Поняття повітряного простору

Державне управління в галузі повітряних правовідносин. Правовий режим повітряного простору.

Повітряний простір над Антарктикою

Повітряний простір над міжнародними протоками.

Повітряний простір над архіпелажними водами.

Повітряний простір над відкритим морем.

Правовий режим повітряного простору над Арктикою.

Порядок використання повітряного простору України.

Поняття повітряного простору

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ПОВІТРЯНОГО ПРОСТОРУ

“З появою повітряних суден, важчих за повітря і здатних виконувати політ над територією більш ніж однієї держави, виникла потреба в міжнародно-правовому регулюванні таких польотів та режиму самого повітряного простру”.[1] Регулювання режиму повітряного простору є питанням важливим і досить складним, оскільки в даному випадку необхідно розмежовувати та узгоджувати національні інтереси окремих держав, що не завжди є простим.

По-перше, повітряний простір – це стратегічно важливий ресурс з комерційної, тобто економічної точки зору.

По-друге, повітряний простір надає можливість здійснення повітряних спостережень в цілях забезпечення миру та безпеки, а також слідкувати за виконанням державами відповідних міжнародно-правових зобов’язань.

По-третє, повітряний простір використовується з науково-дослідних цілях, з метою розвитку різних галузей науки, а також цивільної авіації.

По-четверте, повітряний простір використовується для запуску космічних об’єктів, ракет та передачі теле- та радіосигналів.

Цікавим питання правового режиму повітряного простору є й тому, що в даному випадку взаємодіє декілька категорій правових норм, що є різними за своєю правовою природою, а отже, специфічним є характер їх взаємодії. Це правові норми двох видів – міжнародно-правові та національні. В першу чергу – це принцип суверенітету держави над повітряним простором в межах її кордонів, як звичаєва, а на сьогодні вже й договірна норма міжнародного повітряного права.

Але навіть цей принцип є закріпленим не лише в міжнародному праві, а й у національних правових актах. В українському законодавстві відповідна правова норма міститься у Повітряному кодексі України, у статті 1, яка навіть має назву “Суверенітет над повітряним простором України”.

Норми міжнародно-правового характеру, що регулюють правовий режим повітряного простору можна класифікувати за декількома критеріями. Наприклад, за походженням чи джерелами. Тоді на чолі їх розмістяться найважливіші імперативні норми, основні принципи міжнародного права, потім різні галузеві норми міжнародного права – окремі норми повітряного, морського права, норми, що стосуються правового режиму використання окермих видів територій та інші.

Таким чином, розглядаючи питання правового режиму повітряного простору необхідно комплексно сприймати джерела регулювання, а також саму категорію повітряного простору.

Саме по собі питання режиму повітряного простору цікавить не лише з правової точки зору, але й з точки зору використання повітряного простору, оскільки визначає права та обов’язки різних суб’єктів, учасників як міжнародного так і національного повітряного права.

Повітряний простір з правової точки зору – це сфера від поверхні Землі до кордону з космічним простором, який сучасне міжнародне право визнає на висоті 100-110 км над рівнем Світового океану[2]. Повітряний простір Землі входить до складу різних за своїм статусом територій – державної території, території з міжнародним режимом, території зі змішаним або спеціальним режимом.

Повітряний простір на перший погляд є досить простою категорією. Але ця думка здається хибною, коли починаєш розглядати його правову природу та статус.

По-перше, повітряний простір сприймають як один із видів території. Саме ця думка є розповсюдженою серед юристів. В більшості випадків ми можемо знайти наступне визначення повітряної території держави: повітряна територія – це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави.[3] При цьому, визначення повітряного простору науковці пов’язують не з самим повітряним правом, а з питаннями території в міжнародному праві. Так, в підручнику, укладеному під редакцією В.Г.Буткевича, визначення повітряного простору не дає В.І.Рижий, в главі ХІ “Міжнародне повітряне право”, але його надає в главі ІХ “Територія в міжнародному праві” О.В. Задорожній.

Підхід І.І. Лукашука до визначення повітряної території наступний: “повітряна територія – це повітряний простір в межах визначених кордонів, висота якого сягає (звичаєва норма) 100 – 110 км”. [4] Далі, у главі Х Міжнародне повітряне право І.І.Лукашук зазначає, що “ повітряний простір – це частина території держави, межі якої представляють собою вертикальну площину, що починається від лінії кордону.”[5] Таким чином, підхід до визначення повітряної території є такий самий, як і підхід О.В.Задорожного.

У підручнику Ю.М. Колосова та В.І. Кузнєцова надане наступне визначення: “ повітряна територія держави – це повітряний простір, що знаходиться в межах сухопутних та водних кордонів”.[6]

Висновок напрошується сам собою – повітряний простір – це складова частина території держави, яка представляє собою вертикальну площину повітря над земною поверхнею в межах державних кордонів до межі з космічним простором, і на яку поширюється державний суверенітет.

