Діти з порушеннями мовленнєвого розвитку

Лекція 3.

План.

1. Причини порушень мовленнєвого розвитку у дітей.

2. Види мовленнєвих порушень.

3. Основні напрямки педагогічної та соціально-психологічної реабілітації дітей-логопатів.

4. Організація логопедичної допомоги в Україні.

Література:

1. Гриншпун Б. М., Ляпидевский С. С. О классификации речевых расстройств//Расстройства речи у детей и подростков. — М., 1969.

2. Логопедія./ Під ред. М.К. Шеремет. – К., 2010.

3. Филичева Т. Б., Чевелева Н. А., Чиркина Г. В. Основы логопедии., - М., 1989.

4. Хрестоматия по логопедии./ Под ред.Л. С. Волковой и В.И. Селиверстова. - М., 1997.

1. Причини порушень мовленнєвого розвитку у дітей.

Найвища та найважливіша психічна функція людини – це мова – основний засіб спілкування. Мова має визначальну роль в процесі компенсації різних аномалій розвитку.

Понад 50% дошкільників і 17% школярів молодшого шкільного віку мають різноманітні порушення мовленнєвого розвитку (частина з яких до кінця навчання у початкових класах долає цей розлад). Ці дані не враховують дітей, у яких мовленнєві порушення є другорядними, а в якості первинного виступає, наприклад, глухота. Порушення мовленнєвого розвитку може супроводжувати інші розлади, такі як затримка розумового розвитку, аутизм або церебральний параліч. За різними статистичними даними відомо, що на розлади в комунікації (порушення вимови, мовлення) страждає кожен десятий.

Мовлення - один з найбільш потужних факторів і стимулів розвитку дитини. Це зумовлено винятковою роллю, яку воно відіграє в житті людини. Мовлення в своєму розвитку проходить певні етапи. На кожному з етапів елементи мовленнєвої системи формуються у певній закономірності. Однак, якщо ці закономірності порушуються, мовленнєва система дитини формується непослідовно, і, як наслідок, веде до мовленнєвих порушень, виправити які може тільки спеціаліст.

Мовленнєві порушення - збірний термін для позначення відхилень від мовленнєвої норми, які повністю або частково перешкоджають мовленнєвому спілкуванню і обмежують можливості соціальної адаптації дитини. Як правило, вони обумовлені відхиленнями в психофізіологічному механізмі мовлення, не відповідають віковій нормі, самостійно не долаються і можуть істотно вплинути на подальший психічний розвиток дитини. Для їх позначення фахівцями використовуються різні, не завжди взаємозамінні терміни - розлади мовлення, дефекти мовлення, недоліки мовлення, недорозвинення мовлення, мовленнєва патологія, мовленнєві відхилення.

До дітей з порушеннями мовлення відносяться діти з психофізичними вадами різної вираженості, що викликають розлади комунікативної і пізнавальної функцій мовлення. Від інших категорій дітей з особливими потребами їх відрізняють нормальний біологічний слух, зір і повноцінні передумови інтелектуального розвитку. Виділення цих диференціюючих ознак необхідне для їх відмежування від мовленнєвих порушень, що відзначаються у дітей з олігофренією, затримкою психічного розвитку, сліпих і слабозорих, глухих та туговухих, дітей з раннім дитячим аутизмом тощо.

Формування мовленнєвої функції є складним процесом, в якому беруть участь центральний та периферійний відділи мовленнєвого апарату.

1. Центральний відділ: кіркові центри (мовно-слуховий – центр Верніке; мовно-руховий – центр Брокка), підкіркові вузли, провідникові шляхи та ядра відповідних нервів.

2. Периферійний відділ:

- дихальний (грудна клітка з легенями, бронхи, трахея);

- голосовий (гортань та голосові складки);

- артикуляційний (язик, губи, зуби, щелепи, м’яке та тверде піднебіння, альвеоли)

В залежності від місця хворобливого впливу мовленнєві порушення можуть буди центрального або периферійного характеру.

Серед причин, що викликають порушення мовлення, розрізняють біологічні і соціальні.

Біологічними причинами розвитку мовленнєвих порушень є патогенні чинники, що впливають, головним чином, в період внутрішньоутробного розвитку і пологів (гіпоксія плоду, родові травми тощо), а також в перші місяці життя після народження (мозкові інфекції, травми тощо). Мовленнєві порушення, виникнувши під впливом одного з патогенних чинників, самі по собі не зникають і без спеціально організованої коррекційної логопедичної допомоги можуть негативно позначитися на всьому подальшому розвитку дитини.

Соціально-психологічні чинники ризику пов’язані, головним чином, з психічною депривацією дітей. Негативну дію на мовленнєвий розвиток може накладати засвоєння дитиною одночасно двох мовних систем (вивчення іноземної мови поряд із недостатнім рівнем володіння рідною мовою згідно вікових норм дитини), зайва стимуляція мовленнєвого розвитку дитини, неадекватний тип виховання дитини, педагогічна занедбаність, тобто відсутність належної уваги до розвитку мовлення дитини, мовленнєві дефекти оточуючих дитину людей.

2. Види мовленнєвих порушень.

Порушення мовленнєвого розвитку та звуковимови мають діапазон від простої заміни звуків до неможливості розуміти або використовувати мовлення під час комунікації.

Для розробки класифікації порушень мовленнєвого розвитку важливими виявились принципи аналізу структури дефекту, розроблені Л.С. Виготським:

- виділення первинного дефекту;

- встановлення характеру вторинних відхилень;

- вивчення походження симптомів, що спостерігаються;

- класифікація симптомів з урахуванням провідних факторів: часу виникнення первинного дефекту, ступеню його вираженосгі, умов виховання і сукупності соціальних факторів, в яких відбувається розвиток особистості аномальної дитини.

