Анкетне опитування

17.

РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Українська соціологічна думка пройшла два етапи: 1.протосоціологія, (від К.Р. до поч. хіх ст.),– протосоціологія Давньоруської держави, – протосоціологія козацької доби., – протосоціологія доби Відродження. 2. академічна соціологія, - етап становлення і розвитку соціологічного знання (друга Пол. Хіх 20рр. Хх ст.), етап розвитку соціології за радянськіх часів, - етап розвитку соціології в період незалежності.

Див попереднє питання(межі, характеристика цих періодів)

18. М. Шаповал та М.Ковалевський були авторами перших соціологічних праць. У праці Ковалевського „Соціологія”(1910) він спробував порівняти соціологію з іншими науками, зокрема з історією, писав, що соціологія на відміну від історію відволікається від конкретних фактів, а лише вказує та їх загальну тенденцію. Основним завданням соціології є розкриття причин спокою або руху людських суспільств у різні епохи. Підтримував ідеї Канта. Вважав, що не існує єдиного соціального чинника, існує сукупність впливів.

19. М. Грушевський. Коли перебував у еміграції заснував український соціологічний інститут. Діяльність інституту була спрямована у двох напрямках: лекційна і видавнича. За 5 років існування інституту було видано 11 праць, які стосувалися життя українців. Серед праць цього інституту: праця М.Грушевського ”Початки громадянства. Генетична соціологія”(1921), „Теорія нації” В. Старостальського. Члени інституту проводили безкоштовні лекції для українських емігрантів.

Становлення соціології відбувалося і на українській землі, яка належала Австро-Угорщині. Зокрема великий внесок вніс І.Франко. обґрунтовував громадсько-фереративний суспільний устрій, одиницею суспільного життя вважав, повинна бути автономна громада.

На поч. 20 століття відбувається активний процес розвитку соціології, а саме створюються соц. Та наукові заклади, здійснюються теоретичні та прикладні дослідження. Науковим центром була кафедра соціології, яка діяла при соц.-еномічному відділі Всеукраїнської академії наук. Спочатку очолював Кістяківський а згодом Лемківський. У 1924 році з еміграції повертається Грушевський. Грушевський відкрив секцію соціології при науково-дослідній кафедрі з історії України. За підтримки Грушевський видає ряд праць соціологічного спрямування, зокрема „Спроба соціологічного пояснення української науки” (1926).

20. У соц-ї соц досідж – це сист. логічнопослідвн методологіих, метод. та організацій-технічних процедур для отримання наук. знань про соц явище, соц процес, соц факт.

Етапи соц досл-ня: підготовчий етап: опрацювання літ-ри з проблеми, розроблення інструментарію, розробл програма; збір первинної соц інформації; упорядкування і обробка зібраної інформації; аналіз соц інформації.

Відповідно до мети дослідж. виділяють: фундаментальні; прикладні.Фундаментальні спрямовані на вивчення значних соц проблем. Прикладні – конкретні проблеми.

За затратами часу: довгострокові(3 і біл років), середньострокові (від 6 міс до 3 р), короткострокові (2-6 міс), експрес-дослідження (від кількох тижнів до 2 міс).

За системою вибора одиниць досл-ня поділ на: монографічні, суцільні, вибіркові.

21. Програма соц досл-ня – науковий документ методологічних та процедурних основ дослідження. Функції програми соц досл-ня: а) методологічна (у програмі чітко відображено проблема досл-ня, мета і завд); б) методична (у програмі зазначено не лише метод досл, але й обгрунтування вибору саме цього методу); в) організаційна (забезпечено чіткий поділ праці у дослдницькому колективі, забезпечено налагодження контролю за проведенням досл-ня).

Вимоги до програм: положення викладено чітко, оргументовано; програма має бути складена ясно і детально; усі елементи повинні розташовуватися у логічній послідовності; гнучкість програм (в ході проведлення дослідження не бійтесь вносити корективи).

