Філософсько-правові погляди французьких просвітників

Видатним теоретиком держави і права французь­кого Просвітництва був Шарль Луї де Монтеск´є (1689—1755). Його суспільно-політичні погляди викладені у фундаментальній праці «Про дух законів», що принесли автору європейську славу.

Для мислителя історія людства — неза­лежний від Бога закономірний процес, закони — необхідні відносини, що випливають із природи речей, об´єктивно існуючо­го правила.

Монтеск´є відводив важливу роль фізичним і мораль­ним причинам, що впливають на громадське життя, принципи правління і законодавство. Насамперед — географічним факто­рам: клімату, розміру і розташуванні країни, чисельності її на­селення, якості ґрунтів і т.п. З

З розвитком цивілізації в дію всту­пають моральні фактори: спосіб життя, вдачі і звичаї її народів, їх релігія, ступень свободи в державі тощо. Як писав сам просвіт­ник, «моральні причини більш впливають на загальний дух, загальний характер нації і повинні більш враховуватися при виявленні загального духу в порівнянні з фізичними причина­ми».

Дійсно, там, де сам Монтеск´є відступає від цього правила, абсолютизує географічні фактори, він приходить до довільних висновків (на зразок того, що азіатські народи схильні до під­корення, а європейці — до панування. Ці ідеї мислителя згодом були використані ідеологами геополітики і расизму). Але сам Монтеск´є мав на меті показати «тріумф моралі над кліматом».

Головна тема «Про дух законів» — політична і громадянська свобода людини, захищена законами. Обґрунтування ідеалу сво­боди мислитель пов´язував із природою права і держави, держав­ним ладом, якістю позитивних законів.

До природних законів він відносив прагнення до миру, добування їжі, потяг до зближення, бажання жити в суспільстві.

З´єднавшись у суспільстві, люди втрачають свідомість своєї слабості, рівність між ними зникає і починається війна. На ду­мку Монтеск´є, це війна двоякого роду: між націями і між окре­мими особами. «Ця двояка війна спонукує установити закони між людьми». Так з´являються закони, що визначають відноси­ни між народами (міжнародне право), між правителями і підда­ними (право політичне), відносини всіх громадян між собою (право громадянське). Єдність волі людей утворює громадянський стан, досить розвинений стан життя людей у суспільстві, що передує державі. Оскільки суспільство не може існувати без уряду і загальних законів (щоб захистити справедливість і уникати війни між людь­ми), згідно з Монтеск´є, необхідна держава. «З´єднання всіх окремих сил... утворює те, що називається політичним станом (державою)». Уряд повинен відповідати характеру народу, для якого він встановлений. На уряді лежить обов´язок гарантувати всім підлеглим захист їх законних інтересів.

Далі він досліджує ті чинники, що у своїй сукупності утворять «дух законів»: вони повинні відповідати властивостям народу, для якого вони встановлені (адже лише в надзвичайно рідких випадках ці закони можуть виявитися придатними і для іншого народу); природі і принципам правління; фізичним і мораль­ним властивостям країни (її клімату, величині, способу життя народу, ступеню свободи, релігії населення, вдачам і звичаям тощо.) Таким чином, тут вперше визначені і систематизовані правоутворюючі чинники для національного законодавства.

Ш.Монтеск´є розрізняє три форми правління: республіку, мо­нархію і деспотію. Республіканське правління — де верховна вла­да в руках або усього народу (демократія), або його частини (аристократія). Монархічне — правління однієї людини, але за допомогою твердо встановлених законів. У деспотії все визнача­ється сваволею однієї особи поза всякими законами і правилами. «Не можна говорити без жаху про це потворне правлін­ня», — відзначається в трактаті.

Республіка, за Монтеск´є, характерна для невеликих держав (типу грецького поліса), монархія — для держав середньої вели­чини, деспотія — для імперій. Однак і республіканське правлін­ня може бути встановлене на великій території, якщо мова йде про федеративну республіку («суспільство суспільств»).

