Лекция № 12

20.05.13

Клас

Клас

План

План.

План

Р.

Р.

Н.р.

Висновки

Б) Синтаксичний

План

Н.р.

Лекція

Тема:

Особливості організації обслуговування споживачів у ЗРГ відкритої мережі.

План:

1. Організація обслуговування у закладах ресторанного господарства відкритої мережі.

2.Основні правила обслуговування гостей у закладах ресторанного господарства.

3. Подача буфетної продукції.

4. Порядок отримання готової продукції з виробництва, дотримання вимог до оформлення і температури подачі страв.

Література:

Я.М.Сало. «Орієнтація обслуговування населення на підприємствах харчування. Ресторанна справа.»

Н.О.П’ятницька «Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства.» КНТЕУ, Київ 2006р.

В.В.Архіпов. «Організація ресторанного господарства», Київ «Центр учбової літератури». Фірма Індекс, 2007р.

1. Ресторани належать до закладів ресторанного господарства

загальнодоступної мережі. Їм властиві не тільки загальні функції загальнодоступних закладів ресторанного господарства: виробництво, реалізація та організація споживання продукції харчування, а й специфічні даному типу підприємства, а саме:

- поєднання вищеназваних функцій з організацією відпочинку, розваг та дозвілля споживачів;

- надання продукції та послуг високої якості за цінами, що відповідають класу ресторанів;

- надання додаткових супутніх послуг: послуги з доставки їжі за адресою, сервісні послуги на дому, в офісі, тощо.

Послуга з організації харчування у ресторанах є основною. При організації

харчування може бути запропонований вільний вибір страв, скомплектовані раціони харчування, святковий сніданок, обід чи вечеря. При наданні цієї послуги в більшості ресторанах застосовують метод обслуговування офіціантами. У ресторанах «люкс» при подаванні страв використовують спеціальні ефекти, розробляють ритуал подавання страв, страви готують в присутності споживачів. У ресторанах швидкого обслуговування, як правило, застосовують метод самообслуговування. У багатьох ресторанах в окремому приміщенні встановлюють барну стійку, що дозволяє розширити комплекс послуг з організації харчування.

Особливе місце в організації дозвілля займає музичне обслуговування. У ресторанах «вищого» класу та «люкс» можуть бути організовані виступи вокально-інструментальних ансамблів, солістів, естрадних співаків тощо. У ресторанах «першого» класу музичне обслуговування забезпечується завдяки використанню музичних автоматів, відео- та аудіоапаратури тощо. У ресторанах, як правило, передбачається танцювальний майданчик.

Додаткові послуги, що надають ресторани, поділяють на три групи:

- з реалізації та організації споживання продукції й послуг;

- зі створення зручностей для споживачів ресторану;

- з організації дозвілля.

У першу групу ввійшли такі:

- організація обслуговування святкових та ділових зустрічей за мережами ресторану (кейтерингові послуги);

- доставка кулінарної продукції, кондитерських виробів та обслуговування споживачів за замовленням на робочих місцях, удома, в номері готелю, на транспорті тощо;

- послуги офіціанта (бармена) вдома;

- реалізація талонів (абонементів) на обслуговування скомплектованими раціонами;

- пакування виробів, куплених у ресторані.

До другої групи можна віднести такі послуги:

- бронювання місць у залі ресторану за телефоном;

- гарантоване зберігання особистих речей споживачів (верхнього одягу, сумок тощо);

- виклик таксі за замовленням споживачів;

- догляд за дітьми;

- продаж квітів, сувенірів;

- телефонний зв'язок;

- обмін валют;

- прийом по розрахунку кредитних карток тощо.

Третя група включає додаткові послуги з організації дозвілля. Це може

бути казино при ресторані, більярдний або боулінг-клуб, дискотека, ігрові автомати тощо.

Для збільшення місткості ресторану у весняно-літній сезон при ньому функціонує літній (відкритий) майданчик (літній ресторан). Він може бути не тільки доповненням до стаціонарного ресторану, а й повноцінним різ видом ресторану. Завдяки цьому закладу харчування споживачам створюються додаткові зручності дозвілля: можливість посидіти на свіжому повітрі в комфортних умовах у колі друзів.

2. Обслуговування у ресторані складається з таких елементів: зустріч і розміщення гостей у залі; приймання і оформлення замовлення; передача замовлення на виробництво; отримання буфетної продукції; подача замовлених закусок, страв і напоїв; розрахунок із відвідувачами.

Після входу в ресторан споживачів зустрічає швейцар, в залі – метрдотель, офіціант.

Швейцар при зустрічі споживачів відкриває і закриває двері, інформує їх про розміщення залів.

Метрдотель, бригадир офіціантів чи офіціант зобов’язані привітно зустріти споживачів в залі, провести їх до столу, запропонувати меню і допомогти у виборі страв і напоїв.

Вільні місця за столом, де вже сидять споживачі, можна рекомендувати після того, як вони дадуть своє погодження метрдотелю чи офіціанту. Якщо стіл замовлений, метрдотель завчасно ставить на цей стіл табличку «стіл замовлено».

Розсаджувати споживачів офіціант керується визначеними правилами етикету:

- запрошуючи споживача сісти за стіл, потрібно висунути стілець;

- спочатку потрібно запропонувати місце за столом жінці, а потім чоловікові, при чому жінка повинна сісти справа від чоловіка;

- якщо стіл займають декілька декілька жінок, першою сідає старша жінка по віку;

- якщо споживачів обслуговує офіціантка, то і послуги допускаються лише по відношенню до споживачів старшого віку;

- не допускається пропонувати місця за якими не прибраний використаний посуд, не має попереднього сервування;

- постійним споживачам пропонують ті місця, які вони завжди займають;

- Якщо споживач приносить з собою квіти, то їх треба поставити в вазу, а вазу поставити в центр столу.

Приймання замовлення. Офіціант підходить до столу з лівої сторони від споживача і подає папку з вкладеним в неї меню. При обслуговуванні групи споживачів меню подається старшому по віку, якщо за столом є жінка, то їй (або старшій за віком), якщо це ювілеї, то ювілярові.

Якщо споживачів двоє – жінка і чоловік, то меню пропонується мужчині, який в свою чергу пропонує його жінці. Опісля того, як жінка зробила свій вибір, чоловік робить замовлення офіціанту.

Якщо споживачі затрудняються у виборі страв і напоїв, офіціант приходить їм на допомогу і дає необхідні поради.

Для приймання замовлень офіціанти повинні мати нумеровані бланки рахунки у вигляді книжечки в твердій обкладинці і ручку. Розкриту книжечку з бланками рахунків офіціант кладе на долоню лівої руки поверх складеного вчетверо ручника.

Замовлення записують на бланку рахунку під копірку і розбірливо в такій послідовності: холодні страви, гарячі закуски, перші, другі страви, десерт, буфетна продукція. Зміст замовлення офіціант зачитує споживачу. По проханню споживачів офіціант може охарактеризувати страви. Офіціант повинен попередити гостя про час виконання замовлення.

Після приймання замовлення офіціант повинен помітити план виконання замовлення на виробництві, підбір посуду для їх приготування і подачі, послідовність подачі, послідовність подачі закусок, страв, напоїв.

З залу офіціант іде в сервізну, де підбирає посуд для холодних страв і закусок, приносить на виробництво(холодний цех). Потім в гарячий цех і замовляє гарячі страви та закуски. А потім пробиває чеки на касовій машині для отримання буфетної продукції. Чеки на холодні і гарячі страви пробивають безпосередньо.

3. Буфетна продукція продається гостям у першу чергу. Такі напої як мінеральна, фруктова води, пиво повинні зберігатися в холодному місці.

З чеками на буфетну продукцію офіціант спочатку йде в сервізну, отримує необхідний посуд і потім йде в буфет (барна стійка). Отримуючи пляшки з напоями, офіціант повинен звернути увагу на найменування, якість. Пляшки повинні бути чистими, протертими і без тріщин. Алкогольні напої відпускають на розлив або в пляшках. Якщо відпускають на розлив, то подають в графіні або відразу у відповідних чарках.

Соки подають в конічних стаканах, глечиках. Можна подати лід окремо у вазі або салатниці.

Промиті фрукти обсушують чистим рушником і викладають у вазу для фруктів. Виноград розрізають ножицями на більш мілкі грона, черешню і вишню подають з плодоніжкою. При викладанні у вазу яблука кладуть плодоніжками до низу, груші – навпаки, інші фрукти викладають таким чином зверху, щоб любий з них можна було бачити.

Отриману буфетну продукцію офіціант заносить в зал на розносі, застеленому серветкою, яка попереджує ковзання предметів. Один глечик, або 1-2 пляшки можна нести без розносу, поставивши на ручник в долоні зігнутої руки і тримати на рівні ліктя. Етикетки пляшок повинні бути розвернуті до гостя. Рознос з буфетною продукцією офіціант ставить на підсобному столику (на стіл, де сидить споживач робити це забороняється).

В першу чергу подають безалкогольні напої, хліб, фрукти, тютюнові вироби.

Відкупоривши воду, горло пляшки протирають чистою серветкою з дозволу споживача наливають напої в фужери справа від гостя. Пляшки ставлять справа від приборами етикеткою до гостей.

Хліб подається на пиріжковій тарілці. Підійшовши до гостей з лівої сторони, офіціант правою рукою знімає зі столу пусту пиріжкову тарілку, а лівою ставить тарілку з хлібом. Можна розкласти хліб і за допомогою щипців з загальної тарілки (або з сухарниці з полотняною серветкою) кожному на пиріжкову тарілку.

Вина гостям офіціант пропонує, підходячи з ліва, тримаючи правою рукою, а лівою (застелену з серветкою) підтримує пляшку. Показує так, щоб добре було видно етикетку. Пляшку відкриває офіціант на підсобному столику.

Потім він бере пляшку в праву руку, а серветку в ліву, підходить до споживача справа, наливає один ковток вина, піднімає пляшку і повертає її кругом осі вправо, щоб краплі не впали на стіл. Якщо споживач дає згоду, то офіціант наливає напій на ¾ об’єму чарки. Пляшку можна завертати в серветку, колекційні вина подають в плетених корзинах.

Шампанське для охолодження поміщають у відро з льодом, покривають серветкою, залишаючи з верху тільки верхню частину пляшки. Відкупорюють шампанське дуже обережно.

Тютюнові вироби приносять або на тарілці з паперовою серветкою, складеною трикутником. Цілі пачки подають нерозкритими. Для закурювання цигарок офіціант повинен запропонувати сірники або запальничку. При подачі сигар офіціант повинен запропонувати коробку з різними їх видами. Коли споживач вибере сигару, то офіціант подає її на тарілку з паперовою серветкою і спеціальним сікачем для зрізування кінчика сигар і сірники. Подачу тютюнових виробів офіціант проводить з ліва.

4. Готову продукцію в зал офіціант доставляє на розносі або на візку офіціанта.