Структура програми соц досл-ня складається з методичної і метадологічної частин. У методологічній частині: обгрунтування проблеми, визначення обєкту та предмету досл-ня, мета і завдання, здійснено інтерпритація основних понять а також формулюються робочі гіпотези. У методичній частині програми зазначається вибірка, опис методів збору первинної інформації та інтерпритація зібраної інформації.

22. Основні групи методів соц досл-ня: а) методи збору інф-ї (метод аналізу документів, спостереження, експерименти, опитів); б) методи аналізів інф-ї (метод шкалування).

Метод збору соц інф-ї: метод спостереження та м експеременту. Спостреження у соц-ї визначається як метод цілеспрямованого, плпномірного, певним чином фіксованого сприйняття обєкту, який досліджується (коли потрібно вивчити поведінку індивідів, дослідити відносини між індивідами).

Метод експерименту. На поч. 19 ст. фр. Вчений Лаплас обгрунтував можливість застосування цього методу у суспі науках.

Різновиди методу експер: польові і лабораторні. Окрім того: лінійні (коли досліджується одна і та ж експерементальна група); контрольна (дослідж, які проводяться з кількома групами); експерементальна. Експер може бути: контрольованим і неконтрольованим (створ штучний експерим і не відб втручання).

Метод аналізу документів. За допомогою цього методу вивчаються різні документальні дані, які зафіксовані на різних копіях інформації. Вивчають первині і вторині документи. Обробка соц дослідження може проводитись вручну або за допомогою компа.

Вибірковий метод – це науково обгрунтований підхід, за результатами якого розробляють висновки про дослідження, спираючись на дані аналізу його певної частини.

23. Соціологічне опитування – це метод збору первинної соціологічної ін-ї за допомогою звернення з питаннями до респондентів. Основу со опитування складає опосередковане, а саме інтервю, соціально-психологічне спілкування соціолога та респондента. Популярність методу опитування полягає в тому, що це є відносно простий метод, володіє певною універсальністю (досл як обєктивні явища і процеси так і субєкт світ людини), його можна проводити як для великомаштабних досліджень так і при дослж малих соц груп: це є оперативний і відносно економічний меиод збору інф-ї. Відповідно до ступення охоплення генеральної сукупності: індивідуальні; вибіркові; суцільні. За способом комунікації між соціологом і респондентом: анкетні; поштові; інтервю.ю телефонні; пресові. За типом респондентів опитування поділ на: групові (соціометричні), експертні. За ступенем формалізації: вільні і формалізовані (чітко розроблений план та інструментарій).

Одним з найпоширеніших видів опитування є анкетування, яке передбачає самостійне заповнення анкети респондентом. Використовуючи роздаткову, поштову чи надруковану у пресі анкету, дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод анкетування дає змогу ефективніше досліджувати морально-етичні проблеми.

Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами.

У сучасних соціологічних дослідженнях використовують кілька видів анкетування: роздаткове, поштове, надруковане у пресі. Найпоширенішим є роздаткове анкетування, за якого респондент одержує анкету безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Поштове анкетування полягає в розсиланні анкет та одержанні на них відповідей поштою. Суттєва його перевага полягає у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою дослідження, в якому розсилається 2—3 тисячі анкет, легко справляються 2—3 особи). Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі у важкодоступних районах. Незалежність відповідей респондентів від впливу інтерв'юера також сприяє підвищенню надійності результатів соціологічного дослідження. Ще одна перевага — можливість респондента самостійно обирати зручний для нього час заповнення анкети.

Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них — неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення анкет за поштового опитування теж керований). Ще один недолік — відмінність тих, хто заповнив і надіслав поштову анкету, від тих, хто ухилився від участі в опитуванні, тобто зміщення вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилались анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось із членів сім'ї. Не можна повністю виключити і групове заповнення, використання порад інших осіб.

