Політико-правові погляди Івана Вишенського

Ідея спільного блага була розвинена ще античними мислителями Платоном, Арістотелем, Ціцероном, стоїками. Європейська християнська цивілізація доби Середньовіччя будувалася на засадах, згідно з якими держава має вести спільноти людей до спільного блага. Про це твердили святі отці церкви Августин, Тома Аквінський. Мета держави – піклуватися про спільне благо громадян, творити їм добро. У концепції мислителів Відродження бачимо ідеал нової людини, котра сама творить і себе, і державу, трудиться задля її блага. Інтереси такої людини збігаються із суспільним благом.

Власну концепцію державного правління С. Оріховський виклав у трактаті „Політія”. Виникнення польської політії, на його думку, – вершина на шляху політичного розвитку суспільства. Мета держави – гарантувати права і свободи кожній людині. Він описує систему взаємних обов’язків громадянина перед державою і держави перед громадянином. С. Оріховський послідовно обстоював принцип публічно-правової держави. В ідеальному суспільстві всі коряться праву, а право не може коритися нікому – ні королю, ні сейму, ні шляхті, ні народу. Право – це визначальна ознака ідеальної держави. Його велика сила дає силу державі. Воно гарантує розвиток держави.

Держава,визначає мислитель, — зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.

С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження вла­ди, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширю­ється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпископів — турбота короля.

Звертаючись до короля, публіцист стверджував: не всяка лю­дина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учитися. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалі­зують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання — головні власти­вості правителя, стражі нашої душі.

Фактично український мислитель обстоює ідею суспільно-договірного походження держави. Звідси і його міркування про демократію, природне право, свободу, незалежність світської влади від церкви (останні змінювалися). С. Оріховський – один з перших у Європі ідеологів освіченої монархії. Він не раз наголошував, що хотів би бачити на троні короля як „філософа”, себто король має бути мудрим. У „Напученні”, звертаючись до Сигізмунда, мислитель пише: „Ти правитель, а я – підлеглий, а тому й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху”. Фактично від мудрості короля, того, наскільки він є філософом, мислитель виводить можливість щастя кожного громадянина. У розділі „Про короля” він зазначає: „ Не будь-яка людина здатна бути при владі. А лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього не достатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою”.

Як Аристотель вважав найкращою Афінську політію, так Орі­ховський зразковою формою держави — «Польську політію» з її республіканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юридичні права повноправних громадян — шляхти. Складовими частинами Польської політії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб'єктами її — священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Інше населення (орачі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалежність цих суб'єктів і об'єктів політики регулюється за допомо­гою чітко визначених прав і привілеїв.

Король, за Оріховським, — верховний суб'єкт Польської по­літії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким живеш, — пише він у «Напученні». — Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять». А хто гідний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя повин­ні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний пік­луватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада... неміцна і недовговічна».

«Що в державі більше: закон чи король?» — порушує гостре питання Оріховський. І доводить: закон у державі вище короля, адже він обмежений законом. Саме закон є «правителем вільної держа­ви», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому ко­роль — тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править не людина, а закон.

У проблемі стосунків „король – закон” С. Оріховський визначає, що закон є вищим за короля. Закон – це найвища категорія у державі, котрій коряться всі. А ставлення короля до закону визначає у розділі „Що в державі більше: закон чи король” так: „Держава набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля” [16, с. 33]. Крім того, закон „є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він – вуста, очі й вуха закону”.

Важливого значення у концепції держави С. Оріховський надає роздумам про сенат як про керівний орган, без якого держава теж не може існувати. Він закликає короля: „Найбільше потурбуйся про підбір сенату, – щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран”. Мислитель виступає проти внутрішніх протистоянь у сенаті, адже „ ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті”. Звертається С. Оріховський і безпосередньо до сенаторів: „Приборкайте ради богів безсмертних душі, панове сенатори, і тримайте їх у покорі. Хай громадське нещастя переважає вашу особисту ненависть. Принесіть її у жертву нам, принесіть у жертву спільному гаразду, принесіть у жертву самим собі, дружинам і дітям своїм....Відкиньте приватні суперечки. Хай республіка стане поприщем і причиною вашої слави” [20, с. 222].

