Історія виникнення витинанки (мистецтво силуету)

У Давній Греції, колисці європейської цивілізації, виникла леген­да про те, як дочка Дібутара накреслила на стіні будинку тінь свого коханого. З тих пір чорні плоскі фігури прикрашали грецькі вази. Чи не тоді, у VI ст. до н. є., зародився силует як вид образотворчого мис­тецтва? Зародився, аби пройти через віки, знайти своє ім'я і міцно закріпитися в мистецтві.

А розкопки одних з найдавніших Пазирикських курганів (V-III ст. до н.е.) — могил вождів племен — виявили, що у вічній мерзло­ті збереглися нетлінними вироби зі шкіри, хутра, повсті. При цьому сідла коней, покриті синьою повстю, були прикрашені шкіряною аплі­кацією, яка зображала боротьбу двох крилатих чудовиськ. Крім того, орнаментом із повсті прикрашено близько 30 кв. м. білого намету. На дерев'яних колодах наклеєні зображення півнів, вирізані зі шкіри.

Вражає те, як прадавні майстри, попри всю схематичність і умов­ність зображуваного, змогли передати характер людей, звірів, птахів. З особливою любов'ю створювали образи звірів, робили акценти на їхній силі, стрімкості рухів, грації.

Кочовики орнаментували одяг, взуття, предмети побуту. В епоху Середньовіччя вирізані прикраси зі шкіри на тканині поширюються не тільки в Азії, але й у Європі, Італії, Іспанії, Німеччи­ні, Франції. Особливою популярністю користувалися так звані виріза­ні сицилійські сукна та іспанські аплікації — витяті візерунки із окса­миту на фоні атласу. Справжнього розквіту такі роботи досягли в XVI ст. в Італії та Іспанії у церковному одязі, де поряд з поєднанням різних тканин застосовувалося і сполучення червоного, жовтого, зеленого кольорів.

Захоплення ажурними візерунками зі шкіри і тканини як прикра­сами, поширилося в минулому майже по всій території України, але найбільше в Прикарпатті, на Поділлі, Подніпров'ї. На плечах і передніх полах гуцульських кожухів та кептарів із сап'янових витинанок створювали візерунки різних форм. Із того ж таки сап'яну і тканини витинали прикраси-аплікації для святкового одягу в центральних та східних областях України.

Нове життя витинанкам дало виробництво паперу. На зміну ажу­рним візерункам зі шкіри і тканини приходять паперові прикраси, які виникли в Китаї у VІІ-ХІІ ст. Готуючись до свята весни, китайські жінки виготовляли протягом зими графічно чіткі візерунки, на яких зображували квіти, виноград, метеликів, риб, птахів-феніксів. Усе це мало в дні свят прикрашати вікна оселі, звідси і походить назва «чуан-хуан» — «віконні візерунки». Їх можна вважати аналогами традицій­них витинанок в Україні. Краса витятих ножицями чи маленьким но­жиком картин вражала філігранністю і простотою виготовлення, тому мс дивно, що паперові прикраси стали популярними і в інших країнах.

Але папір коштував дуже дорого, і тому перші витинанки були не паперовими, а шкіряними. Розміри їх були маленькі, якраз з шибку маленького віконечка, яке вмуровували прямо в глиняні стіни хати. Віконечок було чотири. Можливо, тому що простір між шибками нагадував хрест, чи наші пращури з повагою ставились до числа чотири: чотири сторони світу, чотири пори року тощо.

З розвитком виробництва папір став більш доступним для селян, і питинанка зійшла з вікон, стала прикрашати стіни, балки, полиці, змі­нювала свою форму і була вже не тільки квадратною, а й округлою, прямокутною, силуетною та ажурною, простою і витонченою.

Уже в XIII столітті витинанки з'явилися у Персії, а в XV ст. через Туреччину потрапили у Венецію, Угорщину і розійшлися країнами (кропи. У Німеччині, зокрема, наприкінці XVI ст. паперові витинанки використовували для оздоблення книг.

