Пенітенціарна система і політика філантропічного періоду

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями італійця Ч. Беккаріа(1767 р. робота "Про злочини і покарання"), В. Кокса, Д. Говарда, англійця І. Бентама (1786 р. перебуваю­чи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою працю "Паноктика"), філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток пенітенціарної системи.

Надзвичайно цікавим документом того часу є "Інструкція київ­ського магістрату магістратському городничому" 1757 р. Фактич­но — це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження.

Інструкція складається із 23 розділів, які торкаються різних функцій поліції. Але кримінально-виконавчі норми містяться лише у двох із них. Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістрат­ського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'яз­ків, аби вона "крепкое й недремное имела смотрение" за в'язнями та попереджала втечі з-під варти. Городничий повинен був щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет на­явності "в том же остроге опасньїх мест", оглядати камери щодо ви­явлення заборонених предметів, "способньїх к вьіходу й убегу". А в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму і звільняти з неї засуджених без дозволу магістрату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня "рапортовать" у магістрат "о состоянии онного острога", а "особливо о тех колод­никах" (засуджених), які в ньому утримуються.

Для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування пенітенціарної системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періодом будівництва тюрем нового типу". Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "Тюремний замок". Загалом реформою передбачалося: по-перше, за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській гу­берніях (у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Город­ні.). Перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним. По-друге, розподіл в'язнів на категорії по "основаниям разности й тяжести преступлений". До першого розря­ду мали входити судимі за "смертоубийство, святотатство, измену, разбой, деланье фальшивой монетьі, насилие". До другого розряду: за "воровство, кражу, ложньїе поступки, азартньїе игрьі й распут-ства". До третього розряду входили злочинці за "мошенничество, за долги, за отступление от должности, по подозрению для свидетель-ства, по ссьілке чьей-либо й т.п." Введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу.

Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Куракіна. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування пенітенціарної системи.

Наступною видатною подією філантропічного періоду була орга­нізація Товариства піклувального про тюрми. У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства. Знайомлячись із станом ро­сійських тюрем, він викриває цілу низку прецедентів жорстокого по­водження з в'язнями. Матеріали, зібрані В. Венінгом під час дослі­дження в'язниць, були підставою для записки, яка через князя О. М. Голіцина (на той час міністра духовних справ і просвіти) по­трапляє до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної записки та пропозиції про створення в Росії Тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затвердив його статут.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покла­дено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме — морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати: безпосередній і постійний нагляд за засудженими; розміщення їх за родом злочинів; наставляння у правилах благочиння та добропоряд­ності на релігійних засадах; заняття порядними вправами (включаю­чи працю і навчання); відокремлення осіб, що провинились або не підкоряються вимогам "в уединенное место".

Товариству було надано право розвивати тюремно-філантропіч­ну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву здалося замало цього. Вже на другий рік свого існування Товариство піклу­вальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р. у розпорядження Товариства були пе­редані кошти від "кружечних" зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, змінивши докорінно структуру цих комітетів. Тепер комітет складався з 8 відділень:

перше — завідувало продовольством арештантів, постачанням одягу та лікуванням;

друге — утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітлен­ням, ремонтом тощо;

третє — завідувало організацією арештантських робіт;

четверте — здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і мораль­ністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

п'яте — завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

шосте — накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння і на "сьежжих дворах";

сьоме — завідувало пожертвуваннями, які надходили на користь арештантів, "кружечними" та викупом боржників із тюрми;

восьме — завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутво­реного комітету'.

Протягом 1826—1837 рр. Товариство піклувальне про тюрми відкрило свою діяльність у 38 губернських комітетах. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комі­тетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів. До сере­дини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злаго­дженою структурою і повноваженнями не спромоглося³.

Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тю­ремно-філантропічних товариств — "худнути".

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підпи­сало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на поса­ду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації, що склалася, залу­чивши до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе на­лежною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала фор­мально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був затверджений Державною радою і "вьісочайше утвержден 7 ноября 1851 г.".

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від Статуту 1819 р., але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства; встановив штати, класи і розряди посад — секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо.

Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася "членом-благодійником" і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця абсурдна із сучасної точки зо­ру модель саме і була взята за основу подальшого розвитку Това­риства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплюва­ла не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відіб­рані після організації Головного тюремного управління

Після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину.

Дата добавления: 2014-01-04