Тема 2. Еволюція етики соціально-педагогічної діяльності

Відтворюваність передбачає можливість отримання колегами в процесі впровадження новаторських ідей результатів, аналогічних тим, що були досягнуті педагогом-новатором.

1. Гуманність - провідна риса соціально-педагогічної діяльності.

2. Взаємовплив різних віх історичного розвитку на утвердження суспільних норм і цінностей.

3. Зміст морально-етичних цінностей і культурний розвиток у соціумі.

Література

1. Блощинська В. Практикум з етики. - Івано-Франківськ, 2001. -С. 25-56.

2. Бочарова В. Професіональная соціальная работа: личностно-ориентированньй подход. - М., 1999. -184 с.

3. Васянович Г. Педагогічна етика: Навчальний посібник. - Львів,2005. -С. 44-105.

4. Войтович С. Світ соціальних відносин в українській культурі. -К., 1994.-С. 20-67.

5. Капська А. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми тамолоддю. - К.: ДЦССМ, 2001. - 306 с.

6. Малахов В. Етика: Курс лекцій. - К., 2000. - С. 25-58.

7. Словарь по зтике / Под ред. А. Гусейнова, И. Кона. - М.:Политиздат, 1988. - 447 с.

Усіченко 1.1 доброта, і милосердя. - К., 1996. - 85 с.

Самосвідомість передбачає виокремлення суб'єктом самого себе в якості носія певної активної позиції відносно світу. Це виокремлення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, які є необхідним компонентом будь-якої свідомості й утворюють різноманітні форми тієї специфічної характеристики людини, яка називається самосвідомістю.

Самосвідомість — це усвідомлення, оцінка людиною своїх знань, моральних якостей і зацікавлень, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як діяча, як істоти, здатної до чуття, емоцій, мислення, вияву волі, характеру і т. ін.

Самосвідомість, за визначенням І. М. Сєченова, дає "...людині можливість ставитися до актів власної свідомості критично, тобто відокремлювати все своє внутрішнє від усього, що приходить ззовні, аналізувати його і співставляти (порівнювати) із зовнішнім, — словом, вивчати акт власної свідомості" [308, с. 504].

У цьому розумінні самосвідомість виступає своєрідним смисловим центром свідомості, оскільки пізнання зовнішнього світу, ставлення до нього, взаємодія з ним "узгоджується", гармонізується з власним світом. Самосвідомість уможливлює поєднання й усвідомлення буття загалом. Водночас їй властива й специфічна модифікація пізнання, виокремлення, наприклад, політичної, естетичної, моральної свідомості тощо. Завдяки моральній свідомості людина здатна не лише осмислити що таке Добро, совість, справедливість, аналізувати їх засади, критеріальні оцінки, але й давати власну самооцінку останнім, визначити рівень власної совісті, справедливості. Моральна самосвідомість людини відноситься

Щодо усвідомлення учителем власного морального "Я", то воно виступає у вигляді подвійного зображення: і зовнішнього об'єкта, і самор себе. Тим самим "Я" особистості учителя схильне до самороздвоення (амбівалентності) на взаємозмінюючі "Я — суб'єкт" і "Я — об'єкт". Іншими словами тут має місце бідомінантність свідомості, коли її зміст співвідноситься ніби з двома рівнозначними полюсами "Я" і "Я" (я даю моральну оцінку своїм вчинкам і мені дають оцінку). Учитель часто-густо створює уяви про власну моральність на основі свого ідеального "Я", потенційних можливостей, які не збігаються з реальним "Я". Тут можуть бути уявлення як завищеного характеру, так і заниженого. Про це образно писав Л.Толстой: "Людина подібна до дробу, де знаменник — це те, що людина про себе думає, а чисельник, — це те, ким вона дійсно є; чим більший знаменник, тим менший дріб".

Усвідомлення реального "Я", самовизначення "Я" — вірний шлях до активної діяльності людини, її відповідальності перед світом, собою, іншими людьми. Процес самовизначення "Я" ніколи не відбувається без внутрішньої боротьби. Знову ж таки, як писав Л.Толстой, "щоб жити чесно, треба надриватися, плутатися, битися, помилятися, починати! кидати, і знову починати, і знову кидати, і вічно боротися, і позбавлятися. А спокій — це душевна підлість".

