Бюджетні дефіцити як першопричина виникнення позикових фінансів

ТЕМА 6. ПОЗИКОВІ ФІНАНСИ: ДВОЄДИНСТВО ПРОБЛЕМ І МОЖЛИВОСТЕЙ.

Державні запозичення в умовах ринкової економіки — до­сить розвинена галузь фінансової діяльності держави, що віді­грає важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Ця роль доволі багатогранна і пов'язана з регулюванням фінансо­вих процесів. Вона давно вже не зводиться тільки до проблеми пошуку і залучення коштів, яких бракує. Використання позик пов'язано з певними завданнями податкового регулювання еко­номіки і державного впливу на стан фінансового ринку. Якби проблематика державного запозичення визначалася тільки про­блемами формування державних доходів, то в економічно роз­винених і багатих країнах позики давно б відійшли в минуле. Проаналізуємо в контексті цих аспектів розвиток і транс­формацію позикових фінансів як у світовій практиці, так і Україні зокрема.

Одним із загальновизнаних недоліків впливу демократії на стабільність фінансової політики є сприяння виникненню бюджетних дефіцитів. Хронічні дефіцити окремих держав нерідко є наслідком саме процедурних недоліків складання бюджетів. Навіть в умовах економічного піднесення при відсутності належних механізмів обмеження державних витрат матиме місце перевищення видатків над доходами, яскравим свідченням чого є світовий досвід. Наприклад, з 1970 по 1995 роки у Великобританії, Франції, Німеччині бездефіцитними бюджети були лише у чотирьох роках, в Норвегії – в семи, у США, Канаді, Італії – в жодному.

Демократія з легкістю вдається до боргового фінансування. Світова практика управління державними фінансами підтверджує, що дефіцити є звичним явищем для більшості розвинутих країн Заходу. Як зазначають науковці, в умовах демократії вибір між податками і боргами (як альтернативними джерелами фінансування видатків) – це вибір морального плану та сили політичної волі.

Не оминула дана проблема і вітчизняні терени. Суспільні інтереси, які отримали можливість впливу на фінансову політику в Україні з переходом до демократичних засад державотворення, за відсутності напрацьованих механізмів обмеження та політичної волі до відмови надмірним запитам, зробили бюджет “заручником” популістських закликів. Це виявилося, в першу чергу, як в дефіцитному фінансуванні, так і в інфляційних процесах. Тому одним із ключових завдань державних фінансів, особливо в умовах перехідного періоду, є досягнення бездефіцитності бюджету і жорсткий контроль за запозиченнями.

Дефіцит бюджету є одним з макроекономічних показників, що характеризують стійкість економічної системи. Наявність ефективної функціональної економічної системи дозволяє регулювати співвідношення доходів і видатків держави таким чином, що сальдо бюджету є позитивним або має місце незначний дефіцит. Профіцит бюджету був властивий у 80-х роках ХХ століття для Кувейту – 60% ВВП, в 1992 р. – для Таїланду, Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Дефіцит бюджету у межах 3-5% ВВП властивий для США, Німеччини, Англії (хоча дефіцит федерального бюджету США на кінець 80-х років становив близько 50% ВВП). Важливим є співвідношення між темпами зростання ВВП та розміром дефіциту (при зростанні ВВП до 5% дефіцит в межах до 4-5% є обгрунтованим).

В той час як українські економісти вважають дефіцит бюджету шкідливим для економіки, економісти інших країн не мають єдиної думки щодо доцільності дефіциту, і для цього є підстави. Так, в США дефіцит бюджету зростав з року в рік (з 1970 р. до 1986 р. він виріс з 6 млрд. дол. США до 106 млрд. дол. США), а рівень економіки та життя населення не знижувався, а навпаки зростав). Послідовники Кейнса вважають дефіцит бюджету нормальним явищем при застосуванні фіскальної політики; інші підкреслюють, що в довготерміновому періоді хронічний дефіцит бюджету таки знижує темпи зростання економіки. В економічній теорії існує декілька підходів до вирішення проблеми бюджетного дефіциту.

• Перша концепція - бюджет необхідно балансувати щорічно. Така політика обмежує дії державного уряду при вирішенні антици­клічної перспективної задачі. Наприклад, економіка характеризується великим рівнем безробіття, тобто доходи населення незначні, надходження до бюджету падають. Уряд, намагаючись збалансувати бюджет, повинен, по-перше, підвищити ставки податків, по-друге, скоротити видатки бюджету. Але такі дії призведуть до ще більшого скорочення сукупного попиту. В таких умовах балансування бюджету є не антициклічним, а проциклічним.

• Друга концепція - бюджет необхідно балансувати не щорічно, а впродовж економічного циклу. Наприклад, під час економічного спаду уряд скорочує податковий тиск, підвищує бюджетні видатки, тобто цілеспрямовано створює дефіцит бюджету. З початком періоду підйому урядом проводиться кампанія з підвищення податків та скорочення бюджетних видатків. Позитивне сальдо бюджету, що виникає, буде спрямоване на погашення попереднього державного боргу.

