Реформи Перікла

Зміст реформ:

· усіх громадян було зрівняно в політичних правах;

· політична посада не була пов'язана з майном.

· введена оплата за державну та військову службу: навіть за участь у Народних зборах почали платити.

· на усі державні посади почали обирати шляхом жеребкування, щоб кандидати були у рівному становищі.

· сприяв розвитку науки та мистецтв. Організував оборонне будівництво у Афінах.

У V ст. до н.е. вибухнула війна демократичних Афін з аристократичною Спартою. Війна тривала близько 30 років. За цей час під впливом Спарти демократія в Афінах була ліквідована. Народ був усунений від влади (олігархічний переворот 411 р.). Ліквідовано демократичні інститути, усі виплати та допомоги громадянам, оплату за державну службу скасували, кількість повноправних громадян зменшено.

Олігархи пробували керувати Афінами за допомогою терору, але це закінчилося невдачею. У 4 03 р. до н.е. війна закінчилася капітуляцією цієї грецької держави.

У другій половині IV ст. до н.е. грецькі держави стикаються із македонською загрозою. Македонія, маючи потужну армію, захоплює грецькі держави одну за одною. Майже усі вони, крім Спарти, увійшли до складу імперії Олександра Македонського. У 323 р. до н.е. ця імперія розпалася і Греція (у т.ч. й Спарта) була захоплена Римом.

4. Суспільний лад, державний устрій Афін в період демократії.

Населення ділилося на дві групи: вільні та раби. Вільні ділилися на громадян і негромадян (чужинці, метеки, вільновідпущеники). Повноправним громадянином був тільки той, чиї батьки були афінськими громадянами і перебували у законному шлюбі.

Право громадянства вважалося священним. Дієздатність афінського громадянина наступала у 18 років, коли їх вносили до списків членів дему, у якому числився й їх батько. За недостойні вчинки позбавляли громадянства. Позбавлення громадянства (накладення атімії /безчестя/) означало для особи та її нащадків позбавлення права з'являтися в публічних місцях, служити у війську, бути позивачем чи відповідачем у суді, у них могли конфіскувати майно.

Суспільний лад (Громадяни мали всі політичні, економічні права).

Серед найважливіших прав:

· право брати участь у Народних зборах;

· право бути обраним на різні посади (з 30 років);

· право на військову службу (з 20 років);

· право на державну допомогу, на отримання трофеїв.

За важливі державні заслуги громадянина звільняли від літургій (громадський обов’язок, повинність) чи податків, наділяли почесними правами. Зберігався після реформ Перикла поділ громадян на чотири розряди, критерієм належності до яких був річний грошовий прибуток:

· 1 - й розряд - 6 тис. драхм;

· 2-й розряд - 3 тис. драхм;

· 3-й розряд -1 тис. драхм;

· 4-й розряд - менше 1 тис. драхм.

Як вважають дослідники, повноправними громадянами була лише 1/10 частина громадян Афін. Обов'язком громадянина була військова служба й літургії. Від військової служби звільняли лише членів Ради-500, державних урядовців, власників кораблів, які служили державі.

Отже, усією повнотою економічних та політичних прав користувалися тільки громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали.

Метеки - це чужинці, які постійно проживали в Афінах. Займалися в основному торгівлею, ремеслами, але купувати землю не могли. Політичних та економічних прав не мали. Шлюб метека з афінянкою вважався незаконним, діти від такого шлюбу громадянства не набували. Це були особисто вільні люди, які мали право вільного пересування, поселення. Метек мав мати опікуна серед громадян Афін, який представляв (переважно за оплату) його інтереси. Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали додаткові права, афінське громадянство. Метек сплачував спеціальний податок, за несплату якого його могли перетворити на раба. Майнове становище метеків різнилося.

Вільновідпущеники - це звільнені на волю раби. Їх правове становище було подібним до метеків. Раби - це основна маса трудового населення. Громадянину Афін вважалося ганебно самому працювати. Раба вважали живим знаряддям праці, розуміючим інструментом.

