Естетичне як універсальна категорія естетики

Естетичне — це нова категорія в естетиці. Утвердилася вона в XX ст. За її основу було взято поняття, котре широко використовував ще І. Кант, але воно не вживалось як самостійна категорія, а було предикатом понять для характеристики певних явищ і процесів, особливого людського досвіду, суб'єктно-об'єктних відносин, художньої діяльності, специфічної свідомості.

Популяризація цієї категорії в Новітній час відбулася через девальвацію категорії «прекрасне». Адже художня цінність мистецтва цього часу визначалася не прагненням до ідеалу краси. Практика й мистецтво засвідчили, що місце прекрасного зайняли нові цінності - абсурдне, потворне, хворобливе, жорстоке, політичне, повчальне, жахливе, шокуюче тощо.

Естетичне певною мірою відповідає досконалому, що визначає повноту буття природи, суспільства та духовного світу людини. Оскільки така повнота передбачає не лише гармонійне (суть прекрасного, естетичного ідеалу мистецтва), а й дисгармонійне (піднесене, жахливе, потворне, низьке, трагічне), то всі названі властивості можуть мати ознаки естетичного. Тож естетичним може бути не лише прекрасне, а й потворне, трагічне та ін. При цьому воно стає яскравішим у гармонійному співіснуванні таких цінностей.

Прекрасне — метакатегорія естетики, яка характеризує явища дійсності з точ­ки зору їх довершеності і, відповідно, та­кими, що володіють найвищою цінністю для людини. Як естетична цінність, прекрасне відрізняється від моральних та теоретич­них цінностей (добра, істини) тим, що воно пов'язане з певною чуттєвою фор­мою і звернене до споглядання і уяви. Сприйняття прекрасного. породжує стан задово­лення, гармонії з навколишнім світом, почуття свободи.

Спроби розкриття естетичного змісту прекрасного здійснювалися ще в давній філософській традиції. В історії естетичної думки категорія прекрасного відіграла роль основ­ного поняття, через яке відбулося само­визначення естетики як філософської на­уки. Гегель надавав перевагу визначен­ню естетики як «філософії прекрасного». Для давньогрецької філософії характерне усвідомлення прекрасного як природної властивості світу (космосу).

Естетичний зміст категорії «потворне».

Потворне — естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цінність. Потворне має в естетичній практиці лю­дини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, пот­ребує духовного та практичного опану­вання. В античну епоху поняття потворного вис­тупало здебільшого як просте заперечен­ня краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрас­не.

Певне розведення негарного, вирод­ливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецт­во завдяки мімезису робить можливим відтворення виродливого.

У Середньо­віччі поняття потворного тлумачилось як есте­тична категорія, протилежна прекрасно­му (за аналогією дотеологічного тлума­чення протилежності добра і зла). Проти­ставлення прекрасного, як доброго і Бо­жого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду).

Мистецтво Від­родження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі.

В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у «високих» мистецтвах заборонялося зоб­раження характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою крити­кою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції «ідеальної кра­си», і наголошували, що предметом мис­тецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину.

Лессинг вважав, що мистецтво за­вдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мис­тецтві.

Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотри­мання яких виводило мистецтво за рам­ки естетичної сфери.

Особливого значен­ня потворне набуло в естетиці і мистецтві ро­мантиків, які наголошували на естетич­ному значенні потворного як поетичної антитези краси.

Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з голов­них проблем естетики у другій поливині XIX ст. Розенкранц («Естетика потворного») розвинув концепцію, згідно з якою потворне є орга­нічним моментом прекрасного. Звернен­ня до потворного обумовлювалось історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя.

У мис­тецтві XX ст. виразно виявилась тен­денція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опа­нувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали харак­терними рисами сучасного мистецтва.

Крайня ступінь потворного, у вищій мірі негативна цінність позначається категорією «підлість» («низькість»). Це явища або предмети, котрим притаманна негативна загальнолюдська значущість; вони можуть бути загрозливими для людства, оскільки ще не освоєні, не підкорені, не контролюються. Якщо людство не панує над власними суспільними відносинами, то це може стати джерелом великих бідувань; всі такі загрозливі явища сприймаються як підле, низьке (фашизм, атомна війна тощо).

Естетичний зміст категорії «піднесене»

Піднесене — естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність речей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважають могутність і сили людини і вимагають від неї надзвичайних, граничних зусиль. Почуття піднесеного виникає за умов духовно уявного, морального подолання якихось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із силою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер. Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного переживання, яке породжує почуття захоплення та радості, усвідомлення безмежних можливостей людини.

Естетичний зміст категорії «героїчне»

Героїзм, героїчне — вищий прояв мужності, який розв'язує суспільне значимі конфлікти, що дійшли до антагоністичного рівня. В яскравій формі виявляється на війні, що породжує екстремальні ситуації, які потребують героїчної поведінки; водночас, війна не є єдино можливим простором існування героїчного. У XVIII ст. виникають концепції героїчного, які пов'язують його з певною епохою у житті людства (Віко).

