результатом життя індивіда, але і колективне несвідоме, що походить із глибокого минулого і є результатом колективного досвіду людського роду.

На перетворенні психоаналіз у в соціальну філософію сконцентрував увагу Е. Фромм (1900-1980), який зробив значний внесок в розробку гуманістичної антропології. У своїх роботах “Шлях з хворого суспільства”, "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", “Мати чи бути?”, досліджуючи відчуження людини в буржуазному суспільстві, Фромм запропонував ідею «гуманістичного психоаналізу»: допомогти людині усвідомити недійсність свого існування в суспільстві тотального відчуження, знайти справжнє "Я" замість «уявного Я», відродити життєстверджуючий світогляд, відновити гармонію між особистістю і суспільством. Згідно Фромму, в природі людини закладені унікальні екзистенціальні потреби: у встановленні зв’язків з іншими; в подоланні своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя; у вкоріненості (стабільності та захищеності); в ідентичності; в системі світоглядних поглядів. Розглядаючи ці потреби в економіко-політичному контексті, Фромм стверджує, що їх вираження і задоволення залежить від типу соціальних умов. В залежності від специфіки суспільних стосунків формуються певні типи характеру. Таким чином, гуманістичний психоаналіз Фромма спрямований на подолання відчуження людини в буржуазному суспільстві, на саморозгортання внутрішніх потенцій людини, на створення гуманістичного суспільства загальної любові.

Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ex(s)istentia – існування, тому цей напрямок також називають “ філософією існування ”. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки. Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, розроблявся також під час і після другої світової війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мільйонів людей особливо гостро дали відчути крихкість людського буття, загострили питання про його сенс. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу.

Основні представники екзистенціалізму: у Німеччині – М. Хайдеггер (1889-1976), К.Ясперс (1883-1969); у Франції – Г. Марсель (1889-1973), Ж. Сартр (1905-1980), А. Камю (1913-1960), в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Екзистенціалізм виходить з того, що людина творить сама себе, в ній існування передує сутності. Дитина, народившись, вже існує, але їй ще належить віднайти свою людську сутність, стати людиною. Це означає, що немає наперед заданої, «готової» людської природи. Людина — свого роду «проект», що живе, розгортається, реалізує чи не реалізує себе. Процес знаходження людської сутності індивідом триває все його життя. Доля людини – завжди бути в дорозі, тобто постійно піклуватися про знаходження своєї сутності, причому саме людської сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Ми «закинуті» у певну епоху і у певний соціальний стан, але те, який ми зробимо вибір, ким себе зробимо – залежить від нас. Ніяка зовнішня сила (Бог, суспільство, природа), ніхто, окрім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення в людину. І саме він несе відповідальність, якщо це перетворення так і не відбудеться. Свобода, вибір невідривні від тривоги і відповідальності. Зроблений людиною вибір має безліч наслідків, за які вона несе відповідальність як перед самою собою, так і перед іншими, і зовсім нелегко постійно нести тягар цієї відповідальності. Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь заздалегідь гарантований прогрес. Така віра в ХХ столітті є не просто наївною, але і винятково небезпечною. Як відзначає X. Ортега-і-Гасет, ідея прогресу «приспала» у європейців і американців те радикальне почуття небезпеки, що і є субстанцією людини. Бо, якщо людство прогресує з неминучістю, то з цього випливає, що ми можемо перестати бути насторожі, втратити пильність, звільнити себе від усякої відповідальності і надати можливість об’єктивному ходу історії робити свою справу. Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті». Людина — найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: і бути смертною, і знати про це. Але у самій основі людського життя закладений парадокс: будучи неминуче смертною і знаючи про це, людина кожною миттю свого життя заперечує смерть В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити сучасне людство – усвідомити те, що сучасна ситуація дійсно граничною, і страх перед глобальною катастрофою повинен послужити справі виживання людства. Філософія екзистенціалізму яскраво проявляє себе в літературі і мистецтві. Вона не втрачає свого значення, оскільки торкається найприхованіших глибин людської душі, виражає загальнолюдські цінності.

Дата добавления: 2014-01-04