Головним джерелом рабства був військовий полон. Жодних прав раб не мав, він навіть не вважався людиною. Джерелами рабства були війни з негрецькими племенами і варварами, купівля рабів за кордоном, народження від батьків-рабів, віддача у рабство за злочини, а до реформ Солона - ще й за борги. Було дві групи рабів: державні та приватн і.

Державні раби були у кращому становищі: могли мати своє господарство, сім'ю, укладати угоди; вони працювали на рудниках, у поліції (таку службу афіняни вважали ганебною), деколи були воїнами. За заслуги перед державою їх могли відпустити на волю.

Приватні раби були у значно гіршому становищі. Убити раба господар не міг. Тільки суд міг засудити раба до смерті. Середнього достатку афінянин мав 12-15 рабі в, заможний - близько 50 рабів. Популярною була здача рабів в оренду. Їм дозволяли шукати захисту від жорсткостей господаря, раб міг просити суд продати його іншому господареві.

Державний устрій у період демократії.

Структура органів влади:

· народні збори - це найважливіший орган влади. У зборах брали участь тільки чоловіки від 20 років, громадяни Афін. На збори збиралося близько 6-8 тис. осіб. Скликалися збори спочатку раз на місяць, а потім - чотири рази на місяць, у разі потреби скликалися позачергові збори. Голосували криком, а згодом - підняттям руки, чорними та білими камінцями. За порядком стежили 30 наглядачів, які мали у розпорядженні поліцейський загін. Перед початком зборів приносили жертви, читали. Збори розглядали будь-які питання щодо внутрішньої та зовнішньої безпеки, були найвищою судовою інстанцією (антидержавні злочини, справи про хабарництво державних урядовців).

· буле (Рада-500). Це своєрідний уряд країни. Рада попередньо заслуховувала і обговорювала усі питання, які виносилися на обговорення Народних зборів. Без рішення Ради-500 Народні збори не могли прийняти жодного закону, постанови. Рада мала широкі повноваження у фінансовій сфері. Рада відала випуском грошей, наглядала за військом, флотом. Вона здійснювала дипломатичні відносини з іншими державами. Рада піклувалася про храми, громадські будівлі, влаштовувала свята.

· службові особи. Їх обирали на ці посади на Народних зборах чи зборах племен. Обраний на посаду не міг відмовитися від неї. Службових осіб обирали голосуванням чи жеребкуванням на один рік. Не можна було займати одну і ту ж посаду два рази підряд або дві посади одночасно. Усі службові особи проходили спеціальну перевірку, в ході якої з'ясовувалися їх професійні здібності, моральність, відсутність боргів. До службових осіб відносилися командир кінноти, державний скарбник, завідувач театральними виставами та ін. Службові особи були підзвітні, їх постійно контролювали. До рис афінських урядовців відносилися: безоплатність (до реформ Перікла), колегіальність, виборність, підзвітність, короткотерміновість.

· колегія архонтів. Деякий час були найвищими посадовими особами. Спочатку архонт був один, потім - дев'ять, потім - сорок. Їх компетенція зводилася до релігійних, культових функцій, судочинства. Вони приймали, справи до розгляду і потім передавали їх у відповідні суди.

· колегія стратегів. Входило 10 осіб. Спочатку були тільки військовими вождями, а потім стали найвищими посадовими особами в державі. Стратеги мали право судити своїх воїнів.

· геліея (суд присяжних). Складалася із 6 тис. осіб, чоловіків, громадян Афін від 30 років. В кожній із 10 філ було по 600 суддів (500 основних, 100 - запасних). Геліея контролювала діяльність службових осіб, могла змінити законопроект, який вже прийнятий Народними зборами. Це був суд найвищої інстанції.

· ареопаг. У ранню епоху був найважливішим органом Афін, але потім був перетворений на судовий, і частково - у релігійний орган. Ареопаг стежив за громадською мораллю, дотриманням звичаїв.

5. Джерела та основні риси Афінського права.

Основні джерела права:

· знайдені археологами фрагменти законодавства грецьких міст-держав, численні договори.

· твори Гомера "Іліада", "Одіссея", твори істориків Геродота, Ксенофонта, твори філософів Платона, Аристотеля.