Природі кожного правління відповідає принцип його діяль­ності, що грає правотворчу роль. Належними принципами у ре­спубліці (особливо в демократії) Монтеск´є називає доброчин­ність (любов до законів і батьківщини, рівності і помірності), у монархії — честь, у деспотії — страх. Місце доброчинності — поруч із свободою. Принципам правління повинні відповідати й основні (конституційні) закони держави.

До основних законів демократії Монтеск´є відносить закони, що визначають верховенство народу, його право видавати зако­ни (обрання законодавчої влади), призначати правителів і поса­дових осіб, контролювати їх, закони виховання (любові до де­мократії, доброчинності) та ін. До основних законів аристократії Монтеск´є відносить ті, які визначають право частини народу видавати закони і стежити за їх виконанням. На його думку, аристократія буде тим краще, чим більше вона наближається до демократії, що і повинно визначати напрямок законодавства в аристократії. У монархії, де джерелом влади є сам государ, до основних законів просвітник відносить ті, котрі визначають на­прямки влади, наявність підлеглої і залежної влади, їх повнова­жень, де головною є влада дворянства. Інакше монарх стає дес­потом. У деспотії, де, власне, немає законів, основним законом є наявність посади повновладного візиря. Деспотія — антипод держав з поміркованою формою правління.

Що таке свобода? Свобода, за Монтеск´є, «це право робити все, що дозволено законами». Подібно до Вольтера він ототож­нює політичну свободу з особистою безпекою, незалежністю ін­дивіда від сваволі влади, громадянськими правами. Розвиваючи вчення Дж.Локка, французький просвітник вважав: щоб не було можливості зловживати владою, необхідний поділ влади в дер­жаві на законодавчу, виконавчу і судову.

Принцип поділу влади полягає, згідно з Монтеск´є, у тім, щоб вони належали різним державним органам. Поза розмежування компетенції передбачається надання кожній з трьох влад спеці­альних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну, діяли узгоджено. «Все загинуло б, — вважає він, — якби в одній і тій же особі чи установі, складеній з сановників чи дворян, чи з простих людей, були з´єднані ці три влади: ство­рювати закони, здійснювати загальнообов´язкові постанови і су­дити злочини чи позови приватних осіб». Ведучі і визначальні по­зиції в системі влади надаються законодавчій владі. Судова «у певному сенсі як би зовсім не влада». Такий поділ і взаємне стри­мування влади, за Монтеск´є, є головною умовою для забезпечення політичної свободи в її відношенні до державного ладу. Вона вста­новлюється основними законами держави. Саме ці умови, а не природа державного ладу, будь то демократія чи аристократія, за­безпечують політичну свободу, верховенство права.

По-друге, свобода стосовно громадянина може бути резуль­татом звичаїв, «загального духу народу», фізичних властивостей країни і відповідності їм цивільних законів.

По-третє, безпека громадян забезпечується головним чином доброякісними кримінальними законами і правосуддям. «Якщо не захищена невинність громадян, то не захищена і свобода, —. пише Монтеск´є. — Знання про найкращі правила, якими слід керуватися при карному судочинстві, важливіше для людства всього іншого в світі».

По-четверте, політична свобода громадян у значній мірі за­лежить від дотримання принципу відповідності покарання злочину. «Свобода тріумфує, — зауважує Монтеск´є, — коли кари, що накладаються кримінальними законами, добуваються ними з осо­бливої природи злочинів». Тоді немає місця сваволі, а покаран­ня вже залежить не від капризу законодавця, але від суті справи.

По-п´яте, залежність свободи від законів вимагає точної кла­сифікації законів, дотримання правил їх складання і точного їх застосування. Люди, відзначає Монтеск´є, керуються різними за­конами: природним, божественним (правом релігії), церковним (канонічним), міжнародним, державним, цивільним, сімейним правом. І «вища задача людського розуму полягає в тому, — пише мислитель, — щоб точно визначити, до якого з названих розрядів переважно відносяться ті чи інші питання, що підляга­ють визначенню закону, щоб не внести безладдя в ті начала, які повинні керувати людьми».

