Соціальна робота в спільноті (общині, ком іоніті, місцевому рівні, мікрорайоні, громаді)

Соціальна робота в громаді відображає американський і євро­пейські підходи до соціальної роботи у мікросоціумі, що пояснює розходження у термінології, яка відображає специфічні національні традиції системи соціального захисту і допомоги. В Україні цей ме­тод соціальної роботи розвивається і більш відомий як метод соці­альної роботи в мікрорайні.

Соціальна робота в спільноті — метод, в основі якого лежить аналіз життєвого рівня громади з метою розв'язання соціальних проб­лем, підвищення рівня надання послуг та активізації членів громади через проведення різних акцій та заходів. Соціальна робота в гро­маді передбачає інтеграцію всіх інших методів, зокрема, використан­ня моделі, орієнтованої на постановку такого завдання, яке дає змогу клієнтові зрозуміти взаємозалежність і взаємообумовленість особи­стих і суспільних проблем, а також брати активну участь у солідар­них діях, спрямованих на розв'язання конфліктних ситуацій.

Соціальна робота в громаді сфокусована на роз'яснювальній ро­боті і на створенні структур, здатних розширити можливості грома­дян. Відносини будуються за принципом "знизу-вгору" на відміну від бюрократичної — "згори-донизу".

На основі результатів вивчення соціальної роботи на місцевому рівні в країнах ЄС були зроблені висновки щодо її основних на­прямків і підходів (Гебріел Чейнен). Основу її в європейських країнах становить соціальна робота з місцевими групами. Виділяють такі категорії місцевих груп:

• автономні місцеві громадські групи, які контролюються безпо­середньо мешканцями певної місцевості;

• керовані ззовні ініціативи — проекти, запроваджені місцевою владою або керованими національними волонтерськими органі­заціями, церквами, профспілками, товариствами взаємодопо­моги;

• напіватономні групи, де партнерами виступають мешканці та офіційні агенції або зовнішні структури.

Діяльність місцевої громади — це будь-які колективні, дер­жавні чи квазідержавні зусилля, що включають активну безоплатну участь мешканців, спрямовану на задоволення певних потреб грома­дян.

Основні характеристики діяльності місцевої громади:

• постійна участь місцевих жителів у заходах, що мають на меті поліпшення їх ситуації, розв'язання сімейних проблем через взаємодію з різними організаціями, установами, об'єднаннями;

• задоволення повсякденних потреб населення, таких, як догляд за дітьми, літніми людьми, інвалідами;

• постійний характер соціальної допомоги на основі системи взає­модопомоги мешканців і короткостроковий — шляхом втру­чання влади у вирішення проблем громадян;

• місцеві групи і об'єднання громадян розглядає влада як своїх помічників у наданні різноманітних соціальних послуг;

• стимулювання владою підтримки та проведення акцій на місце­вому рівні;

• діяльність місцевої громади розглядається як основа волон­терської допомоги;

• робота місцевих громад розглядається як важливий аспект соці­ального та економічного розвитку;

Існує три головні джерела діяльності місцевої громади:

• самостійна діяльність місцевих жителів;

• діяльність, очолювана органами державної влади;

• діяльність, організована іншими структурами, а саме: національ­ними організаціями волонтерів, підприємствами, які знаходять­ся на даній території, профспілками і церквою.

Соціальна робота в громаді складається з кількох компонентів, які визначаються також як партнери місцевої діяльності, що мають певні переваги перед іншими методами і напрямками соціальної до­помоги:

/. Незалежна діяльність громадян: прямий вияв потреб громадян, гнучкість у наданні соціальних послуг, індивідуальний підхід до особистості, врахування близькості до неофіційної мережі надання соціальних послуг, мобілізація активного волонтерства, перспективне бачення інтересів.

2. Органи влади та ін„ державні організації та установи (агенції): наявність основних ресурсів, головні обов'язки та повно­важення, демократична законність, обізнаність і поінформованість, ощадливість у витратах.