Гегель продовжує ці ідеї, вважаючи суттєвою ознакою «героїчної епохи» збіг оприявненої самостійності індивіда та суспільного значення його діяльності.

Жертовний характер героїчного зближує його зі святістю, проте жертовність святості не припускає знищення або приниження супротивника.

Естетичний зміст категорії «трагічне»

Трагічне — категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Трагічне передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки.

Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму. Трагічне — це сфера осмислення всесвітньо історичних протиріч, пошук виходу для людства. В цій категорії відображується не просто викликане окремими негараздами нещастя людини, а бідування людства, деякі фундаментальні недосконалості буття, що відбиваються на долі людини. Трагічне мистецтво виявляє суспільний сенс життя людини та показує, що безсмертя людини здійснюється в безсмерті народу.

Отже, трагічне розкриває. 1) загибель або важкі страждання особистості; 2) непоправність для людей її втрати; 3) безсмертні суспільне) цінні засади, що закладені в неповторній індивідуальності, та її продовження в житті людства; 4) вищі проблеми буття, суспільний сенс буття людини; 5) активність трагічного характеру відносно обставин; 6) філософськи осмислений стан світу; 7) історично, тимчасово нерозв'язувані протиріччя; 8) трагічне, втілене в мистецтві, здійснює очищуючий вплив на людей.

Центральна проблема трагедійного твору — розширення можливостей людини, розрив тих меж, що історично склались, але стали тісними для найбільш сміливих та активних людей, що одухотворені високими ідеалами.

В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особистісного начала трагічне постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві.

Трагічне й комічне ввійшло в естетичну свідомість суспільства та особистості під впливом розвитку особливого роду мистецтва — драми (театру) в двох її різновидах: трагедії та комедії.

Естетичний зміст категорії «комічне». Види реалізації комічного

Важливою характеристикою соціокультурної реальності є комічне, що являє собою об'єктивну суспільну цінність явища. Не все смішне є комічним, хоча комічне завжди смішне. Комічне породжує соціально значущий, одухотворений естетичними ідеалами сміх, що заперечує одні людські якості та суспільні явища та стверджує інші.

З давніх часів життя людей супроводжувалося жартами, веселими обманами тощо. Проте термін «комічне» має більш пізнє походження, що пов'язано з міфологічною культурою Стародавньої Греції. Бог Діоніс був в Античній Греції символом і сумного, і радісного. Суть першого стану проявлялась у передчасній його смерті, що стала основою осмислення трагічного, а суть іншого стану — радісного, веселого — розкривалася під час його воскресіння. Цей стан переходу страждання в радість відобразивсь у народженні феномена комедії.

Етимологія ж цього слова визначилась особливостями культу Діоніса. Під час свят на честь бога радість з приводу його воскресіння висловлювали ряджені — веселі напідпитку чоловіки — «п'яні бражники». І «весела життєствердна пісня п'яних бражників» буквально відповідає змісту терміна «комедія» («комос» — п'яні бражники, «ода» — пісня).

Комічне (від грецьк. κομίκόζ — смішний) — це метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії.

Сутність комічного — в протиріччі. Комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: потворного — прекрасному (Арістотель), підлого — піднесеному (Кант), безглуздого — розсудливому (Шопенгауер), нескінченої передбачуваності — нескінченому свавіллю (Бергсон), вигаданого, удавано поважного — значущому, міцному та істинному (Гегель), внутрішньої порожнечі — зовнішності, що має зазіхання на значущість (Чернишевський), нижчесереднього — вищесередньому (Гартман) тощо.

Комічне має два полюси (гумор і сатира), між якими вибудована ціла система відтінків, кожен з яких пов'язаний з мірою та глибиною висміювання, мірою критицизму, доброзичливістю, особливостями національного колориту, інтелектуального рівня тощо. Сьогодні ще не всі його грані відомі й досліджені. Проте визначимо найбільш відомі.

Гумор є найм'якшою формою комічного. Для сміху недостатньо комічного в дійсності, необхідна ще й здатність до його сприймання, відчуття гумору. Гумор — сміх дружелюбний, він удосконалює явища, очищує їх від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому, що є в найвищій мірі суспільне цінним. Гумор — це незлобливе ставлення до людських хиб або життєвих проблем. Гумор вбачає в своєму об'єкті певні сторони, що відповідають ідеалу.

Механізм дії гумору досягається використанням засобів дотепності та гри слів. Дотепність — активна, творча форма гумору. Якщо гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — до його творення. Дотепність — це талант так концентрувати, загостряти та естетично оцінювати реальні протиріччя дійсності, щоб їх комізм став більш наочним та відчутним. Різним формам комізму обов'язково притаманні заперечення і ствердження. Навіть в сатирі, що різко критикує світ, заперечення засноване на позитивній, життєстверджуючій програмі — ідеалах. В сатирі заперечуються не окремі риси, а явище в своїй суті, коли воно соціальне небезпечне та може нанести серйозну шкоду, збиток суспільству.

Іронія (від грецьк. eironea — удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.

Сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в'їдливою, злою формою.

