Ознайомлення дітей з українською традиційною народною творчістю

Кожна людина е представником якогось конкретного народу. Народ має мову, національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму.

Національна культура (матеріальна і духовна) складається з цінностей, створених як сучасними, так і минулими поколіннями.

Сучасна українська культура ґрунтується на традиційній, яка сягає своїм корінням у віддалені історичні часи.

Що ж таке народні традиції? Традиції (від лат. - передача) - це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склались історично й передаються від покоління в покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальновживаним, насущним.

Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і є важливим засобом виховання. Через систему традицій та звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну, народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях.

До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, витинанки, вироби зі шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство.

Народна декоративна творчість може мати такі форми.

Етнографічна регіональна творчість, пов'язана з конкретною місцевістю (Буковина, Галичина, Закарпаття, Поділля, Таврія, Полісся). Регіональна народна творчість відрізняється матеріалом, технікою виготовлення, обробкою й кінцевим результатом - предметом виготовлення.

Творчість майстрів-одинаків, які зберігають народні традиції, наприклад, різьба по дереву (Я.Т.Дейкало на Сумщині), гончар народної Іграшки (І.П.Пушкар на Волині), дерев'яної іграшки (І.В.Сидорук на Волині) і т. ін.

Народна творчість, що виникає стихійно, потім поступово охоплює всю місцевість, стає традицією. Це опішнянські, петриківські розписи тощо.

Народні промисли, які виробляють організовано в майстернях з відповідним виробничим устаткуванням (килимарство, ткацтво, вишиванки, виготовлення ліжників і т. ін.).

Розгляньмо окремі галузі народної декоративної творчості України.

Вишивка. Вишивка в Україні - найпоширеніший вид народної творчості, ручної праці. Вона складає також 60 відсотків загального випуску продукції народних промислів України. Вишивки мають здебільшого побутову спрямованість. Ними прикрашають в Україні рушники, скатерті, серветки, фіранки, наволочки, одяг як жіночий, так і чоловічий.

Візерунки української вишивки мають регіональний характер. Навіть в одній області в різних селах спостерігається свій стиль вишивання. Так, на Закарпатті здавна визначилися чотири групи вишивки: верховинська, турянська, мармороська, гуцульська. Кожна з них характеризується розмаїттям техніки виконання, кольорових сполучень, барвистістю чи, навпаки, стриманою поліхромією фарб. На території Закарпаття дослідники нараховують п'ять видів розміщення вишивки на сорочках, а щодо орнаментальних мотивів, кольорового сполучення, то її безліч. Використовують тут і техніку художньої гладі. З ліричною поезією можна зрівняти вишивки, виконані технікою настилання білими нитками по-домашньому напіввідбіленому сіро-зеленому полотні (Тячівський р-н).

У різних місцевостях області працює багато обдарованих вишивальниць. Це І.Дерцені з с. ЗміЇвки Берегівського р-ну, Г.Шлінська з Ужгорода, М.Гаврило з Хуста та ін; У Рахові працює цех вишивки, де випускають рушники, серветки, доріжки, вишиті низинкою, хрестиком на домотканому полотні.

На Буковині у вишивках переважають геометричні форми (ромби, квадрати, трикутники). Славляться буковинські майстри вишиванням одягу, народних костюмів: святкових сорочок, хутряних безрукавок-кептарів, суконних сардаків та мант.

Святкові сорочки вишивали шерстю, бавовняною пряжею, шовком, бісером, металевими бляшками «лелітками». В основі гуцульської вишивки також переважає геометричний орнамент, але в деяких районах використовують і квітково-рослинний. Гуцульська вишивка відзначається різноманітністю кольорів (жовтий, чорний, брунатний). Вишивають дрібним хрестиком або поперечною ниткою (низинкою). Поширені вишивані мотиви: «сливові», «баранячі роги», «головкате», «чічкаті». Найвідоміші вишивальниці Г.Герасимович (м. Косів), М.Василащук (с. Шешори) і т. ін.

На Чернігівщині у вишивках переважає білий колір з незначним поєднанням червоного та чорного, з рослинним орнаментом. На Полтавщині - ніжні, світлі кольори з рослинно-геометричним орнаментом, на Волині ~ синьо-блакитні з рослинним орнаментом.

Художня обробка металу. Художня обробка кольорових металів (мідь, бронза, латунь, цинк, свинець, олово, срібло) - один з найстаріших народних промислів, поширений на Буковині, Гуцульщині. Цей вид промислу називають мосяжництвом, а майстрів - мосяжниками.