Останнім часом набуває поширення друковане у пресі анкетування. Кількість повернутих анкет при цьому незначна, як правило, не більше кількох відсотків читачів конкретного видання. Але за значного тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Однак і тоді слід обережно аналізувати емпіричні дані, не поспішати з поширенням висновків на всіх читачів. Суть не в тому, що соціально-демографічний склад тих, хто відповів на анкету, відрізняється від «паспортних» характеристик аудиторії. Важливіше, що ті, хто відповів на анкету, відрізняються від «мовчазної більшості» або своїм ставленням до конкретного видання, або своїм баченням і розумінням досліджуваної проблеми, або тим й іншим одночасно. Сумарні статистичні розподіли відповідей важко інтерпретувати. Водночас із загального масиву заповнених анкет майже завжди можна виділити однорідні підмасиви, які належать респондентам конкретних соціально-демографічних груп.

25.Соціологічна анкета, вимоги. За функціональним призначенням запитання анкети можна поділити на змістовні та допоміжні. Змістовні запитання е емпіричними індикаторами ознак явища, що вивчається.

Основні вимоги до змістовних запитань анкети такі: валідність (обґрунтованість), стислість та однозначність.

1. Валідність. Під валідністю розуміють міру відповідності запитання анкети показнику, що вивчається. Запитання можуть бути прямими або непрямими. Валідність запитання визначається точністю переведення показника у запитання. Наприклад, показнику "міра довіри політичному лідеру г7" відповідає пряме запитання: "Якою мірою Ви довіряєте N7". Однак запитання може бути і непрямим, якщо в прогностичному аналізі електоральної поведінки воно "працює" на інший показник, скажімо, "політичний вибір". Справді, чи можна ту або іншу відповідь на запитання: "Якою мірою Ви довіряєте N7" — інтерпретувати як політичний вибір?

Є три основні способи доведення (або спростування) валід-ності: логічний, емпіричний та статистичний.

У згаданому вище прикладі логічним обґрунтуванням інтерпретації міри довіри як віддання переваги (вибору) політичному лідеру може бути такий аргумент: чим вища міра довіри людини до політичного лідера, тим більша ймовірність того, що вона віддасть на виборах свій голос саме цьому кандидатові. Однак автор запитання може зіткнутися з контраргументом: можлива ситуація, коли, більше довіряючи одному кандидатові, виборець під час виборів керується іншими мотивами — реальністю перемоги кандидата, особливостями політичної ситуації, тиском мікро-соціального оточення тощо.

Якщо під час обговорення анкети обґрунтованість запитання викликає сумнів і як наслідок пропонується інше формулювання, то до анкети краще занести обидва варіанти запитання, щоб пізніше аналізувати кожний із запропонованих індикаторів.

Емпіричне доведення — це перевірка обґрунтування шляхом зіставлення прогнозу, зробленого на підставі одержаної інформації, з реальними соціальними фактами (масовою поведінкою, статистичними даними тощо). Щодо розглянутого вище прикладу, то в ньому можна зіставити прогноз результатів виборів, зроблений на основі аналізу міри довіри, з реальними підсумками виборів.

Статистичне доведення — це визначення міри зв'язку між даними, одержаними за допомогою непрямого запитання, яке учасники дослідження вважають більш обґрунтованим. У нашому прикладі можна підрахувати коефіцієнт кореляції між даними, одержаними на підставі відповідей про міру довіри та міру готовності голосувати за певного кандидата на виборах.

Якщо валідність запитання нічим не підкріплена, крім логіки автора, то в наукових документах (статтях, монографіях, аналітичних звітах, таблицях, що публікуються, тощо) поряд з назвою показника (наприклад, "рейтинг політичних лідерів") слід навести повне формулювання запитання, яке містилося в анкеті. Це дає змогу авторові виявити методичну делікатність, а іншим дослідникам — пропонувати власну інтерпретацію запитання або, зіставивши з іншими даними, робити висновок щодо обґрунтованості авторської інтерпретації.