Усвідомлення суб'єктом своєї психічної й моральної діяльності може здійснюватися на різних рівнях: від глибокого і яскравого самоусвідомлення — до невизначеного розуміння того, що відбувається в "душі". Моральна самосвідомість тісно взаємопов'язана з рефлексією, де вона під­німається на рівень теоретичного мислення. На відміну від відчуттів І сприймання, тобто процесів безпосередньо-чуттєвого віддзеркалення, мислення дає непряме, складне й опосередковане відображення дійсності, внутрішньо морального світу людини. Хоча мислення має бути єдиним своїм джерелом відчуття, але воно переступає межі безпосередньо-почуттєвого пізнання і дозволяє людині отримувати знання про такі властивості, процеси, зв'язки й відношення дійсності, які не можуть бути сприйняті органами її чуттів. Здатність мислення переходи межі безпосередньо-чуттєвого пізнання пояснюється тим, що діяльність мислення полягає в активному співвідношенні даних про досвід і даних, які являють собою продукт самої мисленнєвої діяльне у вигляді вже існуючих знань, понять.

Сенсорна пам'ять (від лат. зепзиз — почуття, відчуття) — це гіпотетич­на підсистема пам'яті, яка забезпечує утримання протягом дуже корот­кого часу (як правило менше однієї секунди) продуктів сенсорної пере­робки інформації, що надходить в органи чуттів.

Довготривала пам'ять — це підсистема пам'яті, яка забезпечує трива­ле (години, роки) утримання знань, а також збереження вмінь і навичок, характеризується значним обсягом збереження інформації.

Короткотривала пам'ять — це підсистема пам'яті, яка забезпечує опе­ративне утримання і перетворення даних, які надходять в органи чуттів та пам'яті довготривалої. Необхідною умовою переводу матеріалу з пам'яті сенсорної в пам'ять короткотривалу вважається звернення на нього уваги. Центральну роль при короткотривалому утриманні даних відіграють процеси внутрішнього нагадування (назви) й активного повтору матеріалу, який відбивається, як правило, у формі скритого проговорювання.

Емоційна пам'ять — це запам'ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Емоційна пам'ять може виявлятися сильнішою від інших. Почуття запам'ятовуються не самі по собі, а разом з обектами, що їх викликають.

Образна пам'ять полягає у запам'ятовуванні образів, уявлень про предмети як явища навколишнього світу, властивостей і зв'язків між ними. °°на буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою залежно ^ВІД аналізаторів, з якими пов'язане її походження

Форми моральної самосвідомості. Однією з перших форм самосві­домості є моральне самопочуття, тобто усвідомлення учителем свого морального стану, того, як цей стан "вписується", гармонізується зі світом Мопочуттів інших (учнів, колег, знайомих). Від морального самопочут-'^я Учителя залежить з яким настроєм він буде проводити заняття, спілкуються з дітьми, здійснювати певні вимоги, ставити завдання тощо.

У цьому аспекті надзвичайно важливо, як особистість учителя оцінює своє місц_е колективі, ставлення колективу до його діяльності, моральних якостей та. ін.

Найвищою формою процесу моральної самосвідомості є виникнення свідомості "Я". Це власне моральне "Я" подібне на "Я" інших людей разом з тим, у ньому є щось унікальне, неповторне.

