Консерватизм. 1. Категорія демократії в контексті історії.

План

План

План

План

1. Категорія демократії в контексті історії.

2. Стандарти демократії.

3. Сучасні теорії демократії.

4. Позитиви і негативи сучасної демократії.

Термін “демократія” походить від двох грецьких слів: “demos” і “kratos” – народ і влада.

Класична концепція була визначена Ж.-Ж. Руссо, який пов'язав демократію з народним суверенітетом. Концепція представницького правління була сформульована Дж. С. Мілем. Це була демократія власників, які мають голос, голосують і передають права на правління. У А. Токвіля демократія – це відсутність спадкоємної різниці суспільного статусу, загальна доступність всіх видів діяльності, почестей і звань.

Розгорнуте визначення сформульоване А. Лінкольном у Ґетеборзькому зверненні 1863 р.: “Government of the people, by the people and for the people”.

За Р. Далем, це система, при якій влада над посадовими особами розподілена через високий ступінь контролю рядових громадян над лідерами.

Джов. Сарторі (Кембридж, США) стверджує, що така система називається виборчою поліархією, а в аксіологічному сенсі повинна бути селективною поліархією, тобто селективною системою конкуруючих між собою обраних меншостей, або поліархією заслуг.

Основні стандарти (цінності і принципи) демократії.

Один з головних – мажоритарний принцип або принцип більшості, коли рішення приймаються на користь більшої маси.

Цей принцип здійснюється на практиці двома шляхами:

1. прямої демократії;

2. представницької демократії.

Важливими стандартами демократії є політичні права і свободи.

У ХХ столітті вони закріплені в Загальній декларації прав людини.

До першочергових політичних прав і свобод відносяться: свобода слова, переконань, віросповідання, -незалежно від статі, віри, мови, вільну діяльність будь-яких партій.

Одним із стандартів демократії є рівність.

Правова держава - ще одна цінність демократії. Верховенство права у всіх сферах життя суспільства. Однак правову державу неможливо побудувати без громадянського суспільства.

Принцип конституціоналізму, відповідно до якого Конституція діє в суспільстві незалежно від зміни урядів.

Важливим є принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Неодмінними стандартами демократії є відкритість дій державних органів, відсутність цензури. Багатопартійність.

Вільні вибори. Для цього всі громадяни повинні мати однакове рівне виборче право.

Соціально - економічні права.

Право на працю, вільний вибір роботи з професії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи і житла, забороняються обмеження у виборі місця проживання, забезпечується право на вільний виїзд і в'їзд у свою країну.

Сучасні теорії демократії.

Традиційно- ліберальна теорія демократії.

Центральна теза: демократія – це responsible government (В.Бейдхот), відповідальне правління, уряд, що відповідає за свої рішення.

Головне тут не стирання протиріч, які існують між урядом і громадянами, а створення умов і можливостей для проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу участі.

Плюралістична теорія демократії (А.Бентлі, Гарольд Ласкі).

Вихідним є твердження: власний зиск і користь - характерна риса кожної людини. З цієї причини гомогенність не може бути коренем політики. Процес прийняття рішень здійснюється через систему протидіючих сил (Г.Ласкі). На зміну моністичній владі прийде плюралістична держава.

В рамках плюралістичної теорії виділилися вестмінстерський і консенсусний напрямки.

Елітарна теорія демократії (И. Шумпетер).

Вихідним є положення: навіть за умови панування демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю - демократичною елітою - професіоналами високого класу.

“Економічна” теорія демократії.

Автор - Даунс (Велика Британія). Демократія і вирішальний голос більшості - це правила прийняття рішень, які змушують раціонально мислячх індивідуумів так чи інакше досягти взаєморозуміння.

Критична теорія демократія. Ідеал: індивідуальне самовизначення.

Самовизначення особистості може бути до кінця реалізовано тільки за умови права голосу. Якщо все життя людини є сфера політики, то таким чином, реалізуючи своє право голосу, людина покращує своє становище.

Системна теорія демократії. (Луманн).

