Теорія природного права, договірна теорія походження держави і права

І. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА У НОВИЙ ЧАС.

ВСТУП

Новий час відкриває нову епоху в історичному розвитку науки і права. Зародження і розвиток капіталізму, бурхливий розвиток виробничих сил, наукова революція XVIІ та інші економічні, політичні та культурні фактори визначили коло пріоритетних завдань для філософсько-правових вчень, способи вирішення цих завдань та характер.

Оцінюючи культурно-історичну своєрідність данного періоду В. Стьопін зауважує, що “техногенна цивілізація почала набирати обертів у ХVІІ-ХVІІІ століттях, у період підготовки і розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних революцій... Наука відвойовує собі право на формування самостійної цілісної картини людини і природи як результату об’єктивного дослідження світу. Тим самим наука окреслює свої світоглядні функції, а наукова раціональність вже розглядається як одна із найбільших цінностей людської діяльності... Людина у цей час осмислюється як сила, що протистоїть природі, втручається у перебіг її процесів, перетворює об’єкти природи на необхідні для неї предметні форми. Природа ж осмислюється у цій системі цінностей як місце застосування людської сили”.

Основні засади емпіричного пізнання сформульовані Т. Гоббсом, який доводив, що джерелом ідей може бути лише чуттєве сприйняття світу, зовнішні прояви почуттів. Яскраво виражений інтерес до об’єктивного світу, проникнення у нього з метою пізнання виступають характерними ознаками мислення Нового часу.

У цей період юридичні й історичні науки набувають практичної цінності і раціоналістичної спрямованості. Відбувається перехід до світського осмислення ідеї природного права, а у розумінні справедливості актуалізується правовий аспект. Справедливість асоціюється з розумним законодавством, правосуддям, діяльністю держави.

Вчення природного права набуває нового забарвлення. По-перше, воно звільнилося від богословських тлумачень (десакралізація права). По-друге, природне праве не змішується із правом загальнонародним. У природному праві вбачають сукупність ідеальних норм, які повинні слугувати прообразом для усякого законодавства.

Центральною темою у цей період стає також ідея суспільного договору.

Новий час відкриває нову епоху в історичному розвитку науки і права. Зародження і розвиток капіталізму, бурхливий розвиток виробничих сил, наукова революція XVIІ та інші економічні, політичні та культурні фактори визначили коло пріоритетних завдань для філософсько-правових вчень, способи вирішення цих завдань та характер

Родоночальник школи природного права, яка домінувала в юриспруденції впродовж XVIІ- XVIІІ століть вважається голандський юрист, політик і дипломат – Гуг о де Гроот Гроций (1583—1645) — видатний гол­ландський юрист, державний діяч, письменник, автор знамени­тої праці «Про право війни і миру. Три книги, у яких поясню­ються природне право і право народів, а також принципи публічного права» (1625 р.). Мета трактату, як її формулює Гро­ций, — вирішення теоретичних проблем міжнародного права, спірних питань про природу права і війни. Г. Гроций вже в ранньому віці проявив незвичайні здібності: у 8 років писав вірші латиною, в 12 став студентом Лейденського ун-ту, де вивчав юрис­пруденцію, в 20 років — доктором права. В 1601 р. був призначений історіогра­фом республіки, потім займав різні державні посади. Прийняв участь в полі­тичних подіях, був засуджений. Після дворічного ув´язнення втік до Франції і тут, в еміграції, написав трактат «Про право війни і миру» і ще понад 90 творів з історії і теорії держави і права, міжнародного і канонічного права, загальної історії, античної літератури і культури.

Поняття права у Гроція має два значення: 1) це властивість із сфери морального, яка дозволяє людині мати певні речі або робити певні вчинки; 2) право тотожне поняттю закон (право в об’єктивному смислі).

Стверджував, що закони природного права беруть свій початок у самій природі розуму, а тому такі ж вічні, як і розум. Сам Бог не в змозі змінити основ природного права. Держава виникає внаслідок суспільного договору – «досконалим союзом вільних людей, що укладається для охорони людського права і загального блага».

Вслід за Аристотелем поділяє право на природне й волевстановлене.

Природне визначається ним як «приписи здравого розуму (здоровий глузд)» і яке слугує критерієм для розрізнення дозволенного і недозволеного, істинного і хибного.