3. Наявність муніципалітетів: близькість до місцевих органів влади, демократична законність, ресурси.

4. Національні або фахові організації волонтерів або добродійні організації: перерозподіл фінансів, національні мережі та інформа­ція, обізнаність та поінформованість, мобілізація допоміжного волон­терства, незалежність від уряду.

5. Соціальні партнери (бізнес, профспілки та інш.): основні ре­сурси та потенціал, приклади успішного залучення до соціальної до­помоги, незалежність від уряду, провідна роль у навчанні та на ринку робочої сили.

6. Професіонали, які працюють у місцевій громаді: вміле спри­яння діяльності громадян, розуміння політичних колізій на місцевому рівні, ціннісні орієнтації клієнтів соціальних служб.

Соціальний працівник, який працює в громаді, вивчає, досліджує соціальні умови життя громадян, виявляє соціальні проблеми, потре­би у послугах, складає статистичні дані, банк даних щодо'соціальної стратифікації району чи певної місцевості, наявності місцевих груп, об'єднань громадян за інтересами чи соціальними потребами. На ос­нові отриманих даних виявляються найбільш важливі, гострі, найбо­лючіші проблеми різних соціальних груп і прошарків населення. Спи­раючись на ініціативу місцевої громади, формує програму діяльності.

Залежно від компетенції соціальної служби (агенції) визначається зміст соціальної роботи з громадою: дітьми (вулична соціальна робо­та, гурткова соціальна робота, превентивні заходи щодо поперед­ження дезад'аптованості дітей та протиправної поведінки); молоддю (попередження негативних явищ у молодіжному середовищі шляхом проведення просвітницької роботи, культурно-мистецьких заходів; гуманітарної допомоги молодим інвалідам (соціальної допомоги із нагляду та догляду за ними, залучення їх до надомної праці тощо); людям похилого віку (соціальна допомога з догляду і нагляду, залу­чення гуманітарної допомоги, організація дозвілля) та інш.

Д. Ротман виділяє три моделі соціальної роботи в мікросоціумі: модель локального розвитку, модель соціального планування, модель соціальних акцій.

Модель локального розвитку: організація самодопомоги, інтегра­ція; розв'язання екзистенціальних проблем; збереження демократич­них взаємовідносин, традицій; вирішення широкого спектру соціаль­них проблем; організація групових дискусій і взаємодії груп із заці­кавленими особами; виконання ролі координатора, вчителя соціаль­них умінь; використання маніпулятивних технік соціальної роботи; проведення груп, орієнтованих на роз'язання завдань; дотримання концепції раціоналізму; залучення клієнтів до вирішення проблемних ситуацій.

Модель соціального планування: розгляд проблемно-орієнтова­них завдань; вирішення соціальних проблем і проблем, які пов'язані із психічним і фізичним здоров'ям; накопичення фактів і раціональне розв'язання проблем; в основі тактики і техніки діяльності — кон-сенсус-конфлікт; виконання ролі фасілітатора, аналітика, виконавця програм; маніпуляції формальною організацією і даними; в якості концепції роботи використовується ідеалізм; клієнти розглядаються як споживачі соціальних послуг.

Модель соціальних акцій: врегулювання взаємовідносин і ресурсів, інституційний обмін; вирішення питань соціальної несправедливості і депривації; організація об'єднань, спрямованих на подолання нега­тивних явищ; в основі тактики і техніки діяльності — конфлікт, соці­альні конфронтації, директивні акції; соціальний працівник виступає у ролі адвоката, агітатора, брокера; маніпуляції організацією мас і полі­тичними процесами; в основі концепції роботи — теорії реалізму; клієнти розглядаються як жертви соціальних обставин.