2. Стислість. Немає потреби наводити всі аргументи, що містяться в соціологічній літературі та спрямовані на обґрунтування принципу стислості у формулюванні запитань. Практично кожному соціологу зрозуміло, що чим довше запитання, тим важче респонденту зрозуміти його зміст. Як правило, у процесі сприйняття довгого і складного запитання респондент дуже часто немовби забуває першу його частину, поки дочитає або дослухає останню. Читаючи (або слухаючи) запитання повторно, людина намагається виділити основні (ключові) слова, що визначають сутність запитання. Якщо респондент і за другим разом (а тим більше — за третім) не зрозумів смисл сказаного, він або пропускає запитання, або відмічає будь-який варіант, створюючи видимість відповіді.

3. Однозначність. Під вимогою однозначності мають на увазі однакове розуміння респондентами змісту запитання. Порушення однозначності — найпоширеніша помилка в анкетах соціологів-початківців.

Перша група помилок, які є наслідком порушення принципу однозначності, — це помилки у формулюваннях запитань та відповідей. Друга група помилок випливає з порушення вимог до набору відповідей на запитання анкети.

26. Метод соц. інтерв’ю. У практиці соціологічних опитувань метод інтерв'ю використовують рідше, ніж анкетування. Це зумовлено певними причинами, але передусім недостатнім розвитком мережі постійних спеціально підготовлених інтерв'юерів.

Соціологічне інтерв'ю - метод збору соціологічної інформації,_ що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.Порівняно з анкетуванням інтерв'ю має свої переваги і недоліки. Головна відмінність між анкетуванням та інтерв'ю — у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується анкетою. Питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно, формулюючи відповідь і фіксуючи її в анкеті.Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється з допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією.
Для одержання одного і того самого обсягу інформації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу і засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають при цьому підбір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їх роботи. Водночас розширюються можливості щодо підвищення надійності зібраних даних за рахунок зменшення кількості тих, що уникли опитування, і скорочення різноманітних технічних помилок.Участь інтерв'юера дає змогу максимально пристосовувати запитання бланка-інтерв'ю до можливостей респондента. Інтерв'юер може завжди тактовно допомогти респондентові, якщо котресь із запитань йому здасться незрозумілим.Якість одержаної під час інтерв'ю інформації залежить від характеристик основних компонентів процесу спілкування: питальника, інтерв'юера, респондента, обставин інтерв'ю.мІнтерв'ю найчастіше проводять за місцем роботи чи занять і за місцем проживання.

27. Метод експертних оцінок. Під час масових опитувань (анкетування, інтерв´ю, поштове опитування, телефонне інтерв´ю) джерелом соціальної інформації про певні аспекти об´єкта дослідження є представники цього самого об´єкта. Однак на практиці буває важко або взагалі неможливо встановити носія проблеми і відповідно використати його як джерело інформації. Найчастіше такі ситуації пов´язані зі спробами прогнозування зміни соціального явища, процесу, об´єктивного оцінювання таких аспектів діяльності й особистісних рис людей, щодо яких їх самооцінка може бути неадекватною. Така інформація може надходити тільки від компетентних осіб — експертів, які мають глибокі знання про предмет чи об´єкт дослідження.

Формуючи групу експертів, на першому етапі їх відбору доцільно скористатися такими критеріями, як рід занять і стаж роботи з певного профілю. Попередній список експертів може бути широким, але надалі його доцільно звузити, залишивши в ньому найпідготовленіших осіб. Головний серед усіх критеріїв відбору експертів — компетентність. Для визначення її рівня використовують два методи: самооцінку експертів і колективну оцінку авторитетності кожного з кандидатів в експерти (наприклад, з допомогою соціометричного опитування). Метод колективної оцінки застосовують для формування групи експертів, коли вони знають один одного як спеціалісти. Така ситуація найчастіше трапляється серед творчих людей, відомих політиків, економістів.Під час масових опитувань (анкетування, інтерв´ю, поштове опитування, телефонне інтерв´ю) джерелом соціальної інформації про певні аспекти об´єкта дослідження є представники цього самого об´єкта. Однак на практиці буває важко або взагалі неможливо встановити носія проблеми і відповідно використати його як джерело інформації. Найчастіше такі ситуації пов´язані зі спробами прогнозування зміни соціального явища, процесу, об´єктивного оцінювання таких аспектів діяльності й особистісних рис людей, щодо яких їх самооцінка може бути неадекватною. Така інформація може надходити тільки від компетентних осіб — експертів, які мають глибокі знання про предмет чи об´єкт дослідження.