Король має дбати про благо підданих. С. Оріховський говорить про взаємні обов’язки короля і підданих: „Я хотів би бачити тебе королем, який зуміє, як треба, правити, які звичаї наслідувати і яким чином стримувати себе, щоб між нами обома було порозуміння – з одного боку покірність, з другого – правління. Ти мені наказуй суворо, а я, в свою чергу, підкорятимусь тобі без образи. Дбай і про те, щоб я поважав тебе ”. Саме на дотриманні цих взаємних обов’язків тримається лад і спокій у державі. С. Оріховський бачить короля рівним зі своїми підлеглими. І саме така рівність відповідає ренесансному баченню людей рівними у своїх правах: „Король є братом, а не паном для своїх підлеглих” [22, с. 379].

У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Вони втілені в праві. Право захищає свободу. Вона обумов­лена природним правом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізувати себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення — невільники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тиранічну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон — душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм. Уся діяль­ність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.

У структурі справедливого суспільства С. Оріховський виокремлює дві постаті, кожна з яких є визначальною для держави, – король і священик. Баланс цих двох гілок – державного організму і церкви – забезпечує справедливі відносини в суспільстві. Саме „для справедливості дав Бог людям священиків і королів” [23, с. 389]. Крім того, справа священика є вічною, а король є тимчасовим правителем.

Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, за­снованого на даних природою правах людини, Оріховський об­ґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запро­понованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) - законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити закони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклуватися про обрання в Сенат найкращих, таланови­тих, вчених. Мета сенату і короля — благо усіх у державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріховський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» — справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складати­ся з виборних суддів, рішення яких остаточні, як у Стародав­ньому Римі.

Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській політії законодавчу, виконавчу і судову владу, наба­гато випередивши їх теоретичне обґрунтування Ш.Монтеск'є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.

С.Оріховський закликає короля не порушувати республікан­ські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громад­ської думки, «шанувальників мудрості» (філософів), наближу­вати їх, прилучати до державного управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і справедливості, за­снованих на законах, у державній політиці, виховання в су­спільстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житла мудрості»), про справедливість наго­род і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

В епоху Відродження найдосконалішими формами державного правління вважалися монархія і республіка. Монархію тоді розуміли як владу одного справедливого правителя. Він веде громадян шляхом закону і добра, а його особисті якості – приклад для всіх інших громадян. Суспільно-політичні мислителі доби Відродження підтримували монархічну владу, яка не має ознак тиранії. Республіка для гуманістів – ідеальний лад, вираз народного суверенітету. Перевагу вони віддавали сильній владі світського державця, спроможного дати лад у суспільстві завдяки своїм особистим якостям (Т. Гобс, Н. Макіавеллі, Ж. Боден). Крім того, у добу Відродження побутувала ідея так званого „змішаного правління”.

С. Оріховський розрізняв чотири форми державного правління. Монархія – устрій, де править одна людина; олігархія – влада групи могутніх громадян; демократія – правлять усі. А політія – приклад ідеального державного організму. Це фактично форма змішаного правління. Саме політія найбільш приваблювала С. Оріховського. Трактат „Квінкункс, або Взірець устрою польської держави” присвячений політії, роздумам про її структуру. Вчений, розвиваючи власну концепцію політії, спирається на досвід різних мислителів – від античних до сучасних йому. Він будує свою теорію державного правління відповідно до устрою тогочасної Польщі. С. Оріховський є одним з „найкращих ідеологів просвіченої монархії у Європі” [24, с. 302]. На його думку, сильна, освічена, гуманна монархія має бути обмежена законами, впливом радників, моральними принципами і милосердям правителя. Освіта і виховання для правителя дуже важливі. Належна освіта і виховання правителя – запорука існування і розвитку цивілізованої держави. Правитель має бути лагідним, справедливим, розважливим, доброзичливим.

С. Оріховський категорично не сприймає будь-якої тиранії, найменших її форм у державному правлінні. Елементи тиранії мислитель вбачає у такій формі державного правління, як князівство, тому виступає проти неї. С. Оріховський звертається до прикладів із сучасного йому життя, порівнюючи державні лади у різних країнах: „Між Москвою, Волохами, Литвою і Польською державою така відмінність, як між неволею і свободою. А якщо Литва… з тої природної неволі хоче вийти, нехай унії з Польською державою пильно домагається” [25, с. 358].