Мікросоціальне середовище зумовлює специфічні вимоги до про­фесійної компетенції. Серед них — вміння проводити наукові дослі­дження на основі соціальних, психологічних, демографічних, статис­тичних даних; вміння правильно аналізувати й інтерпретувати отри­ману інформацію, щоб адекватно представляти ситуацію розвитку співдружності та її проблеми.

Оперативна соціальна допомога чи втручання вимагають компе­тенції, яка виходить за рамки соціальної роботи, тому що потребує;алучення до спільної діяльності спеціалістів з різних сфер суспіль­ного життя. Команда, яка включає юристів, лікарів, психологів, соці­альних працівників, здійснює різні напрямки соціальної роботи, які мають на меті подолання і вирішення різних проблем споживачів ■ оціальних послуг. Допомога у цьому випадку носить синтезуючий арактер, оскільки кожен спеціаліст привносить у загальний процес оціальної роботи свої знання і уміння, використовуючи свої повно-аження і компетенцію.

Таким чином, соціальна робота в громаді спирається на соціальну ініціативу громадян з метою розв'язання їхніх соціальних про­блем, задоволення проблем, захисту прав, розвитку системи само­та взаємодопомоги, формування просоціальної поведінки, сприяння соціальній адаптації та реабілітації, попередження несприятливих умов соціалізації, а також використання підходів невідкладної соціально-психологічної допомоги і підтримки у розв'язанні проблем індивіду­альної соціальної роботи.

Фостерінг.

Фостерінг — метод соціальної роботи, який сформувався на ос­нові деінституалізації державних закладів утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і створення прийомних сімей.

В Україні законодавчо встановлені такі форми утримання дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення (як пріоритетна форма); опіка і піклування над дитиною з боку фізичної особи (опі­куна, піклувальника); державні заклади для дітей, позбавлених бать­ківського піклування; дитячі будинки сімейного типу.

Усиновлення (удочеріння) — це оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усиновлення регламентується Кодексом про шлюб та сім'ю України та Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усиновителів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів у 1996 році.

Для безпосереднього здійснення опіки і піклування призначається опікун чи піклувальник, переважно з осіб, близьких підопічному, або з числа осіб, виділених громадською організацією, або з числа інших осіб з урахуванням їхніх можливостей виконувати опікунські обов'яз­ки і стосунки між опікуном (піклувальником) і особою, над якою встановлюється опіка (піклування). Опікун (до 16 років) чи піклуваль­ник (до 18 років) призначається тільки з його згоди. Над повнолітні­ми дієздатними особами, які не можуть за станом здоров'я само­стійно захищати свої права і виконувати свої обов'язки, піклувальник може бути призначений тільки на прохання цих осіб.

З метою надання притулку дітям, позбавленим батьківського піклу­вання, створюються притулки для неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей, створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для їхнього життя на період визначення місця постійного влаш­тування. Влаштуванням дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються виключно органи опіки та піклування.

В діяльності установ соціальної підтримки і соціальної роботи в

160 —

Україні використовується досвід соціального захисту соціальних сиріт у Великобританії. З цією метою створюються прийомні сім'ї, прово­диться їх соціальний супровід.

Прийомна сім'я — це сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та з числа дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, від 1 до 4 дітей для виховання та спільного проживання.

Напрями і підходи соціального супроводу дітей-сиріт запозичені із зарубіжних систем опікування і допомоги вразливим верствам на­селення. Цей досвід свідчить про те, що системи соціального супро­воду створюються не тільки для біологічних і соціальних сиріт, але і для дітей, які проживають у неблагополучній сім'ї. Так, у випадку виявлення неблагополучної сім'ї, в якій не створені належні умови для нормального розвитку дитини, де, більше того, її ображають, карають чи взагалі не звертають уваги, що негативно позначається на поведінці дитини, її тимчасово вилучають із сім'ї.

