Громадянська війна — смерть

Влада су­верена абсолютна: йому належить право видання чи скасування законів і контроль за їх додержанням, оголошення війни і укла­дання миру, призначення чиновників і судова влада. Він вправі навіть визначати, які релігія чи секта, думка чи вчення істинні, а які ні, що є справедливість і чеснота.

Піддані не можуть засуджувати дії суверена, пише Гоббс. Укла­вши один раз договір і перейшовши в громадянський стан, люди втрачають можливість його розірвати і змінити обрану державну форму правління, звільнитися від верховної влади. Ії необмеже­на влада над життям і смертю підданих не може вважатися не­справедливістю чи беззаконням. Адже, установлюючи «загальну владу», кожний підкорив свою волю волі носія «загальної особи». Для Гоббса єдине мірило добра і зла — громадянський закон.

Припускаючи заперечення проти покірливого підпорядку­вання примхам і порочним пристрастям носія (носіїв) такої не­обмеженої влади, Гоббс звертає увагу на те, що становище лю­дини завжди зв´язане з тією чи іншою незручністю. Утиск народу при тій чи іншій формі правління «ледь відчутний» у порів­нянні з нещастями і жахами громадянської війни чи «війни всіх проти всіх» у природному стані, стверджує автор «Левіафа­на».

Слабка втіха! Але для нього абсолютна державна влада — гарант миру і безпеки, найважливіша умова прав окремого інди­віда, правової організації самої держави.

Дехто з дослідників вважає: за Гоббсом, в галузі публічного права, політичних відносин у підданих зосереджені одні лише обов´язки, а у суверена — тільки права. Неправильно: правова організація самої держави у Гоббса включає права і свободи підданих, обов´язки суверена.

Подібно тому, як люди для досягнення миру і самозбере­ження створили «штучну людину», тобто державу, вважав мис­литель, точно так вони створили штучні ланцюги, тобто грома­дянські закони, прикріплені до вуст верховної влади і вух підданих.

Тому, по-перше, воля підданих полягає в свободі робити те, що не зазначено в угодах із владою: укладати договори одне з од­ним, обирати своє місцеперебування, спосіб життя, наставляти дітей за своїм розсудом і т.д. Громадяни «користаються тим більшою свободою, чим більше справ закони залишають на їх розсуд». Таким чином, тут свобода розуміється як право робити все те, що не зазначено в угодах із владою, що не заборонено законом.

За Гоббсом, наділена абсолютною владою держава повинна виконувати не одні тільки поліцейсько-охоронні функції, але і гарантувати своїм підданим свободи, «заохочува­ти всякого роду промисли, як судноплавство, землеробство, рибальство, і всі галузі промисловості, що пред´являють попит на робочі руки», примушувати фізично здорових людей до праці, займатися виховно-просвітньою діяльністю і т.п. Така трактов­ка свободи мала безперечно не тільки пробуржуазний економіч­ний, але і прогресивний, гуманний соціальний зміст.

По-друге, право суверена, за Гоббсом, обмежено природними правами підданих. «Суверен, таким чином, має право на все з тим лише обмеженням, що, будучи сам підданим Бога, він зо­бов´язаний в силу цього дотримуватись природних законів».Автор трактату вважає, що піддані мають право захищати себе, своє життя навіть від тих, хто зазіхає на нього на законній підставі; вони не зобов´язані обвинувачувати себе і т.п.

По-третє, обов´язки підданих стосовно суверена зберігаються доти, поки суверен у стані захищати їх. Тому що дане природою право захищати себе, говориться в книзі, не може бути відчуже­но ніяким договором. Його не вправі переступати і суверен. Коли ж він, всупереч природним законам, зобов´язує підданого нано­сити шкоду собі чи убивати себе, або забороняє захищатися від нападу ворогів, тим самим залишає можливість підданим стати проти його волі. Народ тим самим одержує право на повстання. Суверен ризикує утратити владу. Отже, природні закони пред-писані і йому.

Інша справа — громадянські закони: «суверен держави, будь то одна людина чи зібрання, не підлеглі громадянським зако­нам». Останні, за Гоббсом, це ті правила для кожного піддано­го, які держава усно чи письмово предписала йому, щоб він користався ними для розрізнення між правильним і неправиль­ним, тобто між тим, що узгоджується і не узгоджується з прави­лами. Таким чином, мета законів у тім, щоб дати правильний напрямок діям людей, залишаючи на їх розсуд усе те, що не заборонено і не предписано законами.