Саме таке визначення є притаманним для міжнародного повітряного права. Але в такому випадку поза увагою залишається повітряний простір над сухопутними та водними просторами з іншим ніж державний правовими режимами. Можна застосовувати визначення по аналогії. Таким чином повітряний простір над Антарктикою – це повітряний простір, що знаходиться в межах, що співпадають з фізико-географічними кордонами Антарктики. Повітряний простір над відкритим морем – повітряний простір, що знаходиться за межами державної водної території, на який не поширюється державний суверенітет і т.д.

По-друге, повітряний простір можна, і навіть необхідно, розглядати як окремий природний ресурс. Природним ресурсом повітряний простір є оскільки з хімічної та фізичної точки зору він має природне походження і представляє собою поєднання окремих хімічних елементів при визначених фізичних умовах, і є необхідним для підтримання життєдіяльності живих організмів на Землі. При цьому, повітряний простір можна вважати вичерпним природним ресурсом, оскільки він має свої межі і підлягає забрудненню, тобто погіршенню його стану. В даному випадку нам необхідно зупинитись на тому, що повітряний простір як природний ресурс дозволяє займатись певними видами комерційної діяльності і так само як без пального, без повітряного простору неможливо було б здійснювати повітряні перевезення. Більше того, обмеженим ресурсом повітряний простір вважається з точки зору державної належності – так само як і сухопутна і водна територія, повітряний простір має свої межі – державні кордони, а також верхню та нижню межу.

Узагальнюючи все вищезазначене та враховуючи подвійний підхід до розуміння повітряного простору спробуємо надати його визначення: повітряний простір – це природний ресурс, який відрізняється від інших специфічними характеристиками і представляє собою частину сфери Землі до висоти 100-110 км, яка знаходиться над сухопутними та водними поверхнями та вважається одними із видів території. В залежності від юрисдикції, яка поширена на ту чи іншу частину повітряного простору саме і визначається його правовий режим.

Для міжнародного повітряного права правовий режим повітряного простору над державною територією представляє найбільший інтерес, тому, що він знаходиться під державним суверенітетом і порядок його використання, згідно з основними принципами міжнародного права, встановлюється державами в односторонньому порядку на основі національного права.

Повітряний простір над державною територією – це складова частина державної території, що визнається міжнародним правом і закріплюється національним правом кожної держави.

Основними принципами міжнародного права, які це підтверджують є принцип суверенної рівності держав, принцип непорушності державних кордонів, принцип територіальної цілісності та принцип невтручання у внутрішні справи. Причому втручанням у внутрішні справи можуть вважатись будь-які дії як іншої держави так і міжнародної організації, які направлені на те, щоб перешкоджати державі здійснювати права, які входять по суті до внутрішньої компетенції держави.[7] Ці принципи є загальними і можуть тлумачитись дуже широко, але для конкретизації такого тлумачення для вирішення окремих питань в міжнародному праві застосовуються також галузеві принципи.

Повітряний простір держава може використовувати для польотів іноземних літальних апаратів лише у відповідності з дозвільним порядком (дозвіл у формі угоди про повітряні сполучення або разовий дозвіл на політ, що видається компетентним державним органом).[8]

Крім відповідних суверенних прав кожна повітряна держава має також міжнародно-правові обов’язки. Держава повинна забезпечувати здійснення прав інших держав в межах своєї території у відповідності із міжнародними договорами:

- надання маршрутів для міжнародних польотів;

- надання аеропортів для міжнародних польотів;

- сприяння реалізації комерційних прав, що надаються іноземним авіакомпаніям;

- підтримання безпеки цивільної авіації та ін.

Держава повинна також використовувати свій повітряний простір таким чином, щоб при цьому не завдавати шкоди правомірним інтересам інших держав. Наприклад, недопустимі польоти у прикордонній смузі з проходженням надзвукового бар’єру, якщо наслідки звукового удару – лавини, акустичний вплив на споруди, пам’ятники архітектури та ін. – мають шкідливий характер на території іншої держави.

Повітряне судно іноземної держави під час польоту та під час перебування на території будь-якої держави зобов’язане чітко виконувати приписи та правила даної держави стосовно повітряних сполучень.

Держави мають також право у відповідності з принципом суверенітету над своїм повітряним простором встановлювати маршрути та траси польотів, а у випадку необхідності також заборонені для польотів зони, а також визначають правила радіозв’язку та правила забезпечення безпеки польотів.

Після прибуття іноземного повітряного судна у аеропорт компетентні органи держави мають право здійснювати огляд та перевірку документів (свідоцтво про реєстрацію повітряного судна, посвідчення придатності до польотів, свідоцтва кваліфікації членів екіпажу, перелік пасажирів та ін.). За національним законодавством країн світу на іноземні повітряні судна так само як і на пасажирів, багаж, вантажі та пошту поширюються норми національного права щодо проходження паспортного та митного контролю, перевезення вантажів та багажу, правил безпеки та ін. Це підтверджує тезу про те, що іноземне повітряне судно, що здійснює міжнародні повітряні сполучення, під час перебування в межах території окремої держави знаходиться під її юрисдикцією. Цікавим з цієї точки зору є, наприклад, питання юрисдикції судових установ та виконавчих служб держави перебування, а також багато інших, пов’язаних з міжнародним приватним правом.