Наявні форми моральної самосвідомості, коли ті чи інші феномени
свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єц.
та, носять назву моральної рефлексії. На цей бік проблеми звертав увагу
геніальний філософ і педагог Г. Регель, який писав: "Лише людина як іс­
тота, що здатна до мислення, може піддавати рефлексії такі свої пори
вання, які самі по собі необхідні для неї... Існує... дуже велика відмін­
ність між тим, коли ти просто є чимось або володієш чимось і тим, коли
ти також і знаєш, що ти є чимось або володієш чимось. Наприклад, неві­
гластво, нікчемність стилю мислення або груба поведінка — це така об­
меженість, володіти якою можна не знаючи, що володієш нею. Якщо ж
ти піддаєш її рефлексії, іншими словами, знаєш про неї, то ти, без сумні­
ву, знаєш і про те, що протилежно їй. Рефлексія є вже перший крок до
подолання цієї обмеженості". Наведене свідчить проте,
що Г. Регель розглядав рефлексію як реальну можливість людини підні
матися на рівень самосвідомості, виявляти себе вільно стосовно зовніш­
ньої необхідності. Рефлексія — це не просто усвідомлення того, щое в
людині людського, а завжди одночасно і "переробка" самої людини, на
магання виходу за межі того рівня морального розвитку особистості,
який був досягнутим. Сама рефлексія над станом свідомості, над особли
востями тієї чи іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомлю
ного або неусвідомленого завдання перебудови системи свідомості и
особистості. Іншими словами, моральна рефлексія має те п"
зитивне значення, що вона спрямована на прийняття морального ви&°
ру, служить гарантією єдності слова і справи, розвиває власне "Я" і сам
повагу особистості. Без моральної рефлексії людина не здатна бул^а
виявити свободу волі, власне сумління, честь і гідність.

Честь і гідність особистості характеризують її моральну самос мість, основними функціями якої є осмислення, контролювання, критичний перегляд моральних настанов людської сутності.

Історично поняття "честь" і "гідність" зустрічаються вже в стародавніх істориків (Гомер, Гесіод, Солон, Фалес, Періандр, Піттак, Анаксімандр, Геракліт, Піфагор). У творах цих та інших мислителів виявлена тенденція

тожності морально гідної поведінки з поведінкою розумною: "Гордість душі стримуй", "Будь кращим вчинками" (Гомер); "Наклепників очікує безчестя", "Присягу не порушуй" (Гесіод); "Богам — хвала, батькам _честь" (Солон)"; "Не багатій нечесними засобами" (Фалес); "Насолода тимчасова — честь безсмертна" (Періандр). Заслуговує на увагу і те, що виконання загальної справи за часів Гомера не пов'язується з індивіду­альними втратами, приниженням особистої гідності, адже поки що не існує навіть уяви при розрив індивідуального і колективного. Почуття єдності з родом надавало індивіду сили, гідності. За рід кожен готовий був вмерти, не думаючи про себе. Постійна оцінка і повага діяльності того чи іншого члена роду викликали у останнього самооцінку своїх дій, їх схвалення чи несхвалення, задоволення чи незадоволення своїми вчинками. Таку людини спорадично формується почуття власної гідності і честі.

З переходом до рабовласницького суспільства уявлення про честь і гідність радикально змінюються. Головним мірилом гідності стають зо­внішні стосовно до особистості якості: її суспільний стан, походження, багатство, рід занять і т. ін. Розум і мудрість, гідне життя для багатьох можновладців часто-густо стають предметом наруги, глузувань. Такий стан речей намагався осмислити Геракліт, який вважав, що головне — внутрішня здатність людини до мислення, пізнання, морального відродження. "Мислення, — писав видатний філософ, — велика гідність, і мудрість полягає в тому, щоби говорити правду і щоби, дослуховуючись до природи, чинити з нею відповідно. Пізнання прихованої гармонії, яка є кращою від зовнішньої — це дієва протиотрута від погорди, зверхності, вона створює основу гідних людських взаємин. Висловлюючи обурення співвітчизникам, які втратили людську честь і гідність, Геракліт заклинав: "Та не залишить вас багатство, ефесці, щоб ви соромились своєю підлістю" Мислитель наголошував: там, де неповаги до вчителя, марно шукати і гідно вихованого народу. Учитель честь нації, він кращий серед кращих, оскільки вибраний богом. Кодекс честі, гідності особистості чи не вперше був сформульований У школі Піфагора. Нормативність поведінки гідної людини продукував учитель, який зобов'язував учнів "про природу божеств, демонів і. підпорядковуватися". І далі: "...втікай від будь-яких хитрощів, вогнем, залізом і будь-яким засобом від тіла — хворобу, від душі невігластво, від утроби —розкіш, від міста — заколоту, від сім'ї — сварку, всього, що є, непомірність