Завдання демократії - вироблення нейтральної за змістом і вільної від попередніх оцінювальних підходів методологічної основи або “ виборчих дій високого рівня”.

Разом з тим, демократія комбінує здатність вироблення необхідних рішень зі збереженням комплектності, структурної відкритості для альтернативних дій.

Теорія партіципаторної демократії.

Прихильники вважають, що прості громадяни (низи) здатні і повинні брати участь у прийнятті та реалізації управлінських рішень. Разом з тим, вони не вирішують питання про механізм такої участі.

Теорія трьох хвиль демократії. ( С.П. Хантінгтон «Криза демократії» 1975).

Перша хвиля демократизації тривала сторіччя 1828-1926 гг. Вона докотила до Європи разом з остаточним переходом поняття демократії із суспільної сфери в політичну.

У період між двома світовими війнами хвиля відринула.

Друга хвиля -1943 -1962 почалася після розгрому гітлерівської Німеччини і Японії та тривала до початку 60-х рр. Відкат цієї хвилі доводиться на час 1962-1973 рр.

Третя хвиля – з 1974 р (португальська революція «гвоздик).посилення хвилі з 1989 р. по сьогодення.

Теорія меритократії. (Мітчел Янг, Д.Белл, США)

В сучасних умовах розвитку НТР традиційна демократія перетворюється в меритократію - правління осіб, що мають особливі здобутки, точніше - інтелектуалів.

Доказом настання меритократичної ери є зростання ролі дипломів, сертифікатів, атестатів і т.ін., що надає право їхнім власникам на управління людьми у виробничій, політичній і іншій сферах життя суспільства.

Теорія посттоталітарної демократії.

З.Бжезинський (США), Атілла Аг (Угорщина) і ін. вважають, що посттоталітарна демократія – це спроба побудувати демократичне суспільство недемократичними методами (демократура): наказами, тиском, погрозами, підкупом, і т.ін.

Необхідно пам'ятати, що неефективна демократія може бути для суспільства гірше за автократичний або тоталітарний режими.

Література:

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм.-М.,1994.

2. Вопросы философии. 1990. - №9. – с. 69.

3. Даль Р. О демократии./ пер. с англ. А.С. богдановского.-М.: Аспект-Пресс,2000.

4. Диалог. 1991. - №1. – с. 57; №3. – с. 36; №4. – с. 58; №9. – с. 45; 1993. - №2. – с. 39.

5. Дністрянський С. Демократія та її майбутнє// Вибори та демократія, 2005,- №2 (4).-С.82-88.

6. Кельзен Х. О сущности и значении демократии.- М.:Проспект,1995.

7. Ковлер А.И., Смирнов В.В. Демократия и политическое участие. Критические очерки истории и теории.- М.: Мысль, 1986.- 190 с.

8. Ковлер А.И. Исторические формы демократии: проблемы политико-правовой теории.- М.: Мысль, 1990. -226 с.

9. Кузьмин Э.Л. Демократия: некоторые вопросы теории, методологии и практики.- М.: Мысль. – 1986.

10. Лобер В. Демократия от зарождения до современности.- М.: Наука, 1991.-236 с.

11. Назарова Н.С. Политология. Материалы к курсу. - Одесса, 1992.

12. Основи демократії: Навч.посібник для студентів вищ. навч. закладів/ Під заг. ред.. А.Колодій.-К.: «АйБі», 2002.-684 с.

13. Паніотто В. Маленькі хитрощі демократичної процедури. // Філософська і соціологічна думка. – 1989. - №10.

14. Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993.

15. Словник соціологічних і політологічних термінів. -К.: Вища школа, 1993.

16. Социально-политический журнал. 1992. - №10.- с. 3; 1993.-№1-2. -с. 14.

10.Современная западная социология. Словарь. – М.,1990.

11.Остром В. Демократия и самоуправление. // Государство и право.-1994.-№4.

12. Філонов О.,Суботін В., Пашутін В.,Тодоров І. Основи демократії та їх

забезпечення в умовах суспільних змін.Навч. посіб.- К.:Знання, 2006.- 215 с.