Зразком послідовного втілення принципу поділу влади мислитель називав державний лад Англії, де законодавча влада належить парламенту, вико­навча — королю, а судова — присяжним. Імовірно, така форма правління представлялася йому й у майбутній Франції.

Новий напрямок суспільної думки — політичний радикалізм — пов´язаний з ім´ям видатного французького філо­софа, письменника, теоретика педагогіки, драматурга і компо­зитора Жан Жака Руссо (1712—1778). Його програма корінних перетворень суспільного ладу відбивала інтереси і вимоги мас, міської бідноти.

Популярність Руссо приніс його знаменитий трактат «Про Суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.). Проблеми суспільства, держави і права мисли­тель починає вирішувати, вивчаючи природний і громадянський стан людини.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня прива­тна власність. У ході удосконалення навичок і знань людини складалися суспільні зв´язки, зароджувалися соціальні форму­вання — сім´я, народність. Сім´я, на його думку, — саме давнє із суспільств.

Однак розвиток цивілізації, пише Руссо, призвів до появи і росту соціальної нерівності, регресу свободи. Майнова нерів­ність стала наслідком встановлення приватної власності на зем­лю. На зміну природному стану з цього часу прийшло грома­дянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простоду­шних, щоб тому повірити, був справжнім засновником грома­дянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встанов­ленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з´явилася держава.

Тепер суспільство поділилося на правлячих і підвладних. Створені шляхом пагубного договору держава і закони «накла­ли нові пута для слабких і додали нові сили багатому, безпово­ротно знищили природну свободу, назавжди установили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію в непо­рушне право і заради вигоди кількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство й убогість».

Поки народ примушений коритися і кориться, пише Руссо, він поводиться добре. Якщо народ скидає ярмо, він чинить ще кра­ще, повертаючи собі свободу. Уряд і закони тут втратили правовий характер. Сила замінила право, а рабство — свободу. Але «сила не творить право», — вважає філософ. «Слова рабство і право суперечать одне одному; вони взаємно виключають одне одного».

У противагу такому, порочному і згубному для людства на­прямку розвитку суспільства і держави, Руссо розвиває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди (Contrat social) як «спра­вжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну час­тину цілого. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Це особа юридична, «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом.

У результаті такого правильного і законного договору утво­рюється асоціація рівних і вільних індивідів, у сукупності вони одержують ім´я народу, окремо — громадян, як тих, хто бере участь у верховній владі, підданих, як підлеглих законам держа­ви. Таким чином, відчуження за суспільним договором приро­дної свободи і рівності відшкодовується кожному у виді договірно встановлених прав і свобод. Суспільний договір, за Руссо, служить у державі основою всіх прав. Завдяки йому усі стають «рівними в результаті угоди і по праву».

Якщо в природному стані свобода індивіда, згідно з Руссо, обмежувалася лише його фізичною силою, то в республіці сво­бода громадянська обмежена загальною волею. Тільки одна за­гальна воля, вважає мислитель, може управляти силами держави відповідно до мети її встановлення, яка є загальним благом. За­гальне благо як мета держави, за його переконанням, може бути виявлено тільки більшістю голосів. «Загальна воля завжди пра­ва», — стверджував Руссо. При цьому він розрізняє загальну волю і волю усіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб.

Відстоюючи панування в державі і її законах загальної волі, Руссо різко критикує всілякі окремі асоціації, партії, групи і гро­мадські об´єднання, що вступають у неминучу конкуренцію із сувереном. їх воля стає загальною стосовно своїх членів і при­ватною стосовно держави, що спотворює загальну волю грома­дян. Він приєднується до думки Н. Макіавеллі про те, що наяв­ність сект і партій заподіює шкоду державі. Але робить важливий висновок: «якщо ж існують часткові співтовариства, то варто збільшити їх число і тим попередити нерівність між ними».

У своїй ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо передбачає рівність прав і обов´язків громадян і держави. Межі державної влади в її взаєминах з підданими, відповідно до його вчення, ставляться межами загальних угод. Кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що їй ці угоди нада­ли з її майна і свободи. Отже, суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого.