· судові промови ораторі в - Демосфена, Лізія та ін.

· звичаї.

· закони. Перші писані закони - "Закони Драконта" (621 р. до н.е.). Вони були дуже суворими. Навіть за крадіжку овочів карали смертю. Історики образно говорили, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. З V ст. до н.е. закони стали основним джерелом права. Їх приймали Народні збори і закони були обов'язковими до виконання усіма.

Крім законів були псефізми - це закони, обов'язкові до виконання лише конкретними особами. Повністю правоздатними і дієздатними були чоловіки-афіняни від 18 років. Жінка завжди була під опікою батька, чоловіка чи найстаршого сина; вона мала обмежену дієздатність. Метеки, чужинці, вільновідпущеники були обмежені в правах.

Право власності.

Спочатку приватної власності не було, а тільки общинна, колективна. У V ст. до н.е. вона набуває значного розвитку. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником рухомої речі міг бути як афінянин, так і чужинець, а власником нерухомої - тільки афінянин, а чужинець - за спеціальним дозволом. Громадянин міг набути (придбати) нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему. Набути власність можна було первинним і похідним способами.

Первинний - це коли річ ніколи не була чиєюсь власністю, а похідний - це купівля, обмін, дарування. Набування власності похідним способом здійснювалося на підставі публічної угоди, укладеної при відповідному урядовцеві, або реєстрували факт набуття речі у спеціальних реєстрах.

Право власності охоронялося кількома видами позовів:

· позов власника майна до користувача, напр., орендатора про сплату домовленої ціни чи стягнення прибутків за користування майном; доказами у цьому позові служили |й свідки або письмова угода;

· позов про власність;

· спеціальний позов про порушення володіння його майном з боку інших осіб, напр., такий позов пред'являв власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

Сторона, яка програла справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

Зобов'язальне право.

Розрізняли два види зобов'язань: вільні та примусові (випливали з договорів чи правопорушень). Поняття договору розкрив філософ Аристотель у своєму творі "Риторика". Він наголошував, що договір - це спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Спочатку не існувало спеціальної форми укладення договорів, а достатньо було лише згоди сторін.

Але у подальшому, з метою полегшення доказу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договору підписували усі його сторони при свідках. Договір можна було укласти в присутності урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. Зазвичай, форму укладення договору обирали самі сторони. На ранніх стадіях розвитку афінського права велике значення мало виголошення певних слів, формул.

Невиконання договірних зобов'язань до реформ Солона тягнуло особисту відповідальність боржника, його перетворення на боргового раба; після проведення цих реформ, була встановлена виключно майнова відповідальність, з'явилися такі способи забезпечення виконання зобов'язань, як завдаток, застава, поручительство.

Завдаток - це сума, яку виплачувала одна сторона договору іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору.

Застава - це передача боржником кредитору рухомих та нерухомих речей, які зберігаються у кредитора до сплати боржником боргу; при невчасній сплаті боргу, кредитор міг продати заставлене майно, компенсуючи собі позичене, а решту - віддати боржникові.

Поручительство - це взяття третьою, сторонньою, особою на себе відповідальності за своєчасну сплату боргу боржником.

Розглянемо окремі види договорів, врегульованих афінським правом.

· договір купівлі-продажу. Предметом цього договору могли бути як рухомі, так і нерухомі речі, не вилучені із обігу, а також раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся. Річ переходила у власність покупця лише після повністю виплаченої її вартості. Щоправда, допускалася виплата вартості речі по частинах. При продажу землі та будівель, сторони повідомляли про свій намір органи влади, які вивішували відповідне оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості через спеціальних посадових осіб - герольдів. У такий спосіб виявляли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати. Існував закон, який передбачав відповідальність продавця за продаж хворого раба.

· договір позики. Укладався у письмовій чи усній формі при свідках. Жінка без згоди опікуна не могла бути стороною такого договору. Предметом договору були, найчастіше, вино, гроші, зерно. У більшості випадків цей договір передбачав сплату відсотків - 12-18% на рік, хоч часто розмір відсотків доходив до 30. При невчасній виплаті відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки. Безвідсоткова позика надавалася для викупу з полону, оплати штрафу. Взяте у позику боржник повинен повернути у вказаний у договорі строк, у іншому випадку кредитор мав право на судовий позов до боржника, його поручителя (якщо такий був).

