Пірронізм

Піррон. Родоначальником повного і крайнього скептицизму був Піррон (360 – 270 р.). Він походив з пелопоннеського міста Еліди (неподалік від Олімпії з її олімпійськими іграми) і був перший час посереднім живописцем. Піррон став учнем софіста Брісона, який був, у свою чергу, учнем Евкліда Мегарського

і Анаксарха Абдерського, який через свого вчителя Діогена Смирнського (чи Кіренського) і через учителя того Метродора Хіоського сходив до самого Демокріта. Метродор Хіоський – один з учнів Демокріта – говорив, що він не знає навіть того, що нічого не знає. Така передісторія скептицизму Піррона. Безпосередньо ж зерно скептицизму заронив у душу Піррона Анаксарх.

Анаксарх був дружний з Олександром Македонським і брав участь у його знаменитому поході. Кажуть, що Анаксарх був настільки безпристрасний і поміркований у своєму житті, що дістав прізвисько «Щасливчик». Але скінчив він погано. Після смерті Олександра Македонського Анаксарх був замучений тираном острова Кіпр.

Піррон був настільки прихильний до Анаксарха, що супроводжував його всюди. Брав участь він і в поході македонського царя аж до Індії. У долині Інду Піррон спілкувався з індійськими філософами («гімнософістами»), і Діоген Лаертський прямо каже про вплив індійських філософів на Піррона, який, однак, не слід перебільшувати.

Скептицизм для Піррона був не тільки теоретичною позицією, а й своєрідним способом життя, який сприймався нормальними людьми як дивацтво, подібне до витівок кініків. Один раз, коли вчитель Піррона Анаксарх тонув у болоті, Піррон пройшов повз і не надав йому ніякої допомоги. Природно, що люди сварили за це Піррона, але врятувавшись усе ж від утоплення Анаксарх похвалив свого учня за щойно виявлені ним байдужність і нелюбство. Стоїк Посидоній розповідає легенду про те, як Піррон, перебуваючи на кораблі під час негоди, поставив за приклад своїм стривоженим учням порося, що і в негоду продовжувало спокійно їсти і було спокійним, як і личить істинному мудрецеві.

Піррон належав до чималої частини античних філософів, які виражали свої погляди тільки в усному слові й у своїх учинках. Тому про вчення Піррона ми довідуємося від його учня Тимона, чия інформація дійшла до нас через Аристокла й Евсевія.

У центрі уваги Піррона стара проблема щастя. Як стати щасливим? Щоб розв'язати цю проблему, Піррон уважав достатнім відповісти на три питання: 1) що таке те, що оточує нас? 2) як ми повинні до цього оточуючого нас ставитися? 3) що повинно випливати з належного (до того, що нас оточує й з нами трапляється) ставлення?

Відповідаючи на перше питання, Піррон по-своєму підсумував усю попередню йому античну філософію та дійшов висновку, що всі філософи майже в усьому суперечили один одному, мимоволі тим самим доводячи, що ми не можемо знати, що таке світ, що таке утворюючі його речі та процеси, які відбуваються в ньому. Будь-яка річ є «це» не більшою мірою, ніж «те»; все і є й не є такою ж мірою.

На провокаційне питання: «А чи не вмер ти, Піррон?» – Піррон твердо відповідав: «Не знаю». У світі все відносне, всі речі й однакові й неоднакові, постійні й непостійні, інакше кажучи, вони непізнавані. А з цього випливає й наше ставлення до всього, що є і відбувається у світі. Це ставлення має полягати у повному утриманні від яких-небудь суджень про все це, і це утримання (епохе – зупинка, затримка, припинення, звідси пізніше «епоха») має бути повним, тобто варто утримуватися не тільки від категоричних, а й від проблематичних суджень. А що із цього має випливати? Та сама безтривожність, незворушність, безтурботність, або, як говорили греки, атараксія (– незворушність, холоднокровність, спокій), яка так сподобалася Піррону в поросяті на кораблі, що гине. Атараксія скептиків лише зовні схожа на атараксію епікурійців. Епикур ішов до атараксії через знання й освіту. Піррон же йшов до атараксії через відмову від знання. Якщо Епікур був просвітителем, то Піррон ніби «затемнителем», адже навіть скептик Секст Емпірик не погодився з Тімоном, коли той порівняв Піррона із Сонцем: Сонце, заперечив Секст Емпірик, робить видимим раніше невидиме, тоді як Піррон робить неясним те, що раніше нами сприймалося цілком ясно і чітко.