Не менш відомим трактатом Оріховського була «Політія королівства Польського», написана на зразок книги Арістотеля, «політика», в якій подається огляд станової структури «коронного тіла», основними складниками якого є король, сенат і поспільство. Стосунки між ними регулюються з допомогою прав і привілеїв. Суб'єктами політії (громадя­нами.- Авт.) є священики, король і шляхта. Селян і реміс­ників Роксолан не включав до списків громадян, бо вважав, що слуги, люди залежні, не мають належних моральних якостей, і доброчесно не можуть брати участі в управлінні державою. До такого висновку Оріховський прийшов на ос­нові переконання, що свою людську сутність індивід може реалізувати виключно завдяки свободі, яка виникає з природного права. Водночас мислитель підкреслював, що пра­ва і свободи повинні регламентуватися законом (конститу­цією), якому підпорядковується і вища державна влада.

Всі представники панівних станів теж повинні бути рів­ними перед законом. Король має бути виборним і теж об­межуватися законом, що є необхідною умовою і перепоною на шляху до утвердження тиранії. Оріховський наголошу­вав, що «по справедливості тоді королівство Польське на­зване Політією, оскільки воно власним правом нищить ти­ранію, губить зло, стає на заваді сваволі урядовців, нарешті робить рівним найвищого з найнижчим у Польщі». Таким чином, Оріховський-Роксолан виступає проти спадкової монархії, бо, на його думку, жодна людина не народжується королем. Претендент же на трон має перевершувати ін­ших своїми моральними й розумовими якостями. Обраний королем стає «сторожем» шляхетських вольностей, а_г коро­лем його чинить сила божого слова в час коронування.

Теорія природного права – важливий та унікальний здобуток суспільно-політичної думки доби Відродження. У ній найбільшою мірою відображено спроби застосувати тогочасні природничі уявлення до осмислення проблем суспільно-політичного характеру.

Теорія природного права осмислювалася й С. Оріховським. Вчені вважають, що у мислителя був спеціальний трактат, присвячений цій проблемі, – „Про природне право”, який, на жаль, не зберігся. Окремі думки з цього питання знаходимо у промовах „Про турецьку загрозу”, в „Напученні польському королеві”, „Квінкунксі” тощо. Серед принципів природного права С. Оріховський називає такі: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; на справедливість, шлюб. На його думку, право власності – це утримання від зазіхань на чужу власність. Жити у згоді з законом природи означає дбати про право на життя, мир, злагоду, спокій у державі. Поняття вроджених для кожного індивіда свобод – одна з визначальних у концепції природного права. Людина в неварварській державі має право на свободу совісті, слова, право керуватись власним розумом. Усі справи мають вирішуватися на підставі закону справедливості. Нехтування якогось із цих прав – свідчення дикості, варварства, деспотизму. Це суперечить природному праву. За С. Оріховським, Польща – неварварська держава, а Московія і Туреччина загрожують поневоленням народам Європи, тому вони є варварськими.

З ідеї природного права С. Оріховський виводить поняття громадянської свободи, доцільності і розумності. Він порушує і вирішує проблему співвідношення справедливості та права. Для С. Оріховського право – одне для всіх: і бідних, і багатих, і правителів, і звичайних людей. Природне право вище за людські закони, які можна і треба змінювати. Важливе місце в концепції природного права мислителя посідає проблема целібату. Він категорично виступає проти заборони католицьким священикам одружуватися. Цій проблемі присвячено трактат „Про целібат” і „Відступництво Риму”. С. Оріховський дискутує з папою римським, доводячи шкідливість целібату.

Погляди С. Оріховського щодо служіння спільному благу викладено у „Напученні”. На його думку, король має турбуватися про благо народу, бо це – найвищий закон держави. Король призначений для держави, а не держава для нього. Діяльність людини має спрямоватися на служіння державі та суспільству. Цінність міркувань С. Оріховського щодо „ідеї спільного блага зосереджена в гаслі „До дії!” В добу зростання шляхетської могутності, коли шляхта, досягнувши вершин влади, прагнула спочинку на лаврах, турбуючись про суто особисті справи і витрачаючи зусилля тільки на те, щоб утримувати здобуте, заклик автора до чину (дії) задля спільного блага (pro bono publico) був актуальним задля піднесення вартості праці для загалу, упослідженої за часів Оріховського” [26, с. 261].

