Соціальні відносини та соціальні конфлікти. Предмет соціології конфлікту

Важливою формою вияву соціальних зв’язків є соціальні відносини.

Соціальні відносини – це відносно стійкі зв’язки між індивідами і соціальними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням в суспільстві та роллю в суспільному житті.

Виникнення і функціонування соціальних відносин є соціальний статус кожного з індивідів, розподіл цих статусів у суспільстві, у межах яких і з позицій яких вступають у взаємодію між собою та з суспільством індивіди, наповнюючи свої відносини реальним змістом статусної взаємодії.

Суб’єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти й окремі індивіди.

Виокремлюють різні види соціальних відносин:

· за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі і відносини по вертикалі;

· за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні;

· за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;

· за суб’єктами діяльності: між організаційні, внутріорганізаційні;

· за рівнем справедливості: справедливі і несправедливі.

Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби.

Внаслідок суперечності соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії стає соціальний конфлікт.

Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші – великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми. З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.

Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в життя. Однак, всі ці спроби закінчувались невдало і породжували ще більш жорстокі конфлікти.

Сьогодні конфлікти – повсякденна реальність. Вони охоплюють всі сфери життєдіяльності людей.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

3. Історія становлення соціології конфлікту. Виникнення, розвиток і розв’язання соціального конфлікту.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділ суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін “соціальний конфлікт” вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Американський соціолог Л. Козер у праці “Функції соціального конфлікту” обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя, а також трактував конфлікт як боротьбу за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.

Німецький соціолог Р. Дарендорф - конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.

Соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб’єктів) конфлікту, причини конфлікту, об’єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб’єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об’єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об’єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб’єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об’єктивними і суб’єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Значимість конфлікту для суспільства найкраще розкривається через функції: інформаційну, диференціюючу і динамічну функції.

Конфлікт завжди викликаний певними об’єктивними причинами. Вивчення цих причин допомагає краще пізнати суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних сторін.

Основне завдання диференціюючої функції - кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитись осторонь.

Процес розвитку соціального конфлікту містить декілька стадій:

1 - передконфліктна ситуація. На цій стадії формуються передумови для конфлікту. Це є зростання напруги між потенційними суб’єктами конфлікту, що викликана певними суперечностями. Однак протиріччя не завжди переростають у конфлікт. Лише ті протиріччя, які усвідомлюються потенційними суб’єктами конфлікту як несумісні, ведуть до загострення соціальної напруги. Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або викривлена інформація про певні факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити на три фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:

· виникнення протиріч з приводу певного спірного об’єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред’явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;

· прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання “справедливими” методами;

· руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.

Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і не переростати в конфлікт. Для того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.

2 - інцидент – формальний привід для початку конфлікту. Наприклад, вбивство в м. Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб’єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.

3 - ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах – діях та протидіях конфліктуючих сторін.

4 - кульмінація. Це крайня точка ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

5 - завершення конфлікту відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення конфлікту направлені в основному на зміну самої конфліктної ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об’єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об’єкту конфлікту; заміна одного об’єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників.

6 - післяконфліктна ситуація.

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів.

При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

Конфліктологи розглядають такі способи розв’язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

· прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;

· спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;

· уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;

· контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;

· спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв’язання конфліктної ситуації;

· перевіряти об’єктивність інформації, пов’язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Психологи вважають, що уникнути конфлікту можна також і шляхом уникання взаємодії з так званими конфліктними людьми, при цьому виділяють різні їх типи. Ось деякі з них:

1) агресивні – зачіпають інших і дратуються самі, якщо їх не слухають;

2) ябіди – завжди на щось скаржаться, однак самі ні чого не роблять для вирішення проблеми;

3) мовчуни – ніхто не знає про те, що вони думають насправді;

4) покірні – зі всіма погоджуються і обіцяють підтримку, але слова не дотримують;

5) вічні песимісті – завжди у всьому бачать невдачі, вважають, що нічого не вийде;

6) всезнайки – розумніші за всіх;

7) нерішучі – затягують з прийняттям рішення, бо бояться помилитись;

8) максималісти – хочуть щось прямо зараз, навіть якщо у цьому не має потреби;

9) невинні брехуни – вводять інших в оману.

Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає питання: все-таки, конфлікт – це добре чи погано? Яка його соціальна функція – позитивна чи негативна?

Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об’єктивно і неупереджено, то можна сказати, що він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожний конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних витрат.

4. Управління соціальними конфліктами.

Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.

Соціальний контроль є одним з найбільш загальноприйнятих понять в соціології, що містить різноманітні засоби для підтримки порядку в суспільстві.

Соціальний контроль –це сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані форми поведінки з метою їх знищення або мінімізації.

Культура кожного суспільства та спільноти має свою систему цінностей, які відіграють вагому роль у врегулюванні соціальних зв’язків. Цінності – це загальноприйняті переконання відносно цілей, до яких людина повинна прагнути, якими вона керується свідомо чи підсвідомо. Інакше кажучи, їх можна розглядати як стандарти, зразки, еталони соціальної поведінки. Для того, щоб те чи інше явище стало цінністю, воно повинно мати певні якості, які б були корисні для індивіда. Різні культури віддають перевагу різним цінностям і кожний суспільний лад встановлює, що є для них цінністю.

Цінності мають свою типологію відповідно до тих галузей суспільного життя, які вони регулюють. Наприклад, їх можна класифікувати наступним чином: життєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя); вітальні (цінності здоров'я, безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, правопорядку тощо); цінності громадського покликання (соціальне становище); цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість); демократичні цінності (свобода переконань, слова, політичного вибору); партикулярні цінності (віра в Бога); індивідуальні; класові; групові; загальнолюдські (милосердя, досягнення миру, згоди).

Соціальна норма – загальновизнане правило, зразок поведінки дій індивідів, соціальних груп. Вона визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи, що історично склалася у конкретному суспільстві. Існують як правові норми, які вимагають дотримання законів і визначаються державними актами, так і моральні, які регулюються окремими групами, суспільством в цілому.

Соціальні норми є важливим засобом орієнтації поведінки людини і соціальної спільноти в певних суспільних умовах. Вони є засобом контролю суспільства за поведінкою своїх членів. Норма не тільки рекомендує, але й зобов’язує.

Всі соціальні норми можна також класифікувати за мірою їх дотримання. Наприклад, за порушення одних соціальних норм покарання не є досить суворим (незадоволення, громадський осуд). За порушення інших норм громадськість може застосувати жорсткі санкції (арешт, штраф, смертна кара). Якщо всі норми розкласти у порядку збільшення міри покарання за їх порушення, то ця послідовність буде мати наступний вигляд: звичаї, манери, етикет, традиції, групові звички, закони, табу. Отже, найсуворіше карається порушення табу та юридичних законів (наприклад, вбивство, розкриття державної таємниці), найменш суворо – окремі види групових звичок, зокрема, сімейні (наприклад, відмова виключати світло).

Норми виконують певні функції в залежності від того, у якій якості вони виступають: чи як стандарти поведінки (обов’язки, правила), чи як очікування поведінки (реакція інших людей). Наприклад, захист гідності членів сім’ї є обов’язком кожного чоловіка. Проявляючи турботу про сім’ю, чоловік демонструє свою силу, хоробрість, все те, що високо цінується суспільством, оскільки, честь та гідність сім’ї є однією з найважливіших цінностей суспільства з найдавніших часів. Як наслідок підвищується і соціальний статус чоловіка.

Отже, норми – це певні правила, які регулюють поведінку людей у відповідності з цінностями даної культури. Вони дають змогу здійснювати соціальний контроль та демонструють зразки поведінки.

Обов’язки свідчать про те, що має робити людина, займаючи певну соціальну позицію, а права – про те, що людина може собі дозволити або не дозволити у відносинах з іншими людьми. Права та обов’язки суворо регламентовані. Вони обмежують поведінку певними рамками, роблять її передбачуваною. Водночас вони досить тісно взаємопов’язані між собою. Чим вищий статус людини, тим більше обов’язків вона має і більшими правами володіє.