Формуючи групу експертів, на першому етапі їх відбору доцільно скористатися такими критеріями, як рід занять і стаж роботи з певного профілю. Попередній список експертів може бути широким, але надалі його доцільно звузити, залишивши в ньому найпідготовленіших осіб. Головний серед усіх критеріїв відбору експертів — компетентність. Для визначення її рівня використовують два методи: самооцінку експертів і колективну оцінку авторитетності кожного з кандидатів в експерти (наприклад, з допомогою соціометричного опитування). Метод колективної оцінки застосовують для формування групи експертів, коли вони знають один одного як спеціалісти. Така ситуація найчастіше трапляється серед творчих людей, відомих політиків, економістів.

Основний інструментарій експертних опитувань (анкета, бланк-інтерв´ю) розроблений за спеціальною програмою. На відміну від масового опитування, програма опитування експертів не так деталізована і має переважно концептуальний характер.

Метод експертної оцінки поширений у розвідувальних і проблемних дослідженнях для одержання попередніх відомостей про об´єкт, предмет аналізу, для уточнення гіпотез і завдань основного дослідження, для визначення умов експерименту, а також при оцінюванні його ефективності.

28. Вибірковий метод. Вибірковий метод — науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об'єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини.

На етапі збирання первинних матеріалів суб'єкт соціологічного дослідження повинен з'ясувати кількісні та якісні параметри об'єкта, уточнити, хто є носієм інформації, скільки таких носіїв треба обстежити, щоб отримати реальну картину соціальної реальності. У практиці емпіричних досліджень, якщо об'єкт кількісно невеликий (не перевищує 300—500 одиниць), можна вдатися до суцільного обстеження, опитавши, наприклад, усіх респондентів або проаналізувавши всі номери визначених часописів тощо.

Але соціологія найчастіше має справу з великими групами людей, носіями певних характерних ознак, учасниками різноманітних соціальних процесів. Об'єктом досліджень можуть бути десятки і сотні тисяч людей, що мешкають у різних регіонах, містах, областях; багатотисячні колективи промислових підприємств, організацій; великі соціальні спільноти: підприємці, молодь, студентство, жіноцтво, діти. Тому дослідник, дбаючи про якість, достовірність майбутніх результатів, повинен ретельно підійти до вибору найоптимальніших методів. Адже суцільні обстеження за таких обставин неможливі (виняток становлять суцільні дослідження, використовувані під час перепису населення, проведення референдумів). Тому найчастіше вдаються до вибіркового методу як альтернативи суцільному обстеженню. Його теорія ґрунтується на досягненнях математичної статистики.

Генеральна сукупність — обмежений територіально і в часі об'єкт дослідження.

Вибіркова сукупність — певна кількість відібраних за суворими правилами елементів генеральної сукупності.

29. Типологія вибірок. Стратифікаційна (районована) вибірка передбачає попереднє групування одиниць генеральної сукупності за певними критеріями, які повинні впливати на досліджуване явище. Але одиниці сукупності повинні істотно відрізнятися. Наприклад, при вивченні кар´єрних стратегій молоді з вищою освітою можна передбачити, що форма навчання (державна, приватна) буде впливати на їх погляди щодо працевлаштування, професійної кар´єри. Відомо, що частка студентів, які навчаються у приватних вищих навчальних закладах, значно менша, ніж тих, хто здобуває вищу освіту у державних вищих навчальних закладах. Тому ймовірність їх потрапити у вибірку за механічного відбору досить низька. У такому разі всі вищі заклади поділяють на групи залежно від форми навчання, а потім з кожного типу відбирають респондентів пропорційно чисельності всього контингенту. У більшості опитувань громадської думки, що проводять за національними вибірками, первинна стратифікація здійснюється за географічною локалізацією, звідси й назва принципу — районування.