• договір найму. Предметом такого договору були рухомі, нерухомі речі та найм послуг. Найчастіше наймали рабів, худобу, судна, будівлі, землі. Як правило, договір укладали письмово при свідках. Згідно із договором, наймодавець зобов'язувався надати на певний час у користування наймача якусь річ, обов'язково якісну. Наймодавець не міг продати цю річ до закінчення строку договору. Боржник мав вчасно вносити обумовлену платню, напр., за нерухомість 7-8,5% річних від вартості нерухомості. При несвоєчасній сплаті орендної плати власникові надавали право звертатися до суду або самому вживати заходів до недобросовісних наймачів (розібрати дах, зняти вікна чи двері тощо). Наймач за договором зобов'язувався повернути річ у такому ж стані, в якому позичив її. Договір був строковим, або безстроковим. Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок. Такий різновид цього договору, як особистий найм, практикувався рідко, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не найманих робітників.
• договір підряду. Суть цього договору полягала у тому, що особа чи група осіб укладала договір на виконання громадських робіт, напр., проведення каналу, будівництво дороги, осушення болота. Ця особа (група осіб) могла у свою чергу наймати фахівців, робітників, забезпечувати їх будматеріалами, але не вони несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи, а підрядчик.
• договір зберігання (поклажа). За цим договором одна особа віддавала іншій на безоплатне зберігання якусь річ без права користування нею. Особа, що прийняла річ, мала добросовісно берегти її, повернути власнику за першою ж його вимогою. Зберігач міг вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ.
• договір товариства. В Афінах громадяни об'єднувалися на підставі договору у товариства й утворювали спільний майновий фонд. Усі члени товариства робили фінансові внески й за розміром цього фінансового внеску ділили прибутки. Члени товариства несли один перед одним відповідальність за збитки, спричинені несумлінним, безгосподарним веденням справ. Відомими були товариства торговельні, корабельні, банківські, співтрапезників (неодружені, вдівці об'єднувалися для організації спільного харчування), релігійні товариства, товариства поетів тощо.

Шлюбно-сімейне право.

Вступ у шлюб був обов'язковим. Небажання одружуватися не каралося, але розглядалося як лихо, бо безшлюбність призводила до припинення роду. Безшлюбність не давала можливості займати певні посади (архонта, стратегів тощо). Законним був шлюб між повноправними афінянами. Одруження з чужинцями, негромадянами засуджувалося. Шлюбний вік: для чоловіків - 18 років, для жінок - 14 років. У гомерівський період шлюб укладали у вигляді договору про купівлю дівчини між батьком нареченої і нареченим. Наречений платив худобою, золотом, а батько, у свою чергу, робив нареченому дарунок. Пізніше договір зберігається, але при його укладенні обов'язково мали бути свідки; наречену згоди не питали; при укладенні угоди обов'язково узгоджували розмір приданого дівчини. Доповненням до угоди була шлюбна процедура релігійного характеру. Існувала й інша форма укладення шлюбу - в суді або в органах влади.

Перешкодою для укладання шлюбу був близький родинний зв'язок (брат - сестра). Дівчина-спадкоємниця (якщо у батька не було синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля та інше майно не потрапили до чужого роду.

Афінська сім'я була моногамною. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинею, бо ці відносини не породжували правових наслідків. Дружина проживала в окремій, жіночій, частині будинку; її інтереси обмежувалися колом домашніх справ, управлінням рабинями. Жінки могли виходити з дому тільки зі служницями.

Припинення шлюбу наступало:

· через смерть одного із подружжя;

· через розлучення;

· унаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії).

Для чоловіка розлучення було простою справою. Він міг у будь-який момент повернути дружину її батькам разом із приданим. Якщо ж розлучення було спричинене негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловік міг пробачити вину дружині, але тоді йому загрожувала атімія. Якщо ж розлучитися бажала дружина, то вона мала звернутися з письмовою скаргою до спеціального архонта. Чоловік (за згодою дружини) міг видати її заміж за іншого.

