Тепер розглянемо основні форми буття і їх діалектику (взаємозв’язки)

Вступ

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» - буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття?",а метафізика - "Чому та що є буття?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".

1. ПРОБЛЕМА БУТТЯ І ОСНОВНІ ШЛЯХИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ У ФІЛОСОФІЇ

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження.

Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою. М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Аристотеля, визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування па певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття.

Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття. Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини.

Усі названі характеристики поняття буття дозволяють окреслити його найважливіші функції. Перш за все воно постає як чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття, по-друге, постає як універсальна цінність.

Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, не заподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття.

Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності — відповідальності людини за стан буття узагалі.

Отже, по-третє, буття постає мірою відповідальності людини за стан себе і світу. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; з'явилась необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття, таким чином людина пов’язана з ним. ТАКИМ ЧИНОМ, Проблема буття – одна з перших проблем, які намагалася розв’язати філософія.

Буття – це філософська категорія, яка визначає об’єктивність існування матеріального й ідеального в довколишній дійсності в їх взаємозв’язку.

Поняття “буття” є близьким до поняття “світ”, але не є тотожним йому.

Світ – це визначення буття, це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю, в якій людина самовизначається як її суб’єкт.

Світ має свою типологію, згідно з якою він поділяється на: матеріальний, духовний, об’єктивно-реальний і суб’єктивно-ідеальний.

Близьким до двох попередніх і роз’яснювальним щодо них є поняття “онтологія”.

Онтологія – це система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягається дійсність, це вчення про суще, першооснову світу.

Термін “онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Р. Гоклініус, хоча сама проблема буття розглядалася ще з часів Парменіда (на межі VI–V ст. до н. е.).

Розглядаючи специфіку буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах.

Ступені узагальнення буття:

1) буття як загальне (світ в цілому);

2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ – людина, дерево, автомобіль, пістолет);

3) буття як одиничне (студент Петренко І. П.; автомобіль ВАЗ 2110, № 35431, пістолет ПМ № 35841 тощо).

Рівні буття:

1) буття людини;

2) буття світу з людиною в ньому;

3) буття Всесвіту.

Основні сфери буття:

1) природа;

2) суспільство;

3) свідомість.

Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру буття – предмети та явища світу.

Розглядаючи проблему буття, ми робимо висновок, що воно містить різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, організмів та їх станів. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Разом з тим визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття. Зупинимося детальніше на основних формах буття.

І. Буття матеріальне:

 буття природи як цілого;

 буття окремих природних предметів;

 буття природних процесів (дощ, виверження вулканів);

 буття станів природи (зима, літо);

 буття речей, створених людиною або, як його ще називають, штучне середовище (автомобіль, будинок).

У сучасних умовах проявляється глибока незлагодженість між штучним середовищем та природним світом, у якому зазнають страждань обидві сторони – антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами. Сьогодні навколишній світ не гарантує людині безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної небезпеки.

ІІ. Буття людини:

 буття людини як матеріального тіла;

 буття людини як живого організму;

 буття людини як Homo Sapiens.

Зрозуміло, що аналітичне розмежування різновидів буття людини не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони спроможні існувати лише разом.

Буття людини приречене “виробитися” в небуття з усуненням хоча б однієї з цих форм.

ІІІ. Буття соціального:

 буття індивіда в окремому суспільстві;

 буття окремого суспільства;

 буття людської спільноти загалом.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому людство докладає чимало зусиль, щоб створити оптимальний для життя соціальний устрій.

ІV. Буття ідеального, духовного (специфічна форма буття):

 буття індивідуальної свідомості;

 буття суспільної свідомості.

Характеризуючи цю форму буття, ми можемо зазначити, що ідеальне:

 є нічим іншим, як буттям матеріального, опанованим психікою людини;

 висловлює ставлення людини до навколишнього світу;

 має матеріального носія – мозок людини.

