Класичний лібералізм

ЛИТВИН В.С., ас. каф. політології, к.п.н.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ XIX – ПОЧ. ХХ СТ.

Лекційне заняття провів:

План лекційного заняття:

1. Класичний лібералізм.

2. Критично-утопічний соціалізм.

3. Соціал-демократія. Марксизм-ленінізм.

4. Фашизм. Тоталітаризм.

Лібералізм як напрям європейської політичної та правової думки бере початок у творчості визначного англійського мислителя Джона Локка. Термін "лібералізм" з’являється на початку XIX ст. та походить від латинського "libertas" – "свобода". Основою цього напряму, засадничою вартістю лібералізму є свобода, котра, згідно з класичною дефініцією "Декларації прав людини і громадянина", розуміється, як "право робити все, що не порушує свободи іншої людини". У XIX ст. лібералізм стає однією із найвпливовіших політичних та інтелектуальних течій. Концептуальну основу лібералізму складають дві тези. Перша полягає у твердженні, ніби особиста свобода і приватна власність є найвищими соціальними цінностями. Друга – у тому твердженні, що реалізація цих цінностей не лиш забезпечує розквіт усього творчого потенціалу особи та її благополуччя, але й водночас веде до розвитку як суспільства в цілому, так і держави зокрема. Поряд з цими двома ідеями є низка інших елементів ліберальної ідеології, зокрема ідея прогресу, загального блага, правової держави, конституціоналізму, розподілу влад, представництва, самоврядування.

Лібералізм першої половини XIX ст. виступив із розробкою ідей, які, з одного боку, продовжували традиції попередніх прогресивних мислителів у трактуванні політичних та громадянських свобод, представницької демократії та ін. (Монтеск'є, Локк й ін.), а з іншого – провели їхню переоцінку відповідно до змінених суспільно-політичних реалій. Наприклад, ідея влади народу й суспільного договору замінена доктриною представництва. По собі ідея представництва як гарантія особистої свободи була проголошена ще в XVII ст., знайшла своє закріплення в американській "Декларації незалежності" та французькій "Декларації прав людини і громадянина", як природжені та невідчужувані права особи. Однак розвиток подій в кінці XVIII – на початку XIX ст., зокрема у Франції, показав, що воля більшості, проголошення певних прав ще не є гарантією від їх ігнорування та порушення. Тому лібералізм протиставляє державній владі, яка постійно посилювалася, цінність індивіда, його автономію, у тому числі від влади більшості. Розвиток лібералізму відбувається тією або іншою мірою у всіх європейських країнах та на північноамериканському континенті.

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них. Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається батьком європейського лібералізму. Його вчення викладене в праці " Курс конституційної політики " (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їх безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади не має колишнього значення. Для них свобода – це передусім особиста, громадянська свобода, котра полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи із заданого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ та рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри котрого є відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі повинна існувати " нейтральна влада " в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує дії. Судову владу Констан виокремлює як самостійну. Цей поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805-1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця – "Про демократію в Америці" (1835). В центрі уваги вченого проблеми демократії. Він розглядав її не тільки як певну форму правління, але й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу та базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності й свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності та свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції та США, А. Токвіль дійшов висновку: однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян охоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, посилює владу держави, яка встановлює контроль над сферами суспільного життя та стає душителем свободи. Задля встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, котрий ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий ґрунт деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Лиш в єдності рівність і свобода реалізують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Поряд із ідеями індивідуальної свободи, недоторканності та благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа та юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву " утилітаризм " (від лат. utilitas – користь, вигода).

У своїх працях "Фрагменти про владу" (1776), "Принципи законодавства" (1789) та інших І. Бентам виходив із того, ніби сенс людської діяльності складають отримання задоволення й уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних й суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не індивідуальна свобода, а інтереси й безпека особи. Він вважав, ніби свобода межує зі свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права та свободи, а дбати про себе, своє благополуччя. Тільки він сам має визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їх зміст є невизначеним та кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лиш те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою – найбільше щастя найбільшої кількості людей.

А погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як "анархію". Проте згодом виступив із гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, або спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Однак він був проти того, щоб гілки існували самі по собі та діяли незалежно. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, що обирається щорічно на основі загального, рівного та таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею та часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.

Вчення Джона Стюарта Міля (1806-1873) стало наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Бентамом. Міл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, у подальшу розробку нормативних основ політичної теорії лібералізму. Його головні праці: "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії".

Свою нову утилітаристську етику Міл обґрунтовував за допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження служили засобом обґрунтування нової політичної реальності, тобто своєрідної вершини історичного розвитку і разом з тим шляхів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. У політичній теорії Міля слід виділити кілька рівнів: етика, соціальна та політична філософія, а також конституційно-правові погляди. За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування проблеми соціальної та політичної філософії Міля – взаємовідношення особистості і суспільства. Міл чітко сформулював ліберальне трактування цього взаємовідношення. У визначенні ідеалу цих взаємовідносин мислитель у кінцевому підсумку виходить із інтересів та блага індивіда. Міл вважав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки особистостей. Свобода, за Мілем, це насамперед свобода особистості, індивіда.

Міл переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності і рівності і можливості мирними засобами усунути недоліки у тогочасному суспільстві. Шлях до цього через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму, а теж важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда.

Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обґрунтування прав людини щодо держави і суспільства "не запозичував доказів з ідеї абстрактного права", а виходив, відповідно до утилітаристської традиції, з принципу користі – як індивіда, так суспільства. Міл розглядав права людини, по-перше, як сферу вільну від втручання держави, а, по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави і суспільства у справи індивіда є допустимим. Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи, разом з тим називає низку винятків, тобто сфери, які держава може і повинна регулювати. Це: 1) захист психічно хворих і дітей; 2) гарантія договорів; 3) державний контроль за діяльністю акціонерних товариств і добровільних об'єднань; 4) регулювання трудових відносин, зокрема робочого часу в усій країні; 5) державна соціальна допомога, поряд з системою приватного благодійництва; 6) державна організація таких заходів, котрі вигідні всьому суспільству, якщо це не під силу для приватної ініціативи, зокрема організація наукових досліджень. Свобода індивіда, приватної особи є первинною стосовно політичних структур та їхнього функціонування.

Аналізуючи форми правління, казав, що найкраща представницька демократія. При цьому він наголошував, що "кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед". Представницька демократія може усунути, на думку мислителя, ті класові суперечності, які мали місце у суспільстві, тільки вона може і повинна мати надкласовий характер.

Дата добавления: 2014-01-04