Міжнародний звичай

Міжнародний звичай - це правило поведінки, яке конституйоване загальною практикою.

Для універсальних звичаїв необхідне загальне визнання. Визнання регіональних і партикулярних підтверджено рішеннями Міжнародного Суду. У справі про португальсько-індійський спір щодо права проходу по індійській території (1960), Суд вирішив: " партикулярна практика лише між двома державами, яка визнається ними як правова, дає підстави для визнання звичаєвої норми, яка діє між ними ".

Необхідно розрізняти міжнародний звичай і міжнародну звичку. Звичка є юридично не обов'язковим правилом поведінки, а міжнародний звичай і загальні принципи права можуть визнаватися і без міждержавної практики.

МЗ заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами - не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не учасницями.

МЗ застосовується між державами-сторонами міжнародного договору в таких випадках:

І) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, ст. 4);

П) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне регулювання), а саме:

1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного права;

2) якщо міжнародні договірні й міжнародні звичаєві розпорядження близькі, але не тотожні;

3) якщо конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;

4) коли важко встановити момент "перетворення" звичаєвої норми в договірну;

5) якщо договірна норма уточнює звичаєву;

6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові звичаї розвивають ці положення;

7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;

8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв;

9) коли міжнародний договір підписаний (ратифікований), але не вступив у силу;

10)коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть застосовуватися;

11)коли звичай складається в ході розробки міжнародного договору (до його укладення);

12)коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного звичаю.

Свідченням наявності міжнародного звичаю є:

а) міжнародна практика (прецеденти);

б) думка, яка визнає цю практику за юридичну норму (визнання МЗ);

в) тривалість застосування.

Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб'єктів міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й тривалою.

Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.

Визнання міжнародного звичаю - необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Може бути як явно висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для юридичної обов'язковості міжнародного звичаю є згода держав.

Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами міжнародного договору.

Дата добавления: 2014-01-05