Справедливість – ця соціально-політична і морально-правова категорія дуже цікавить гуманістів. Вона „характеризує відповідність між практичною роллю індивідів або соціальних груп у житті суспільства та їх соціальним становищем, між їхніми правами й обов’язками, між вчинками і винагородами, заслугами людей та їх суспільним визначенням” [27, с. 277]. С. Оріховський звертається до короля, закликаючи його дбати про справедливість, „якщо хочеш у країні зажити слави найсправедливішого” [28, с. 44]. Справедливість бачиться мислителем як особиста риса людини. Також він виокремлює іншу справедливість, ту, що „тримається на законах… Цю другу частину справедливості ти мусиш цінувати у твоїй державі, яка є немов ліками для зцілювання ран”, а „ першою є справедливість, а не сила ” [29, с. 373]. На думку С. Оріховського, справедливість – це душа держави, головна чеснота, на основі якої мають вирішуватися всі питання.

Суспільний ідеал свободи – це результат індивідуалістичних тенденцій Ренесансу. Він виявляється в акцентуванні уваги суспільно-політичних мислителів на правах особи, свободи її волі та незалежності. Ідея свободи важлива й для С. Оріховського. Її він називає найбільшим надбанням людини, завдяки їй особистість може зреалізувати свою сутність. Громадяни мають зрозуміти різницю між свободою і неволею. Його декларації про свободу перейняті незаперечним і сильним духом ренесансно-гуманістичної філософії. Справжню свободу породжує такий державний лад, коли всі підкоряються праву, тоді всі рівні. Запорука свободи – дотримання законів. С. Оріховський пише: „Як неволя думку в людині тлумить, нищить, гасить (що теж і на обличчі людському відобразитись мусить), так і вольність у людині думку множить, серце підносить, обличчя веселим, око сміливим, погляд і ходу жвавою в ній робить”.

Важлива у концепції С. Оріховського проблема співвідношення світської (королівської) і церковної влади. Спочатку верховним суб’єктом влади вважав короля. Пізніше визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою. Потім – зверхність церковної влади над світською. Побутує думка про поворот С. Оріховського до теократичних традицій. Але дослідники часто забувають про особистий фактор, котрий у добу Відродження мав колосальне значення. Протягом короткого часу померли дружина і п’ятеро дітей С. Оріховського. Мислитель сприйняв це як кару Божу за збиткування над папою римським. Тому написав серію так званих „покаянних” трактатів до папи. Себто, йдеться не про теократичні традиції, а про вплив особистісних чинників на вияв позицій мислителя.

Проблема війни і миру, справедливих та несправедливих воєн розглядається С. Оріховським у промовах „Проти турецької загрози ”. Одна – до польського короля, друга – до шляхти. Війни за свободу називає справедливими, загарбницькі – прокляті людьми. С. Оріховський порушує актуальну для того часу ідею єдності слов’янських народів у боротьбі проти турецької експансії. Він виступає за війну з Туреччиною, котра загрожує поневоленням усім європейським народам.

У добу Відродження в Україні починає формуватися національна свідомість. Вона виявлялася на рівні етнічної свідомості, конфесійної, політичної ідентифікації. Усвідомлення приналежності до Русі – конкретна її реалізація. С. Оріховський історію України-Русі подає як окрему від польської. Польща і Русь – дві нації та дві держави у його розумінні. У добу Відродження „весь комплекс моральної філософії громадянського гуманізму, який включав і соціально-політичні ідеї, був чітко орієнтований на виховання патріотизму та суспільної активності людей” [32, с. 312]. Важливим це було і для С. Оріховського.

Насамкінець слід наголосити, що ідеї громадянського гуманізму, котрі є домінуючими у творах українських гуманістів, сприяли формуванню національної самосвідомості, почуття патріотизму. Саме ці ідеї стали визначальними у спадщині С. Оріховського. Крім того, ці ідеї сприяли утвердженню цінності політичних свобод. Такі тенденції розвивалися в контексті західноєвропейської гуманістичної суспільно-політичної думки. Але водночас набували національного забарвлення. Твори українських політичних мислителів доби Відродження стали тією світоглядовою базою, котра сприяла гуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення. Вони стали ідеологічною підготовкою майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Безперечно, вирішальну роль у цьому процесі відіграв С. Оріховський.