12. Философские науки. 1990. - №5. – с. 69; №10. – с.55.

13. Шмачкова Т.В. Из основ политологии Запада (характер режимов,

гражданское общество и партийные системы при демократии). // Полис. –

1991. - №2.

Тема 5. Політична система суспільства.

Ціль: Дати визначення політичної системи суспільства та її складових частин. Сформувати у студентів чітке уявлення про структуру політичної системи, роль та функції кожної з складових частин. Ознайомити студентів з політичною системою України, шляхами її досконалення.

1. Політична система як категорія політології.

2. Структура, типологія і функції політичної системи.

3. Особливості політичної системи сучасної України.

Політична система – це сукупність взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об'єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, становлення і функціонування політичної влади в суспільстві.

Засновником теорії політичної системи вважається Д. Істон який представляв її як механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей.

Д.Істон підкреслював, що системний аналіз заснований на понятті «системи, зануреної в середовище».

Політична система також, - це розмаїття структур, взаємозв'язків, комунікацій, нормативів, процесів, за допомогою яких владні відносини систематично мультиплікуються на всіх рівнях, в різних формах і на всій території країни.

Поняття політичної системи охоплює сферу політичної діяльності, всіх осіб та всі інститути, які беруть участь у політичному процесі (П. Шарон).

Існує п'ять факторів, які впливають на формування політичної системи (за А. Боднером):

1. стабільність природного середовища, в якому живе певна нація або її окрема група;

2. матеріальні продукти її діяльності;

3. сукупність цінностей і зразків поведінки, знання і уявлення про світ, які передаються з покоління в покоління;

4. суспільні інститути, які кожне покоління сприймає як даність;

5. зовнішнє середовище нації, яке створює разом з нею певне коло цивілізації і культури, а також політичні умови.

Характерними ознаками політичної системи є її цілісність, интегративність, універсальність, здатність змінювати свою структуру, функції.

Політична система - це відкрита система, тому що в процесі свого функціонування вона обмінюється інформацією з навколишнім світом.

Системоутворюючою ознакою політичної системи є форма державної влади.

Як будь-яка інша система, політична система має свою структуру.

Компонентами цієї структури є: державна влада, політичні відносини, політична організація суспільства і політична культура.

Ряд вчених називає такі компоненти структури політичної системи, як політична організація, політичні відносини, політичні і правові норми, політична свідомість.

Виходячи із соціокультурної детермінантитипу правління Макс Вебер поділяв системи на традиційну і раціональну (бюрократичну).

В сучасній політології базовими моделями систем за характером розподілу влади вважаються авторитарні і плюралістичні системи.

Г. Алмонд виділив:

· політичну систему англо-американського типу;

· континентально-європейського типу;

· традиційну;

· таку, що розвивається;

· комуністичну.

За Д. Коулменом політичні системи бувають: традиційними, патріархальними, змішаними, сучасними.

Д. Істон (“Політична система”- 1953, ”Системний аналіз політичного життя” – 1965) звертав увагу на те, щополітична система це cамоврегульований, саморозвинутий організм, який реагує на зовнішні імпульси і складається з підсистем: парламенту, уряду, місцевого самоврядування, політичних партій, громадських рухів.

Р.Арон і У.Ростоу, залежно від типу суспільства поділяють політичні системи на традиційні, тоталітарні і модернізовані.

Найбільш популярною є поділ політичних систем на демократичні і недемократичні.

Історичними формами недемократичних (або автократичних) систем є тиранія, диктатура, деспотія, абсолютна монархія.

В сучасній політичній науці автократичні системи поділяють на авторитарні і тоталітарні. Різниця між ними складається у відношенні до громадянського суспільства.

Функції політичної системи спрямовані на збереження і розвиток владних відносин і їхнього середовища – суспільства.

Це такі функції як: функція інтеграції, адаптивна функція, функція самозбереження (або підтримки моделі), функція соціалізації, функція рекрутування, функція регулювання (націоналізація, етатизація), мобілізаційна (екстраакційна) функція, дистрибутивна (розподільна) функція, функція реагування.