За змістом і метою природні і громадянські закони, вважає Гоббс, співпадають, тому що останні також є частиною предписань при­роди, «адже справедливість є предписания природного закону». Однак природна свобода людини може бути урізана й обмежена, що «є природною метою видання законів, тому що інакше не може бути ніякого миру». Позитивними є ті закони, що ста­ли такими з волі верховної влади. Закон — установлення розуму і наказ держави. Тлумачення закону залежить від верховної вла­ди і його можуть тлумачити тільки ті, кого призначить для цього суверен.

Природа закону, пише Гоббс, не в його букві, а в його значенні чи сенсі, у його достовірному тлумаченні, що повинно виявити думку законодавця. Позитивні закони він ділить на розподільні (визначають права підданих) і каральні (визначають покарання за порушення законів), основні (визначають державний лад і обов´я­зки підданих стосовно влади) і неосновні (приватноправові). Гоббс робить висновок: право є свободою, що нам лишає громадянський закон. Останній же є зобов´язанням і віднімає в нас ту частину свободи, яку надає природний закон. У цьому така ж різниця між свободою і зобов´язанням, як і між правом і законом.

Обов´язки суверена, за Гоббсом, визначаються тією метою, заради якої він був наділений верховною владою: безпека і бла­го народу. Благо народу — вищий закон держави. Виконання його він пов´язує з турботою як про окремих індивідів (захистом їх від кривд), так і з виховно-просвітньою діяльністю — виданням і застосуванням хороших законів, вихованням рівної справед­ливості (у захисті гідності, честі, власності) і її дотриманням усіма станами і самим сувереном. «Необхідним засобом до миру», умовою гуртожитку в трактаті називається приватна власність. Безпека народу вимагає, пише його автор, щоб до рівної спра­ведливості відносилися і рівність обов´язків перед державою, рівномірне оподатковування. До обов´язків суверена він відно­сить також правильне застосування винагород і покарань.

Таким чином, Гоббс підкоряє праву і державну владу: суве­рен підлеглий природному закону так само, як останній з його підданих громадянському закону. Однак позитивні закони, вста­новлені для підданих, на нього не поширюються. У його конце­пції держави цілком узгоджено обсяг правових повноважень і юридичної відповідальності сторін (держави і підданих). Його концепція передбачає систему прав і свобод підданих і їх гаран­тій, надання широкої правової ініціативи не тільки (хоча і го­ловним чином) у приватноправових відносинах.

Подібно Ж.Бодену Гоббс визнає тільки три форми держави: монархію, демократію й аристократію. Незалежно від розходжень, законодавцем у всіх державах є лише суверен. У цьому сенсі, на його думку, «влада, якщо тільки вона досить досконала, щоб могти надавати захист підданим, однакова у всіх формах». Роз­ходження лише в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони встановлені. Симпатії Гоббса очевидно еволюціонували: спочатку вони були на боці монархії, потім — сильної влади лорда-протектора О. Кромвеля. Тут краще інших форм виража­ється і реалізується абсолютний характер влади держави, а загаль­ні інтереси тісно зв´язані з приватними.

Отже, Гоббс істотно розвинув ідеї про природу людини, її пристрасті і розум як про рушійні сили політики. В основі його теорії природного права — ідея загальної природної рівності лю­дей, правової рівності в державі. Він обгрунтував і показав роль природних законів для публічного і приватного права. Політи-ко-правовий ідеал Гоббса — громадянське суспільство, охороню-ване авторитарною владою, з «необмеженою» владою суверена і правами підданих. Його звеличування держави — Левіафана, правопорядку — не гімн тоталітаризму, а правова альтернатива громадянській війні, війні «всіх проти всіх», безсиллю влади. Не випадково Гоббс повернувся в Англію в 1651 p., визнавши про­текторат Кромвеля, і був з повагою прийнятий останнім.

Доктрину раннього лібералізму, що містила оригіналь­ну концепцію природного права і найважливіші державно-пра­вові принципи громадянського суспільства, запропонував Джон Локк (1632—1704) у книзі «Два трактати про правління».

Дійшов висновку: вже в додержавному стані люди мали права і свободи.

