Пенітенціарна система і законодавство політичного періоду.

Третій, останній, період розвитку пенітенціарної системи і законодавства України — політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний ґрунт. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1) "пенітенціарний", коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії;

2) "виправно-трудовий", коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій — Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови пенітенціарної системи та впровадження передових методів роботи із засудженими.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюрем­ного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення". Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення за­гального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законо­положень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введен­ня в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комі­сією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Лише 27 лютого 1879 р. було затверджено Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ). 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р. начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особис­то проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питан­ня стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів звер­талася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з буді­вельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встанов­лювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціаль­ну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого ста­тистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Розвиток законодав­ства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вар­тою" 1857, 1886, 1890 років. Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць три­мання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення; 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення; 3. Про уп­равління місць ув'язнення; 4. Статут Товариства піклувального про тюрми. Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арешто­ваних; 2. Про виховно-виправні установи для непов­нолітніх в Положенні про виховно-виправні установи для неповноліт­ніх від 1909 р.; 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах; 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештант­ських відділеннях; 5. Про заняття арештантів робо­тами і про розподіл отриманих від цього доходів; 6. Про пересилку арештантів; 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправ­но-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під вар­ти та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльнос­ті у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла "Загальна тюрем­на інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках за­собів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник". Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пені­тенціарних установ і відносин у системах: в'язень — адміністрація та персонал; персонал — адміністрація; адміністрація — центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відпові­дальністю центральних органів.

Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.). Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів: 1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розподілення арештантського часу; 5. Продовольство, виписка, постачання; 6. Побачення та листу­вання; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів.

Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні—квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністерства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна система, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітектурного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами Міністерства юстиції та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова частка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти.

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливалися між "пенітенціарією ", створеною начебто "по строго вивченим методам марксистского исследования в уголовном праве", та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаючий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти «відкоригований» постановами 1927—1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.

Після видання Тимчасової інструкції про режим тримання ув'яз­нених у виправно-трудових таборах від 2 серпня 1939 р. та Тимча­сової інструкції про режим тримання ув'язнених у виправно-трудо­вих колоніях від 4 липня 1940 р., які мали таємний характер, пра­вове регулювання функціонування місць ув'язнення НКВС СРСР остаточно набуло вузько відомчого характер.

У повоєнний час правове становище ув'язнених почало регулю­ватися Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудо­вих таборах і колоніях МВС СРСР, об'явленою наказом МВС від 24 березня 1947 р. В інструкції було визначено, що одним із завдань режиму є забезпечення перевиховання ув'язнених. Але пункт "г" ст. З Інструкції вказував, що режим тримання має забезпечити "перевоспитание заключенньїх на основе общественно полезного труда».

Після амністії 1953 р. основним завданням виправно-трудових установ визнавалося створення умов, що виключають можливість здійснення засудже­ними нових злочинів, а кінцевою метою їх діяльності є виправлення і перевиховання засуджених на основі залучення до суспільно ко­рисної праці.

Перший в історії радянської держави кодифікований норматив­ний акт у галузі виконання покарань — Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. Протягом 1970—1971 років у відповідності з Основами і на їх базі були підготовлені і затверджені виправно-трудові кодекси со­юзних республік, у тому числі Виправно-трудовий ко­декс УРСР, затверджений у червні 1971 р

Третій етап З розпадом Радянського Союзу, урядові структури незалежних держав почали схилятися в бік формування нового кримінально – виконавчого законодавства. Ще на рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна потреба переосмислення існуючої кримінально–виконавчої політики, оскільки застарілі консервативні методи управління системою виконання покарань себе вичерпали.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала Указ “Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України”. В усіх виправно – трудових установах була збільшена кількість тривалих і короткострокових побачень засуджених, зняті обмеження в листуванні, згідно з нормами підприємств зв’язку встановлено вагу посилок, які отримують засуджені, збільшені суми грошових коштів на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби.

За погодженням з Генеральною прокуратурою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру (дозволено носити коротку зачіску, використовувати деякі речі цивільного зразка та взуття тощо).

З урахуванням цих факторів Міністерством внутрішніх справ України за участю провідних вчених і зацікавлених відомств була розроблена і затверджена постанова Кабінету Міністрів України “Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України” від 11.07.1991 р. № 88.

Вже тоді концепція передбачала, що з метою підвищення ефективності діяльності органів і установ виконання покарань в перспективі мусить бути створений Республіканський департамент з кримінально-виконавчих справ. По суті, йшлося про створення самостійного відомства, яке було створене Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. під назвою Державний департамент України з питань виконання покарань, а Указом від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Держдепартамент.

У січні 2001 р. внесені суттєві зміни до цілого ряду статей Виправно – трудового кодексу України, які значно покращили умови тримання засуджених у тюрмах. Україна відмовилась від ряду ганеб­них для будь-якої цивілізованої держави покарань — смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збіль­шено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'яз­нями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до роди­чів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продук­тів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та ва­гу посилок і передач від рідних, введено обов’язкову середню освіту в установах виконання покарань, надана можливість засудженим звертатися до Уповноваженого з прав людини без перегляду листів, заяв і скарг представниками адміністрації тощо.

Важливим кроком у напрямку розвитку кримінально-виконавчої системи стало прийняття Кримінально – виконавчого кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 року. В кодексі реалізуються загальновизнані концептуальні положення про демократизацію, гуманізацію, індивідуалізацію кримінальних покарань з урахуванням сучасних досягнень психології і педагогіки. Відміною цього кодексу від попереднього є остаточна відмова від смертної кари як виняткової міри покарання, встановлення довічного позбавлення волі лише за злочини, пов’язані з умисним вбивством при обтяжуючих обставинах. У кодексі розширено систему покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, зокрема з’явилися громадські роботи та обмеження волі, що сприятиме попередженню криміналізації особистості.

23 червня 2005 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про Державну кримінально – виконавчу службу України”, яким було визначено правовий статус служби та відповідно до якого на Державну кримінально-виконавчу службу України покладені завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Згідно з Указом Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань.

Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 394/2011 затверджено Положення про Державну пенітенціарну службу України та встановлено, що Державна пенітенціарна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України.

20.10.2011 р. – постановою Кабінету Міністрів України “Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби”, відбулася реорганізація центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та його територіальних органів. Правонаступником Державного департаменту України з питань виконання покарань стала ДПтС України.

Дата добавления: 2014-01-04