Гротеск (з франц. grotesque, походить від італ. grotta — печера) відрізняється гіпертрофією, особливим загостренням, фантастичним перебільшенням деяких негативних рис зображуваного персонажа чи явища при нівелюванні позитивних аспектів. У результаті гротескного висміювання виникають парадоксальні образи, що спричиняють не сміх, а відчуття різкої неприязні, відрази, іноді навіть страху. У культурі XX ст. в деяких авторів (сюрреалізм, театр абсурду, письменники-екзистенціалісти) гіперболізація та концентрація негативності досягла такого масштабу, що гротеск перетворився на абсурд.

Сатира заперечує, карає недосконалість світу в ім'я його корінного перетворення відповідно до ідеалів. У карнавальному сміху в нерозчленованому вигляді у злитій формі присутні і ствердження, і запере­чення, і гумористичні, і сатиричні початки, які поступово вичленовуються в самостійні типи комізму.

Комічне є національна своєрідним, і водночас у ньому про­ступають інтернаціональні та загальнолюдські риси. В силу спільності законів соціального розвитку часто одні і ті самі яви­ща з однаковою непримиренністю висміюють всі народи.

Естетичний зміст категорії «міра»

Міра — єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ, подій. Міра — це певна межа, в якій кількісні зміни не за­чіпають якості речей, а за нею — ведуть до нової якості. Світ людей і речей лише відносно стабільний; міра є однією з основ­них категорій, в якій відбивається мін­ливість світу. Це — певна абстракція, бо предмети дійсності не вишиковуються в одну лінію, для багатоманітності її зв'язків більш адекватним образом є «вузлова сітка від­ношень міри».

Естетичний зміст категорії «гармонія»

Гармонія (від греч. άρμονία — зв'язок, стрункість, домірність частин) — категорія, що відбиває закономірний характер розвитку дійсності, внутрішню і зовнішню погодженість, цілісність і домірність змісту і форми естетичного об'єкта. В історії філософії категорія «гармонія» одержувала різноманітне тлумачення в етиці, космології і гносеології.

У давньогрецькій філософії позначала організованість Всесвіту, що протистоїть хаосу. Піфагор створив навчання про «гармонію сфер» (правильне звертання небесних світил навколо центрального вогню). Геракліт розумів гармонію як єдність протилежностей. Про гармонію космосу писав Платон («Тімей»). Аристотель розглядав гармонію як єдність і завершеність цілого, як єдність у різноманітті у всіх областях дійсності, насамперед у музиці.

Відповідно до християнського вчення, вища гармонія притаманна Богу, людина [і все людство] відпало від Бога, а виходить, відпало і від гармонії, тому у світі неминучий хаос.

Епоха Відродження висунула поняття про гармонічно, усебічно розвиту людину. Гармонія вважалася істотною ознакою і навіть джерелом прекрасного. Пошуками законів гармонії займалися Леонардо да Вінчі, Дюрер і ін.

У 18 ст. поняття гармонії розроблялося філософами-раціоналістами. Лейбніц учив про «передустановлену» гармонію монад, про гармонію душі і тіла. Гармонія, вважав він, установлена Богом. Естетика Просвітництва використовувала античне розуміння гармонії, підкреслюючи її виховне значення. Педагогічним ідеалом Ґете, що він виразив у «Вільгельмі Мейстері», було «виховання гармонічно вільного людства», розвиток усіх людських здібностей у балансі. Ґете і природу оцінював як великий організм, що ідеально виявляє себе, у якому панує рівновага сили і меж, сваволі і закону, волі і міри, рухливого порядку, достоїнств і недоліків. Гармонія як співзвуччя, згода є і естетичною категорією.

Кант розумів гармонію насамперед як погодженість між розумом і чуттєвістю. У 19 в. найбільш розгорнуту теорію гармонії створив Гегель. У сучасному йому мистецтві він відмічав утрату гармонії, наявність дисгармонії, розладу, антагонізмів.

Естетичний зміст категорій «зміст» та «форма».

Зміст і форма — філософські категорії, що характеризують дві сторони об’єктивної реальності.

Зміст — філософська категорія, що виражає внутрішню єдність утворюючих даний предмет елементів, сторін, властивостей тощо у їхній взаємодії. Зміст тісно повۥязаний з формою, у їхній єдності зміст представляє найбільш рухливу динамічну сторону цілого. Протиріччя між формою і змістом, що існує завжди, на визначеному етапі розв’язується: виникає нова форма, адекватна змісту, що змінився. Останнє може використовувати і старі форми але, як правило, у модифікованому виді і пристосовані до нових умов.

Форма — філософська категорія що виражає:

а) спосіб існування визначеного змісту;

б) внутрішню організацію змісту, його структуру;

в) зовнішній вигляд предмета як продовження внутрішньої єдності форми і змісту.

Відрив форми від змісту і її абсолютизація неминуче приводять до формалізму в самих різних видах діяльності: політиці (бюрократизм), мистецтві («гра чистих форм»), пізнанні (позитивізм) тощо.

Дата добавления: 2014-01-05