Другі гарячі страви відпускають з виробництва в металевому посуді (одна або багатопорційних блюдах, баранчиках, сковорідках) або в фарфоро-фаянсовому, керамічному

При отриманні других гарячих страв офіціант повинен:

- поставити за допомогою ручника на піднос стопку підігрітих мілких столових тарілок;

- звернути увагу на відповідність кількості порцій замовлення, зовнішній вигляд, оформлення страв, чистоту посуду, особливо країв овальних і круглих тарілок, температуру(75-85ºС);

- поставити тарілку за допомогою ручника на рознос і доставити в зал на підсобний стіл.

При отриманні солодких страв особливу увагу звертають на страву, яку відпускають у скляному посуді, щоб не було тріщин.

Інтервали між отриманням і подаванням різних страв встановлюють офіціант і відвідувач за домовленістю.

Для перенесення посуду. Страв напоїв, офіціант використовує великі, середні та малі підноси. Найзручніші круглі підноси діаметром 50 см.

Підноси можна переносити на лівій руці на кінчиках розчепірених напівзігнутих чотирьох пальців і витягнутого великого пальця лівої руки на рівні плеча або використовуючи площу всієї долоні на рівні зігнутого ліктя, у двох руках, тримаючи трохи нижче грудей.

При перенесенні підноса слід дотримуватись таких правил: підноси покривати тканинною серветкою, щоб предмети не ковзалися і не побилися; не піднімати піднос вище рівня плеча; не перевантажувати його, не переносити на одному розносі буфетну і кухонну продукцію; не ставити піднос на обідній стіл; не носити його порожнім в опущеній вниз руці.

Розміщувати страви і напої слід таким чином, щоб тяжкий посуд із стравами або напоями розміщувався ближче до офіціанта, високий – у центрі підноса, низький і легкий – ближче до країв підноса.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте обслуговування споживачів у ресторанах.

2. Правила зустрічі споживачів.

3. Правила розсаджування споживачів за столом.

4. Порядок приймання замовлення.

5. Правила подачі буфетної продукції.

6. Подача тютюнових виробів.

7. Правила роботи з розносом.

8. Правила подачі фруктів.

9. Правила подачі хліба.

10. Порядок отримання готової продукції з виробництва.

11. Вимоги до оформлення.

Тема: Українські землі під владою Литви, Польщі

та інших держав (ХІУ – перша половина ХУП ст.)

1.Українські землі під владою Литви та інших держав.

2.Люблінська Унія. Становище України в складі Речі Посполитої.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей – К., 1998, с. 75-107

2. Лановик Б.Д. Історія України. – К.,1999, с. 56-84

3. Субтельний О. История Украины.- К.,1994, с. 88-118

4. Савченко Н.Н., Филиппенко Р.И. Учебное пособие "История Украины: конспект лекций" для студентов - X.: Изд-во НФАУ, 2002. – с.22-29

1. Українські землі під владою Литви та інших держав.

В той час, коли землі Русі переживали стан роздробленості, біля їх кордонів з’явились такі централізовані держави, як Литва, Угорщина, Московія, Кримське ханство, Польща. Для України в ХІУ ст. наступив фатальний момент - вона втратила свою незалежність. Трагізм ситуацій полягав в тому, що неволя тривала сотні літ, фактично до кінця ХХ ст.

Активну зовнішню політику проводила Литва, яка з ХІІІ ст. стає королівством. В той час Литва була окраїною Європи, перебувала у стані війни майже з усіма католицькими державами, де хазяйнували хрестоносці. Ресурси Литви були невеликими, тому перспектива оволодіння південними землями для неї була дуже привабливою.

На початку ХІУ ст. Литва завоювала білоруські землі. Князь Ольгерд завоював у 40 - х рр. ХІУ ст. Волинь, у 50-хрр - Брянськ, Чернігівщину, в 60-х - Київщину, Переяславщину і Поділля. Разом з українськими дружинами литовці у 1363 р завдали поразки монголо-татарам на Синіх Водах (приток Бугу). Завдяки цій перемозі від монголо-татар були очищені землі аж до гирла Дону, і Ольгерд та його наступники перестали надсилати данину в Золоту Орду.

В 2-й полов. ХІУ ст. Литва стала однією з найбільших країн у Східній Європі, її південні володіння сягали Чорного моря. 9/10 її території складали захоплені українські та білоруські землі.

Що ж дозволило литовцям порівняно легко оволодіти такою величезною територією? Які фактори сприяли швидкому переходу земель Русі до Литовської держави?

1. Литовській експансії сприяли феодальна роздробленість, усобиці в Золотій Орді в 60-70-х рр. ХІУ ст. (в цей час там змінилися 7 ханів, йшла боротьба за владу).

2. Литовські князі надавали допомогу руським землям у боротьбі з Золотою Ордою.

3. Литовці не змінюють українські закони, релігію, навпаки - самі переходили до православної віри.

4. Залишалася попередня адміністративна система – поділ на князівства Київське, Чернігівське, Волинське, Подільське. Князівства, в свою чергу, поділялися на волості і повіти.

5.Ліберальною була і соціально-економічна політика литовців; лишалися в силі руські закони і звичаї. Українська й білоруська мови стали в Литовському князівстві державними.

Деякі історики, в т.ч. М.С.Грушевський, називають ці часи литовсько-руським періодом в історії України.

Польща - в середині ХІУ ст. встановила свою владу в Галичині та Західній Волині.

Наприкінці ХІУ ст. ряд внутрішніх та зовнішніх обставин змусили Литву та Польщу почати процес об’єднання:

- з одного боку посилилось московське князівство, що зміцніло після Куликовської битви й стало претендувати на землі колишньої Київської Русі;

- з іншого (з заходу) - Литві загрожують війська Тевтонського ордену.

У 1385р між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, укладено шлюб між правителями Литви і Польщі – польською королевою Ядвигою та литовським князем Ягайло. Завдяки цій унії спільні литовсько-польсько-українські війська розбили німецьких рицарів у Грюнвальдській битві 1410р.Але ця унія поклала також початок соціально-політичному і культурному впливу Польщі на Литву.

В середині Х1Уст.на землях між Дністром і Дунаєм утворилось Молдавське князівство, до складу якого увійшла Буковина, але згодом сама Молдавія потрапила у залежність від Османської імперії (1514р.).

Угорщина - ще у ХІІІ ст. захопила Закарпаття.

Російська держава - у 1480р.скинувши монголо-татарське іго претендує на приєднання до себе земель Київської Русі, в цей час з’являється такий титул у московських князів: “Государь і великий князь усієї Русі” (Івана ІІІ, 1493р.) Плани щодо українських земель грунтувались на економічних, зокрема торгових інтересах: принципове значення мав дніпровський шлях, що вів у Крим і далі,у країни Сходу.

На початку ХУІ ст. до Росії були приєднані Чернігово-Сіверщина, а в 1514 р. - ще й Смоленськ.

У 1449р.від Золотої Орди відокремилось Кримське ханство, де до влади прийшла династія Гіреїв. Після падіння Константинополя у 1453р. турки-османи пізніше вторглися до Криму, і з 1487р. Крим потрапляє в залежність до Османської імперії. З 80-х почалися набіги на українські землі турок і татар: у 1482р.татари вперше здійснили напад на Київ,спалили місто.

Турецько-татарські напади спустошували українські землі, татари уводили невільників до Криму й продавали в рабство. Нижнє Подніпров’я перетворюється у пустелю,населення втікає на північ або на захід, цей край довгі часи називали “Диким полем”.

2.Люблінська унія. Українські землі в складі Речі Посполитої.

1569р. Польща та Литва укладають Люблінську унію, згідно якої:

- утворюється єдина держава - Річ Посполита, яка управляється єдиним виборним королем та сеймом;

- запроваджується єдина грошова система;

- ліквідовані митні кордони;

- єдина зовнішня політика;

- Литва зберігає автономію (окремий уряд, адміністрація, суд, військо);

- до Польщі, крім Галичини, приєднані Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

Значення унії:

- була утворена могутня федеративна держава, одержана перемога у Лівонській війні з Росією;

- у 1618р.,в “смутні” для Росії часи до Литви знов повертається Чернігівщина;

- для України – закінчився період відносної автономії, яку вона мала за часів Литви і українські землі остаточно потрапляють під юрисдикцію польської шляхти.

Що змінилося у становищі українських земель?

1) Адміністративний устрій: українські землі було поділено на 6 воєводств

- Руське (Галичина);

- Белзьке;

- Волинське;

- Київське;

- Подільське;

- Брацлавське;

- з 1618р. з’являється Чернігівське.

Воєводства поділялися на повіти (староства).У воєводствах були власні суди. Вся повнота влади опинилася в руках шляхти, законодавчими органами були сейми, участь в яких могли брати лише дворянство та католицьке духовенство.

Населення України повільно, але збільшується: у ХУ ст. - 3,7 млн.чол.,

ХУІ ст. - 4,4 млн.чол.,

ХУІІ ст. - 5,3 млн.чол.

2) Соціальна структура укр.суспільства:

- а) шляхта (приблизно 5% населення),була неоднорідною:

1) магнати - це старовинні роди Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, найзаможніша верства суспільства, з величезними земельними володіннями (отримували привілеї від короля за військову службу; мали власні війська, герб, прапор). Українська знать до початку ХУІІ ст. в основному полонізувалась, переходить до католицизму, користується, як і польська шляхта, усіма привілеями, брала участь в роботі сейму. Їх називали “кроленята.

2) середня та дрібна шляхта - мала власні спадкові маєтки, і обов’язково несла військову службу, вирішували проблеми повіту, мали привілеї в торгівлі, промислах.

б) міщанство (жителі міст) - приблизно 7% населення.

За своїм юридичним статусом міста поділялись на:

1)королівські;

2)приватновласницькі;

3) церковні

Найбільш розвинені міста отримували Магдебурзьке право (Львів, Луцьк, Київ, Кам’янець-Подільський тощо), яке надавало їм самоуправління, зрівнювало всіх мешканців у правах. Але на практиці в українських містах привілеями магдебурзького права користувалися лише католики.

Українців, євреїв, вірменів витісняли у своєрідні гетто,окремі квартали.

в) селяни – становили приблизно 80% усього населення.

- постійно зростали їх повинності: якщо у ХІУ ст. відробіткова рента (панщина) не перевищувала 14 днів на рік то у ХУІІ – вона була вже 4 та більше днів на тиждень. Якщо у ХІУ-ХУ ст. селянин міг, розрахувавшись з паном, перейти до іншого володаря, то з 1505р. будь-які переходи були заборонені.

- селяни поступово закріплялися за власником - шляхтичем. Поміщик втручався в його особисті справи, міг продати, обміняти.

- закріпаченню селян сприяла поява фільварків - великих поміщицьких маєтків, в яких продукти вироблялись для продажу. Фільваркова система перетворила Україну на годувальницю Західної Європи; отримуючи гроші, пани вкладали їх в економіку Литви та Польщі, а Україна дедалі перетворюється на сировинний придаток європейських країн. Хижацька експлуатація виснажувала землі.

Поширення фільварків супроводжувалась скороченням селянських наділів, зростанням панських володінь та закріпаченням селян.

Юридично кріпацтво було оформлено Литовськими статутами

(останній –1588р.)

г) новим станом в укр. суспільстві у ХУ ст. стає козацтво;

д) духовенство – поділялось на православне, католицьке, а після

Брестської унії 1596р. з’являється уніатське духовенство.