Найбільш поширеними заходами в подібних випадках є то5т.егіпд і "таіпзїау" — догляд за чужою дитиною, особливий вид опікунства. "Ро5т.егіпд" передбачає перебування в чужій сім'ї протягом тривало­го часу, як правило, до повноліття. Однак контакти з біологічними батьками зберігаються, і як тільки умови в сім'ї стають більш сприят­ливими для виховання дитини, вона знову повертається до своїх батьків.

"Маіпзїау" — передбачає догляд за дітьми віком до 17 років на коротший період, найчастіше всього — це кілька місяців, у зв'язку з тимчасовими труднощами в сім'ї дитини. Якщо ці труднощі зника­ють, дитина повертається в сім'ю, якщо ж сім'я продовжує пережи­вати важкий період, то оформляється "тозіегіпд".

Крім того, існує ще й інший вид догляду за дітьми із неблагопо-лучних сімей — "етегдепсу саге" — догляд в надзвичайних (критич­них) ситуаціях. Він має місце тоді, коли виникає необхідність негайно ізолювати дитину від негативного впливу сім'ї, яка потрапила в екст­ремальну ситуацію. В таких випадках дитина передається для догля­ду в іншу сім'ю на кілька днів чи тижнів для остаточного вирішення питання про її подальшу долю. Люди, які в будь-який час дня чи ночі готові прийняти в свою сім'ю чужу дитину, називаються "сагегз" — той, хто турбується, догляда. Такими людьми можуть бути сімейні і одинокі люди, яким виповнилось 25 років і які виявили бажання ви­ховувати чужих дітей.

Так, у Великобританії вважається, що нормальний розвиток ди­тини забезпечується в сім'ї. І тому тут віддається перевага вихован­ню дітей в сім'ї, ніж у дитячих будинках та інтернатах. Сімей, які бажають взяти на виховання чужих дітей, дуже багато. Можливо, одна з причин цього полягає в особливостях менталітету цієї країни, бо тут вважається престижним, почесним, гуманним виховання дити­ни з неблагополучної сім'ї, як і виховання дітей з фізичними і розу­мовими вадами розвитку. Така праця оплачується. Наприклад, лю­дина, яка здійснює догляд за чужою дитиною, отримує платню. На утримання такої дитини передбачається щотижнева оплата, додат­кові кошти виділяються на дозвілля дитини, її лікування. Все це свідчить про реальну турботу про майбутнє дітей з неблагополучних сімей і, як показує практика, значною мірою сприяє запобіганню відхилень у поведінці неповнолітніх.

За своїм змістом соціальний супровід виходить за межі індивіду­альної або групової соціальної роботи. Теоретичною основою соці­ального супроводу прийомних сімей є "ведення випадку" (саге тападетепі), що широко застосовується у західних країнах.

В Україні згідно з Положенням фінансування на утримання дітей у прийомній сім'ї гарантоване державою і здійснюється з місцевого бюджету: щомісяця надаються кошти на харчування прийомних дітей, виходячи з натуральних норм його забезпечення, на придбання одя­гу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, кни­жок, інвентарю та обладнання, на проведення культурно-масової роботи, а також кошти на оплату комунальних послуг за нормами і тарифами, що діють у даній місцевості, пропорційно до кількості прийомних дітей.

Соціально-психологічні аспекти функціонування прийомних сімей особливі. З одного боку, вони представлені усім спектром проблем звичайної багатодітної сім'ї, а з іншого — перед такою сім'єю поста­ють додаткові завдання зі здійснення корекції та компенсації вад розвитку, відставання та занедбаності здоров'я дитини, а також з подолання наслідків психологічних травм.

Інститут прийомної сім'ї має передбачати не тільки виховання ди­тини до повноліття, але і здійснення тимчасової опіки над нею (на короткий, обумовлений термін — від кількох тижнів до повноліття дитини або на час перебування її кровних батьків в ув'язненні чи на лікуванні). Саме цим можна забезпечити соціальний захист дитини, тимчасово позбавленої батьківського піклування, та її прав.