Орнамент гуцульського мосяжництва виступає у двох формах - геометричній (ламані лінії, трикутники, квадратики, кола, зигзаги, смужки, спіралі) та стилізовано-рослинній (листочки, квіточки, травичка, колосок, огірочки). їх називають зубці, кривульки, підківки, оленячі ріжки. павучок.

На Буковині відомо кілька прийомів обробки металів. Найдавнішим було кування, у часи Київської Русі поширилася техніка лиття, прийоми якої збереглися й до наших днів. І сьогодні існує давня техніка заливання, що застосовувалася для оздоблення металом виробів із дерева.

Рідким металом заповнювалися спеціально підготовлені гнізда певної форми на виробі з дерева. Побутує також жирування - метод інкрустування металевими орнаментальними деталями поверхні виробу. Основними центрами виробів з металу в Карпатах є села Косівського, Кутського районів, гірські села Путівль, Яблуниця, Дитинці і т. ін.

Вироби зі шкіри. Художня обробка шкіри тісно пов’язана з обробкою металів та вишивкою, оскільки побутові речі зі шкіри - сідла, ремені, упряж - прикрашалися металевими бляшками, застібками з орнаментом тощо. Речі з костюма також оздоблювалися різноманітними металевими деталями.

Мистецький хист кушнірів (фахівців, що вичиняють хутро) яскраво виявлявся в оздобленні кожухів і кептарів.

Однією з основних і найдавніших технік була аплікація кольоровим сальяном або сукном. Вирізані прикраси не просто прикріплювалися до виробу - по їх краях обов'язково клали кольорову нитку і пришивали все разом. У XX ст. набуває поширення вишивка з рослинним орнаментом. Його вишивали на окремій смужці шкіри, яку потім пришивали до виробу.

Кептарі й кожухи оздоблювали нитками, шнурами, металом, вовною, ґудзиками. Переважали стилізовані геометричні узори, в основі яких були трикутники, півкулі різної графічної трактовки.

Техніка оздоблення шкіри: тиснення (рельєфне, контурно-ручне, тоноване); підкладка (тональна і контрастна), розпис по шкірі; аплікація металом; аплікація шкірою в поєднанні з гаптуванням кольоровими металами; плетення шкіряною стрічкою; різьба по шкірі.

Вироби зі шкіри: торбинки, табівки, череси, паски, обкладинки для книг, футляри, кожушки, кептарі.

Вироби відомого майстра художньої обробки шкіри Ф.Якіб'юка (м. Косів) зберігаються в багатьох музеях України.

Килимарство і художнє ткацтво. Килимарство і художнє ткацтво поширені в народному мистецтві Прикарпаття, Закарпаття, Буковини, Сумщини, Київщини, Чернігівщини, Черкащини.

На Івано-Франківщині центрами таких промислів є міста Косів, Кути. села Косівського та Коломийського районів; на Буковині - Чернівці, села Хотинського, Заставнівського, Кіцманського районів.

Вироблені протягом певного історичного періоду художньо-стильові особливості килимарства та художнього ткацтва є спільними для майстрів усіх цих районів. Але в кожному осередку є свої особливості. Так, для Прикарпаття характерні геометричні мотиви орнаментів, ритмічна побудова композицій, симетрія. Всю площу килима обрамляє облямівка чорного кольору.

У гуцульських майстрів кольорова гама м'яка, живописна. Це різні варіанти килимів - гуцул, граничник, чичер, виноград, сонце і т. ін. У них переважають кольори червоний, зелений, оранжевий, вишневий, у невеликій кількості, та білий.

Килимами застеляли лави, ліжка, скрині, їх вішали на стінах. Відомі калимарі Гуцульщини - М.Балагурак, М.Ганущак, Ю.Бович та ін.

В інтер'єрі гуцульської хати поширені домоткані покривала-верети. Ними застеляють ліжка, лави, розвішують на жердці (Старий Косів, Вербовець, Яворів). Широко використовуються ліжники - об'ємна поверхня, довгий пухнастий ворс. Їх виготовляють на сірому, чорному та білому тлі; тчуть на рідкій основі товстими кольоровими нитками. Ліжники ставлять на кілька годин у велику дерев'яну діжу під сильний струм води, який розпушує нитки, і ліжник стає ворсистим. Відомі ліжникарі - П.Шкрібляк-Король, А.Корналюк, П.Бучук та ін.

За формою і малюнками вироби буковинських ткачів поділяються на чотири групи: вузькі і довгі килими з поперечно-смугастою композицією з кольорових та орнаментованих смуг; короткі килими з малюнком, що складається з одного або двох мотивів, розташованих у безперервному рапорті; твори медальйонної композиції з основним мотивом на центральному полі і широкою облямівкою; килими з горизонтальною орієнтацією візерунка вазонного типу.