Причини Брестської церковної унії:

- прагнення уряду Речі Посполитої уніфікувати ідеологічне життя;

- зацікавлення Ватикану у розширенні свого впливу на українські і білоруські землі;

- занепад православного духовенства і загальна бідність укр. церкви у порівнянні з пишністю католицьких храмів;

- прагнення вищих православних єпископів отримати такі ж самі привілеї, які мали католики.

Греко-католицька церква:

- визнавала верховенство папи римського;

- визнала деякі догмати католицького віровчення;

- залишила церковно - слов’янську мову у богослужінні, православні обряди й традиції;

- священики – уніати звільнялися від сплати податків, мали право одружуватися.

Наслідки Брестської унії:

- ще більше загострила релігійну ситуацію в Україні;

- поставила православну церкву поза законом, почалося переслідування православної віри.

- втрата вищої православної ієрархії (до 1620р.), оскільки та перейшла в унію.

Захисниками православія виступили братства.

Братства – суспільні організації православного українського населення, які протистояли наступу католиків та уніатів, національним утискам.

Перше братство з’являється у Львові (1586р.): побудувало церкву, відкрило першу українську гімназію, поширювали освіту.

До к. ХУ1 ст. братства виникли в Галичі,Дрогобичі,інших містах. Вони відкривали школи, типографії, видавали літературу, взагалі сприяли формуванню національної самосвідомості.

Завдання:

1) Заповніть таблицю «Основні етапи зближення Литви з Польщею»:

№	Польсько-литовські унії	Дата підписання	Основні наслідки для України

1. Мета, завдання, сфера застосування наукового стилю. Підстилі та жанри наукового стилю.

2. Репрезентація української наукової мови на лексичному рівні.

3. Граматичні ресурси української наукової мови:

а) морфологічні засоби наукового стилю;

б) синтаксичні засоби наукового стилю.

1 Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, моно логічність, унормованість мови. Сфера його використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства.

Зміст стилю – теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу і Всесвіт.

Мета стилю – повідомлення нового знання про дійсність і доведення його істинності.

Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість, узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, ясність і об’ктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки та ін.

У науковому стилі добір і поєднання мовних засобів значною мірою залежить від підстилю, змісту наукової праці, мети наукового повідомлення і ситуації. Спільним для більшості текстів цього стилю є використання абстрактної лексики, символів, великої кількості термінів, схем, таблиць, графіків, часто іншомовних слів, наукової фразеології, цитат, посилань, однозначної загальновживаної лексики, відсутності тих мовних засобів, які б указували на особу автора, його уподобання (особових займенників, особових форм дієслів, емоційно-експресивних суфіксів тощо).

Наукові тексти мають типову композиційну структуру: вони послідовно членуються на розділи, параграфи, пункти, підпункти.

2 У науковому стилі виокремлюють такі підстилі:

· власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези), у межах якого виділяють науково-інформативний різновид (реферат, анотація, огляд) та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги);

· науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті у неспеціальних журналах, лекції тощо);

· науково-навчальний (підручники, посібники, лекції, словники тощо).

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний підстиль і жанр характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональні загальнонаукові терміни; науково-популярний – використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити слухача; науково-навчальний – характеризується доступністю викладу інформації, спрощеністю системи доведень, поступовим та послідовним уведенням термінологічної лексики.

3 Провідна і постійна ознака лексичного рівня наукового стилю – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики і фразеології (баланс, аналіз, диференціація). Вживання великої кількості термінів, слів у прямому значенні, обмеження синонімічних замін творять точність наукового стилю. Основний компонент – загальновживана лексика. ЇЇ характерна ознака – однозначність. Багатозначні слова виступають у текстах наукового стилю лише в одному чітко визначеному контекстом значенні, завдяки чому досягається однозначність висловлювань. Наприклад, із 7 зафіксованих у 11-томному Словнику української мови значень дієслова «займати» науковий текст реалізує лише значення «заповнювати собою якийсь простір» і т. ін.

Загальновживані слова набувають узагальненого значення. Називаючи предмет, говорячи про явище, автор наукового твору має на увазі не конкретний предмет чи явище, а клас предметів, ряд явищ, наприклад: Вакуум – це перший бар’єр, який стоїть між людиною і космічним простором. Ідеться не про конкретну особу, а про конкретний вид високоорганізованих мислячих істот.

У науковому тесті багато прізвищ авторів, власних назв, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють достовірність висловленого.

Широко представлена літературно-книжна лексика, професіоналізми.

Незважаючи на розмаїття лексичних засобів наукової мови, лексичну основу наукового тексту становлять терміни.

Сучасна мова науки та техніки висуває до термінів кілька вимог. Найважливішими з них є такі:

1. Термін повинен відповідати правилам і нормам певної мови.

2. Термін повинен бути систематичним.

Термінові притаманна властивість дефінітивності, тобто кожен термін зіставляється з чітким окресленим визначенням, що орієнтує на відповідне поняття. Дефініція – лінгвістичний опис значення.

3. Термінові властива відносна незалежність від контексту.

4. Термін повинен бути точним.

5. Термін повинен бути коротким, хоча дана вимога нерідко суперечить вимозі точності, тобто повноти терміна.

6. Термін повинен бути однозначним в межах певної терміносистеми.

7. Термінові не притаманна синонімічність, яка заважає взаєморозумінню.

8. Термін повинен бути милозвучним.

9. Терміни експресивно нейтральні.

4 а) Морфологічний

У науковому стилі частотність вживання іменників порівняно з іншими частинами мови дуже висока, що визначає іменний характер цього стилю.

Широковживані іменники з абстрактним значенням із суфіксами –ість, ств(о), от(а), изм та ін.: гнучкість, дотація, ефективність, рентабельність, новаторство, виробництво, інтеграція, інновація, знецінення, новизна, нарахування, банкрутство.

Іменники, які в загальновживаній мові не мають множини, набувають такого значення в наукових текстах: широти, води, температури, вартості.

Серед прикметників відносні переважають над якісними.

Одна з особливостей стилю – відсутність особового займенника я. Часто вживані вказівні займенники цей, той, такий. Вони забезпечують зв’язність логічного викладу думки.

Однією із характерних особливостей є узагальнене, абстраговане, «позачасове» вживання дієслівної категорії часу. Дієслово позначає дію і стан як властиві предметам постійні ознаки.

Час представлений найбільше теперішнім постійної дії, що позначає її безперервність, або абстрактним теперішнім та абстрактним майбутнім. Наприклад: Банківським договором вважають домовленість про касово-розрахункове обслуговування.

Визначальною особливістю є вживання першої особи множини теперішнього часу для підкреслення скромності автора та для залучення читача до спільних з ним дій. Наприклад: Ми не обмежуємо себе виключно ліцензійною діяльністю.

Як засіб зв’язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок вживаються форми майбутнього часу: «Звернімось до головних компонентів державності».

У науковому стилі дієслова часто використовуються у ролі компонентів дієслівно-іменних сполучень, у яких основне смислове навантаження виражається іменниками: проводити дослідження, здійснювати аналіз, знаходити застосування. Це пов’язано з тим, що в науковій літературі визначення понять переважає над назвою дій. Широко вживаються у текстах наукового стилю дієслова-зв’язки, що сприяє створенню узагальнено-відстороненого колориту: бути, являти (собою), служити, володіти.

Переважають дієслова недоконаного виду, оскільки, як правило, йдеться про розвиток чогось.

Типові сполучники і відносні слова відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як; залежно від того, що; часті парні конструкції із сполучниками: не тільки (не лише), але (а) й; як …, так і.

Послідовність логічного міркування передають словосполученнями і словами наприклад, так, крім, тобто, а саме, за винятком, на відміну, таким чином та деяких інших.

На синтаксичному рівні узагальнено-відстороненість виражається у виведенні із структури речення суб’єкта дії і зосередженні уваги на самій дії. Такими є неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові речення.

У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складної будови речення. Переважають складні сполучникові речення (складносурядні та складнопідрядні), оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передавати смислові і логічні зв’язки між частинами змісту і речення. Складні речення є зручною формою вираження складної системи наукових понять, установлення певних відношень між ними: причина і наслідок, доведення і висновки тощо. Усі види речень часто ускладнені відокремленими членами речення, що підвищує їх спаяність.

Підкреслена логічність викладу виявляється також у вживанні однорідних членів речення із узагальню вальним словом, які розкривають родове поняття за допомогою вужчих, видових понять.

Широко вживаються у наукових текстах вставні слова і словосполучення, які увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-перше, по-друге, відповідно, отже). Для об’єднання частин тексту, зокрема тісно пов’язаних логічними зв’язками абзаців, використовуються слова і словосполучення, які вказують на цей зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець тощо. Підкресленій логічності і послідовності викладу сприяє також і прямий порядок слів у реченні.

Характерні усталені словосполучення: має (мають) місце; існує думка; виходячи з.

Т.-д. система має внутрішню енергію, яка є функцією її стану.

В усіх процесах при зміні внутрішньої енергії виконується закон збереження енергії.

Робота та теплота – 2 форми передачі енергії, вони є функціями т.-д. процесів, а не станів т.-д. систем.

2.12. Історія відкриття та філософські аспекти 1-го принципу термодинаміки.

· Роберт Майєр «Органічний рух в зв’язку з обміном речовин» (1845 р.)

· Джеймс Джоуль. Експеримент.

· Рудольф Клаузіус «Про рушійну силу теплоти» (1850 р.). Розвиток механічної теорії теплоти. Внутрішня енергія.

· Саді Карно (1796 -1832) Різниця температур – умова перетворення теплоти в роботу.

Робота – енергія, яку передає одне тіло іншому тілу та яка не зв’язана з переносом теплоти та (чи) речовини.

Теплота – енергія, яку передає більш нагріте тіло менш нагрітому та яка не зв’язана з перенесенням речовини та з виконанням роботи.

2.13. Перший принцип термодинаміки та найпростіші термодинамічні процеси.

1. Теплоємність т.-д. с. кількість теплоти, яку необхідно надати т.-д. с., щоб підвищити її температуру на один градус.

2. Теплоємність питома (С^пит) - кількість теплоти, яку необхідно надати одиниці маси речовини, щоб підвищити її температуру на один градус.

3. Теплоємність молярна (С^мол) - кількість теплоти, яку необхідно надати одному молю речовини, щоб підвищити її температуру на один градус.

М – молярна масса.

4. Теплоємність т.-д. с. за сталого об’єму (С_V)

5. Теплоємність т.-д. с. за сталого тиску (С_Р)

Нескінченно малий приріст функції Н – повний диференціал. Тому Н – функція стану т.-д. с. Вона має назву – ентальпія.

2.14. Співвідношення між С_Р та С_V для ідеального газу

Це відома формула Майєра.

2.15. Ізохорний, ізобарний та ізотермічний т.-д. процеси

2.16. Адіабатний процес

За такої умови т.-д. система має нульову теплоємність.

Для одного моля ідеального газу

Тут відношення має назву стала Пуассона.