«Гніздова» вибірка є протилежною до районованої. У ній за одиницю відбору для суцільного обстеження беруть групи, колективи. Якщо при районуванні дослідник виокремлює різнотипні підсукупності, то при гніздовій вибірці генеральну сукупність розбивають на однотипні групи («гнізда»), всередині яких містяться різнорідні одиниці спостереження. Наприклад, досліджуючи колективи навчальних закладів, за одиницю можна взяти певні учнівські класи, студентські групи тощо.

Застосовуючи цей метод, дослідник повинен усі одиниці генеральної сукупності розподілити між гніздами, подбати про максимальну ідентичність за параметрами основних характеристик гнізд. Зручність, доступність і простота виокремлення гнізд роблять цей метод раціональним та економним. Але формальний підхід до виокремлення гнізд може призвести до спотворення реальної картини досліджуваного об´єкта.

Серійну вибірку використовують з метою розбити генеральну сукупність на однорідні частини (серії) за певними ознаками. Вважаючи серією сукупність статистично відмінних одиниць, дослідник може будувати вибірку з урахуванням детальних ознак структурної організації об´єкта. З кожної серії (пропорційно кількості елементів у ній) відбирають необхідну кількість елементів вибіркової сукупності. Кількість елементів, які належить вибрати окремо з кожної серії, визначають за допомогою формули.

Квотна вибірка застосовується тоді, коли до початку дослідження відомі статистичні дані про контрольні ознаки елементів генеральної сукупності. Це дає змогу побудувати вибіркову сукупність, відтворивши найважливіші пропорції генеральної сукупності, а на підставі цих пропорцій розрахувати відповідні квоти. Інформацію, яка утворює квоти, одержують з документів державної чи відомчої статистики. Найчастіше використовують показники за статтю, віком, освітою, типом поселення тощо.

Прикладом стихійної вибірки є поштове опитування читачів періодичного видання, опитування першого зустрічного журналістами на вулицях міст, метод «снігової кулі». Цей метод використовують, коли потрібно опитати декілька сот представників громадських організацій, знаючи, наприклад, лише 10 з них. Тоді інших респондентів шукають за допомогою цих 10, якщо кожен з них погодиться повідомити про своїх знайомих, які належать до цих організацій, а ті повідомлять про своїх знайомих. Наслідком цього буде збільшення кількості людей, яких можна буде опитати, тобто вибірка, формується поступово, як «снігова куля».

30. Поняття суспільства та особистості в соціології. Суспільство в широкрму розумінні – це соц форма руху матерії у всьому історичному розвитку. У вузькому рузумінні – це різновид організації, певний вид обєднання людей. Суспільство – це функціональна система, структуру якої складають: власність, сімя, релігія, мова. Ця система формується на розподілі праці та солідарності. Представники органічної школи соц-ї (Спенсер, Бернс) розглядають суспільство, як живий організм. Спенсер: с-во – це цілісна система, яка підпорядковуютьяс обєктивним зонам еволюції. Дюркгейм: це над індивідуальна духовна реальність яка заснована на колективних уявленнях. Вебер: су-во – це взаємодія людей, яка є продуктом соц дії. Парсон – с-во грунтується на соц дії, це система в основі якої лежать моральні норми, цінності, які виробляються усіма членами усього суспільства. Однією зрис, ознак суспільства є спільна територія, на якій консулідуються соц звязки, є екологічною нішою для забизпечення життєвих потреб спільнот. Ще одна ознака – здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх звязків.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

31. Соціальний статус особистості Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

32.Соціалізація особистості Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).

4. Соціалізація дорослих.

33. соціальна мобільність. Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авто­ритетний соціолог сучасності - англієць Д. Голдторп. Остан­ній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство*.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобіль­ності:

• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхід­ною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що ха­рактерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) -це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераціша мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як зміни­лися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків.