Це стан «повної свободи стосовно їхніх дій і стосовно розпорядження своїм май­ном і особистістю». Це стан «рівності, при якому вся влада і вся юрисдикція є взаємними, — ніхто не має більше іншого». При­родний стан тут трактується в противагу Гоббсу не як стан сва­вілля, ворожнечі, а як керований розумом, тобто природним законом. Цей закон вчить людей: оскільки всі люди рівні і неза­лежні, не наносити збитку життю, здоров´ю, свободі і власності іншого, вимагає миру і збереження всього людства. Природний стан, за Локком, — стан миру і доброзичливості.

Отже, у природному стані кожна людина володіє необмеже­ною свободою, вона зв´язана лише законом природи.

Природний закон, зауважує Локк, — це не стільки обмеження, скільки керівництво для вільної істоти.

Ме­тою закону є збереження і розширення свободи. Там, де нема закону, нема і свободи. Природне право людей включає владу кожного охороняти «свою власність, тобто життя, свободу і май­но».

Таким чином, до основних невідчужуваних природних прав людини він включає право на життя, свободу і власність (т. зв. тріада, правова формула Локка). З них виплива­ють всі інші природні права — права на рівність, індивідуаль­ність, свободу дій, власну працю та її результати. Але в природ­ному стані вони не гарантовані.

Дж. Локк називає три недоліки природного стану:

-тут не ви­стачає встановленого, визначеного закону як норми справедливо­сті і мірила в суперечках;

- знаючого і безпристрасного судді, який би вирішував всі ускладнення відповідно до встановленого за­кону;

- сили, що могла б підкріпити і підтримати вирок і його виконання.

Ненадійний і небезпечний стан, бажання уникнути стану війни подвигло людей створити політичне співтовариство — дер­жаву. Оскільки люди по природі вільні, рівні і незалежні, ості­льки державотворення можливе тільки з їх власної згоди.

Голо­вні цілі суспільного договору і створюваної держави: збереження власності (тобто «життя, свободи і володінь»), мирне і безпечне користування нею. Держава усуває недоліки природного стану.

Держава, за Локком, — єдине, незалежне політичне співто­вариство із загальною владою, законом і судом. Тепер лише воно втілює політичну владу, що виникає з договору і згоди тих, хто складає співтовариство.

Чи не придушує держава закони свободи? Локк вважає: те­пер свобода людей полягає в тім, щоб жити відповідно до вста­новленого закону. Це — свобода слідувати власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон. Він — зв´язуюча ланка громадянського суспільства

Д ержава і встановлений нею загальний закон, на думку Локка, зберігають і розширюють права і свободи громадян. Адже справедливий і основний закон говорить: Salus populi suprema lex! (Благо народу — вищий закон!). Він надає їм рівне право перед законом, право на правосуддя, покарання злочин­ця, відшкодування збитків і можливість перешкодити майбут­нім збиткам. Звідси очевидно, вважає мислитель, що абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством: там немає гарантій природних прав.

Головна небезпека для природних прав і законів виникає з привілеїв носія владних повноважень.

Дж. Локк розрізняв законодавчу, виконавчу і федеративну владу.

Цікаво: Законодавча і виконавча влади не повинні знаходиться в одних руках, розмірковував Локк. У противному випадку носії влади можуть приймати вигідні тільки для них закони. на шкоду за­гальному благу, миру і безпеці, природних прав громадян. Тому законодавчий орган не повинен засідати постійно — занадто ве­лика спокуса для депутатів узурпувати владу цілком, створюва­ти для себе привілеї, правити тиранично. Визначені права депу­татів не повинні перетворюватися в привілеї, що виводять їх з-під влади законів. Таким чином, зі слабостей людської природи, схи­льності до спокус теоретично виводилася необхідність спеціаль­них гарантій законності і прав громадян, у т. ч. поділу влади.

Тривалі зловживання, правопорушення і хитрощі з боку вла­ди, пише Локк, роблять правомірним повстання народу. «Повс­тання — це спротив не окремим особам, але владі». Ті, хто силою порушують конституцію і закони є істинними заколотниками. Народ вправі передати владу в руки тих, хто може забезпечити йому досягнення цілей, заради яких створювалася держава.

Отже, Локк послідовно розвиває природно-правову теорію. її наріжним каменем висту­пають у нього природні права і свободи людини — у додержав-ному стані, у громадянському суспільстві як основі держави, верховної влади, загального закону, що принесло англійському мислителю славу засновника лібералізму. Тріада правової фор­мули Локка, визнання всіх людей рівноправними знайшли за­кріплення в багатьох ранньобуржуазних конституціях.

Вчення Локка про право і державу розвивалося в наступно­му столітті французькими просвітниками.

Дата добавления: 2014-01-04