Таким чином, маємо диференціальне рівняння

,

яке легко інтегрується

Це рівняння Пуассона.Воно описує адіабатний процес.

З нього легко отримати для одного моля ідеального газу аналогічні рівняння

Робота за адіабатного процесу.

.

Тут враховано, що

.

2.17. Політропний процес (C=const).

Це т.-д. процес за сталої теплоємності.

Тема: Визвольна війна українського народу середини ХУІІ ст. Утворення козацької держави.

1. Причини війни, її характер та рушійні сили.

2. Хід війни у 1648-1654 рр. Переяславська Рада. "Березневі статті".

3. Формування української держави.

4. Події 1654-1657 рр.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей – К., 1998, с. 133-147

2. Лановик Б.Д. Історія України. – К.,1999, с. 84-97

3. Субтельний О. История Украины.- К.,1994, с. 159-179

4. Савченко Н.Н., Филиппенко Р.И. Учебное пособие "История Украины: конспект лекций" для студентов - X.: Изд-во НФАУ, 2002. – с. 37-47

1. Причини, характер та учасники війни.

ХУІІ століття у Європі було дуже бурхливим:

- між католицькими державами і протестантським союзом відбувалася 30-річна війна(1618-1648рр);

- в Англії почалася буржуазна революція;

- постійним явищем були селянські війни (в Росії, Німеччині, Швеції);

Неспокійно було і в Речі Посполитої: вона пережила ряд козацько-селянських повстань (останнє закінчилось у 1638 р). Наступне десятиріччя - 1638-1648 – у Польщі називали "золотим покоєм", однак цей спокій був оманливим, тому що залишалися протиріччя, які призвели до війни – "Хмельниччини".

Причинами війни були:

І. Соціально-економічні.

1) Посилення феодального гніту селян:

- польській шляхті належала більшість земель України;

- панщина становила 4-5 днів на тиждень, крім того, селяни виконували безліч інших повинностей;

- відсутність будь-яких прав у селян;

- щоб отримати більше прибутків, шляхтичі часто передавали свої землі в оренду євреям. Строки оренди були дуже короткими – 2-3 роки, і орендарі нещадно експлуатували селян. Француз Боплан порівнював становище українських селян з галерними невільниками;

2) Невдоволення своїм становищем козацтва:

- з одного боку, на початку ХУІІ століття козацтво стає провідною силою суспільства, даючи успішну відсіч татарсько-турецьким нападам, захищаючи кордони Речі Посполитої;

- в той же час, польський уряд постійно обмежує права козацтва (скорочено реєстр до 6 тис., не виплачується своєчасно зарплата, обмежується козацьке самоврядування та судочинство). "Козаки – це нігті на руках нашої політики,- часто казали польські королі. - Вони дуже швидко ростуть, тому їх потрібно частіше підстригати". Козацька делегація у 1632 р. навіть була позбавлена права брати участь у виборах нового короля Владислава.

3) Незадоволення своїм становищем українських міст та міського населення:

- постійно порушується Магдебурзьке право;

- залежність міського населення від польських магнатів;

- занепад українських міст.

ІІ. Національно-релігійні причини.

1) наступ католицької та уніатської церкви на православну, переслідування православної віри; заборона православним обіймати адміністративні посади навіть у місцевих органах;

2) Національне гноблення:

- українському населенню нав’язується польська мова;

- занепад української освіти;

- переслідування та знущання з української мови.

- своєї власної еліти в той час Україна не мала: українська шляхта все більше "соромиться" руської віри та мови, переходячи у католицизм. "Ополячились та покатоличились" – так про них казали в той час.

Найбільш активними учасниками війни були:

- козацтво;

- селяни;

- міщанство;

- дрібна українська шляхта;

- підтримку надавала повстанцям православна церква.

Характер війни можна визначити як:

- антифеодальний;

- національно-визвольний;

- з релігійними лозунгами.

Головними завданнями війни можна вважати такі:

- звільнення України з-під влади Речі Посполитої;

- сформувати власну українську державу;

- ліквідація існуючої феодально-кріпосницької моделі суспільства і створення нової, заснованої на дрібній власності на землю фермерського типу.

Очолив повстання Богдан (Зіновій)Хмельницький (1595 –1657 рр.)

- був освіченою людиною, вільно володів польською, латинською, турецькою та французькими мовами;

- майже все своє життя провів у війнах та походах. У битві під Цецорою у 1620 р. потрапив до полону і 2 роки провів у турецькій неволі;

- після повернення з полону жив у своєму хуторі Суботові, записався до реєстрового війська, брав участь у походах на Константинополь;

- під час війни між Польщею і Москвою бився на боці поляків;

- у війні Франції з Іспанією у 1644-46 рр. разом з 2 тисячами козаків брав участь в облозі Дюнкерка. На його здібності звертав увагу кардинал Мазаріні;

- у 1638 р. отримав посаду писаря війська Запорізького;

- намагався відстояти свої права в суді після захвату його хутора шляхтичем Чаплинським, але законним шляхом правди не добився, тому у грудні 1647 р. прибуває на Січ, на його заклик козаки виганяють з Січі польську залогу, і в лютому 1648 р. був обраний гетьманом.

2. Хід війни у 1648-1654 рр.

Починаючи війну з Польщею, Хмельницький добре розумів, що потрібен союзник. Росія ним стати не могла – вона сама ще не встигла відійти від війн з Польщею - і тому гетьман укладає союз з Кримським ханом (щоб мати міцний тил та допомогу татарської кінноти).

Національно-визвольна війна почалася серією блискучих воєнних перемог, що пояснюється наявністю у повстанців талановитого лідера.

1648 рік:

- 5-6 травня - битва під Жовтими Водами;

- 16 травня - битва під Корсунем

- вересень - битва під Пилявцями (Поділля)

- з листопада – почалася облога Львова, але брати штурмом це старовинне місто гетьман відмовився, і, взявши викуп у 20 тис. злотих, повертається у грудні до Києва.

- Польський уряд, наляканий перемогами Хмельницького, запропонував йому переговори, але гетьман висунув такі умови, які Польща відмовилася задовольнити. Тому наступного року війна продовжується.

1649 рік:

- з 30 червня почалася облога фортеці Збараж (тривала 7 тижнів);

- липень – Зборівська битва, під час якої поляки підкупили татар, і хан вимагає негайно розпочати переговори з Польщею. Перемога дісталася полякам, Хмельницький змушений був укласти Зборівський мир 8 серпня 1649 р. За його умовами:

- влада гетьмана поширюється на 3 воєводства (Київське, Брацлавське та Чернігівське, причому тут не мали права проживати поляки, євреї і була скасована унія);

- реєстр - 40 тис.;

- київському митрополиту обіцяне місце в сенаті;

- селяни, які не потрапили до реєстру, повинні були знов повертатися до своїх власників. Фактично за Зборівським миром була встановлена автономія для частини українських земель.

1650 рік

- Б.Хмельницький продовжує переговори з Москвою з метою залучити її на свій бік у війні проти Польщі;

- відбувся молдавський похід, щоб здобути підтримку молдавського володаря.

1651 рік

- війна поновлена,

- у червні - відбулася битва під Берестечком (на Волині, Рівненська обл.), з обох боків в ній брали участь 300 тис. – це більше, ніж у Бородинській битві 1812 р. І знов - зрада кримського хана. Татарське військо Іслам-Гірея відмовилося воювати в дні мусульманського свята – курбан-байрам. Втрати татар під час бою були сприйняти ними як справедлива кара Аллаха за порушення давнього звичаю предків. Відступаючи, хан взяв у полон Б.Хмельницького і писаря І.Виговського, а козацькі загони тимчасово очолив Іван Богун. Викупившись з неволі, гетьман повернувся, але битва вже скінчилася поразкою, 30 тис. козаків загинули.

- вересень – Білоцерківська угода, на невигідних для України умовах - під владою гетьмана залишається лише Київщина, реєстр скорочується до 20 тис., до того ж гетьман втрачає право на зовнішню політику.

- Невдоволення народних мас умовами Білоцерківського миру виявилося в їх масовому переселенні на Слобожанщину – під захист московської влади (Чернігівщина, Ніжин, Полтавщина, Миргород).

- у травні вщент були розбиті польські війська у битві на рівнині Батіг (над Бугом), 8 тис. поляків були зарублені козаками, це була їхня помста за Берестечко. Цю перемогу Хмельницького історики порівнюють з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами.

- Відбувся другий молдавський похід – закінчується невдало, під час нього загинув старший син Богдана – Тимофій, на якого гетьман покладав особливі надії, вбачаючи в ньому свого наступника.

- нову перемогу над польським військом отримали козаки під Жванцем (на Поділлі)

- але цього року в Україні було дуже неспокійно - епідемії чуми та холери, почалися бунти козаків, а спільник хан укладає сепаратний мир з Польщею. Тому гетьман активізує переговори з Росією, і нарешті -

- 1 жовтня Земський Собор у Москві прийняв рішення про початок війни з Польщею і надання допомоги козакам.

- В Україну виїхало російське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.

18 січня 1654 р. відбулася Переяславська Рада, а в березні був укладений договір з Росією, відомий як "Березневі статті", згідно з якими:

- українські землі переходять під захист Росії;

- на Україні зберігається її козацький устрій (в т.ч. виборність козацької старшини), судочинство, фінансова та адміністративна система;

- реєстр - 60 тис.;

- повна самостійність у внутрішній політиці;

- але: обмежуються права гетьмана у відносинах з Польщею та Туреччиною, і певна частина податків, зібраних в Україні, мала надходити до Москви.

Історики по-різному оцінюють Переяславський договір 1654 р.:

- як персональну унію, за якої дві країни, маючи одного монарха, зберігають самоврядування;

- як протекторат Московії над Україною: Україна – васальна, залежна територія;

- як входження України до складу Московської держави;

- як військово-політичний союз Москви та України;

- як конфедерація Москви та гетьманщини;

- як воз’єднання України з історичними землями Росії.

Трактування договору ускладнюється тією обставиною, що, укладаючи договір, кожна сторона вкладала в нього свій зміст:

- московська – розглядала його як крок до заволодіння Україною,

- українська – сподівалася зміцнити власну державність.

3. Формування української козацької держави.

Головними наслідками війни можна вважати:

- розгром польської армії та ліквідація старої адміністративної системи;

- скасування кріпосницьких порядків;

- утворення української держави – козацької республіки з виборними органами влади і колегіальністю в прийнятті рішень.

Які ознаки державності з’являються під час війни?

1) Територія:

- 200 тис. кв. км;

- на Лівобережжі - Чернігівщина, Полтавщина,

- на Правобережжі – Київщина і частина Поділля;

- столиця – Чигирин;

2) Адміністративний устрій: полки

сотні

- полк - був військово-адміністративною одиницею (кількість їх – 40, потім 16, пізніше - 20). Рада обирала полковника та полкову адміністрацію.

- сотні – їх було 272. Управляв сотнею сотник, якого обирала сотенна рада;

- міста – мали Магдебурзьке право, управлялися виборними магістратами;

- села – управлялися старостами (війтами), яких обирала селянська община.

3) Політична влада.