34. Інституційно-організаційна структура суспільства. Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак. Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

35. Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп зверху вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, рівня освіти, обсягу влади, професійному престижі.

Дослідження соціальної структури суспільства — соціальна стратифікація — є однією з теоретичних галузей сучасної соціології.

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність. Термін показує відмінності між формами соціального ранжирування і нерівності, що характеризують суспільства або що існують в рамках одного з них. У історичній і порівняльній перспективі, наприклад, — між рабом, кастою, станом і сучасним «класово відкритим» суспільством, а також між соціальними характеристиками, що диференціюють нерівність. Гендер, етнос і вік мали різне, але важливе значення відносно панування і підпорядкування незалежно від історичних періодів і культур, як і доступ до особливих соціальних ресурсів або розпорядження ними в створенні і підтримці нерівності. Як і різні основи соціальної стратифікації, можуть бути різноманітні форми або структурні профілі різних систем — ступінчастість ієрархії, число ступенів у ній.Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом Кінгом Мертоном (нар. у 1910 p.), K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи: — обов'язковість дослідження всіх верств суспільства; — застосування при їх порівнянні єдиного критерію; — достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Стратифікація — риса будь-якого суспільства.

36.Соц. стратифікація за Гіденсом. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. 1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата. 2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм. 3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. 4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

37. Теорії соц. стратифікація Вебера та Маркса. Вебер виділив три джерела політичної влади і соціальної стратифікації. По-перше, соціальна стратифікація пояснюється поняттям клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтування Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу Карла Маркса у визначенні поняття клас в соціальній стратифікації. Розподіл суспільства на класи, вважає Карл Маркс, зв'язаний з відносинами власності на засоби виробництва, що визначають усі інші властивості класу. Класова належність, вважає Макс Вебер, визначається не тільки контролем над засобами виробництва, але й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційними, персональними тощо).
По-друге, соціальна стратифікація, по Максу Веберу, пояснюється поняттям статусу, що залежить від поваги і престижу індивіда в співтоваристві. Статус визначає об'єктивні можливості індивіда добитися успіхів у житті (можливість одержувати високий прибуток не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адвокат та іп. можуть мати більше можливостей, аніж дрібний бізнесмен). Водночас статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоототожиеппя зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших соціальних спільностей, верств, груп і індивідів. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом недоліку економічних ресурсів, то Макс Вебер відзначав, що бракує шани і престижу, сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищить власне благополуччя, але престиж завжди відносний. В суспільстві з відкритою соціальною мобільністю статусна ієрархія підтримує постійне напруження.
По-третє, класові визначення, оцінки і статуспі позиції виступають джерелом влади. Джерелом влади стають ті інститути, що визначають прив'язаність людей - політичні партії, професійні спілки, релігії та іп. Владні і політичні інститути визначають третій аспект соціальної стратифікації, висловлений поняттям «партія». Поняття партія має більш ємний зміст, у порівнянні з звичним його вживанням.
В соціальній стратифікації Макс Вебер виділяє три види соціального розшарування, що становлять різні форми і механізми впливу соціальних спільностей, верств і груп па політичну владу та їх взаємовідносини. По-перше, економіко - технологічне розшарування та індустріальні, професійні та комерційні організації, що відображають його. По-друге, відмінності статусів, які впливають на міжособові відносини і відіграють особливо значущу роль в процесах політичної соціалізації і політичної участі. По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на засоби взаємодії особистостей, соціальних спільностей і груп з різноманітними політичними, в тому числі партійними, структурами.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзначає, що відносини між класами не зводяться до прагнення оволодіння владою і до експлуатації володарями засобів виробництва, виробників, матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладення, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати солідарні зв'язки, загальні інтереси в політиці і будувати свої відносини на принципах співробітництва. Велику увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам або так званому «середньому класу». Адже в економічно розвинених країнах саме середній клас є опорою громадянського суспільства і соціальною основою політичної стабільності.

Дата добавления: 2014-01-04