В демократичному суспільстві найбільш развинутою є функція реагування.

Всі функції взаємозалежні і доповнюють одна одну.

Існує інша типологія функцій:

1.інтеграційна;

2.цілевизначальна;

3.організаторська;

4.регулятивна;

5.контролююча.

Політична система сучасної України.

Початок формуванню сучасної політичної системи поклали вибори 1990 р. у Верховну Раду на основі нового виборчого закону, який підірвав монопольне положення КПУ в країні, а також зміни у виборчий закон на поч. 2005 р.та початок політичної реформи в Україні.

Сьогодні, незважаючи на ряд реформ, політична система далеко ще не закінчила своє формування.

Вона містить в собі як елементи радянської тоталітарної, так і окремі структури демократичної системи.

Характерні риси політичної системи сучасної України:

· Наявність вільних виборів, шляхом яких формуються як вищі органи представницької влади, так і владні структури обласного і місцевого рівнів. Формується багатопартійна система, реалізований принцип розподілу влади;

· Не відшліфований механізм поділу влади на законодавчу і виконавчу галузі. Контроль за діяльністю виконавчої влади з боку законодавчої утруднений. Значно утруднене поле діяльності представницьких органів влади;

· Політичні партії не здійснюють помітного впливу на життя країни, їхня питома вага в країні є невисокою. Вони мають обмежений доступ до прийняття політичних рішень;

· Нові інститути не завжди знаходять підтримку в суспільстві, тому що в ньому ще панують старі політичні норми і цінності, стандарти політичної поведінки;

· Політична система України має слабку реактивну здатність не завжди вчасно і адекватно реагує на імпульси, що йдуть із суспільства. Звідси - зростаюча апатія мас, їхня байдужість до політики;

· Соціальний паразитизм номенклатури.

Література:

1.Конституция Украины.- К.: 1996.

2.Андреев С.С. Политические структуры и политический строй. // Социально-

политические науки. 1991. - №10.

3.Давид Р. Основные правовые системы современности.- М., 1988.

4.Каменская Г.В..Родионов О.Н. Политические системы современности.- М.,1994.

5. Колпачков А. Проблеми змін в політичній системі України: політико-

правовий вимір// Право України,2003, № 4.

6.Комолов С.Б. Современные процессы развития американской партийной

системы. // США: экономика, политика, идеология. 1990. - №3.

7.Краткий политический словарь- М.: Политиздат, 1989.

8.Краткий социологический справочник.- М., 1990.

9.Основы теории политической системы. – М., 1985.

10.Политология. Энциклопедический словарь.- М.: Московский Коммерческий

Университет, 1993.

Тема 6. Політичні партії і рухи як політичні агрегації.

Ціль: Дати наукове визначення та розкрити зміст політичної партії як політичної агрегації. Показати зміну структури та функцій даної політичної агрегації в процесі історичного розвитку. Дати приклади типологізації політичних партій. Ознайомити студентів з феноменом партійної системи. Навчити студентів бачити різницю між політичною партією та іншими політичними агрегаціями, зокрема, політичним рухом.

1. Політична партія як політична агрегація: визначення, виникнення, розвиток.

2. Типологія політичних партій. Партійні системи.

3. Політичні рухи:визначення, типологія, стадії розвитку.

Політична партія – це функціональний елемент політичної системи, це така політична агрегація, яка демонструє 1) високу ступінь організації і 2) мету реалізувати свої цілі шляхом боротьби за владу або її здійснення.

Вивченням партійних організмів займається одна з галузей політичної науки – партологія. Повне визначення партії обов”язково враховує чотири ознаки, які визначають партію: 1) будь-яка партія моноідеологічна, тобто є носієм однієї ідеології,2) партія є організацією, тобто є досить довготривалим об”єднанням людей на різних щеблях політики,3) ціль партії – завоювання і здійснення (частіше всього в коаліції) влади,4) кожна партія намагається забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства. Одже, партія це організована сила, яка об”єднує громадян одного політичного напряму для мобілізації суспільної думки за певними цілями, для участі в органах влади або для орієнтації влади на досягнення своїх вимог (Кермонн).