- главою держави був гетьман, який обирався;

- законодавчим органом була Генеральна Рада;

- виконавчий орган – Генеральна старшина (уряд), який також обирався (писар, обозний, підскарбій, осавули, хорунжий, бунчужний);

4) Збройні сили.

- військо під час війни було 300 тис.,

- за "Березневими статтями" – 60 тис.

- запрошувалися також найманці. За військовою організацією та тактикою українська армія була однією з найкращих у Європі ХУІІ ст.

5) Податкова і фінансова системи:

- бюджет був бездефіцитний (і це під час війни!);

- введена посада генерального підскарбія (1654 р.). який опікувався бюджетною сферою;

- карбувалася власна монета;

- доходи надходили до казни у вигляді податків з селян та міщан і податків з торгової діяльності;

- за рахунок бюджету утримувалися військо, державний апарат та суд;

- старшина та духовенство були звільнені від сплати податків;

6) Право та судова система.

- суд був становим: козацький, магістратський та духовний;

- правова система будувалася на Литовських статутах і за давніми козацькими вольностями;

7) Самостійна зовнішня політика: дипломатичні відносини з Росією, Кримом, Туреччиною, Молдавією, Швецією та ін.

8) Соціальна структура суспільства:

- козацтво: старшини та низове; мало право власності на землю, брати участь в прийнятті політичних рішень;

- селянство – стало вільним, скасовано кріпацтво. Селяни могли продавати свої землі, передавати їх у спадщину, вільно переходити у козацтво;

- міщанство;

- духовенство - тільки православне.

9) Державна символіка - герб війська Запорозького, прапори.

4. Події війни 1654-1657 рр.

Навесні 1654 р. армія Хмельницького разом з російськими військами успішно воює проти поляків на території Білорусії. Але московський цар був занепокоєний зростанням популярності гетьмана на білоруських землях, які вважав своєю вотчиною.

Тим часом татари здійснювали спустошливі напади на Україну, грабуючи її, і щоб забезпечити собі міцний тил, 1655 р. Хмельницький укладає договір про нейтралітет з Кримом.

Військові успіхи Росії проти Польщі занепокоїли Швецію, і вона також вирішила вступити у війну. Для Польщі настали скрутні часи, польські історики називають цей час "Потопом": Річ Посполита була на порозі знищення. В той же час Швеція пропонує допомогу Україні у зміцненні своєї державності, обіцяє захищати її від Росії. Розпочавши переговори зі Швецією, Хмельницький опинився у дуже складному становищі, між двох вогнів. Ним була дуже невдоволена Москва.

У 1656 р., не питаючи згоди гетьмана, Росія укладає з Польщею Вільнюський мир, який Хмельницький розцінив як відмову надалі захищати права України.

Щоб успішно воювати проти Польщі, Хмельницький намагається створити нову коаліцію, починає переговори з придунайськими державами: Молдавією, Трансільванією та Валахією. Але довести справу до кінця йому не вдалося. Засмучений невдачами у зовнішній політиці, зрадою Москви та особистими негараздами (він дуже боляче переживав смерть свого сина), Богдан Хмельницький помирає 27 липня 1657 р. Похований в Іллінській церкві у Суботові.

Роль Б.Хмельницького в історії України: (Див. підручники: Лановик, с. 85-90, Субтельний, с. 178-179, Лях, розділ У, гл.1)

- засновник української держави;

- забезпечив національну єдність: не допускав збагачення старшини за рахунок рядових козаків і селян і не дозволяв "черні" диктувати свою волю;

- видатний полководець, засновник української армії, одержував блискучі перемоги, зробив внесок у розвиток військового мистецтва - вмів правильно визначити момент і напрям головного удару, вдало роз’єднуючи сили ворога знищував їх по черзі, вміло організовував розвідку і партизанську боротьбу в тилу ворога; його перемоги порівнюють з видатними полководцями минулого - Олександром Македонським та Ганнібалом;

- дипломат, який вивів Україну на міжнародну арену, вільно володів кількома

мовами.

Оцінки діяльності Б.Хмельницького:

Постать Б.Хмельницького неоднозначно оцінюється істориками.

М.С.Грушевський: «В нім занадто багато від Азії від великих азійських завойовників-кочовиків, фундаторів держав Орд. З тою поважною відміною, що для нього матеріалом, гарматним м’ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської весртви, ціною страшних жертв мас. Він зробив пустою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії. В нім цілком не видно елементарної державної економіки, руки державного хазяїна української землі, як колись говорили».

О.Оглоблін: «Найбільше місце Б.Хмельницького в історії України – не як полководця, хоча б й великого, не як дипломата, хоча б й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівника Української козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – хмельницький виступає скрізь як державний діяч великого формату».

Н.Яковенко «…хитроумний гетьман, плетучи мереживо союзницьких комбінацій, мимоволі сам закладав основи для неї (незгоди), бо кожний з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій».

Безперечно, Хмельницький був видатним політичним діячем, який об’єднав у визвольному русі різні суспільні сили. Він ніколи не відмовлявся від своєї мети – звільнення України від іноземного гноблення. Тому головним здобутком Хмельницького була Українська держава.

Образ Б.Хмельницького висвітлений в мистецтві:

- М.Старицький "Богдан Хмельницький";

- Г.Хоткевич "Богдан Хмельницький";

- І.Ле "Богдан Хмельницький";

- Н.Рибак "Переяславська Рада";

- П.Панч "Гомоніла Україна";

- П.Загребельний "Я, Богдан";

- Г.Сенкевич "Вогнем і мечем"

Вшанування пам’яті Б.Хмельницького:

- у 1943 р. під час війни була введена висока урядова нагорода – орден Богдана Хмельницького;

- місто Переяслав було перейменоване на Переяслав-Хмельницький, місто Проскурів – у Хмельницький, а Кам’янець - Подільська область – на Хмельницьку.

Висновки.

Таким чином, найголовнішим результатом війни з Польщею стала поява нової держави – України, яка перейшла під захист московського царя на правах автономії. Це було закріплено "Березневими статтями."

Але подальша доля української держави складається трагічно – протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. царський уряд поступово обмежує автономію, поки від неї нічого не залишилось.

Завдання:

Заповніть таблицю «Українсько-польські угоди часів Визвольної війни»:

Угода	Дата	Основні умови	Значення для України

1. Поняття, зміст і значення фінансового контролю

2. Види фінансового контролю

3. Методи фінансового контролю

4. Органи фінансового контролю

1. Поняття, зміст і значення фінансового контролю

Загальними функціями управління є планування, регулювання, керівництво, організація, координація і контроль. Однією з найважливіших функцій державного управління є контрольна діяльність, зокрема фінансовий контроль. Зі співвідношення фінансового контролю і державного управління видно, що фінансовий контроль є засобом досягнення конкретної мети, що стоїть перед державою, - установлення правопорядку й законності.

Для фінансового контролю характерні оперативність; цілеспрямованість; безпосередність; обґрунтованість; дієвість.

Нині в умовах становлення ринкової економіки контрольна функція фінансів набуває особливої актуальності, що зумовлено певною специфікою цієї діяльності і дає змогу активно впливати на економічні процеси. Ефективний фінансовий контроль сприяє прискоренню економічного й соціального розвитку країни, раціональній організації використання наявних ресурсів, забезпеченню збереження загальнодержавної і муніципальної власності. За нинішніх умов відбувається ускладнення фінансового контролю, усе чіткіше виявляється його багатоаспектність, оскільки сфера контрольної діяльності дедалі розширюється, охоплюючи недержавні підприємства, громадян, що займаються підприємницькою діяльністю. Фінансовий контроль стає дедалі різноманітнішим і багатоплановим. Деякі контрольні органи припинили свою діяльність, замість них виникли нові, тому систему органів фінансового контролю ще не можна вважати остаточно сформованою.

Сутність фінансового контролю виявляється в таких основних його завданнях:

— перевірка своєчасності і повноти виконання контрольованими суб’єктами фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування;

— перевірка виконання органами державної влади і місцевого самоврядування покладених на них функцій із формування, розподілу та використання грошових фондів;

— перевірка дотримання правильності здійснення фінансових операцій, зберігання коштів і матеріальних засобів;

— перевірка правильності й ефективності використання публічних грошових фондів;

— виявлення й усунення порушень фінансової дисципліни;

— запобігання порушенням законності у сфері фінансової діяльності, забезпечення відшкодування матеріального збитку, виявлення винних осіб і притягнення їх до відповідальності; - виявлення внутрішніх резервів виробництва - підвищення його ефективності, найбільш ощадливе використання матеріальних і грошових ресурсів. Виконання перелічених завдань фінансового контролю є умовою забезпечення правопорядку й законності в процесі здійснення фінансової діяльності. Одним з вимог правопорядку в галузі фінансів є фінансова дисципліна.

Фінансова дисципліна - це чітке дотримання закріплених нормами права розпоряджень, що регулюють порядок формування, розподілу й використання публічних грошових фондів. Вимоги фінансової дисципліни обов’язкові не тільки для підприємств усіх форм власності і громадян, а й для органів державної влади та місцевого самоврядування.

Слід ураховувати, що об’єкт фінансового контролю не обмежується перевіркою тільки грошових фондів. Насправді він охоплює також матеріальні, природні, трудові та інші ресурси держави, оскільки їх використання здійснюється в грошовій формі або опосередковане нею. Інакше кажучи, фінансовий контроль поширюється не тільки безпосередньо на фінансові, а й на пов’язані з ними господарські відносини. Предметом фінансового контролю є первинні документи, що містять відомості про фінансово-господарську діяльність контрольованого суб’єкта.

Отже, фінансовий контроль є особливою сферою державного контролю, що пов’язана з діяльністю фінансових органів із виявлення порушень законності, фінансової дисципліни та доцільності під час формування, розподілу й використання державних і муніципальних грошових фондів.

2. Види фінансового контролю

Фінансовий контроль вирізняється своїм різноманіттям, його здійснення є компетенцією широкого кола органів контролю. У теорії фінансового права визначено різні критерії, різні підстави класифікації фінансового контролю. За основу поділу його на види приймають: суб’єктний склад органів контролю, специфіку об’єкта фінансового контролю, час його проведення.

З урахуванням викладеного розрізняють фінансовий контроль залежно від:

1. Часу проведення а) попередній; б) поточний (оперативний); в) наступний.

Попередній фінансовий контроль передує здійсненню фінансово-господарських операцій. Його здійснюють на стадії складання, розгляду і затвердження проектів бюджетів, кошторисів, планів, договорів. Основна його мета - запобігання порушенням фінансового законодавства. При цьому діяльність органів фінансового контролю спрямована на своєчасне запобігання незаконному і нераціональному використанню коштів. Належне проведення попереднього фінансового контролю дає змогу досягти максимально позитивного ефекту, уникнути порушень фінансової дисципліни.

Поточний фінансовий контроль проводять упродовж короткого часу, безпосередньо у процесі здійснення господарських і фінансових операцій. Його ще можна назвати оперативним завдяки гнучкості та своєчасності. Зазвичай такий контроль є повсякденним, постійним. Широке застосування поточного контролю дає змогу виявити помилки і зловживання, допущені як на стадії попереднього контролю, так і безпосередньо в процесі здійснення фінансово-господарської операції. Слід зазначити, що попередній і поточний контроль здебільшого не мають репресивного характеру.