Але чи можна жити, в усьому сумніваючись? Як той, хто в усьому сумнівається, може діяти? У діяльності не може бути «і – і», там завжди тільки «або – або». У відповіді на це питання думки древніх розходяться. За однією версією, Піррон був так само байдужний до свого життя, як у нашій розповіді він був байдужний до потопаючого в болоті вчителя, так що від небезпеки його постійно вберігали друзі, що йдуть за ним по п'ятах. Відповідно до іншої, що йде від скептика Енесідема, версії, утримання від суджень було для Піррона правилом тільки у філософії, в окремих же випадках він аж ніяк не був необачний.

Тимон. Учень Піррона Тимон із Фліунта був на сорок років молодший від Піррона. Роки його життя 320-230. Замолоду він був танцівником. Потім його інтереси змінилися. Тимон стає учнем Стільпона в Мегарах, пізніше учнем Піррона в Еліді. Кінець життя Тимона пройшов в Афінах. Казали, що Тимон був великим любителем вина. Тимон був не тільки філософом-скептиком, а по суті, антифілософом, але й письменником, автором тридцяти комедій, шістдесяти трагедій, а також не завжди благопристойних віршів. Але все це стало гинути ще за Тимона, тому що він сам мало піклувався про збереження своєї літературної спадщини.

Свій антифілософський світогляд Тимон також виразив у художній формі – у сатиричних віршах, сіллах, які

колись майстрував і Ксенофан. Тимон був близький до кініків. Його антифілософські сілли – пародія в кінічному дусі.

Від цих «Сілл» збереглися тільки фрагменти. Але відомо, що в цілому «Сілли» Тимона складалися з трьох «книг» (тобто папірусних сувоїв). У першому сувої Тимон пародіює «Іліаду» й розповідає про логомахію – «битву на словах» між філософами. Із цієї битви-сперечання, застрільником якої був підбурюваний богинею розбрату Ерідою Протагор, переможцем виходить Піррон – учитель Тимона.

Друга й третя книги «Сілл» Тимона написані у формі діалогу Тимона і Ксенофана. Пародіюється зішестя в Аїд Одісея («Одісея»). В Аїді мляво розвіваються тіні померлих, у тому числі й колись знаменитих, але мнимих філософів. Справжній же й там тільки один – Піррон.

Для Тимона всі філософи, крім Піррона, – жалюгідні софісти, а їхня філософія – «зараза марнослів'я», бажана хіба тільки дурній юрбі. Тимон так говорить про філософів:

Багато тепер розвелося в краї багатолюдному Єгипту

Книжкових писак; між собою гризуться вони постійно

В клітці в Муз... (так Тимон представляє читачеві Мусейон. – А.Ч.).

Усюди блукає між них, базікаючи, чоловікам на погибель

Звада, сестра й подруга Перемоги, що вбивством живе,

Бродить, сліпа вона; де пройде, за нею всюди

Голови чванством набиті й наповнені невіглаством марним.

Хто ж їх у погибельній зваді змусив боротися один з одним?

Голос галасливої юрби. Це він, зненавидівши мовчазних,

Людям послав пустослів'я заразу й багатьох загубив він

(Історія грецької літератури. Т. III. M., 1960. С. 372 – 373).