В.Ленін визначав партію як вищу форму організації суспільства.

Завдання партії полягає в тому, щоб перетворити багато різноманітних приватних інтересів окремих громадян, соціальних груп, верств в їх сукупний політичний інтерес.

Перші партії почали з”являтися у рабовласницький період розвитку людства. В Древній Греції це педієї (партії землевласників), паралії (партії торгово-ремісницького представництва) та діакрії (селянські партії). В Древньому Римі це партії оптиматів (знать) та популярів (плебс).

За Максом Вебером історія політичних партій поділяється на:1) партії як об”єднання аристократів, 2) партії як політичні клуби, 3) масові сучасні партії.

Функції партії як політичної агрегації поділяються на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх відносяться: 1) організація внутрішньої структури партії та закріплення необхідних стосунків між первинними організаціями, а також між ними та вищестоячими партійними інстанціями; 2) рішення фінансових проблем; 3) поповнення рядів партії; 4) підготовка лідерів. До зовнішніх відносяться: політичні, ідеологічні та соціальні функції. Всі вони тісно пов”язані між собою.

Треба пам”ятати, що сила партії, її вплив на суспільство менше залежить від кількості членів, а більше – від кількості активістів даної партії. (М.Острогорський). Ці дані часто укриваються або перебільшуються керівництвом партії. Також велике значення має величина виборчого корпусу і, нарешті, кількість депутатських мандатів в парламенті.

За Є.Вятром, партії поділяються 1) за класовим характером; 2) за типом організаційної структури; 3) за місцем в системі влади; 4) за характером ідеології. Окремо від цієї класифікації стоять партії нової хвилі (універсальні партії).

Партійні системи поділяються на 1) альтернативні; 2) неальтернативні; 3) обмежені та 4) однопартійні.

К.Шмідт вважає, що замість відкритих парламентських дискусій долю країни визначають партійні коаліції, або навіть вузькі партійні комітети, які фактично доводять участь суспільства у врядуванні до порожньої формальності.

Політичний рух – це суспільні об”єднання, які бажають змінити існуючий status quo, або його закріпити шляхом впливу на уряд чи боротьби за владу. Політичний рух є частиною або формою суспільного руху і відрізняється переусім тим, що використовує політичні засоби. Політичні рухи поділяються на 1) рухи, які мають класовий характер; 2) рухит,що мають міжкласовий характер; 3) рухи, які мають позакласовий характер.

Політичні рухи відрізняються відношенням до існуючоі політичної влади. В цьому сенсі їх поділяють на узгоджувальні, реформаторські, революційні та реакційні (контрреволюційні). Також політичні рухи відрізняються мірою та формою організації: позбавлені організації (і тому короткочасні), організовані швидко з не завжди чіткими цілями (і тому теж короткочасні) та рухи з високою мірою організації (довготривалі).

Література:

1. Диалог. 1992. - №6 – 7. – с. 57.

2. Библиотекарь. 1991. - №2. – с. 33.

3. Государство и право. 1992. - №9. – с. 155.

4. Комолов С.В. Современные процессы развития американской партийной системы. // США: экономика, политика, идеология. 1990. - №3.

5. Политические исследования (Полис). 1991. - №2; 1992. - №1 – 2.

6. Социологические исследования (Социс).1989. - №3. – с. 22; 1993. - №1. – с. 98.

7. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України.-К., 1992.

8. Україна багатопартійна. -К., 1990.

9. Філософська думка. 1991. - №10. – с. 18.

10. Мир политических партий. // Политические исследования. 1992. - №1 –2.

11. Литвин В. Нові орієнтири нових партій. // Політика і час. – 1991, №12.

12. Данилов С. Двухпартийная система Канады: тенденции развития. -М.: 1992.

13. Коломийцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии. // Государство и право. – 1995. - №10.