Слід зазначити, що і на ранньому етапі рабовласницького суспільств, окремий індивід ще не набув самостійного статусу, він підпорядковує-ся роду, полісу, тому й поняття честі, гідності формувалося відповідл його стану. Пізніше відбувається пошук і обґрунтування незалежно™ особистості. Цьому питанню приділяють свою увагу софісти (Протагхт Горгій, Гіппій, Продик, Антифонт, Лікофрон, Трасімах), які вперше ді» креслили роль освіти, виховання, культури в житті людини. Ранньоац. тичні педагоги наголошували: бог створив усіх людей рівними, природ_а нікого не зробила своїм рабом. Вільна від народження людина є доско налою, якщо вона вихована на засадах честі і гідності. Це здатна зробц. ти освіта, але у взаємозв'язку із прагненням людини до самоосвіти й са­мовиховання.

Софісти започатковують релятивістський підхід у розумінні сутності честі і гідності. Цей підхід сформульовано у класичному вислові Прота­гора" "Людина — міра всіх речей". Згідно такому формулюванню — немає абсолютної істини і об'єктивної цінності щодо розуміння поняття "честь" і "гідність". Проте навчання таким доброчесностям, як честь і гідність, на думку Протагора, — є головним завданням виховання. Честь і гідність людини виявляється не тоді, коли за її вчинками споглядають інші, а тоді, коли вони є непомітними для інших і відомі лише самій осо­бистості. Честь або безчестя повинні самоусвідомлюватися.

Така позиція була близькою і для Демокріта, який вважав, що душа відповідальна не лише за тіло, але й за честь і гідність людини. Той, хто живе не за правилами честі — нещасний. Адже честь і гідність — це вну­трішня потреба людини. Людині важливо віднайти і зберегти внутріш­ню мотивацію честі, уміти регулювати свою поведінку. "Не говори й не роби нічого негідного навіть якщо ти знаходишся наодинці. Вчись біль­ше соромитись самого себе, ніж інших" — писав Демокріт [366, с. 158]. Гідний вчинок не можна заплямувати поганим словом, так як і негідну дію не можна зробити чистою завдяки хорошим словам. Лише морально незалежна особистість знає ціну честі і гідності. Вона завжди знаходить' ся у доброму настрої. "Той, у кого хороший стан духу, — писав Демокріт. — завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він і наяву О сні залишається радісним, здоровим і необтяженим турботами. А той. хто не дотримується справедливості і не виконує своїх обов'язків, ^том причиняє незадоволення спомин про власні негідні вчинки, і він зна* диться у стані (постійного) страху і самоосуду" [366, с. 155-156]. Честь¹ гідність, вважав Демокріт, — це вище благо людини. Не людина існує >» честі, а честь існує для людини. Честь — одна із форм самостверд*^е" особистості.

Сократ започатковує утилітарний напрям щодо розуміння честі І

_сті. Суть його полягає в тому, що людина із розвинутим почуттям честі ^Н ідності є корисною передусім для полісу, держави, друзів і близьких., _ле це корисно і для самої особистості, оскільки честь — це вияв мораль-_Ої автономії людини, її культури, переконань. Зовнішній аспект честі яє ґрУ^нтУ^{ватися на} внутрішніх переконаннях. Для Сократа ціннісний _исл життя є вищим від самого життя. Людей гідних і чесних філософ азивав щасливими, несправедливих і негідних — нещасними. Так, у діа­лозі Платона "Гіппій більший" Сократ висміює зарозумілість учителя Пппія за те, що він вимірює мудрість кількістю зароблених у процесі на­вчання грошей. Думки Пппія суперечливі: він вважає себе найкращим учителем честі й гідності, і тут же визнає, що менше всього успіху мав у Лакедемоні, де ці якості людини найбільше вшановуються. Самовпевне­ність, пиха Гіппія не знає меж. Сократ, навпаки, відзначається скромніс­тю, уважним ставленням до своїх учнів, його не цікавить власний мате­ріальний стан і життєві вигоди, його цікавить лише істина. Він іронізує над софістами у їх прагненні мати багато грошей, і протиставляє їм на­ївну простоту древніх мудреців (зокрема, Анаксагора), які були байдужи­ми до грошей. Він визнає високу гідність співрозмовника, але кожен раз уважно перевіряє його судження. Не від грошей народжуються справ­жня честь і гідність, а від честі і гідності бувають у людей гроші, а також всі блага приватного і суспільного життя [263, с. 388].