Отже, вчення Оріховського — помітний крок вперед у роз­витку середньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціоналістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, за­вдань і функцій держави і права, їх ролі в суспільному житті. Задовго до Г. Гроция, Б. Спінози, Дж. Локка він розвиває тео­рію природного права, відстоює ідею загальної природної рівності людей. Теоретичне обґрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов'язує з концепцією поділу влади, республіканським ладом. Видатний публі­цист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежніс­тю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». Водночас з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «никчемами» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на по­ляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичли­вим до українців, шанувати їх славне історичне минуле.

Оріховський як політичний мислитель зробив внесок у розробку теорії правової держави, виступав за поділ влади між різними суспільними інститутами – церквою, королем та представницькими органами повноправних громадян. Суспільним ідеалом Роксолана була станова система, в якій кожна людина має чітке, раз і назавжди визначене, коло прав і обов’язків. У ній він убачав новочасне втілення античної ідеї “змішаної держави”, зокрема “політії” Арістотеля.

С. Оріховський-Роксолан послідовно проводив і захи­щав думку про природну рівність людей і намагався пере­конати короля провести низку реформ, які були б наближе­ні до уявлень мислителя про Ідеальну державу. У найви­значнішому своєму творі «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» Оріховський виразно проводив думку по-перше, про необхідність розвитку України, як автоном­ного утворення (окремого державного тіла) в умовах спіль­ного життя із Польщею і Литвою. Він пропонує перемісти­ти центр державного життя із Кракова та Вільна до Києва (бо там з часів Київської Русі, могутньої феодальної держа­ви перебували всі правителі. Такий захід, на думку мисли­теля, сприяв би зростанню на українських землях освіти, культури та відновленню державотворчих процесів. Король не повинен цуратися народу, а жити на Русі-Україні; по-друге, мислитель виразно протиставляє конституційну, гуманну, на його погляд, монархію і тиранію (перша, на його думку, була на той час у Польщі, друга - в Москов­щині). В умовах конституційної монархії король дбає про доблесть, шанує справедливість і плекає їх. В умовах тира­нії тиран шанує лише несправедливість, розподіляючи по­честі негідникам, гублячи доблесть ганьбою. За тиранії з розподілом посад і почестей мають значення гроші, підла­бузництво, на якому це правління й тримається.

1. Виступав проти теологічної концепції щодо божественне основи держави та права, показав, що світська влада не підвладне духовній, спробував розділити їхні функції.

2. Як і більшість тогочасних гуманістів, розглядав історії людства не як промисел Божий, а як діяльність творців історії.

3. Набагато раніше (майже на століття) від Г. Гроція й Т. Гоббса обґрунтував ідею природного права, згідно з якою людські закони мали відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповідності, а діяльність монархів має спрямовуватися на створення таких умов для підданих, які б відповідали природному праву.

4. Захищав концепцію суспільного договору, згідно з якої королівська влада, на думку мислителя, походить не від Бога а є результатом угоди між людьми, добровільно слухнянимі королю. Владу королеві дає народ. Вона повинна спиратися не на страх, а на повагу та любов підданих.

5. Причиною виникнення держави вважав вроджену потребу людей у взаємодопомозі.

6. Мету держави вбачав у забезпеченні гарантій прав та інтере­сів кожного індивіда, при цьому держава й індивід мають взаємні зобов'язання.

7. Д ержава, за С. Оріховським, - це зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальними інтересами.

8. Обґрунтовував ідею поділу влади в державі (законодавча влада належна сейму, виконавча - королеві, судова – спеціально обраним органам).

9. Висловив ідею обмеження королівської влади законом. Закон - душа та розум держави, він вищий за короля. Саме освічена монархія, обмежена законом, була ідеалом мислителя.

10. Виступав проти спадкової монархії. На його думку, монарх має бути виборним, оскільки жодна людина не народ­жується королем. Претендент на цю посаду повинен відрізнятися від інших своїми моральними та розумовими рисами.