Наступний фінансовий контроль проводять після завершення конкретної фінансово-господарської операції або закінчення певного звітного періоду (наприклад, фінансового року). Такий контроль є своєрідним останнім "рубежем", перешкодою на шляху порушень. Він дає змогу виявити недогляди під час попереднього і поточного контролю і зазвичай вирізняється поглибленим і всеосяжним підходом до вивчення фінансово-господарської діяльності контрольованого суб’єкта, комплексністю. Основними напрямами наступного контролю є такі: аналіз виконання планів і бюджетів; перевірка кошторисів, звітів і балансів; вивчення на предмет законності рішень органів управління суб’єкта, який перевіряють; виявлення випадків незбереження майна; визначення шляхів запобігання порушенням фінансової дисципліни і заходів для їх усунення.

2. Суб’єкта, що здійснює контроль: а) державний; б) муніципальний; в) суспільний; г) аудиторський.

Державний фінансовий контроль здійснюють органи держави, наділені компетенцією й повноваженнями на здійснення контрольних дій. Це органи:

- загальної компетенції— Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України;

— спеціальної компетенції— спеціально створені для фінансового контролю (податкові органи, Рахункова палата, Контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство).

Як державний, так і муніципальний фінансовий контроль може бути (залежно від галузі дії) надвідомчим (міжвідомчий) і внутрішньовідомчим.

Муніципальний фінансовий контроль здійснюють органи місцевого самоврядування. Сфера його застосування досить широка - від затвердження місцевого бюджету, його виконання і затвердження звіту про його виконання до конкретних питань дотримання фінансової дисципліни, що належать до компетенції органів місцевого самоврядування.

Суспільний фінансовий контроль є незалежним і здійснюється представниками громадськості на добровільній та безоплатній основі.

Аудиторський фінансовий контроль є незалежним професійним і здійснюється аудиторами (фізичними особами) та аудиторськими фірмами.

3. Сфери фінансової діяльності: а) бюджетний; б) податковий; в) валютний; г) банківський та ін.

Вирізнення перелічених видів фінансового контролю залежить від того, в якій області фінансового права безпосередньо його здійснюють, тобто від підгалузей та інститутів Особливої частини фінансового права.

4. Джерела інформації: фактичний; документальний.

Фактичний фінансовий контроль полягає у вивченні реального стану об’єкта, що перевіряється, його огляді та вимірюванні в натурі, установленні дійсної наявності грошових і матеріальних ресурсів, аналізі отриманої інформації і документів на предмет їх відповідності.

Документальний фінансовий контроль - це перевірка й аналіз первинних документів (у тому числі й технічних носіїв інформації), що містять відомості про рух коштів (бухгалтерських і статистичних звітів, кошторисів тощо).

Фактичний контроль і документальний контроль доповнюють один одного. Так, за наявності належних підстав документальна ревізія може бути доповнена фактичною перевіркою (проведенням контрольного вимірювання, зняттям залишків матеріальних цінностей тощо).

5. Періодичності (частоти) проведення: а) постійний (повсякденний); б) систематичний; в) епізодичний (здебільшого є разовим).

6. Форми проведення: а) обов’язковий (зовнішній); б) ініціативний (внутрішній).

Обов’язковий фінансовий контроль проводять, якщо чинне законодавство містить відповідну вимогу або є рішення компетентного державного органу. Для проведення ініціативного фінансового контролю основним є елемент "волевиявлення", тобто самостійне і добровільне рішення суб’єктів, що господарюють.

Наведений перелік фінансового контролю не є вичерпним. Наприклад, можна розрізняти його види за обсягом, повнотою охоплення. Докладно розглянемо це на прикладі такого методу фінансового контролю, як перевірка.

3. Методи фінансового контролю

Метод фінансового контролю - це сукупність способів, засобів і прийомів здійснення контрольних функцій. Слід зазначити, що аналіз методів фінансового контролю ґрунтується на досягненнях як фінансового права, так і деяких суміжних наук (статистики, бухгалтерського обліку, логіки).

Застосування тих чи інших методів насамперед залежить від компетенції органу контролю, поставлених перед ним цілей і завдань, моменту проведення фінансового контролю.

Основними методами фінансового контролю є такі: спостереження, обстеження, облік, аналіз, перевірка і ревізія. Усі вони конкретизуються в різних відомчих методиках і правилах проведення контролю.

Спостереження (моніторинг) - загальне відстеження фінансової діяльності контрольованого суб’єкта. З деякими застереженнями можна вважати спостереженням і діяльність з фінансового моніторингу відповідно до вимог Закону України "Про попередження і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом" від 28.11.2002 р.

Облік є досить специфічним фінансово-контрольним методом, сфера застосування якого обмежується переважно діяльністю органів контролю при здійсненні реєстрації суб’єктів контролю (наприклад, платників податків) чи в інших випадках, визначених чинним законодавством. Облік не обмежується суто реєстраційною роботою, а передбачає також аналітику і створення інформаційної бази.

Обстеження проводять здебільшого у процесі попереднього контролю. Воно полягає у вивченні конкретних напрямів фінансової діяльності суб’єкта контролю. Зокрема, здійснюють діагностику його фінансового стану, досліджують звітність, проводять первинний аналіз дотримання фінансового законодавства, оцінюють відповідність його діяльності статутним документам.

Спеціальними прийомами під час обстеження є опитування та анкетування.

У разі виявлення в процесі обстеження якихось негативних результатів орган контролю приймає рішення про проведення перевірки або ревізії.

Аналіз проводять за даними звітності (поточної чи за визначений період), застосовуючи такі спеціальні статистичні методи, як індексний, метод середніх і відносних величин. Аналізують основні фінансово-економічні характеристики об’єкта контролю, що дає змогу виявити неявні порушення фінансової дисципліни та їх причини. Особливо ефективним при цьому є такий фінансово-економічний прийом, як порівняння.

Перевірка. Розрізняють види перевірок за такими ознаками:

1) організаційними:

— планові (внесені у встановленому порядку до плану роботи органу контролю);

— позапланові (проводяться деякою мірою раптово, поза планом, за наявності важливих підстав, установлених чинним законодавством: у разі надходження скарг громадян чи іншої інформації про порушення фінансової дисципліни, недогляд у роботі, що потребують невідкладної перевірки; за вимогою компетентних державних органів);

2) за підставою призначення:

— повторні (проводять через певний час після первинної фінансової перевірки у разі визнання її такою, що проведена неякісно, або з метою контролю за усуненням виявлених порушень. Таку перевірку проводять з тих самих питань і за той самий період, що й первинну);

— додаткова (здійснюють для з’ясування питань, які не ставилися перед первинною перевіркою, а переважно - у зв’язку з новими обставинами).

3) за обсягом:

— повні (охоплюють усі напрями фінансово-господарської діяльності);

— часткові (або неповні, під час яких досліджують окремі напрями фінансово-господарської діяльності);

— комплексні (їх зазвичай проводить група фахівців, вивчаючи широке коло взаємозалежних питань). Одним із підвидів комплексної перевірки є наскрізна перевірка, що охоплює фінансово-господарську діяльність кількох організацій чи підприємств, пов’язаних між собою відносинами субординації;

— тематичні (або цільові), що спрямовані на з’ясування певних питань, дослідження певної ділянки роботи (теми), окремого напряму діяльності суб’єкта, якого перевіряють, чи конкретного типу операцій);

4) повнотою охоплення:

- суцільні (фронтальні)) під час яких вивчають абсолютно всі документи та облікові записи за певний період);

- вибіркові (перевіряють не весь суб’єкт, а його підрозділ чи окремий напрям діяльності, виділений за певним принципом).

5) місцем проведення:

- виїзні (здійснюють за місцезнаходженням об’єкта контролю);

- камеральні (проводять за місцем дислокації органу фінансового контролю);

6) характером контрольованих показників:

- формальні, за яких перевіряють правильність оформлення документів (наприклад, з’ясовують дійсність підписів, наявність підчищань і виправлень, правильність заповнення реквізитів);

- арифметичні (оцінюють правильність математичних розрахунків і таксувань);

7) характером суб’єктів контролю:

- позавідомчі (покладаються на органи іншого відомства або міністерства, якому підпорядкована організація, котру перевіряють);

- відомчі (здійснює у рамках того самого відомства чи міністерства, але працівник вищого рівня, вищої організації).

Окремо слід виділити "зустрічну " перевірку, за якої первинні документи або звітні дані зіставляються з аналогічними або взаємозалежними даними підприємства-контрагента.

Ревізія - найважливіший метод фінансового контролю, що вирізняється найбільшими дієвістю, глибиною і повнотою. Ревізію варто віднести до наступного контролю.

Здійснюють ревізію спеціальні органи фінансового контролю для виявлення фактів порушення законності, вірогідності й доцільності. Під час ревізії аналізують фінансово-господарську документацію на предмет правильності ведення бухгалтерського обліку, схоронності коштів і матеріально-технічних ресурсів, своєчасності і повноти звітності.

Ревізор наділяється певними правами:

- перевіряти плани, кошториси, грошові, бухгалтерські й інші документи, наявність грошей і цінностей, а в разі виявлення підробок та інших зловживань вилучати необхідні документи на термін до закінчення ревізії;

- перевіряти правильність списання сировини, палива, інших матеріальних цінностей, тепло- й електроенергії на витрати виробництва; повноту оприбуткування готової продукції; вимагати від керівництва суб’єкта, який перевіряють, проведення контрольного вимірювання виконаних робіт;

- вимагати проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, перевірки грошових коштів, у разі потреби опечатувати каси, склади, архіви;

- одержувати від інших підприємств, установ і організацій довідки і копії документів, пов’язаних з операціями, які перевіряють;

- отримувати від посадових осіб письмові пояснення. Класифікація ревізій, як бачимо, здебільшого ідентична класифікації

перевірок, з деякими незначними застереженнями. Наприклад, можна виокремити такий підвид позапланової ревізії, як ревізія, призначена постановою органів слідства.

Термін проведення ревізії - не більш як 30 днів (може бути продовжений тільки з дозволу керівника органу, що призначив ревізію).

За результатами ревізії складають акт. Керівник органу, що призначив ревізію, зобов’язаний у тижневий строк розглянути її результати і вжити заходів щодо усунення виявлених порушень, відшкодування завданого матеріального збитку, притягнення до відповідальності винних осіб, усунення причин та умов, що призвели до порушення фінансової дисципліни.

Фінансово-економічна експертиза. Здійснення експертно-аналітичної діяльності належить до компетенції Рахункової палати.. Вона зобов’язана за дорученням Верховної Ради України проводити експертизу і давати висновки щодо проектів: Державного бюджету України, законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних цільових програм, програм Кабінету Міністрів України й інших документів, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України.

4. Органи фінансового контролю

У здійсненні фінансового контролю задіяна ціла система органів, наділених відповідною компетенцією (їх формування в Україні ще не завершене). Класифікують ці органи за такими ознаками:

1) рівнем: а) загальнодержавні: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; б) органи місцевого самоврядування;

2) за інститутами: податкові; контрольно-ревізійні; органи державного казначейства; фінансово-кредитні установи тощо.