Взагалі Сократ надає надзвичайно великого значення тому, хто ви­ховує у дітей честь і гідність, отже, — учителю. Він переконаний, що учитель виховуючи особистість, повинен мати ґрунтовні знання і пода­вати вихованцям власний приклад гідного життя. У діалозі "Менон" він запитує свого співрозмовника: "Що ж, чи можеш ти назвати будь-яку Іншу справу, в якій тих, що називає себе учителями, не лише не визнава­ли б за вчителів, але і вважали б негідними і невігласами саме в тому, чому вони беруться навчати, ті ж, кого визнають людьми гідними, іноді говорили б, що цій справі можна навчити, іноді — що ні? Хіба тих, що самі у чомусь плутаються, ти назвеш справжніми вчителями цієї спра-^ви?"[269,_с. 155-156].

Честь, згідно з поглядами Сократа, завжди символізує прекрасне, ^т*^е, це категорія не лише етична, але й естетична. Як відомо, заради ^сті й гідності, учитель молоді Сократ, знехтував всім тим, про що пі-ується більшість: корисливістю, домашніми справами, військовими Нами, промовами в народних зборах, участю в управлінні і т. ін. Честь ^вища доблесть перевищує не лише життя, але й смерть. Перед виро-^{М с}мерті Сократ каже своїм учням: "Боюсь я чи не боюсь смерті, це ми

|о, але для честі моєї і вашої, для честі всього міста, я вважаю,

недобре, якби я став робити щось таке в мої роки і при тім імені яке мені дано — вірно чи не вірно — всеодно" [262, с. 89]. У безчестя _Вп дає той, хто порушує закон, хто відмовляється від своїх внутрішніх п_еь конань, наголошував Сократ.

Після смерті Сократа його учні утворили такі школи: кір енську, гарську і кінічну. До кіренської школи належали: Аристіп, Евгемер, Анніксерид, які проповідували гедонізм. Метою життя людини воц вважали розумну насолоду. Пізнати, що таке честь і гідність людина здатна лише через відчуття. Розумна насолода, вважали кіренаїки, співпадає з відчуттям честі і гідності. Це дано людині від природи. Але людина має розвивати в собі відчуття честі і гідності. Ці ідеї пізніше отримали розвиток у Епікура і його послідовників.

Представники мегарської школи (Евклід, Евбулід, Алексій, Стільпон Діодор Кронос, Епіктет, Філон) в основу етичного вчення покладали єдине благо, яке знаходиться в розумінні людини. Тому кожна людина, яка підпорядковує свої дії розумній необхідності, є вільною і гідною. Така людина байдужа до слави, честолюбства.

Школу кініків репрезентують Антісфен, Діоген Синопський, Кратес, Зенон. Честь і гідність вони розглядають не лише у залежності від знань, але й сили волі, вчинків. На їх думку, честь і гідність позбавлені зовніш­ньої підпорядкованості. Внутрішня самовдоволеність, відірваність від світу, уміння задовольнятися малим — роблять честь людині. Слава, почесті — ілюзія, яка суперечить справжнім доброчесностям людини. У своїй класичній формі вчення кініків набуло світогляду стоїцизму (Сене ка, Цицерон, Катон, Марк Аврелій), де стійкість духу, милосердя, добре ставлення до інших покладається в основу честі і гідності людини.

Геніальним учнем Сократа був Платон, який створив свою школу-академію, де навчалися й виховувалися найбільш обдаровані і гідні. Покладаючи в основу свого вчення світ ідей мислитель наголошував: у людській душі навіть коли вона перебуває під час своєї безтілесності потенційно закладені блага, вищими із яких є добро, справедливість, честь і гідність. Коли ж душа входить у тілесну форму (дитина народжується), з цієї хвилини має розпочинатися її виховання і продовжуватися протягом всього життя. Отже, становлення честі і гідності відбувається завдяки постійному самовдосконаленню душі. Ставши гідною, така людина є надійною опорою і захисником держави. Але й держава має підносити честь і гідність своїх громадян, особливо тих, хто навчає виховує молодь — учителів. Не має честі той, хто руйнує власну державу на яких би щаблях влади він не знаходився.