Принципова відмінність прийомних сімей від інших форм влаштуван­ня дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні, полягає в тому, що прийомна сім'я має соціальний супровід, який за­безпечується соціальним педагогом або соціальним працівником.

За кордоном з прийомною сім'єю, як правило, працюють два соціальні працівники: окремо з сім'єю і окремо з прийомною дитиною.

Практика, яка склалася в Україні, передбачає одного соціального працівника, який має супроводити прийомну сім'ю. Його основною функцією є захист прав дитини у широкому розумінні цього слова. Таким чином, соціальний працівник у своїй діяльності має поєднува­ти соціальну допомогу із соціальним контролем за процесом соціалі­зації у прийомній сім'ї.

Функціонування прийомних сімей потребує психологічної та про­фесійної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не на розв'язан­ня власних проблем. У такій сім'ї мають якнайповніше гармонійно поєднуватись мотивація батьків стосовно створення прийомної сім'ї та інтереси прийомної дитини.

При забезпеченні функціонування прийомної сім'ї виникає потре­ба у створенні спеціальної служби для надання необхідної медичної, психологічної та соціальної допомоги і підтримки прийомних батьків. Завдання цієї служби — забезпечення комплексної роботи (медич­ної, психологічної, педагогічної та соціальної), залучення спеціалістів (психоневролога, дитячого психіатра, логопеда та інших), надання психологічної допомоги конкретним дітям, батькам чи сім'ї в цілому. Прийомна сім'я є найбільш бажаною формою опіки та піклування і для дітей, які виховуються в інтернатних закладах. Згідно з опиту­ванням, кожна п'ята дитина, яка виховується в державних закладах інтернатного типу, хотіла б жити в прийомній сім'ї, кожна четверта — погодилася б жити у прийомній сім7 у тому випадку, якщо б це їй сподобалось, ще кожна п'ята дитина погодилася перейти в прийомну сім'ю разом з братом чи сестрою.

Основні психолого-педагогічні проблеми, які доводиться вирішу­вати кожній прийомній сім'ї, пов'язані з труднощами у вихованні, розвитку та соціалізації дітей (корекція та компенсація недорозвит­ку, запущеність здоров'я дитини, подолання психологічних травм).

Принциповою відмінністю прийомних сімей від дитячих будинків сімейного типу є те, що вона не повинна змінювати свого усталеного сімейного порядку, звичок у зв'язку з приходом прийомної дитини. Сім'я, на базі якої створюється дитячий будинок сімейного типу, часто змушена змінити місце постійного проживання (надається нова житлова площа з урахуванням збільшення кількості членів сім'ї), пе­режити досить складний дискомфорт (зразу з'являється як мінімум п'ять нових членів сім'ї) тощо. Прийомна сім'я, зберігаючи сталі сімейні стосунки, приймає до свого складу, як правило, одну дитину-сироту (можна до чотирьох). Дитина приходить у вже сформований мікро-соціум і вчиться жити в ньому.

Робота прийомних батьків відрізняється від роботи педагогів інтер­натних закладів тим, що вона здійснюється безперервно (цілодобово), і тому соціальним інститутам і соціальним працівникам слід роз­робити систему психологічного розвантаження прийомних батьків.

Перебування дитини у прийомній сім'ї передбачає адаптацію не тільки до сімейного життя, а ще й до соціального оточення сім'ї. Дуже важливо створити при цьому умови для адаптації дитини у школі або дитячому колективі, де вона перебуватиме (дитячий са­док, колектив позашкільного закладу), а також і до сусідів.

Вивчення та аналіз життєдіяльності сімейних форм виховання пе­реконують, що ця форма реабілітації та соціалізації дітей є найпрог-ресивнішою. Однак подальший їх розвиток залежить від того, на­скільки держава зможе пом'якшити вплив економічної нестабільності на такі сім'ї, допомогти їм здійснювати своє високе покликання.

Дата добавления: 2014-01-04