Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє со­бою поділ території країни на окремі таксони - райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно проводиться, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комп­лексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району. Економічне районування сприяє економії ма­теріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочен­ня апарату управління, прискорює розв'язання соціально-еко­номічних завдань,

Економічне районування має науково-пізнавальне та прак­тичне значення. Науково-пізнавальне значення полягає в аналізі умов, факторів, закономірностей районоутворення, оптимізації географічного поділу праці, встановленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків районів. Практичне значення районування полягає у то­му, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної політики, а також використовується в практиці те­риторіального управління, при розробці рекомендацій для ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування стосовно удос­коналення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програ­мування та планування розвитку окремих регіонів.

Прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господарство в цілому, а саме галузі виробничої та невиробничої сфер у їх єдності, та галузеве районування.

Галузеве економічне районування розмежовує території, виходячи з якоїсь однієї оз­наки, тобто районується одна галузь або декілька взаємо­пов'язаних галузей. Галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва продукції або послуг відповідної галузі, що характеризується специфічними місцевими умовами і структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. При їх виділенні використовують один або декілька ознак, що характеризують територіальне розташування галузі або виробництва.Наприклад, в Україні виділяють машинобудівні райони – Київський, Харківський, Одеський, Львівський; металургійні – Придніпровський, Донецький, Приазовський; бурякоцукровий – лісостеп.

Прийнято виділяти наступні групи галузе­вого районування.

1. Районування природних ресурсів і умов для розвитку еко­номіки.

2. Районування демографічних умов економічного розвитку (поділ території країни на райони за рівнем природного приросту населення на основі врахування коефіцієнтів народжуваності і смертності).

3. Районування галузей виробничої сфери — промисловості, сільського господарства, будівництва (загально галузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, ма­шинобудування, хімії, легкої промисловості).

4. Районування галузей невиробничої сфери, яке передбачає ви­явлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Свого часу детально розроблене промислове районування А.Хрущовим, С.Іщуком, сільськогосподарське - І.Мукомелем, О.Челінцевим, М.Пістуном, транспортне - І. Нікольським. Се­ред нових видів галузевого районування можна назвати району­вання галузей невиробничої сфери: освіти, науки, туристичної діяльності та ін.

Окремим видом районування є міжгалузеве районування, при проведенні якого враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін. Міжгалузевий район – це єдність декількох галузей на різних рівнях територіальної організації. Їх відмінності від інтегральних в меншій кількості галузей і недостатньо тісними зв'язками між ними.

Для міжгалузевих комп­лексів характерно: 1) багатогалузевий склад; 2) взаємопов'язаність галузей комплексу зв'язками з постачання сирови­ни, підготовки кадрів, науково-технічного забезпечення; 3) територіальність; 4) цільова спрямованість всього комплексу на вирішення певних суспільних потреб.

У сучасній літературі економічний район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. (П.М.Алампієв, 1959 р.), коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. За визначенням Е.Б. Алаєва, економічний район – територіально цілісна частина народного господарства країни, що відрізняється:спеціалізацією; комплексністю (взаємозв'язаною елементів економічної і територіальної структур); керованістю (організаційне вічко територіального управління народним господарством).

Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з еко­номічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вда­лим є визначення району у сучасному звучанні О. Шаблія: «соціально-економічний район — географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність».

Отже, економічний район - те­риторіально цілісна частина національної економіки, що має спеціалізацію, визначену її місцем у територіальному поділі праці, міцні внутрішні зв'язки, що об'єднують господарство, суспільство і природу в єдиний територіальний соціально-еко­номічний комплекс. Основними ознаками району є такі:

1.Прив'язаність території до головного ядра. Інтегральний район є гетерогенним і має просторові відмінності у темпах роз­витку. Ядро (яким виступає найбільше у районі місто) розви­вається більш динамічно, у ньому більшою мірою виражені озна­ки району; це ділянка району, що концентрує максимальну інформацію про нього. В Україні такими містами — осередками суспільного життя — є Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропет­ровськ, Львів, які організують навколишні населені пункти та інші обласні центри, є центрами міжрегіональних систем розсе­лення, потужними промисловими, культурними, науковими, транспортними центрами. Відсутність у районі такого потужного ядра ставить під питання правильність проведення районування.

2.Комплексний розвиток району. Основою, цементуючим стрижнем району є комплекс відповідного рівня. К.Б.Мезенцев визначає територіальний соціально-економічний комплекс як взаємообумовлене поєднання підприємств і організацій (зак­ладів, установ) на компактній території, що дає певний соціаль­но-економічний ефект на основі спільного використання ресурсів території та високої інтенсивності взаємних зв'язків. Тери­торіальний соціально-економічний комплекс — результат тери­торіального поділу праці — з одного боку, і територіальної інтег­рації праці — з іншого. Перше виражається через виконання пев­них господарських функцій загальнодержавного рівня — тери­торіальну спеціалізацію, друге — через територіальну цілісність, комплексність господарства.

3.Спеціалізація у загальноукраїнському поділі праці. Район спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, щодо яких у районі склались найкращі умови. Галузі спеціалізації, як прави­ло, створюють основну частину валової доданої вартості району, є найбільш прибутковими, мають найвищий рівень рентабельності порівняно з іншими. Саме у спеціалізації проявляється зовнішня функція району.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне ре­гулювання і координацію соціальних, економічних і демог­рафічних процесів. Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обґрунтованих програм та концепцій нау­ково-технічного, соціального, економічного розвитку районів.

Дата добавления: 2014-01-04