Арістотель вперше сформулював натуралістичну концепцію в де наголосив, що честь і гідність слід шукати в природі людини.

він гідний найбільшої шляхетності, буде, мабуть, і найбільш доброчесним дійсно, більшого завжди гідний більш доброчесний і найбільш доброчесний". І далі: "Якщо уважно подивитися (все) окремо, стане зрозумілим, що шляхетний, якщо він не добропорядний, виявиться у всіх відношеннях посміховиськом. Як нерозумна, він не був би гідним честі, адже честь — це нагорода, що присуджується за доброчесність, і віддається вона доброчесним"

Честь і гідність виникають як результат взаємодії розумної і нерозумні душі. Отже, багато залежить від того, до чого люди із самого початкує визначальними у розвитку особистості, зовнішні можуть сприяти, або ж гальмувати цей розвиток. "Прийнято вважати, що сприятливі обставини сприяють шляхетності. Справді гідними честі вважаються благородні, володарі або багаті, адже вони володіють перевагами, а будь-яка перевага у благах заслуговує більшої честі. Тому подібні обставини і роблять більш шляхетними: адже дехто шанує таких людей.

І все-таки, лише доброчесний насправді заслуговує честі, а у кого є і те й інше (і доброчесність, і сприятливі умови), ті більш гідні честі. Але той, хто не є доброчесним, володіє подібними благами не властиво вважає себе гідним великого і неправильно називається він шляхетним, адже без доброчесності, досконалої у всіх виявах, (шляхетність) є неможливою. Зарозумілими і нахабними також стають володарі цих благ, тому що важко без доброчесності гідно переносити удачі. Не здатні переносити їх і маючи на думці про себе, що перевищують інших, вони іншими нехтують, а самі здійснюють негідні вчинки. Вони лише імітують шляхетне, не будучи йому подібними, і роблять це, наскільки можуть, тобто доброчесних вчинків вони не здійснюють, зате презирливо ставляться до інших"

Честь і гідність людини у кожному окремому вияві має свою міру. Надмірність честі може призводити до спесивості, погорди, зарозумілості. Результатом її недоліку виступає приниженість. Таким чином, найкраще — середина, поміркованість, розумність.

Честь і гідність людини найбільш яскраво розкривається у ставленні до батьків, друзів, інших людей. Щодо батьків, то неможливо віддати їм честь, але хто по можливості шанує їх, вважається доброю людиною. Син, що би він не робив, всеодно не зробить того, що гідно отримав раніше (від батька), а, отже, він вічний боржник. Ті, що виявляють дружбу відповідно гідності, є друзями постійними і дружба їх справжня, постійна Людина честі у хвилину небезпеки захистить свого друга навіть

У власного життя, вважаючи, що негідно будь-якою ціною залишися живим. У кого життя у найбільшій пошані, у того не в пошані душа.Арістотель наголошував, що біди держави постають передусім через втрату гідності і честі можновладців. "Аристократія переходить в огархію із-за пороків керівників, які ділять (все) в державі всупереч гідності, причому всю або більшу частину благ (беруть собі), а посад начальників завжди (розподіляють) між одними і тими ж людьми, виш всього ставлячи багатство. Тому начальники малочисельні і погані замість того, щоби бути найбільш гідними (еріеіііезіаіоі)" Геніальний мислитель робить висновок: набуваючи непомірцо_г матеріального багатства, можновладці втрачають душу — джерело честі; гідності, а для кого навіть честь — пусте, для того і все інше безвартісне