На Сумщині центром ручного ткацтва є с. Кролевець, на Київщині - м. Богуслав, на Чернігівщині - с. Дегтярі. Кролевецька фабрика художнього ткацтва випускає тканини для рушників, скатерок, серветок, покривал штор. Орнамент - геометризовані рослинні мотиви. Кольори - червоно-білі.

На фабриці в с. Дегтярі виготовляють плахтові тканини з яскравими фарбами. У богуславських виробах переважають теплі відтінки в поєднанні з чорним кольором на білому чи кремовому тлі. На Черкащині тчуть рядна смугасті чи картаті, в яких поєднуються червоні, зелені та білі кольори. На Київщині, в центрі візерункового ткацтва с. Обуховичі народилася відома українська ткаля Г.І.Верес.

Різьба по дереву. Художня різьба по дереву зосереджена здебільшого на західних та південно-західних областях України. Це Буковина, Галичина, Прикарпаття та Закарпаття.

У гірських місцевостях Карпат, багатих на ліси з різними породами дерев, різьба по дереву та художнє випалювання успішно застосовувалися для оздоблення будинків, предметів побутового та мисливського призначення, знарядь праці та предметів господарського вжитку. Різб'яри із сіл Яворова, Косова, Вижниці відомі далеко за межами України.

Різьбили на всіх породах дерев, але основним матеріалом був явір. Дерево спочатку кілька років сушили, обробляли на токарному верстаті. Вже готову, виточену посудину різьбили. Використовувалася різьба двох видів; суха, плоска та інкрустована (бісером, перламутром, металом).

Художні вироби з дерева виготовляють на фабриках Чернівецької та Житомирської областей. У Чернігівський області відоме ім'я майстра по дереву А.Г.Степи, в Сумській - Я.Т.Дейкала. Їхні дерев'яні фігурки, сюжети виставлено в багатьох музеях України та за її межами.

Лозоплетіння. Лозоплетіння - один з найстародавніших промислів в Україні. Важко уявити, коли воно виникло. Відомо, що виготовляли з лози найпростіші предмети домашнього вжитку ще в сиву давнину. Цьому сприяли потреби господарювання і наявність відповідних матеріалів.

З давніх-давен з лози плели не тільки кошелі, корзини й інші вжиткові речі, а й господарські приміщення та огорожі (тин, перелаз).

Оскільки лоза як матеріал за своїми фізичними властивостями не довговічна, а вироби з неї розраховано на щоденне практичне застосування, вони відносно швидко зношувались, і з усього того різноманітного асортименту лозоплетіння з далекого минулого до нас майже нічого не дійшло.

Лозоплетіння розвивалося переважно в тій місцевості, де була відповідна сировина - лоза. Вироби з лози легкі, зручні, міцні, тому вони вже багато віків не втрачають свого практичного застосування в побуті. Найкращою для виготовлення плетених виробів е лоза-коноплянка, яка має довге, подібне до конопляного, листя. Довжина гнучкого прута може досягати двох метрів.

В Україні поширено різноманітні традиції техніки плетіння з лози. Просте плетіння - давній спосіб з'єднання при якому окремі прути виплітають через один стояк у вигляді безперервної стрічки, накладаючи по похилій спіралі одна над одною.

Асортимент виробів з лози досить різноманітний. Плетуть не тільки кошики побутового призначення: обплітають бутлі і фляжки, виготовляють різноманітні підставки для квітів, роблять крісла-гойдалки, дитячі меблі.

Існує понад вісім видів лозоплетіння. Деякі з них, найскладніші, передавалися з покоління в покоління, і тому не дивно, що з давніх часів закарпатські кошикарі славилися високою майстерністю. Справжнім джерелом добробуту стало лозове господарство в селах Хустського та Ужгородського районів Закарпаття. Плетені крісла, мереживні люстри, настінна декоративна оздоба - все це виконано майстрами народної творчості Д.Кошковиш, В.Сомошеш. Виготовлені майстрами столи, стільці, декоративні світильники, підставки для квітів стали чудовою прикрасою житлових і громадських споруд Закарпаття.

Поряд із лозоплетінням народні умільці займаються плетінням з обгорток качанів кукурудзи й очерету. Це не новий вид народного промислу. Жителі с. Вишково Хустського району та інших сіл Закарпаття з давніх-давен робили з них кошики, сумочки, невеликі килимки на підлогу. Але, на жаль, останнім часом цей вид народного мистецтва занепадає.