3) компетенцією: загальної компетенції (для яких здійснення фінансового контролю не є основною діяльністю); спеціальної компетенції (спеціально створені для діяльності у сфері фінансового контролю).

Розглянемо більш докладно найважливіші органи фінансового контролю.

Верховна Рада України, відповідно до ст. 85 Конституції України, здійснює фінансовий контроль при затвердженні Державного бюджету і внесенні змін до нього, при його виконанні, ухваленні рішення щодо звіту про його виконання. Дуже важливим є також парламентський контроль за використанням Україною кредитів, отриманих від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій і не передбачених Державним бюджетом України.

Фінансовий контроль Верховна Рада України здійснює також через свої комітети і тимчасові спеціальні комісії. До їх компетенції належить робота із законопроектами, підготовка і попередній розгляд питань, що стосуються повноважень Верховної Ради України. Природно, що основне навантаження у здійсненні фінансового контролю припадає на спеціалізовані комітети Верховної Ради України - Комітет з питань бюджету і Комітет з питань фінансів і банківської діяльності.

Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. її діяльність регулюється Законом України "Про Рахункову палату" від 11.07.1996 р. Завданнями Рахункової палати є такі:

- організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, використанням бюджетних коштів;

- здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності витрат державного бюджету, валютних і кредитно-фінансових ресурсів;

- контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони навколишнього природного середовища;

- контроль за дотриманням законності при наданні Україною кредитів і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

- контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів в установах Національного банку України й уповноважених банків;

- аналіз установлених відхилень від показників Державного бюджету України і підготовка пропозицій щодо їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу загалом.

Місце Президента України у здійсненні фінансового контролю визначається його статусом глави держави. Так, Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із поверненням їх на повторний розгляд. У здійсненні контрольних повноважень Президент спирається на створені ним консультативні й інші допоміжні органи і служби.

Кабінет Міністрів України, будучи вищим органом виконавчої влади, повсякденно керує державними фінансами і паралельно здійснює загальний фінансовий контроль, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання після затвердження, направляє у Верховну Раду звіт про виконання держбюджету; здійснює і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики.

Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління і контролю за фінансами. Воно здійснює контроль за складанням проекту й виконанням державного бюджету, за дотриманням банками правил касового виконання держбюджету за доходами; установлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ; координує відомчий фінансовий контроль. Крім того, Міністерство фінансів контролює: схоронність і ефективність використання державного майна, закріпленого за підприємствами; випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення цієї діяльності; веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні.

У системі Міністерства фінансів діють такі спеціальні контрольні служби, як Державне казначейство і Головне контрольно-ревізійне управління.

Державне казначейство як орган фінансового контролю здійснює контроль за організацією виконання Державного бюджету України і за надходженням та використанням коштів державних фондів: і коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Крім того, Державне казначейство веде облік касового виконання Державного бюджету України, складає звіт про стан виконання Державного бюджету України тощо.

Основні завдання Головного контрольно-ревізійного управління полягають у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері державного фінансового контролю і забезпечення реалізації цієї політики в діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших бюджетних установ, підприємств і організацій, що отримують кошти з бюджетів чи державних цільових фондів.

При цьому Голова КРУ організує ревізії і перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їхньої схоронності, стану й вірогідності бухгалтерського обліку і фінансової звітності; проводить ревізії і перевірки використання та схоронності державного і комунального майна (у тому числі майна, переданого в користування); проводить перевірки використання бюджетних коштів і коштів державних цільових фондів, належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.

Національний банк України в системі органів фінансового контролю посідає особливе місце. Чинним законодавством на нього покладено здійснення банківського регулювання і нагляду; сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків; організацію і здійснення валютного контролю за банками й іншими фінансовими установами; аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.

Державна митна служба України контролює дотримання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, точну і своєчасну сплату мита й інших митних платежів.

Міністерство зв’язку України здійснює контроль за дотриманням установлених правил видачі та приймання грошових переказів.

1. Поняття, предмет, метод конституційного права.
2. Джерела конституційного права
3. Основні етапи становлення Конституції.
4. Конституція України.
5. Основи конституційного ладу України.
6. Конституційний статус особи. Громадянство.

1. Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», що означає «устрій», «встановлення».

Конст.право є провідною галуззю системи права України, тому що вона складається з принципів і норм КУ, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.

Основним предметом правового регулювання КПУ є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Предмет КСУ опосередковує собою чотири групи суспільних відносин:

1) Відносини, що складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

2) Відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави як організації влади народу і для народу. (це відносини, пов’язані з формою державного правління, формою держ.устрою, політ.режимом, відносини, що виникають у зв’язку з впровадженням та використаням символів держави, відносини територіальної організації).

3) Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави. (головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад…)

4) Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою (відносини громадянства, відносини щодо фундаментальних прав людини і громадянина).

Таким чином КПУ є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу в політ., економ.і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Дані обставини визначають провідну роль КП в системі національного права України. КП є ядром системи національного права, інтегрує його галузі в одне ціле та проникає в кожну з таких галузей.

Важливе значення має метод правового регулювання – система прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини і впорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Основні методи КПУ:

1) Метод закріплення основоположних принципів устрою суспільства і держави.

2) Метод встановлення основ конституційного ладу, принципів взаємовідносин особи і держави.

3) Імперативний – метод владних приписів і розпоряджень, що носить категоричний і обов’язків характер.

4) Диспозитивний – можливість суб’єкта державно-правових відносин реалізовувати свої права і вибрати варіант поведінки в межах закону.

Система КП – є системою інститутів і норм права. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але н6адзвичайно тісно взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

1. Принципи КП – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України. Принципи КП поділяються на:

- загальні (принцип державного суверенітету, розподілу влади, непорушності прав та свобод громадянина тощо)

- спеціальні – наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. (принцип виборності місцевого самоврядування тощо).

2. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конят.-правових відносин.

3. Інститут права – це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу.

Інститути КПУ:

- інститут народовладдя, включає інститут безпосереднього народовладдя і представницького народовладдя);

- інститут конституційного оформлення народовладдя: конституційний лад, юридична конституція, конституційні закони, конституційна законність, конституційні звичаї і традиції;

- Інститут правового статусу людини і громадянина: громадянство, система основних прав і свобод людини та громадянина.

- Інститут державного будівництва: форма держави, територіальна організація, механізм держави.

2. Джерела КПУ – це письмовий або маючий іншу форму об’єкт об’єктивний носій державно-правових вимог, як правило зобов’язального характеру, встановлюється або визначається державою.

Класифікація:

1)Конституція Укр.є основним джерелом так як її норми є основоположними для всього правового регулювання і на основі цих норм видаються інші джерела КПУ. Норми Конституції Укр.охоплюють своїм впливом різні сфери життя. Норми К.мають установчий характер, закріплюють основи конституц.устрою України, мають вищу юр.силу по відношенню до інших джерел КП.

2)Закони України: конституційні закони- такі, що вносять зміни і доповнення до конституції(ЗУ «Про гром-во»; звичайні – містять конституційно-правові принципи та норми.

3)Постанови ВРУ

4)Регламент ВРУ

5)Накази През-та Укр.

6)Постанови КМУ

7)Рішення місцевих рад

8)Декларації

9)Акти КСУ.

3. Основні етапи становлення Конституції.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні повязується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де

1 грудня 1991 року народ України на референдумі одностайно висловив свою суверенну волю побудувати незалежну державу. В цій декларації було закріплено державний, народний та національний суверенітети. Насамперед було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Зазначено також, що Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР.

Національний суверенітет було закріплено так: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українсь-кою нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Декларація про держ.суверенітет була прийнята ще в часи перебування її у складі СРСР, коли найпопулярнішим гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а забезпечення реального суверенітету України в межах перебудованого на нових, більш демократичних засадах Союзу.

Також в декларації були закріплені основоположні принципи, які згодом увійшли Конституції України: принцип поділу влади, рівності усих громадян перед законом, самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин.

3 серпня 1990р. було прийнято ЗУ «Про економічну самостійність України». Ним було визначено зміст економічної самостійності як необхідної умови державного суверенітету України.

Вінцем багатовікових державотворчих пошуків укр.народу стало прийняття ВР УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Він проголосив незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Проголошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

У зв’язку з проголошенням створення нової держави на українські землі слід було визначитися з долею державно-правових інститутів Української РСР і Союзу РСР. Отже 12 вересня 1991р. був прийнятий ЗУ «Про правонаступництво України». Ним було проголошено, що:

- з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є ВРУ в депутатському складі Верховної Ради УРСР.

- до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР.

- Закони УРСР та інші акти, ухвалені ВР УРСР, діють на території Укр., оскільки вони не суперечать законам Укр., ухваленим після проголошення незалежності України.

- Органи держ.влади і управління, органи прок-ри, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють в Україні до створення органів держ. влади і управління, органів прок-ри, судів та арбітражних судів на підставі нової

Конституції України.

- Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України.

- Україна підтверджує свої зобов'язання за між нар.договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України.

- Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

- Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою.

Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України.

- Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Порядок збереження, набуття і втрати громадянства України регламентується Законом про громадянство України.

Заснована нова укр.держава мала свою Конституцію, яка вже була не досить ефективною, неактуальною і досить застарілою. Тому поступово починається процес створення нової Конституції, який охоплює три етапи:

І. період з 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. (було сформовано проект нової Конституції Укр.)

ІІ. 10 листопада 1994р. по 8 червня 1995р. (починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів. 10 листопада затверджує новий склад Конституційної комісії)

ІІІ. 8 червня 1995р. по 28 червня 1996р. (підписання Конституційного Договору між ВРУ та През-том Укра. «Про основні засади організації і функціонування державної влади місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції Укр.).

4. Конституція України – Основний закон держави, який закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав і свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Структура КУ. Вона складається з преамбули та 15 розділів:

1)Загальні засади;

2)права, свободи та обов’язки людини і громадянина

3)Вибори. Референдум.

4)ВРУ

5)Президент Укр.

6)КМУ. Інші органи вик.влади

7)Прокуратура

8)Правосуддя.

9)Територіальний устрій Укр.

10)АРК

11)Місцеве самоврядування

12)КСУ

13)Внесення змін до КУ

14)Прикінцеві положення

15)Перехідні положення.

За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції: політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну.

КУ за своїми юр.ознаками – писана, жорстка, унітарна.

Етапи прийняття конституції – зошит.

Відповідно до ст.. ст. 154-159 КУ законопроект про внесення змін до КУ може бути поданий президентом Укр. або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до КУ, крім розділу I "Загальні засади", р.III "Вибори. Референдум" і р.XIII "Внесення змін до КУ", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до КУ" подається до ВРУ През-том України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і,за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гром-нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіал.цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ, і закон не був прийнятий, може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВРУ протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

5. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, гарантованістю.

Однією з істотних рис чинного конституційного ладу є те, що він містить елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів.

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Державний лад є складовою частиною конституційного ладу. Він визначається і гарантується конституцією.