Уїдливий Тимон називає Сократа «базікою», «жартівником» і «насмішником». Якщо Сократ чому й навчав людей, то це «хитрослів'ю». Кінік Антисфен – «базіка на всі руки» (VI, 18). А Платон у зображенні зломовного скептика всього-на-всього «найбільш плоский» і «солодкоголосий базіка». Аристотель – «пишнопорожній», його мудрість «нудотна».

Стоїк Зенон представлений в образі підлої та жадібної баби-фінікіянки. Вона сидить у темному, повному догматичного диму, місці й намагається виловити істину, представлену Тимоном в образі риби. Але верша баби (вона ж Зенон-стоїк) мала. Такою вершею істину не виловиш. Та й чи є вона в цій смердючій ріці? Ріка вириває вершу з рук баби-фінікіянки й відносить її. Інший стоїк, Клеанф, порівнюється дотепним скептиком з військовою стінопробивною машиною. Клеанф так само, як ця машина, оглушливий – у своїх порожніх, беззмістовних промовах.

Якщо Тимон Фліунтський і озивається про кого добре, так це про Ксенофана Колофонського і, природно, про Піррона.

Ксенофан люб'язний жорстокому тимоновому серцю хоча б тим, що він колись вирік, що «всім лише думка доступна» («тільки думка – доля всіх», «над усім панує думка»). Але думка – не істина. Істина недоступна людям. Може, звичайно, трапитися й так, що людина вирече істину. Випадково. Але вона її не впізнає в тому морі неправди й омани, в якому вона щодня живе.

Однак і Ксенофан Колофонський для Тимона Фліунтського догматик. «Догматично... стверджував Ксенофан... що все – єдине, і що бог зрісся з усім, і що він кулястий, безстрашний, незмінний і розумний».

Тому Тимон називає Ксенофана «напівзатемненим». Повністю він говорить так: «Ксенофан, напівзатемнений, насмішник над обманом Гомера, якщо створив собі бога, далекого від людей, усюди рівного, небоязкого, недосяжного, або думкою думку» (СЕ. 2. С. 254)

Лиш одного Піррона Елідського приймає Тимон Фліунтський цілком і повністю, беззастережно. Тимон так оспівує у своїх віршах Піррона: Піррон скромний, він не піддається пагубній пристрасті, що панує над більшістю людей, – пристрасті до слави. Піррона зовсім не хвилює «легковажне плем'я людське». Він знайшов «вихід з рабської служби богам», а також «із усіх пусторозумних суджень софістів». Піррон «розкрив усі обмани». Він розірвав ланцюги мнимих доказів. Він перестав ламати голову над марним питанням, питанням «про те, звідки й що походить».

Це питання колись задав допитливий беотійський мислитель-селянин Гесіод геліконським музам, тобто музам, які нібито жили на горі Гелікон у Середній Греції (на півдні Беотії). Неподалік від цієї гори перебувало «безрадісне» сільце Аскра, де й трудився на своєму клаптику землі Гесіод – автор поем «Теогонія» та «Праці і дні».

Епікура відповідь муз не задовольнила. Піррона не задовольняє не тільки відповідь, а й запитання. Воно дозвільне. І не має відповіді.

Такий, відповідно до думки скептиків, негативний підсумок усієї багатовікової історії філософії в Греції. Як філософи не намагалися, вони так і не змогли відкрити істину. Так її й немає.

Агностицизм скептиків не може бути поставлений їм у заслугу. Однак він мав і позитивне значення завдяки тому, що гостро поставив проблему знання й істини, привернув увагу до філософського плюралізму, який, щоправда, спрямував проти філософії та філософів. Достоїнством скептицизму є його антидогматизм. Безпосередньо він веде до агностицизму, вчить про непізнаваність світу. Опосередковано ж він штовхає філософську думку на пошук критерію істини, збуджує інтерес до проблеми філософського знання, його подібності з науковим знанням і його відмінність від нього.

Дата добавления: 2014-01-05