Влада батька над дітьми була дуже широкою. Навіть перебуваючи у шлюбі, афінянка підлягала крім влади чоловіка, ще й владі батька (опікуна). Протягом перших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи його це дитина. Тільки після визнання дитини батьком, вона ставала членом сім'ї. До реформ Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей у рабство за борги, проте збереглося право батька вигнати дитину із сім'ї за неповагу, право віддати дитину на виховання в іншу сім'ю.

Громадянам, які мали тільки дочок або були бездітними, дозволялося усиновлення (удочеріння). Не мав права всиновлювати громадянин, який сам був усиновленим. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно залишалося дійсним, усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми, спадкував майно батька нарівні із ними. Усиновлення могло бути розірване тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й в односторонньому порядку, але тільки тоді, коли залишав названому батьку свого сина.

Поширеною була опіка, яка встановлювалася над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису у заповіті або урядове (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити його навчання, здобуття професії, захищати його інтереси, управляти майном. Опікуна за недобросовісне виконання обов'язків притягали до відповідальності. Опіка тривала до 18 років або до одруження дівчини. Протягом п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право.

Спочатку спадкували тільки за законом. Реформи Солона ввели заповіт. Спадкували у першу чергу сини, між якими порівну ділили майно. Дочки при наявності синів не спадкували, але їх брати мали забезпечити своїм сестрам за рахунок спадщини придане. При відсутності синів спадкували дочки. Спадкоємці не могли відмовитися від спадку. Позашлюбні діти не спадкували. Якщо померлий не мав дітей, то спадкували, в першу чергу, його брати та племінники (при їх відсутності - сестри та племінниці), в другу чергу - дядьки, двоюрідні брати та їх діти. Заповідати майно міг тільки громадянин, у якого не було синів.

Заповіт мав відповідати таким умовам:

· заповідач повинен бути дієздатний та правоздатний, при здоровому глузді, повинен складати заповіт без фізичного чи психічного примусу, не мав мати синів. Не мали права заповідати жінки, неповнолітні, усиновлені сини, особи, які займали державні посади, пов'язані з матеріальними засобами, аж доки їх звіти не будуть затверджені.

· заповіт укладали у присутності свідків в усній або письмовій формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі або властям.

· заповідач міг у будь-який момент анулювати свій заповіт.

Кримінальне право.

Під поняттям «злочин» стародавні греки довший час вважали дію, яка викликала будь-які негативні наслідки. До уваги не бралося, учинений злочин умисно чи з необережності. Але вже Драконт у своїх законах розрізнив навмисне вбивство та вбивство з необережності. Загалом у кримінальному праві зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу, напр., ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави, за норму вважалася матеріальна компенсація за вбивство родича.

Позов носив приватний, а не публічний характер, допускався самосуд. Держава була ініціатором порушення кримінальної справи тільки при таких злочинах, як зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

У V – ІV ст. ст. кримінальне право досягло значного розвитку й у ньому вже почали розрізняти такі види злочинів:

· антидержавні злочини (зрада державі, шкода демократії, перехід на бік ворога); каралися смертною карою з конфіскацією майна й викиданням тіла злочинця за межі держави, атімією злочинця й членів його родини;

· злочини проти порядку управління (розтрата державних коштів, зловживання владою); карали відшкодуванням шкоди у 10-кратному розмірі;

· злочини проти релігії (зневіра в існуванні богів, невиконання обрядів); карали смертною карою або вигнанням із конфіскацією майна;

· злочини проти особи (вбивство, підпал, тілесні ушкодження);

· злочини проти честі особи (образа словом чи ділом);

· злочини проти моралі (подружня зрада);

· злочини проти майна (крадіжка, пошкодження майна).

Види покарань:

смертна кара (скидання в провалля, отруєння, вішання, забивання камінням, розпинання на хресті);

продаж у рабство; цей вид покарань не застосовувався до громадян Афін;
тілесні покарання (побиття батогами, відрубування рук, ніг);
штрафи, конфіскація майна;

ув'язнення;
атімія (позбавлення людини прав), яка часто супроводжувалася конфіскацією майна;

тимчасове або пожиттєве вигнання (напр., при остракізмі).