14. Пушкарёва Г.В. Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже. // Социально-политический журнал. – 1993. - №9 – 10.

15. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии. // Диалог, 1990, №№1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

16. Право вибору. Політичні партії та виборчі блоки.- К.,1998.

Тема 7. Основні ідеології сучасності.

1.Поняття ідеології, її функції.

2.Лібералізм. Консерватизм.

3.Марксизм. Соціалізм.

4.Комунітаризм. Націоналізм. Лівацтво

5.Політичний спектр.

Ідеологія (грецьк. - ідея, вчення) - система уявлень, цінностей, знань, методів, яка відбиває модель сучасного і (або) майбутнього суспільства.

Ідеологія регулює, інтегрує і направляє діяльність індивідів у всіх сферах життя.

Ф.Енгельс визначав ідеологію як «уявну реальність, що видається за дійсність».

Політична ідеологія – доктрина, яка виправдує домагання тієї або іншої групи осіб на владу (або її здійснення) і домагається у відповідності із цими цілями підпорядкування суспільної думки власним ідеям.

Це різновид корпоративної (групової) свідомості, яка відбиває суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку.

Основні функції політичної ідеології:

· Оволодіння суспільною свідомістю;

· Впровадження в суспільну свідомість власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього;

· Створення позитивного іміджу в очах суспільної думки пропонованих цілей і завдань політичного розвитку.

Лібералізм.

Засновники: Д.Локк, А.Сміт, Ш.Монтеск'є, Т.Джефферсон, Д.С.Міль, Т.Д’юї, Видатні політичні філософи ХХ ст. І.Берлін, Д.Роулс, Ф.Хайєк.

Вихідне питання класичного лібералізму: як обмежити людей від сваволі уряду і зв'язати його по руках і ногах? Для цього ліберали пропонували:

· діяльність уряду повинна базуватися на певних законах;

· уряд повинен поважати приватну власність і свободу договорів між індивідами;

· індивіди повинні відповідати за вибір власного життєвого шляху.

Інституціоналізація неолібералізму відбулася в 1947 р., коли був створений Ліберальний Інтернаціонал, який затвердив «Маніфест лібералів».

Рух від класичного лібералізму до сучасного супроводжується ростом ідеологічних і утопічних тенденцій. В результаті розчарування лібералізмом стало загальним.

Ріст популярності консерватизму в 1980-і рр. частково пояснюється цими процесами.

Своєрідною реакцією на них є лібертінізм (лібертаризм). Його прихильники вважають власну версію «автентичним лібералізмом» і претендують на роль класичних лібералів.

Свобода - головна цінність лібералізму.

Абсолютна влада, теократія і капіталізм - головні політичні і ідеологічні вороги лібералізму.

Неолібералізм тісно співробітничає з лейбористами у Великій Британії, соціал-демократичними партіями в Європі і т.ін.

Моментом зрілості консерватизму можна вважати реакцію Е.Берка на події, пов'язані з французькою революцією.

У його праці («Міркування про революцію у Франції») можна вичленити три головних поняття, які істотно вплинули на розвиток консерватизму:

1. Традиціоналізм;

2. Світоглядний та політичний скептицизм;

3. Органіцизм.

Якщо лібералізм і соціалізм по суті є інтернаціоналістськими ідеологіями, то консерватизм проголошує націоналізм.

Нація кваліфікується як головний об’єкт політичної прихильності, тому державна влада повинна піклуватися передусім про національні інтереси.

Консерватори виступають проти будь-яких варіантів глобалізації економічних відносин- «європеїзації», «атлантизації» і т.ін.

Головним документом неоконсерватизму є «Консервативний маніфест 1979» І.Гілмора, М.Шумана, Р.Срутона, Г.Кальтенбруннера.

В число головних цінностей неоконсерватори включають:

· Непорушність приватної власності;

· Традиціоналізм;

· Органічне суспільство;

· Ієрархічний соціальний порядок;

· Демократичні інститути;

· Сильна держава.

Дата добавления: 2014-01-05