Філософія права Іммануїла Канта

ІІ. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

Кримінальні

і «най­більш важливі з усіх» — звичаї й особливо громадська думка. Останні закони «відбиті не в мармурі, не в бронзі, — пише про­світник, — але в серцях громадян; вони-то і складають справж­ню сутність держави;...коли інші закони старіють чи слабша­ють, вони повертають їх до життя чи заповнюють їх, зберігають народу дух його перших встановлень і непомітно заміняють си­лою звички силу влади». У дусі Монтеск´є він говорить про не­обхідність урахування в законах географічних факторів, звичаїв народу та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».

Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець. Щоб відкрити найкращі правила співжиття, по­трібний розум високий, розуміючий пристрасті і природу лю­дей, готовий трудитися в одному столітті, а пожинати плоди в іншому. «Потрібні були б Боги, — резюмує Руссо, — щоб дати закони людям». Діяльність такого незвичайного законодавця просвіщає народ і підготовляє ґрунт для мудрих актів суверена.

Таким чином, у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена проблемам соціальної природи влади, її прина­лежності народу. В ній немає детального проекту організації іде­ального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за допомогою законів, свободи і рівності в ній. Виступаючи проти осуспільнення приватної власності, Руссо пропонував все ж зрівняти майнове становище громадян: «Жо­ден громадянин не повинен бути настільки багатий, щоб бути спроможним купити іншого, і жоден — настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе». Доктрина Руссо стала одним з основних ідейних джерел філософії і політичного радикалізму наступних двох століть.

І. Кант (1724—1804) — родоначальник кла­сичної німецької філософії і німецького лібералізму, основопо­ложник одного з найбільших напрямків у сучасній теорії права. «Метафізика нравів» - один із найвідоміших творів І. Канта. Заслуга Канта у тому, що йому вдалося знайти відповідь на питання: Чому індивід так сильно прагне законності і так мало дорожить нею? Головне для філософа — люди­на, її поведінка, вчинки. Вихідним пунктом у концепції Канта стало уявлення про людину як таку, що здатна підпорядкувати свої бажання і мотиви «внутрішньому закону» і встановити цей закон для себе.

Різко протиставляє сферу теоретичного і практичного розуму.

Теоретичний розум може дати відповідь на питання:!Що людина повинна знати? Але не в змозі дати відповідь на питання: «Що я повинен робити?» і «На що я можу сподіватися?»

Він дійде висновку: практичний (а не теоретичний) розум і свободна воля людей виступають джерелом моральних і правових законів. Задача моральної філософії поля­гає в тому, щоб, виходячи з розуму, вказати загальні правила поведінки, яким людина повинна слідувати. Наріжний прин­цип його соціальних поглядів, навіяний духом Просвітництва і теорією природного права: кожна є абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здій­снення яких би то не було планів, навіть найблагородніших пла­нів загального блага.

Людина в коре­ні відрізняється від навколишньої природи тим, що вона наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведінці вона повинна ке­руватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний і безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», мо­рально практичним законом. Він гласить: роби так, щоб ти від­носився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу. Стати моральною особистістю людина здатна лише тоді, коли підійметься до розуміння своєї відповідальності перед іншими, перед людством.

Таким чином, моральний закон у Канта формулює принцип поведінки, принцип обов´язку перед іншими, слідуючи голосу «практичного розуму». Обов´язок — єдине джерело категорич­ного імперативу. Тільки обов´язок додає вчинку морального ха­рактеру. Хоча сам категоричний імператив формальний і абст­рактний, як біблійні заповіді, однак слідування простим істинам хіба не є важливим в поведінці людини? Як і в Десятьох запові­дях Біблії, тут помітна юридизація моралі.

Моральна філософія Канта є ключем до його політико-правового вчення. Так, право і мораль мають те саме джерело (прак­тичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної сво­боди). Суть проблеми, однак, полягає в тому, що хоч розум здатний створювати принципи і правила моральної поведінки, але не всякий індивід використовує свободу тільки для реаліза­ції категоричного імперативу. Отже, за Кантом, мораль має по­требу в захисті, в праві. Сфера першої — внутрішній світ люди­ни, сфера другої — вчинки, діяльність.

Філософ формулює висновок: право — «це сукупність умов, за яких свавілля однієї [особи] сумісне з свавіллям ін­шої з точки зору загального закону свободи». До таких умов відносяться: наявність законів, гарантований статус власності й

Зміст і призначення права в тому, щоб ввести свободу і сваволю всіх індивідів, як володарюючих, так і підда­них, у розумні, законні рамки. Адже свобода, за Кантом, — не­залежність від примушуючої сваволі іншого. Право стосується лише дії, позначає зовнішні межі загальнодоступної поведінки і виступає по суті у вигляді заборон, припускаючи дозволеність «проізвоління (сваволі)», тобто прояву волі.

З визнання людини себе носієм свободної волі і морального закону, настільки ж великого і невичерпного, як космос, виріс кантівський етичний і аксіологичний (ціннісний) підхід до права. «Дві речі наповняють нашу душу завжди новим подивом і бла­гоговінням, — писав філософ. —...Це — зоряне небо над нами і моральний закон в нас».

Право, відповідно до Канта, пов´язане з правомочністю при­мушувати. Усе неправе перешкоджає свободі. Отже, застосуван­ня примусу перешкоджає неправу («перешкоджає перешкоді для свободи»), сумісно з свободою, відповідно до загальних зако­нів.

Він бачить у праві надійну опору гуманності, оплот надії для людини. Істинне покликання пра­ва — надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в яко­му безперешкодно могла б реалізуватися свобода індивіда.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку природного права. На думку автора, єдине первісне право — сво­бода, з якої випливали такі невід´ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право власності тощо. Але вони в при­родному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індиві­да. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант називає неправовим.