Волевстановлене (що лягло в основу позитивного права) поділяється на Божественне (джерело – воля Бога) і людське, яке у свою чергу поділяється на право у вузькому розумінні (батьківське право, панське право) і у широкому розумінні – право, що встановлюється на рівні народів. Його напрацювання у цьому зокрема напрямі мали значний вплив на розвиток ідеї міжнародного права (створення Ліги Націй, ООН, організації Нюренберзького процесу). Гроцій обґрунтував умови, які необхідні для того, щоб держава стала рівноправним членом державного співтовариства. І розміри держави тут не мають ніякого значення, головне, щоб вона стабільно розвивалася і мала умови для дотримання укладених угод.

Найбільш відома робота – «Про право війни і миру» (1625р), у якій Гроцій розробляє ідею такого права, яке буде прийнятним у будь-яких умовах, включаючи і війну.

Вихідний пункт міркувань автора твору «Про право війни і миру» — джерела права. На його думку, «мати природного права є сама природа людини». Право коріниться в розумній природі людини, його прагненні до спілкування додержання вироблених тисячоліттями правилах співжиття. Природна рівність людей, їх свобода волі, направляема розумом, — основа людського співжит­тя, природного права. В ньому втілена вища справедливість. Та­ким чином, природне право, за Гроциєм, «є предписания здоро­вого глузду, якими та чи інша дія, залежно від її відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визнається або морально ганебною, або морально необхідною...». Цим воно відрізняєть­ся від інших джерел права, будучи їх основою. Природне право він називає правом у власному, тісному змісті слова, відзначаю­чи, що право в більш широкому змісті (тобто форми волеуста­новленого права) є правом у кінцевому рахунку остільки, оскіль­ки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Основними приписами природного права (вимогами розуму) є: утримання від зазіхань на чуже майно; повернення одержаної чужої речі і відшкодування отриманої вигоди з неї, обов´язок дотримання обіцянок, відшкодування шкоди з нашої вини, во­здаяния людям заслуженого покарання, розумний поділ благ між окремими особами і суспільством, надання переваг мудрішому, бідному перед багатим, громадянинові перед іноземцем. Це — наші обов´язки відносно до інших, правила добра, принципи справедливості, властивих людській сутності.

Слідом за Аристотелем Гроций поділяє право на природне і волеустановлене. Останнє — на людське і божествене, джерелом яких є свободна воля Бога чи людини. І та і інша форма права повинні відповідати предписаниям природного права. На його думку, природне право настільки непорушне, що не може бути змінено навіть Богом. «...Подібно тому, як Бог не може зробити, щоб двічі по два не дорівнювало чотирьом, так точно він не може зло по внутрішньому змісту перетворити в добро». Тому приро­дне право поширюється на акти і наслідки як людської, так і бо­жественної волі. Воно для Гроция священне і непорушне.

У свою чергу, людське право мислитель поділяє на внутрідер­жавне і міжнародне право (право народів). Перше виходить від громадянської влади, правил панування і підпорядкування в державі, волі народу, закріплених у законах. Друге — «одержує обов´язкову силу волею всіх народів чи багатьох з них», — пише Гроций. Матір´ю внутрідержавного права він називає зобов´я­зання, прийняте за взаємною згодою (договору), що одержує силу від природного права. До нього в державі приєднується користь співтовариства, предписана в законах: «ті, хто предпи-сує закони іншим, звичайно тим самим переслідують яку-не-будь користь чи, принаймні, повинні її переслідувати». Право народів виникає в силу взаємної угоди між ними. Коли під час війни внутрідержавне право не має сили для супротивних сто­рін, то зберігає силу право неписане, тобто природне право, чи встановлене взаємною угодою народів, тобто міжнародне пра­во, вважає автор трактату. Такі джерела, природа права.

Право Гроций визначає в трьох значеннях. 1) Право «не що інше, як те, що справедливе,... те, що не суперечить справедли­вості. Суперечить же справедливості те, що огидно природі істот, володіючих розумом»; 2) Право «є моральна якість, властива осо­бистості, в силу якої можна законно володіти чим-небудь або дія­ти так чи інакше». В цьому значенні право є можливість робити належне, що забороняє неналежне, недозволене в силу предпи­сания; 3) Право — однакове з поняттям «закон», що зобов´язує до виконання якої-небудь належної дії. Поради, настанови, пра­вила (наприклад, правила честі), що не мають обов´язкової сили, не є законом чи правом. Право не одержує свого зовнішнього здійснення, якщо воно позбавлено сили для проведення в жит­тя. Закон — засіб здійснення права у дії, примушує людей силою до дотримання справедливості.