У первісному суспільстві права ще не існувало. Люди у своїй поведінці керувалися звичаями та традиціями. Звичаї – це правила, дотримання яких є звичним для людини та суспільства. Традиції ж дотримуються під впливом суспільного примусу, є процесом та механізмом передачі від покоління до покоління встановлених зразків діяльності, поведінки, норм, ідей та ідеалів.

Важливим елементом соціального регулювання, що направлений на забезпечення дотримання норм членами суспільства та їх об’єднаннями є санкції.

Санкція – засіб регулювання спільнотою поведінки своїх членів, з метою стимулювання бажаної і припинення небажаної, для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Від них залежить соціальний порядок.

Найчастіше виділяють чотири типи санкцій: позитивні та негативні, формальні та неформальні.

Формальні позитивні санкції – публічне схвалення з боку влади або інших офіційних організацій: вручення грамот, державні премії, стипендії, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників тощо.

Неформальні позитивні санкції – публічне схвалення: слава, повага, визнання авторитету, посмішка, визнання лідерських або експертних якостей.

Формальні негативні санкції – покарання, передбачені законом, державними наказами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями: арешт, ув’язнення, штрафи, позбавлення громадських прав, конфіскація майна, звільнення.

Неформальні негативні санкції – покарання, непередбачені офіційними інстанціями: громадський осуд, висловлювання подиву, злий жарт, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки, розповсюдження пліток.

Отже, соціальний контроль є найефективнішим інструментом, за допомогою якого соціальні інститути організовують життя членів суспільства. Зовнішній контроль – це сукупність інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальноприйнятих норм поведінки та законів. Він поділяється на неформальний та формальний. Формальний контроль заснований на підтримці або засудженні з боку офіційних органів влади та адміністрації. Неформальний – на підтримці або осуді з боку родичів, друзів, колег, знайомих, суспільної думки, що виражається через традиції та звичаї або через засоби масової інформації. Родичі, друзі, знайомі, колеги у даному випадку виступають у ролі агентів неформального контролю. Неформальний контроль обмежений невеликою групою людей. У великій групі він не є ефективним. Тому його називають локальним або місцевим. У свою чергу формальний контроль діє на території всієї країни, тобто є глобальним. Його здійснюють спеціальні люди – агенти формального контролю. До них відносять правоохоронні органи, суддів, соціальних працівників, лікарів-психіатрів. Отже, формальний контроль здійснюють такі інститути сучасного суспільства, як суди, армія, засоби масової інформації, політичні партії, уряд. Наприклад, уряд здійснює контроль з допомогою податкової системи і соціальної допомоги населенню, держава з допомогою правоохоронних органів, таємної служби.

Залежно від санкцій, що використовується агентами контролю, виділяють жорсткі, м’які, прямі та побічні методи контролю. Всі ці методи можуть взаємо переплітатися. Наприклад, засоби масової інформації є інструментом побічного м’якого контролю. Політичні репресії, організована злочинність – інструменти прямого жорсткого контролю. Конституція та Кримінальний Кодекс – інструменти м’якого прямого контролю. Економічні санкції міжнародної спільноти – інструменти побічного жорсткого контролю.

Зрештою зазначимо, що соціальний контроль буде дієвим лише тоді, коли використовують різні його механізми, враховуючи особливості відхилень. До таких механізмів належать:

1 – власне контроль, який здійснюється зовні, у тому числі шляхом покарань та санкцій;

2 – внутрішній контроль, який забезпечується інтеріоризацією соціальних норм та цінностей;

3 – побічний контроль, зумовлений ідентифікацією з референтною законослухняною групою (соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому. Наприклад, сім’я, клас, політичні партії, трудові колективи).

4 – контроль, оснований на широкій доступності різних засобів досягнення цілей та задоволення потреб, альтернативних протиправним або аморальним

Дата добавления: 2014-01-04