Такий підхід до аналізу структури дефекту дозволив провести диференціацію відхилень мовленнєвого розвитку у різних категорій дітей із психофізичними вадами. Доведено, що у дітей, які мають порушення інтелекту, слуху, зору недорозвинення мовлення носить вторинний характер, або виступає як другий первинний дефект (наприклад, у дітей із олігофренією і алалією, олігофренією і дизартрією тощо). В інших випадках порушення мовленнєвого розвитку є первинним дефектом і спостерігається у дітей із різними вадами мовлення.

Усі мовні порушення діляться на дві групи:

- порушення усного мовлення (дисфонія, браділалія, тахілалія, дислалія, ринолалія, дизартрія, алалія, афазія, та заїкання):

- порушення писемного мовлення (дислексія, дисграфія).

3. Основні напрямки педагогічної та соціально-психологічної реабілітації дітей-логопатів.

Вирішальним для визначення виду мовленнєвого порушення є діагностичне обстеження.

Мета діагностичного обстеження дітей з порушеннями мовлення полягає у вивченні складних за своєю будовою форм психічної діяльності: мовлення та мислення. Безумовно, важливе значення у логопедичній діагностиці дітей із психофізичними вадами має оцінка розвитку й інших вищих психічних функцій (рухових, слухових, зорових, мнестичних тощо). Аналіз мовленнєвих порушень передбачає розгляд мовленнєвої діяльності як складної багаторівневої функціональної системи, складові частини якої залежать одна від одної і взаємообумовлюють одна одну.

Особлива увага приділяється питанню розвитку мовлення дітей в онтогенезі з метою ранньої діагностики мовленнєвих порушень. Саме тому грунтовно розглядається проблема з'ясування первинного дефекту і відокремлення мовленнєвих вад, що мають первинний характер від порушень мовлення при ускладнених дефектах розвитку.

Діагностика мовленнєвого розвитку дітей проводиться за двома основними напрямами:

- діагностика мовлення дітей у процесі вивчення інтелектуальної діяльності як один із показників розумового розвитку (при вступі до школи, при вирішенні питання про направлення учня у допоміжну школу тощо);

- детальне вивчення всіх засобів мовлення з метою виявлення і подальшої корекції недоліків.

Діти-логопати мають функціональні або органічні відхилення в стані центральної нервової системи. Їм властива нестійка увага, підвищена збуджуваність, рухове розгальмування, недостатній розвиток словесно-логічного мислення, недостатня здатність до запам’ятовування переважно словесного матеріалу, недостатній розвиток контролю за мовленням, недостатня сформованість довільності у спілкуванні і діяльності. Як наслідок, у дітей недостатньо сформовані психологічні передумови до оволодіння повноцінними навичками навчальної діяльності.

Для корекції і попередження мовленнєвих розладів серед дітей дошкільного та молодшого шкільного віку повинна проводитись систематична робота, в якій можна виділити наступні основні напрямки:

1. Розвиток звукової сторони мовлення. Формування повноцінних уявлень про звуковий склад слова на базі розвитку фонематичних процесів і навичок аналізу та синтезу звуко-складового складу слова. Корекція дефектів звуковимови.

2. Розвиток лексичного запасу і граматичної будови мови:

- уточнення значень наявних у дитини слів і подальше збагачення словникового запасу як шляхом накопичення нових слів, що відносяться до різних частин мови, так і за рахунок розвитку уміння активно користуватися різними способами словотворення;

- уточнення значень використовуваних синтаксичних конструкцій; подальший розвиток і вдосконалення граматичного оформлення мовлення шляхом оволодіння побудовою словосполучення, зв’язком слів у реченні, моделями речень різних синтаксичних конструкцій.

3. Формування зв’язного мовлення:

- розвиток навичок побудови зв’язного висловлювання, програмування його змісту;

- точне й чітке формулювання думки під час самостійного зв’язного висловлювання;

- відбір мовленнєвих засобів для побудови висловлювання у тих чи інших цілях спілкування (доказ, міркування, переказ тексту, розповідь за сюжетним малюнком, за серією сюжетних малюнків).

4. Розвиток і вдосконалення психологічних передумов до навчання:

- стійкості уваги;

- спостережливості (особливо до мовленнєвих явищ);

- здатності до запам’ятовування;

- навичок і прийомів самоконтролю;

- пізнавальної активності;

- довільності спілкування і поведінки.

5. Формування повноцінних навчальних умінь:

- планування майбутньої діяльності (прийняття учбової задачі; активне осмислення матеріалу; виділення головного в навчальному матеріалі, визначення шляхів і засобів досягнення навчальної мети);

- контроль за ходом своєї діяльності (від уміння працювати зі зразками до уміння користуватися спеціальними прийомами самоконтролю);

- робота в певному темпі (вміння швидко і якісно писати, рахувати; проводити аналіз, порівняння, співставлення);

- застосування знань у нових ситуаціях;

- аналіз, оцінка продуктивності власної діяльності.

6. Розвиток і вдосконалення комунікативної готовності до навчання:

- вміння уважно слухати і чути вчителя, підпорядковувати свої дії його інструкціям (зайняти позицію учня); не перемикатися на сторонні дії;

- вміння розуміти і виконувати навчальне завдання, поставлене у вербальній формі;

- вміння вільно володіти вербальними засобами спілкування;

- вміння цілеспрямовано і послідовно виконувати навчальні дії й адекватно реагувати на контроль і оцінку вчителя.

Дата добавления: 2014-01-04