Не погоджуючись з уявленнями про те, що справедливість — лише користь сильних і право створюється силою, що саме страх спонукав винайти право, щоб уникнути насильства, Гроций пра­гне показати: походження внутрідержавного права (законів) є логічно неминучим наслідком буття природного права, взаєм­ної угоди людей. У нього право «є воля найсильнішого» у тім сенсі, що слабкі, бажаючи уникнути гноблення з боку більш сильних, з´єднуються для встановлення і дотримання загальни­ми силами правосуддя, щоб здолати сильних спільно. Закон може застосовуватись лише тоді, коли забезпечена «повна можливість звернення до правосуддя».

Покарання в межах справедливості, вважає Гроций, дозво­лено самим природним правом, «тобто поза залежністю від за­конів божеських і людських». Покарання — це відплата за зло­чин, перенесення зла, заподіюваного злодіянням, на винного. У покаранні здійснюється потрійна мета: користь того, хто здій­снив злочинне діяння, користь потерпілого чи користь усіх. З утворенням держави й встановленням судів їм одним була дана влада стягувати за заподіяний збиток, карати.

З природно-правових позицій Гроций розглядав і питання про походження держави. На його думку, колись існував «при­родний стан», де не було ні держави, ні приватної власності. Однак накопичений досвід, прагнення людей до спілкування, їх здатність керуватися розумом спонукали укласти договір про державотворення для дотримання права і загальної користі. Він одержав силу від природного права — «прародительки» внут­рідержавного права. Це — вихідна і визначальна причина виник­нення і буття політичних явищ (держави і державного права), «матір´ю» яких і виступає взаємна угода людей. Угода добро­вільна, а «не по божому велінню». Ця угода розглядається як втілення волі людей, основа самої держави, її суверенітету, від­носин влади і підлеглості.

Державу Гроций визначає як «досконалий союз вільних лю­дей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Порівнюючи таке визначення держави з визначеннями Аристо­теля і Цицерона, бачимо вплив їх ідей (як вища і досконала форма спілкування вільних людей, як правове спілкування і форма захисту загальної користі), але тут більш чітко виражена концепція договірного походження держави. За своїм соціаль­ним змістом держава в такім трактуванні виступає як угода біль­шості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх. Згадаємо, у Т. Мора сучасна держава — це «змова багатіїв» проти бідних і слабких.

Ознакою держави є верховна влада, до функцій якої Гроций відносив, подібно Ж.Бодену, видання і скасування законів (в сфері як світській, так і релігійній), правосуддя, призначення посадових осіб і керівництво їх діяльністю, стягування податків, питання війни і миру, укладання міжнародних договорів — усе, що відноситься безпосередньо до публічної сфери. Сутність вер­ховної влади складається, за Гроцієм, у тім, що це — «влада, дії якої не підлеглі іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою за її розсудом». Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Загальним носієм верховної влади (тобто суверенітету) є держава в цілому як «досконалий союз», носієм же влади зокрема може бути одна чи кілька осіб, «відповідно законам і вдачам того чи іншого народу».

Чи усюди і скрізь верховна влада має належати народу, а отже й право скинення і покарання государів?

Г. Гроций застерігає про небезпеку такої думки: вона послу­жила і ще може послужити надалі причиною багатьох нещасть. «Якщо зберегти таке загальне право спротиву, то буде вже не держава, але безладна юрба, як у циклопів». У розділі «Про спро­тив владі» він пише: держава може накласти заборону на це загальне право опору заради збереження громадського миру і державного порядку, інакше вона не може здійснити свою мету. Адже ніхто не бажає зла самому собі. Благо уряду складається з щастя його підданих.

Формам правління, які Гроций згадує в трактаті (царську, єдинодержавну владу, владу найзнатнійших вельмож, вільну гро­маду, демократичну республіку), не надається істотного значен­ня: «народ може обрати будь-який спосіб правління; адже той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору пере­ваг його форми, про що судження людей дуже розходяться, але з точки зору здійснення в ньому волі людей». У трактаті по­мітні негативне ставлення його автора до тиранії (де тріумфує насильство й відсутній правопорядок), перевага, що віддається царській владі чи демократичній республіці (де немає виклю­чень для участі в обговоренні і рішенні державних справ). Та­ким чином, як у правоутворенні, так і в державі, виборі її форм тут пріоритет залишається за волею людей, їх розумом, пра­вом, правопорядком.

Цей пріоритет у своєму вченні про право і державу Гроций послідовно утверджує й в сфері міжнародного права. Для нього головним питанням тут залишається: чи може війна коли-не­будь бути справедливою, чи дозволяє природне право воювати? Відповіді на ці питання він прагне «вивести із самої природи», тобто природи розуму, суспільства. На його думку, вони забо­роняють не всяке насильство, але тільки таке, котре несумісне із суспільством, з порушенням чужого права. Тому сила, що не порушує чужого права — законна. Природне право чи право на­родів, закони і звичаї всіх народів допускають війни.