11. Протиставляв тиранії (антигуманній монархії, за якої утверджується несправедливість, а мужність замінюється ганьбою) конституційну (гуманну) монархію (де король шанує закон, справедливість, мужність). Перша в той час, на думку мислителя, існувала в Московії, друга - у Польщі.

12. Уперше описав, так звану, піраміду влади.

Особливе місце в полемічній антиуніатській літературі зай­няли твори Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1620). У вида­ній ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Вишенський, на відміну від Оріховського, гнівно засуджує вустами «Голяка-странника» суспільний лад Речі Посполитої як феодаль­но-кріпосницький. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели Україну, разом з україн­ським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.

Питання про людину у поглядах Вишенського помітно співзвучне із загальним духом епохи Відродження та поглядами Сократа. Як і Сократ та мислителі Відродження, І. Вишенський ставить у центр свого філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачить в осягненні божественних істин та втіленні їх у життя. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі осягнення божественних істин — добра, справедливості і т. д.— та підготовка людини до праведного земного життя згідно з цими істинами при одночасному запереченні земного зла, що панує над людиною,— основна мета філософського кредо І. Вишенського. Дієвість й історична вагомість філософських поглядів І. Вишенського поглиблюються тим, що у мислителя на першому плані — експлуатована, пригноблена, скривджена суспільним ладом конкретна людина-трудар, яку він бачив в умовах України XVI—XVII ст. і яку захищав своїм полум'яним словом.

Філософська концепція І. Вишенського грунтується на ідеалістичному вирішенні основного питання філософії. Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне, «мирське», людське), Вишенський розглядає бога як творця всього сущного, як вищу волю, якій все у світі підпорядковане як об'єктивному законові буття.

Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. У контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє», де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Мислитель засуджує Брестську унію — «тую любов поганскую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсо­лютної влади, зневажає природні права людей, закріплені у Свя­тому Писанні. Адже всі люди від природи рівні — і пани, і «хлопи прості». Звертаючись до католицького єпископа, полеміст за­питує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж матерія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує неприми­ренну війну римській церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевнений: істинна християнська віра — православ'я, істинна мова пізнання божої істини — не латина, а слов'янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатства і розкоші, бажання необмеженої влади.

Важливий предмет міркувань полеміста — питання про сут­ність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від тра­диційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рівність носія влади і всіх людей. Верхо­венство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої поми­лки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, що не суперечать природі людини. Однак король і його оточення пра­гнуть до «тиранського правління», перетворюють народ у чере­ду холопів, що суперечить природі людини і божим заповідям.

Як і ідеологи західноєвропейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об'єднання віруючих, не підлеглих церковній ієрархії. Відстоюючи православну церк­ву, він вимагає її демократизації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, але віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих — то є нас спасти маєт».

Суспільно-політичний ідеал Вишенського — «чернеча респуб­ліка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді одне з одним і Богом. Власність — ярмо, стверджував автор «Книжки». Шлях до ідеа­лу він бачив за Біблією: самовдосконалення, моральне очищен­ня людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання на­роду як складових політичного і національного відродження.

І.Вишенський звертав увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи. Він заявив, що ніхто і ніщо не зламає волі українського народу, жодні насильства, хоч би якими вони страшними були, не поставлять його на коліна перед тиранами.

Іван Вишенський, який на відміну від ін­ших полемістів спробував окреслити певний суспільно-політичний ідеал, втіливши його у концепції про «істин­ну церкву» (мислитель ототожнював церкву і суспільство, отже, в концепції йшлося фактично про ідеал суспільства істинних християн). Підмурком концепції була ідея собор­ності церкви (суспільства) - тут йдеться про рівність усіх людей перед Богом. Дотримання принципу соборності ми­слитель розглядав як запоруку рівності людей у церковно-релігійному і суспільно-політичному житті і, дотримую­чись ідеалів раннього християнства, вбачав головне при­значення влади, яка, на його думку, належить Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і християнської справедливості. Водночас виступаючи проти тиранії і по­неволення народів, І. Вишенський відкидає практику наси­льницьких методів зміни форм правління, які здійснюються заради утвердження справедливості, рівності і свободи.

Дата добавления: 2014-01-04