Приблизно в цей же час (XVI ст.) в ужиток входять так звані кустодії, які можна вважати своєрідними прототипами українських вити­нанок. Це були невеличкі шматочки білого паперу, краї яких ажурно Витяті ножицями. Саме вони прийшли на зміну шкіряним і металевим підкладкам під сургучеві й воскові печатки, призначення яких — оздоблювати і оберігати печатки від механічного пошкодження. Па­перові підкладки виходили за краї печатки на кілька сантиметрів, і ним полям надавали ножицями форми квадрата, ромбу, квітки, зірки, розетки. У Центральному історичному архіві України та у Львівському державному історичному архіві збереглися на актах зразки паперо­вих кустодіїв ХVІ-ХІХ ст. Проте уже в другій половині XIX ст. витяті кустодїї на документах виходять з ужитку.

В Україні ж зажили слави народні паперові прикраси, з'явившись десь у середині XIX ст. У селах вони стали чи не основним оздоблен­ням інтер'єру світлиці: мережками з паперу прикрашали полички, сволоки, стіни, горщики для квітів. Якщо раніше хати топилися «по-чорному», то тепер селяни швидко відчули естетичне задоволення від «чистої» хати, яку білили, мазали. Саме з того ж таки естетичного потягу виникла потреба в оздобленні паперовим декором.

Перші українські витинанки — це прості прикраси, вирізані з ко­льорового паперу. Вони мали чіткі, суто графічні форми. Найпрості­шим способом — із паперу, складеного навпіл, — вирізали дерева, вази, птахів, а з паперу, складеного у декілька разів, — хороводи.

Захоплювалися витинанням найчастіше дівчата й жінки, працю­ючи ножицями без попереднього малюнка.

До певного часу на Поділлі паперові витинанки як декор співіс­нували з настінним малюванням, доповнюючи один одного, однак із часом зовсім витіснили його, хоча збереглися у витинанках мотиви і способи розташування орнаменту, традиційні для настінного розпису. Переваги паперової витинанки полягали в тому, що вони прості­ші у виготовленні, їх можна було виготовити одразу кілька, складаю­чи декілька аркушів паперу. Готуючи хату до свят (Різдво, Великдень тощо), паперові прикраси можна було легко оновлювати і замінювати повністю або ж частково, що теж сприяло розвитку цього мистецтва.

Справедливості ради слід зазначити, що часто витинальники не підозрювали, що творять мистецтво. Мабуть, тому що надто мало часу з точки зору історії пройшло від зародження витинального мистецтва. Порівняйте: гончарство існує 1000-ліття, витинанка — близько 100 років.

Розквіт українських народних витинанок припадає на кінець XIX-початок XX століття. Із села вони переходять у місто завдяки міграції сільського населення. У міських квартирах з'являються паперові сер­ветки, фіранки. У деяких школах вводили знайомство з витинанкою як предмет, спрямований на естетичне виховання. Це народне мистецтво викликало суперечки між інтелігенцією, одна частина якої вбачаланеобхідність популяризації витинанки, інша — схилялася до визнання.полемічного мистецтва та ігнорувала витинанки, як примітивізм.

Однак як би не оцінювали витинанки, головне те, що вони не за­лишилися непоміченими. Незаперечним фактом цінності народного прикладного мистецтва є невичерпний потенціал розвитку творчої уяви, фантазії. Художник І. Рєпін, за його визнанням, прилучився до живопису саме з витинанок, які вирізував у дитинстві разом із сест­рою. Виготовленням витинанок у дитинстві захоплювалися також М. Гоголь, художники Г. Нарбут, М. Добужинський.

Класики української прози Г. Квітка-Основ'яненко та М. Коцюбинський, передаючи дух української хати, місцевий коло­рит, описують у своїх творах, як перед святами діти та молодиці облі­плювали стіни від дверей до божниці вирізаними з паперу квітами, фігурками козаків, а перед образами чіпляли паперових голубів з ажу­рними хвостами. Стіни декорували витинанками під «шпалери».

Дата добавления: 2014-01-04