В кінці 1991 року держави-учасниці СНД уклали Угоду про цивільну авіацію та про використання повітряного простору. [9] Її учасники підтвердили повний та виключний суверенітет кожної держави над своїм повітряним простором, встановили, що розробка правил його використання, контроль за їх виконанням та організація єдиного управління повітряним рухом знаходяться у сфері спільного регулювання. Підписання 15 травня 1992 року деякими державами СНД Угоди про використання повітряного простору [10]наклало на них обов’язок під час підготовки законодавчих актів, що регулюють порядок використання повітряного простору та діяльності авіації, враховувати інтереси Збройних Сил Співдружності та інших користувачів повітряного простору.

Повітряний кодекс Україні (та інших державах) не є єдиним законодавчим актом, який стосується правового режиму повітряного простору в даному випадку – Чиказька конвенція 1944 року), двосторонні угоди про повітряне сполучення, а також норми національних законодавчих актів, серед яких можуть бути закони і підзаконні нормативні акти.

Як вже зазначалось, розглядати нормативно-правову базу регулювання використання повітряного простору необхідно в декілька етапів:

1. розгляд багатосторонніх міжнародних договорів;

2. розгляд двосторонніх міжнародних угод;

3. розгляд законів;

4. розгляд підзаконних нормативно-правових актів.

У 1953 році Рада ІКАО прийняла офіційне визначення регулярних міжнародних повітряних сполучень – під таким сполученням слід розуміти серію польотів, які здійснюються через повітряний простір більш ніж однієї держави з метою виконання за винагороду перевезень пасажирів, пошти чи вантажів за умови, що всі рейси відкриті для загального використання або у відповідності з опублікованим розкладом, або з такою частотою та регулярністю, які складають систематичну серію рейсів.

Польоти, які не відповідають цим вимогам слід розглядати як нерегулярні. У відповідності зі статтею 5 Чиказької конвенції повітряні судна держав-учасниць, що не є повітряними суднами, зайнятими у регулярних міжнародних повітряних сполученнях, мають право, за умови дотримання вимог Чиказької конвенції, здійснювати польоти на територію іншої держави-учасниці чи безпосадочний політ через її територію та здійснювати посадки з некомерційними цілями без необхідності отримання попереднього дозволу та за умови, що держава, над територією якої здійснюється політ, має право вимагати здійснення посадки.

Разом з тим, кожна держава в цілях безпеки польотів зберігає за собою право вимагати від повітряних суден, які планують пролітати над недоступними районами або районами, які не мають достатніх аеронавігаційних засобів, слідувати по приписаним маршрутам або отримувати спеціальні дозволи для здійснення таких польотів.

Польоти можуть здійснюватись з різними цілями:

- для перевезення пасажирів та їх багажу;

- для перевезення вантажів та пошти;

- в цілях наукових досліджень;

- з метою пошуку та рятування;

- з метою проведення розвідки природних ресурсів;

- з метою здійснення окремих сільськогосподарських робіт.

Починаючи з 60-х років обсяги авіаперевезень, що виконуються у вигляді нерегулярних польотів (перш за все, так звані “чартерні польоти”), настільки збільшились, що ці польоти, які спочатку були лише допоміжними, додатковими до регулярних, набули самостійного значення.[11]

Практика застосування статті 5 Чиказької конвенції в частині транзитних нерегулярних польотів без здійснення на даній території комерційних прав дуже суперечлива.[12] Частіше за все для виконання таких польотів вимагається отримати дозвіл. Хоча, як правило, у спрощеній формі, порівняно з регулярними польотами, окремі держави допускають на свою територію нерегулярні польоти за повідомленням (диспетчерський дозвіл). Згідно з законодавством України відповідна заявка подається не пізніше ніж за 17 годин до виконання польоту.[13] Що стосується нерегулярних польотів зі здійсненням на даній території комерційних прав, то дозволи на такі польоти вимагаються в обов’язковому порядку.

Вліт на іноземну територію без дозволу вважається правопорушенням та, за винятком випадків дії “непереборної сили”, тягне за собою кримінальну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність екіпажу (командиру повітряного судна), а також міжнародно-правову відповідальність держави реєстрації повітряного судна.

Згідно з положеннями статті 12 Чиказької конвенції держави повинні вживати заходи для того, щоб кожне повітряне судно, яке здійснює політ чи маневрує в межах його території, а також повітряне судно, що має його національне позначення, де б воно не знаходилось, виконувало б правила та регламенти, що діють на відповідній території стосовно польотів та маневрування повітряних суден.

Кожна держава-член ІКАО повинна також підтримувати максимально можливу відповідність власних правил в цій галузі правилам, встановленим на основі Чиказької конвенції, тобто стандартам, рекомендаціям та процедурам ІКАО. Важливими статтями щодо реалізації суверенних прав держав-членів є також стаття 68 (щодо використання лише встановлених ліній та аеропортів), стаття 10 (щодо вимоги посадки під час транзитного польоту з метою здійснення митного чи іншого контролю), стаття 16 (що закріплює право огляду в момент прильоту та відльоту) та деякі інші.

Дата добавления: 2014-01-04