В епоху середньовіччя домінує теологічний підхід щодо визначення честі і гідності особистості. Згідно з цим підходом, пріоритет духа над тілом покладався в основу культури взагалі й виховання молоді зокрема У цей період існували дві системи виховання: лицарська і монастирська. Монастирське виховання зосереджувалось у монастирях або при церквах і надавало виключної уваги формуванню християнських чеснот. Го­ловним завданням учителя було привчити вихованця переборювати тілесні пристрасті, підпорядковувати їх велінням духа. Теоретичні основи цього виховання знаходимо у філософів, отців церкви, педагогів (Орі-ген, Тертулліан, Августин, Боецій, Абеляр, Тома Аквінський, Дуне Скот, Мейстер Екхарт та ін.) їх педагогічне кредо формувалось так: Бог є Учителем учителів і учнів. Він той, хто возвеличив людину, яка стала подібна Йому. Він той, хто оберігає людську душу і позбавляє її від погорди, самолюбства. Любов, віра людини до Бога підносить її честь і гідність

У морально-дидактичних настановах вчителів епохи середньовіччя зустрічаємо також вимоги до гідної поведінки учнів у повсякденному житті: "Прагни лише до того, що справедливе і чесне", "Нехай не турбує тебе, що щастя іде до негідних", "Будь кращим від усіх, а якщо не зможеш — йди за кращими", "Час часові різний, але честь у душі незмінна" (Марк Катон). Відомий ритор, педагог Децій Авсоній заповідає своєму внукові

Ти ж бо від нас наслідуєш честь;

То нехай вона буде легкою тобі,

А не тяжкою і дасть тобі сили піднятись

Високо, де готує життя тобі

Власний консульський жереб!

Учителям своїм із Бурдигали (Франція), які були живим приклад"честі і гідності, вдячний учень присвячує прекрасні рядки. Оратор Тіберію Мінервію:

...Цвіт Бурдигали, Мінервій, першим я згадую тебе, Квінтіліан ти другий у риторській тозі ". Ритору Алетію: "Здобув ти славу, але уник марнославства" - "Ритору Луціоні:"Був завжди ти з нижчими рівним".

Поет і педагог Авсоній наголошує: треба пам'ятати і віддавати належну шану тим учителям, які були славою і честю батьківщини.

І це прекрасно робить великий Дайте. Він звертається до духовного провідника свого життя, Учителя Вергілія неодмінно піднесено й натхненно: "О, честь і світоч всіх співців землі!", "Ти мій Учитель, улюблений взірець мій!", "Його вважати гідним кожному належить". Зауважимо: незважаючи на те, що між геніальними поетами часовий простір сягає понад тисячу років, але вплив на формування особистості Дайте з боку Вергілія був визначальним, про що переконливо свідчить основний твір Аліг'єрі "Божественна комедія". Так гідність виховує гідність.

Честь і гідність педагога в епоху середньовіччя охоронялася зако­ном. Наприклад, в кінці XIV століття іспанський король Енріке II підписав грамоту, у якій наголошувалося, що ніхто не має права протидіяти учителям у виконанні їх учительських обов'язків; заборонялося притягати учителів до суду; вони користуються всіма пільгами, які надаються дворянам, лицарям; судді, які розглядають якісь справи вчителів, мають розглядати їх першими, і коли приймають учителів, то повинні вийти на три кроки вперед, запросити їх сісти і чинити справедливо, інакше на суддів чекає штраф розміром у тисячу золотих дублонів. Учителям дозволялося носити зброю для самозахисту, чотирьох слуг зі шпагами. Заборонялося заставляти учителів брати участь у публічних акціях, якщо вони того самі не бажають. Ті вчителі, які з честю і гідністю виконували свій обов'язок протягом 40 років, користувалися пільгами на рівні герцогів, маркізів, графів

Лицарське виховання на противагу монастирському, мало на меті фізичний розвиток особистості. Ідеалом лицаря була людина фізично здорова, міцна і спритна, що добре вміє володіти зброєю. В Україні лицарями називали себе запорізькі козаки, підкреслюючи цим свої права

Волю та військову організацію, козацьку доблесть і воєнне мистецтво. Духовними чеснотами лицарів була віра в Бога, вірність і відданість своєму суверенові, хоробрість, шляхетність, чесність, гідність, захист слабких старих і жінок. Ґрунтовне дослідження з історії моралі лицарства дає М. Оссовська у праці "Лицар і буржуа" Вчена доводить,що від учителя, який виховував лицаря, вимагалася взірцевість самосвідомісті.

Дата добавления: 2014-01-04