Судовий процес.

Порушити судову справу могли тільки чоловіки-афіняни, за жінок це робили чоловіки, за рабів - їх господарі, за метеків - їх представники. За реформами Солона злочини поділялися на важкі та легкі. Головні ознаки судового процесу: адвокатів не було, але були помічники у написанні промов {логографи) і т.зв. оратори-помічники. Обидві сторони процесу промовляли кілька вступних фраз, а усе решту за дозволом судді промовляв оратор. Час виступу ораторів обмежувався і визначався за водяним годинником - клепсидрою.

Але в особливо складних справах судове слухання проводилося без обмеження у часі - без води. Свідків-рабів могли допитувати із застосуванням тортур (підвішування, вливання у ніздрі оцту, припалювання тіла розпеченим предметом тощо). Було два різновиди процесів:

· приватний (порушувався тільки за заявою потерпілого чи його представника);

· державний (порушувався за ініціативою державних органів).

Приватний процес потерпілий міг перервати у будь-який момент, а державний мусив доводити до кінця (під загрозою штрафу в тисячу драхм). Позивачі в приватному процесі платили суду мито, а позивачі в публічному звільнялися від сплати мита. Виклик обвинуваченого в суд здійснював сам потерпілий при свідках. Якщо обвинувачений не з'являвся, справу розглядали без його участі.

Доказами були: власне зізнання, документи, покази свідків, у т.ч. й рабів, присяга сторін. Після закінчення попереднього слідства усі докази вміщували в спеціальні посудини, які опечатували. Нові докази вже до уваги не бралися. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням суддів чорними та білими камінцями щодо вини обвинуваченого, а потім вибирали покарання. Судові рішення можна було оскаржувати в найвищому суді - Геліею, рішення якої були остаточні.

Висновки

· виникнення державност і у Стародавній Греції проходило спочатку у формі міст-полісів, які пізніше перетворюються у міцніші держави; єдиної держави у Греції так і не виникло.

· Гомерівська Греція - перший у розвитку Стародавньої Греції період, який характеризується розкладом первіснообщинного ладу, створенням колоній, збереженням звичаю кривавої помсти, появою рабства, колективною (спочатку) формою власності на землю.

· органи влади Гомерівської Греції: Рада старійшин (Буле), Народні збори (Агора), вождь (Базилевс).

· реформи Тезея: об'єднання чотирьох найбільших племен в один грецький народ; кожне плем'я ділилося на чотири фратрїї (12 фратрій), кожна із 12 фратрій ділилася на 30 родів (360 родів); поділ населення на три розряди: евпатриди, деміурги, геомори.

· реформи Солона: анулювання усіх боргів, ліквідація боргового рабства; встановлення свободи заповітів; запровадження нової монети, системи мір та ваги; скасування влади родової аристократії та встановлення влади, що базувалася намайновому цензі, створив нові органи влади (Раду-400, Геліею) та ін.

· реформи Клісфена: ліквідував чотири родових племені та ввів події на 10 філ, створив нові органи влади (Рада-500, Колегія 10-ти стратегів, демархи, колегія трьох епімеяетів), запровадив остракізм.

· реформи Перікла: зрівняв усіх громадян у правах, увів оплату за державну та військову службу, започаткував процедуру жеребкування при обранні на державні посади, сприяв розвитку ремесел, торгівлі тощо.

· суспільний лад періоду демократії: населення поділялося на вільних та рабів; вільні ділилися на громадян інегромадян (чужинці, метеки, вільновідпущеники).

· державний устрій періоду демократи: Народні збори, Рада-500. Колеіія архонтів, Колегія стратегів, Геліея, Ареопаг, службові особи.

· джерела права: фрагменти законодавства міст-полісів, твори Гомера, Геродота, Ксенофонта та ін., судові промови ораторів, звичаї, закони Драконта, псефізми тощо.

Дата добавления: 2014-01-04