Разом з тим, суверен, за думкою Руссо, не зв´язаний власни­ми законами. «Немає і не може бути ніякого основного закону, обов´язкового для Народу в цілому, для нього не обов´язковий навіть Суспільний договір». Він вправі змінити й умови догово­ру. Суверен «стоїть вище і судді, і Закону», адже йому належить право помилування, звільнення від покарання, передбаченого законом і визначеного судом. Більше того, за Руссо, влада суве­рена включає право на життя і смерть підданих. Коли государ говорить громадянину: «Державі необхідно, щоб ти вмер», то він повинен вмерти, тому що тільки при цій умові він жив доте­пер у безпеці, тому що його життя не тільки благодіяння приро­ди, але і дарунок, отриманий їм на визначених умовах від дер­жави». Такий антиіндивідуалістичний гімн суверену, що перевершує етатизм Т. Гоббса, більше не зустрічається в теорії суверенітету. Зате практика тоталітарних держав повна трагіч­них прикладів реального втілення руссоїстського її тлумачення.

Ж.-Ж. Руссо відкидає вимогу яких-небудь гарантій захисту прав індивіда в його взаєминах з державою. З одного боку, у суверена «немає і не може бути таких інтересів, що суперечили б інтере­сам цих осіб,., адже неможливо, щоб організм захотів шкодити усім свої членам». Але з іншого боку, згідно з мислителем, по­трібні гарантії проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов´язань перед сувереном: «якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути свободним».

Отже, за Руссо, суспільний договір дає політичному органі­зму (державі) необмежену владу над усіма його членами в ім´я загального блага — свободи і рівності. Цю владу, що направля­ється загальною волею, він і іменує суверенітетом.

Народний суверенітет має, відповідно до його вчення, дві ознаки: він невідчужуваний і неподільний. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб чи органів, так і його розподіл між різними частинами народу (станами) за логікою Руссо означали б заперечення суверенітету як загаль­ної волі всього народу. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, «може бути представлений тільки самим собою». Таким чином, по суті тут заперечується як представни­цька форма влади, так і принцип поділу верховної влади дер­жави на різні влади.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі. Тому парламент чи інші представ­ницькі збори депутатів, вважає мислитель, не можуть бути пред­ставниками народу, вони лише його уповноважені: «вони нічо­го не можуть постановляти остаточно». Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена, згідно з Руссо, рішен­ня якої не відносяться до компетенції суверена чи сфери закону. Ця влада виражається в актах приватного характеру. Вона — по­середній організм між підданими і сувереном. Уряд є лише його служителем, уповноваженим здійснювати закони і підтримувати свободу як громадянську, так і політичну. Устрій виконавчої вла­ди, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була гото­ва жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним. Як міру, покликану запобігти узурпації влади чи­новниками, мислитель пропонував періодично скликати Народні Збори для вирішення питань про довіру уряду і посадовим осо­бам. «Проведення таких зібрань, — писав Руссо, — має своєю метою збереження суспільного договору». Народоправство, на його думку, виключає необхідність у поділі державної влади як гарантії політичної свободи. Досить розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів, підкорити виконавчу владу суверену.

Залежно від того, кому суверен вручає правління (усій чи біль­шій частині народу, деяким або одному), Руссо вирізняє демокра­тію, аристократію, монархію. У чистому вигляді, зауважує він, ці види правління не існують. Взагалі кажучи, підкреслює мислитель, демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих. За умови народовладдя «навіть монархія стає республікою». Правлін­ня, при якому народ зменшується в числі й убожіє, за Руссо, є най­гірше. Всяке правління за допомогою законів Руссо вважає рес­публіканським правлінням. «Таким чином, — підсумовує він, — я називаю Республікою всяку державу, керовану за допомогою за­конів, який би не був при цьому спосіб управління нею».

Руссо виділяє чотири роди законів:

політичні (основні),

громадянські,

Дата добавления: 2014-01-04