Нинішній держ.лад України має чимало особливостей:

1)має перехідний і змішаний характер, перебуває у стадії становлення.

2)держ.лад України утверджує в ній національну державу.

3)Укр. Держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси європейських держав та держав світу.

4)Україна, з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

За Конституцією осн.принципами держ.ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму дер-ви, соціальної і правової дер-ви, унітарності дер-ви та республіканської форми правління.

Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами.

Основними принципами суспільного ладу України є: принцип суверенності суспільства, народу; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; принцип етнічної багато національності і політичної єдності укр.народу; принцип соціальної справедливості. (стр.172 КПУ).

6. Під конституційно-правовим статусм особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення.

Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, і які об’єктивно визначені досягнутим рівнем людства і мають бути рівними для всіх. Встановлюються і гарантуються конституцією та іншими законами.

За змістом і сферою дії права людини і громадянина класифікуються на:

1) економічні: право приватної власності; право на підприємницьку діяльність.

2) в соціальні: право на працю; право на страйк; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній рівень життя для себе і кожного члена сімї; право на охорону здоровя

3) культурні: право на освіту; на участь у культурному житті і користуванні культурною спадщиною України

4) політичні: право на обєднання в політичні партії і громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право обирати і бути обраним; право на мирні мітинги та маніфестації; право на звернення

5) особисті: право на вільний розвиток своєї особистості; право на життя; право кожного на повагу його гідності; право на недоторканість житла; право на свободу і особисту недоторканість; право на невтручання в особисте і сімейне життя.

Конституційні обов’язки людини і громадянина:

1)Захист Вітчизни є обов’язком гр.-нина.

2)Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

3)Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом

4)Обов’язок неухильно додержуватися конституції Укр. Та законів Укр., не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей.

6.2. Громадянство – постійний правовий зв'язок особи і держави, який передбачає забеспечення державою прав і свобод і виконання певних обов’язків людини і громадянина.

ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001р.

Принципи громадянства:

- принцип єдиного гром-ва

- запобігання виникнення випадків без громадянства

- неможливість автономного позбавлення гром-ва

- визнання права за громадянином України змінити гром-во

- неможливість автоматичного набуття українського гром-ва

- рівність громадян перед законом

- збереження гром-ва України незалежно від місця проживання укр.громадянина.

Громадянство України набувається (Ст.6):

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України припиняється (ст.17):

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

1. Таблиці множення і ділення в підручниках та програмі середньої
загальноосвітньої школи.

2. Складання таблиці множення числа 2.

3. Складання таблиці ділення на два.

4. Типи вправ на засвоєння таблиць множення та ділення:

а) безпосереднє використання таблиць;

б) читання та називання таблиць напам'ять;

в) повторення способів складання таблиць;

г) оперативне застосування знань таблиць;

д) використання знань табличних результатів у різних математичних
ситуаціях.

Література

1. Методика викладання математики в початкових класах: Навч. посібник / М.В. Богданович. - К.: А.С.К., 1988. С. 164 -175.

2. Програми середньої загальноосвітньої школи 1 - 4 (1 - 3) класи. – К.: "Освіта", 1994. С. 161-186.

3. Богданович М. В. Математика: Підруч. для 2 кл. - К.: Освіта, 1994. С. 104-151.

4. Богданович М. В. Математика: Підруч. для 3 кл. - К.: Освіта, 1994. С. 15 -140.

1. Таблиці множення і ділення в підручниках та програмі середньої
загальноосвітньої школи

Матеріал теми вивчається в 2 та 3 класах. В 2 класі вивчаються таблиці множення чисел 2, 3, 4, 5. В 3 класі повторюється вивчення таблиць множення чисел 2 і 3, 4, 5, таблиці ділення на числа 2 і 3, 4, 5. Вивчаються таблиці множення на числа 6, 7, 8, 9, та таблиці ділення на числа 6, 7, 8, 9. Після вивчення таблиці множення вивчається відповідна таблиця ділення.

Множення і ділення у межах 100
Таблиці множення чисел 2, 3, 4, 5. Таблиці ділення на 2, 3, 4, 5.	Учень: знаєнапам’ять таблиці множення чисел 2, 3, 4, 5 і ділення на 2, 3, 4, 5.

Множення і ділення
Таблиці множення чисел 6, 7, 8, 9 та ділення на 6, 7, 8, 9.	Учень: пояснюєспособи складання таблиць множення; вмієскладати таблиці на ділення за відповідною таблицею множення; знаєнапам’ять таблиці множення і ділення.

2. Складання таблиці множення числа 2

Підготовчими вправами є:

1. Використовуючи предметні зображення предметів згрупованих по 2, 3 складіть приклади на додавання.

2. Подані приклади на додавання замінити прикладами на множення, якщо це можливо (2+2+2+2, 4+4+4+5, 8+7).

3. Прочитайте приклад 2·4=8. Що показує другий множник? Як перевірити відповідь?

Знаходити добутки за допомогою додавання незручно. Треба скласти і вивчити результати множення числа 2 на числа 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, тобто скласти таблицю множення числа 2.

Використовуючи предметні зображення предметів по 2 складаємо таблицю множення числа 2.

2+2 2·2=4

2+2+2 2·3=6

2+2+2+2 2·4=8

2+2+2+2+2 2·5=10

2+2+2+2+2+2 2·6=12

2+2+2+2+2+2+2 2·7=14

2+2+2+2+2+2+2+2 2·8=16

2+2+2+2+2+2+2+2+2 2·9=18

Для засвоєння таблиці множення числа 2 використовують такі типи завдань:

а) завдання, які виконуються з безпосереднім використанням таблиці
множення числа 2;

б) вправи на відтворення таблиці множення числа 2;

в) вправи на використання знань табличних результатів та завдання на
складання і розв'язування задач. Зразки вправ кожного виду розглянемо за [1] с.
167-168.

3. Складання таблиці ділення на два

Багато практичних завдань, математичних задач вимагають застосування дії ділення. Ділення одного числа на друге виконують за певним правилом, але спочатку треба вивчити таблиці ділення. Таблиці ділення складають за таблицями множення, а потім їх завчають напам'ять.

Підготовчими вправами є вправи типу: за прикладом 2·6=12 складіть приклад на ділення (12:2=6). Саме так складається вся таблиця ділення на 2.

Запишемо в стовпчик зліва таблицю множення числа 2, а справа від нього таблицю ділення на 2.

2∙2=4 4:2=2

2∙3=6 6:2=3

2∙4=8 8:2=4

2∙5=10 10:2=5

2∙6=12 12:2=6

2∙7=14 14:2=7

2∙8=16 16:2=8

2∙9=18 18:2=9

Далі вчитель пропонує прочитати й записати таблицю ділення на 2 в зошит, обчислити з використанням таблиці кілька виразів та розв'язати 1-2 задачі.

Для засвоєння таблиці ділення на два використовують різні завдання на її відтворення та застосування табличних результатів у ході обчислень та розв'язування задач.

4. Безпосереднє використання таблиць

Розглянемо вправи на засвоєння таблиць множення і ділення. Їх можна поділити на такі типи:

- безпосереднє використання таблиць для знаходження потрібних табличних результатів;

- читання таблиць та називання їх з пам'яті;

- відтворення способів складання таблиць;

- оперативне застосування знань таблиць;

- використання знань табличних результатів у різних формах навчальної діяльності.

Безпосереднє використання таблиць

На перших уроках вивчення тієї чи іншої таблиці слід виконувати завдання з опорою на цю таблицю. В основному це розв'язування задач та обчислення виразів на 2 дії різного ступеня, наприклад,

6∙7-20. У цьому разі учню треба деяку мить тримати в пам'яті табличний результат, що й сприяє його запам'ятовуванню. Треба навчити учнів знаходити табличні результати множення і ділення за зведеною таблицею (Піфагора).

Читання та називання таблиць напам'ять

У засвоєнні таблиць треба домогтися, щоб учень напам'ять назвав будь-який окремий випадок кожної з таблиць. У досягненні цієї мети чи не головну роль відіграє неодноразове послідовне (упорядковане) називання кожної з таблиць. Наводимо зразки завдань:

1) Прочитайте таблицю ділення на 6 за підручником. Закрийте підручник і скажіть таблицю напам'ять.

2) Назвіть числа п'ятірками до 50, а сімками до 70.

3) Користуючись записами, скажіть напам'ять таблицю ділення на 8,
починаючи з найбільшого діленого 72 64 56 48 40 32 24 16: 8

4) Запишіть послідовно всі результати таблиці множення числа 9.

5) Назвіть всі ділені таблиці ділення на 8.

6) Продовжити ряди чисел так, щоб у кожному ряду було 8 чисел 14,21,28,...; 12, 18,24,....

7) У кожному рядку знайдіть одне зайве число.

8, 10, 12, 16, 20, 24, 28, 32, 36;

16, 24, 32. 40, 48, 54, 56, 64, 72.

Інші типи вправ на використання таблиць опрацювати за [1] с. 172-175.

Наиболее распространенным видом распорядительных документов относятся постановления, решения, приказы, указания.

Стадии подготовки распорядительного документа: изучение существа вопроса, подготовка проекта документа, согласование документа и подписание. Для постановлений и решений добавляется стадия обсуждения и принятия этих документов на заседании коллегиального органа.

Первая стадия разработки документа это определение круга вопросов, которые предстоит в нем отразить.

Текст распорядительного документа чаще всего состоит из двух частей это констатирующая и распорядительная

Констатирующая часть является введением в существо рассматриваемого вопроса призвано объяснить, чем вызвано распоряжение. В ней могут быть перечислены факторы, события, не редко в этой части дается пересказ акта вышестоящего органа, во исполнение которого издается данный документ (чаще всего приказ). Эта часть может и отсутствовать.

Основную нагрузку распорядительного документа несет распорядительная часть, она начинается словами – постановляет (постановил) в постановлении, решает (решил) в решении, предлагаю в распоряжении, приказываю в приказе.

Слова постановил, решает, предлагаю, приказываю, печатаются прописными буквами или строчными в разрядку, т.е. они зрительно выделяются.

Приказ, это наиболее распространенный правовой акт издаваемый руководителем учреждения, организации или предприятия действующего на основе единоначалия в целях разрешения задач стоящих перед данным учреждением. Приказы издаются и по административным вопросам. Приказ оформляется на общем бланке или бланке приказов, в котором указаны название данного учреждения, его вышестоящего органа, вид документа, место его издания, индекс, дата, заголовок к тексту.

Приказы бывают, по основной деятельности и по личному составу.

Приказы могут иметь приложения

Распоряжение это правовой акт издаваемы для разрешения оперативных вопросов, они составляются по вопросам информационно методического характера, а так же по вопросам информационно методического характера, а так же по вопросам связанных с организацией исполнения приказов, инструкцией и других документов.

Распоряжения могут составляться по нескольким вопросам:

1. о распределении между руководством

2. о передаче дел и документов увольняемыми

3. о применении правил работы с конфиденциальными документами

4. о сроках предоставления авансовой отчетности

5. о порядке использования служебного автотранспорта и т.д.

Решение – это документ, принимаемый коллегиальным органом в целях разрешения производственных задач.

Дата добавления: 2014-01-04