За допомогою форм буття здійснюється інтеграція різнобарвного світу “як цілого”. Світ існує як безмежна та неодмінна цілісність; природне й духовне, індивіди та суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування – передумова єдності світу; об’єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність.

2. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ КАТЕГОРІЙ “МАТЕРІЯ”, “РУХ”, “ПРОСТІР”, “ЧАС”

Коли людина спостерігає довколишню дійсність, вона дивується її різноманітності. Зірки на небі, ліси, гори, моря, вулкани – усе перерахувати неможливо. Треба було здійснити величезний науковий подвиг, щоб побачити у всій багатогранності їх єдність. Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу.

Початково поняття “матерія” ототожнювалося з конкретним матеріалом, з якого складаються тіла та предмети (вода, земля, повітря тощо). На подібне розуміння матерії натрапляємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у працях давньоіндійських і давньокитайських філософів.

Перші філософські визначення матерії даються через узагальнення її до побутового розуміння. Представник давньогрецької філософії Демокріт (460–370 рр. до н. е.) під матерією розумів найдрібніші часточки, атоми, з яких складаються тіла і які є першоосновою буття.

Інший підхід був у Поля Гольбаха (1723–1789), який визначав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво.

Значний внесок у поглиблення поняття матерії зробив Г. Гельмгольц (1821–1894). За його словами, матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Правда, Бог теж існує об’єктивно, та від того не стає матеріальним.

Поширене в багатьох джерелах визначення матерії як філософської категорії на позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Воно є дещо обмеженим, тому що зосереджується на гносеологічному (пізнавальному) аспекті.

Сьогодні поширене визначення матерії як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причинно зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.

Типи матерії, її структурованість

Раніше вважалося, що маса тіла є мірою кількості матерії. Відкриття непостійності маси, її змін у зв’язку зі змінами швидкості руху тіла було сприйняте як зникнення матерії. При цьому занадто перебільшувалася роль математики в науці, що давала пояснення цим явищам. “Матерія зникла, залишились тільки рівняння,” – казали в ті часи.

Не матерія зникла, а зникла та межа, якої сягало її пізнання. Матерія має різноманітну будову – від космічних галактик до елементарних частин, яких зараз нараховується понад 30. Усі елементарні частини, незалежно від їхньої природи, мають хвильові властивості. І навпаки, будь-яке безперервне поле є одночасно величезною кількістю частин. Така суперечність у побудові матерії виявляється в тому, що вона існує у двох формах –речовини і поля.

Матерія має такі властивості:

1) об’єктивної реальності;

2) збереження;

3) невичерпності;

4) руху;

5) просторово-часової визначеності;

6) відображення.

Упорядкованість матерії виявляється в її типах, кожен з яких має свої структурні рівні й характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм.

Для неживої матерії характерні такі рівні:

 субмікроелементарний рівень – гіпотетична форма існування матерії полеподібної природи, з якої народжуються елементарні частини;

 мікроелементарний рівень – рівень елементарних частин;

 ядерний рівень – виникає, коли створюються ядра речовин;

 атомний рівень – коли із ядер і електронів виникають атоми;

 молекулярний рівень – при виникненні молекул із атомів;

 рівень диффузної матерії – існує у вигляді розрізнених атомів і молекул та у вигляді гігантських хмар газу і пилу різної щільності, що складає той безмежний світовий океан, у якому наче пливуть небесні тіла;

 органічний рівень – з’являється в результаті поступового ускладнення молекул і утворення органічних сполук.

При подальшому розвиткові органічних сполук виникає наступний тип матерії – жива, для якої характерні такі рівні:

 підорганізмений;

 організмений;

 понадорганізмений.

На останній, найвищій сходинці, матерії реального світу стоїть людина, для якої характерний соціальний тип матерії.

Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усього сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.

Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу.

Кожне покоління людей прагне створити свою цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та опанувати його просторово-часові виміри.

Дата добавления: 2014-01-04