Г. Гроций розрізняє війни справедливі і несправедливі. «Спра­ведливою причиною початку війни може бути не що інше, як правопорушення». До справедливих воєн він відносив, зокрема, війни оборонні, за збереження цілісності держави, захист майна, проти ким-небудь заподіюваного насильства, тобто суперечним природному праву. Несправедливі війни (загарб­ницькі, протиправне насильство) порушують предписания при­родного права і права народів. її призвідники відповідальні за все те, чим супроводжується війна та її наслідки.

Трактат «Про право війни і миру» Гроций закінчує умовлян­нями про дотримання сумлінності і миру. Він орієнтований на формування світового співтовариства, заснованого на раціо­нально-правових принципах рівності, співробітництва і взаєм­ності у відносинах між усіма людьми, народами і державами, на ідеї єдиного міжнародного правопорядку. Величезний внесок Гроция в розробку доктрини права міжнародного спілкування дав підстави для іменування його «батьком міжнародного права». Таким чином, Гроций послідовно розвиває теорію природ­ного права, поширивши його дію на відносини між людьми в «природному стані», у державі, між народами як вихідної і ви­значальної причини виникнення і буття всіх політичних явищ. Його вчення про природну і волеустановлену форми права, до­говірне походження держави, про суверенітет, війни і міжнаро­дні відносини вплинуло на наступний розвиток політико-пра-вової думки, формування основ юридичного світогляду.

Інший теоретик природного права - Томас Гоббс (1588—1679). Найбільш відомий твір - «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651р.). Гоббс Томас народився в Мальмсбері, в родині священика. Закінчив Окс­фордський університет, але відмовився від виклада­цької роботи. Відвідав Францію, Італію, Голландію. На початку англійської ре­волюції написав трактат на захист короля, був примушений емігрувати. У 1651 р. повернувся до Англії і опублікував книгу «Левіафан». Шанобливо був прийнятий О. Кромвелем, прийняв участь в реорганізації університетської освіти, опубліку­вав ряд праць з філософії. Після смерті Гоббса «Левіафан» було публічно спале­но, а церква включила його твори в список заборонених книг.

Насамперед, своє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи («рівність здіб­ностей»), але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, стра­хом і честолюбством.

«Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, зви­чайно опускаються під час громадянської війни. Очевидно, тут проявилося неприйняття ним громадянської війни в Англії.

Отже, у природному стані, за Гоббсом, кожен індивід рівною мірою мав природне право. Останнє він визначає як свободу всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Отже, право і закон розріз­няються між собою так само, як свобода і зобов´язання.

Приро­дне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь (для свого збереження). Природний закон зобов´язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя.

Основний природний закон проголошує: необхідно шукати миру і слідувати йому. З нього випливає і другий природний за­кон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допусти­ла б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що люди­на хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни.

З другого природного закону випливає третій: люди повинні ви­конувати укладені ними угоди. Вони — початок і джерело спра­ведливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починають­ся із заснування держави. Він називає ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, зміст яких може бути резюмований в одному легкому правилі: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе.

Щоб усунути небезпеку порушення природних законів, пише Гоббс, необхідна сила, примусова влада, яка погрозою покаран­ня примусила б усіх однаковою мірою до виконання угод, уста­лила б ту власність, що люди здобувають шляхом взаємних до­говорів замість відмови від загального права. Така примусова влада з´являється із заснування держави, а сила — з появою гро­мадянських законів.

Мета держави — головним чином забезпечення миру, безпе­ки, оскільки природними законами вони не гарантуються. Уго­ди без меча — лише слова, що не в силах гарантувати людині безпеку, писав Гоббс.

Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою («кожної людини з кожною іншою») створюють загаль­ну, єдину особу — державу. «Держава, — дає її визначення мис­литель, — є єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою величезна кількість лю­дей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засо­би всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту».

Носій такої особи (представлений однією людиною чи уповноваженим зібранням осіб), який володіє верховною вла­дою, — суверен. Всякий інший — його підданий.

Таким чином, абсолютна влада держави — ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Він називає її Левіафаном (біблейським чудовиськом), штучною людиною, для якої:

верховна влада, «що дає життя і рух усьому тілу» — душа;

посадові особи виконавчої і судової влади — штучні суглоби;

нагороди і покарання — нерви;

добробут і багатство громадян — сила;

його радники — пам´ять;

спра­ведливість і закони — розум і воля;

громадський мир — здоро­в´я;

смута — хвороба;

Дата добавления: 2014-01-04