Зацікавленість всіх у тому, щоб знаходитися у правовому стані, приводить до «ідеї розуму» — суспільному договору, однієї, поєд­нуючій усіх волі, переходу в громадянський стан. Тепер правовий стан створює система законів — публічне, приватне право, кон­ституція. Таким чином, межею неправового і правового станів, «безпомилковим мірилом» права і безправ´я служить ідея дого­вору. Тим самим Кант відмовляє в легітимності феодально-аб­солютистського ладу: він існує всупереч договору, «ідеї розуму».

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву приму­сової сили. Держава, за Кантом, — це об´єднання великої кіль­кості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави назване верховенство правових законів. Він підкреслював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «дер­жаву в ідеї, таку, якою вона повинна бути у відповідності з чис­тими принципами права».

У кожній державі, пише філософ, існує три влади як об´єд­нана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді.

Законодавча влада, за Кантом, може належати тільки об´єднаній волі народу. Ця влада виникає з пер­вісного договору, відповідно до якого кожна людина залишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знай­ти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і са­мостійність. Всі три гілки влади, по-перше, координовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об´єднання їх функцій кожному підданому надає його права.

«Під благом держави, — пише Кант, — розуміється не благополуччя громадян і їх щастя — адже щастя (як стверджує і Руссо) може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в природному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави розуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принципа­ми, прагнути до якого зобов´язує нас розум через певний катего­ричний імператив». Отже, кантівський висновок про те, що бла­го і призначення держави — у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, і дає підстави вважати Канта одним з головних творців концепції правової держави.

Тому Кант не надавав особливого значення традиційній кла­сифікації форм держави за числом правлячих осіб (монархії, ари­стократії, демократії), вважаючи її вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає: «Громадянський лад кожної держа­ви повинен бути республіканським». Він заснований, по-перше, на принципах свободи членів суспільства; по-друге, на залежно­сті усіх від єдиного законодавства; по-третє, на законі рівності усіх. Філософ не очікує і вважає даремним бажати, щоб королі філософствували або філософи були королями. Верховенство на­роду, проголошене Кантом слідом за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі. Але він зовсім не помишляє про дійсно широку, неурізану демократію. Для нього республіка не синонім демократії, а монархія — не синонім абсолютизму. Для філософа головне — республіканський лад, будь-то навіть самодержавна форма влади, якщо в ній реалізований принцип свободи, механізм її захисту — поділ влади, адже і де­мократія піддається трансформації в деспотизм.

Республіканський лад, згідно з Кантом, забезпечує умови існування правового громадянського суспільства, де свобода під­легла зовнішнім законам і зв´язана з незборимою владою. Тут народ-суверен, правитель — повірений держави, володіючий ви­конавчою владою, народ-суддя, «сам судить себе через своїх спів­громадян» — присяжних.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає пра­ва на обурення чи повстання. Кант вважає: «Обов´язок народу терпіти зловживання верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це — правовий наслідок із природи громадян­ського союзу. Він вітає тільки законодавчі реформи, проведені самим сувереном. Але навіть якщо революція відбулася, «удала­ся і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов´язку підкоритися як добрим громадянам новому порядку речей» і новому уряду.

Правовим наслідком із природи громадянського союзу Кант вважає і право покарання і помилування. Порушення публічних законів, що позбавляє порушника можливості бути громадяни­ном, він називає просто злочином. Зловживання довірою — при­ватним злочином. Злочини, що піддають небезпеці все суспільст­во, — публічними. Покарання по суду, передбачене законодавцем, не засіб сприяння якомусь благу, але лише за здійснений злочин. Караючий закон є вимога категоричного імперативу. Спосіб і міра покарання, за Кантом, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом, — принцип рівності перед судом.

І. Кант не погоджується з Беккаріа про необхідність заміни смертної кари злочинця довічним рабством. «Якщо ж він убив, то він повинен вмерти». Філософ допускає виключення лише для вбивства матір´ю новонародженої позашлюбної дитини й убивства на дуелі. У противному випадку, на його думку, заміна смертної кари — це порушення рівності між злочином і пока­ранням, справедливості як ідеї загальних законів.

Проект майбутнього «вічного миру» Кант зв´язує з федераці­єю вільних держав (з республіканським ладом). де буде союз рівноправних народів (але не держава народів). Його ідеї май­бутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх спілкування, про право громадянина сві­ту — також набагато випереджали свій час.

б) філософсько-правові ідеї Г. Гегеля

Грандіозну філософську систему, що охоплює всю сукупність теоретичних знань того часу, створив видатний німець­кий філософ Георг Гегель (1770—1831). Ключем до розуміння гегелівської філософії є його робота «Феноменологія духу», де на основі діалектики обґрунтовані висновки про роль праці у фор­муванні людини її свідомості, шлях до тлумачення процесу пізнання як суспільного й історичного розвитку.

Вчення про право і державу викладено головним чином у ро­боті Гегеля «Філософія права»(1820). Науку про право він розглядає як ча­стину філософії. («Наука про право є частина філософії»).

Задача фі­лософії ним бачилася в тім, щоб осягнути право і державу як продукти розумної діяльності людини, що одержали своє втілен­ня в реальних суспільних інститутах. На його думку, філософія пра­ва не повинна займатися ні описом існуючого, чинного законодав­ства (це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням ідеальних проектів права і держави, якими вони начебто повинні бути. Далекий Гегель і від того, щоб шукати джерела права у «внутрішньому почутті, серці».

Дата добавления: 2014-01-04