Кераміка. Серед багатьох галузей сучасної народної культури почесне місце належить народній кераміці. Центрами виробництва народної кераміки, наприклад, на Закарпатті є Ужгород, Хуст. Берегове, Виноградове та ін. Закарпатські майстри виготовляли посуд (для варіння, зберігання, перенесення, споживання) та вироби декоративного призначення. Це довжанки, корчаги, миски, лівники, горщики. Для оздоблення керамічних виробів майстри використовували геометричні і рослинні орнаменти, кольорові поливи, задимлювання, видряпування (уріз). Причому уріз є характерним лише для закарпатських майстрів. Відомі майстри с. Вільховка.

Відомий центр керамічних виробів на Полтавщині - с. Опішня. Опішнянський керамічний завод зберіг елементи народної творчості, тому що основу виробництва на заводі становить ручна праця. Тут виготовляють народні іграшки та посуд (вази, куманці, миски, тарелі) у вигляді тварин, птахів. Для опішнянських гончарів характерна гладенька, червонувато-жовта основа, витончена обробка, рослинний орнамент у поєднанні з простими геометричними візерунками круглої форми.

Народні традиції кераміки використовують на заводах Харківщини, Києва, Львова, Житомира.

Писанкарство. - Гарна, як писанка! - Так з давніх-давен кажуть про вродливу дівчину. У віночку з польових квітів, у різнокольорових стрічках, у барвистому вбранні вона й справді, мов писанка.

Назва «писанка» походить від слова писати (прикрашати орнаментом), а тих, хто розписував, називали «писарики».

Традиція у слов'янських народів розмальовувати навесні яйця сягає епохи язичництва. Писанки у слов'ян були пов'язані з весняною обрядовістю, яка не дійшла до нашого часу у всій повноті. Писанки розписували здебільшого жінки та дівчата, дуже рідко хлопці і чоловіки.

Для нанесення на яйце орнаменту використовують здебільшого класичну і воскову техніку.

Для розписів писанок розроблено багато природних барвників, які виготовляли в домашніх умовах. «Жовтило» — жовту фарбу робили з вивареної яблуневої кори. «Чорнило» - чорну фарбу виварювали із соняшникових зернят, додаючи до відвару копервасу - залізного купоросу. «Зеленина» - зелену фарбу одержували з відвару житніх висівок та луски зернят соняшника. Темно-коричневу фарбу добували з відвару дубової кори, кори чорної вільхи. «Красна» - червону барву раніше, можливо, добували з комах польської кошинелі. У кінці XIX — на початку XX ст. поступово відмовляються від природних барвників і переходять до купованих - рослинного і хімічного походження.

Писанки писали тільки у великий піст, протягом двох тижнів перед Великоднем.

Орнаментація різноманітна як за змістом, так і за композиційною будовою. У декорі переважає геометрична орнаментація. У нескладних мотивах геометричного візерунка відтворювалися образи сонця, зірок, блискавок, хмар, символи засіяного поля - у вигляді ромбів, грудок зораної землі - у вигляді трикутників, смуги борозен – у вигляді «драбин», рослинні мотиви (дерево життя, квітка розетка). Символіка їх нескладна і зрозуміла - життя, родючі сили землі. У переліку назв рослинних мотивів - «ружі», «жолудь», «чорнобривці», «колосівка», «огірочки», «гвоздики», «барвінок», «косиці», «зозулені черевички», «перекотиполе».

Особливе місце займають писанкові мотиви, створені під впливом вишивок, орнаментів килимів, ґерданів. Рослинні мотиви розпису - це різноманітні квіти, найчастіше тюльпани, які часто трапляються у вишивках.

В Україні широко використовувалася воскова техніка розписування. Спочатку на поверхню сирого яйця за допомогою спеціальної маленької металевої лієчки з дерев’яним держаком наносився розтопленим воском візерунок. Потім яйце занурювали у фарбу. Розпис воском і фарбування повторюють стільки разів, скільки кольорів потрібно ввести в розпис, при цьому кожного разу яйце занурюють у темнішу фарбу.

Для розпису використовують такі визерунки: «півклипчики», «триклипчики», «клипчики», «зубці», «кантовка» «кучер», «кривулька», «сонце гріє» і т. ін.

Кожний регіон України має свої характерні особливості розписування писанок. Наприклад, на Чернігівщині переважає рослинно-квітковий орнамент («квітка», «весняний сад»; «луки»), на Київщині-тваринний («баранячі ріжки» і т. ін.).

Ознайомлення дітей з народною декоративною творчістю проводять на заняттях із ознайомлення дітей з довкіллям. образотворчої діяльності та на комбінованих, інтегрованих тематичних заняттях.

Дата добавления: 2014-01-04