• Третя концепція - метою державних фінансів є забезпечення збалансованості економіки, а не бюджету. Для підтримання макроекономічної стабільності уряд повинен використовувати будь-які заходи, в тому числі формувати дефіцит бюджету.

Причому ситуація щодо дефіцитності бюджетної системи будь-якої країни з часом може змінюватись кардинально.

Напрямки подолання дефіциту бюджету визначаються відповідно до за­гальної фінансової політики держави. Теоретично можливо визначити такі основні напрямки подолання дефіциту:

• збільшення дохідної частини бюджету - напрямок, пов'язаний з проведенням податкової політики, яка б стимулювала виробників до розвитку виробництва та збільшення його обсягів, що має стати передумовою збільшення національного доходу - основного дже­рела поповнення бюджетних ресурсів. До цього напрямку варто віднести проведення реформування заробітної плати, зростання доходів основної частини населення, що безпосередньо пов'язане як із зацікавленістю виробників у збільшенні випуску продукції, так і з підвищенням платоспроможного попиту населення. Результатом має стати зростання обсягів виробництва і бюджетних коштів за рахунок бюджетних відрахувань;

• скорочення видаткової частини бюджету - напрямок, пов'язаний із скороченням витрат бюджетної системи на розвиток господар­ства, зменшення участі держави у виробничих інвестиціях (за винятком окремих об'єктів загальнодержавної інфраструктури, пріоритетних напрямків у структурі промислового виробництва, екологічних проектів тощо). Витрати, пов'язані з інноваційним роз­витком, повинні фінансуватись за рахунок власних коштів суб'єктів господарювання. Скорочення видаткової частини бюджету може бути пов'язане зі скороченням витрат на управління, військових ви­трат, витрат на соціально-культурні заходи. Вибір функціонального напрямку скорочення витрат залежить від загальних засад економічної політики держави, при цьому враховуються можливі наслід­ки. Одним із заходів зі скорочення видатків може стати зменшення трансфертів та заміна дотацій виробникам на субсидії споживачам тощо.

Державний кредит як суспільна позикова система.

Державний кредит - це є рух позикового капіталу в формі здійснюваних на фондовому ринку ф'ючерсних обмінних угод, в яких кре­дитори у порядку особистої послуги передають державі кошти в борг з довіри до неї і з розрахунком на вигоду матеріального, політичного і соціального характеру.

Державний кредит виникає як реакція на бюджетні дефіцити, а ос­танні зумовлюються неекономним, нераціональним витрачанням коштів або додатковими з економічних, соціальних і політичних причин дер­жавними видатками, що виходять за межі фіскальних можливостей опо­даткування. Як правило, західні автори обґрунтовують доцільність фінан­сування за рахунок позичених коштів таких витрат: створення об'єктів інфраструктури загальнодержавного значення (залізниці, аеропорти, канали, автомагістралі тощо); не витримуючі зволікання видатки соціального характеру, пов'язані з забезпеченням рівня добробуту і безпе­ки населення; невідкладні видатки, викликані несподіваними чи форс-мажорними обставинами (війни, кризові явища, політичні потрясіння, суспільна нестабільність, стихійні лиха).

Державні позики (кредитні відносини, в яких позичальником чи кредитором виступає держава або її місцеві органи) ще з середніх віків є одним з найпоширеніших засобів акумуляції грошових ресурсів, необхідних для загальнодержавних проблем. Нині практично всі промислово розвинуті країни своїми успіхами тією чи іншою мірою завдячують ринкам циклічних внутрішніх або зовнішніх запозичень, які вдало функціонують протягом десятиліть і навіть століть.

Особливої актуальності цей засіб мобілізації грошових ресурсів набуває у періоди надзвичайних подій – під час суспільних зрушень, природних катаклізмів тощо. Так, уже хрестоматійними стали дані про частку коштів, отриманих у результаті державних позик у загальному обсязі державних витрат під час великих воєн. У роки Першої Світової війни ця частка становила у США - 61%, Великій Британії - 68%, Франції - 81%, Німеччині - 84%. У роки Другої Світової війни за рахунок державних позик було покрито 54% усіх державних витрат США, 50% - Великої Британії, 61% - Німеччини, 58% - Японії.

Підтвердженням величезних розмірів сучасних ринків державних запозичень є загальна сума зобов’язань по всіх проведених емісіях державних облігацій, яка на межі другого та третього тисячоліть перевищила, за оцінкою експертів 15 трлн. доларів. Ця сума еквівалентна сукупному обсягу ВВП США та країн регіону євро. В самих тільки Сполучених Штатах, де вже кілька років поспіль державний бюджет є профіцитним, величина державного боргу сягає 3,6 трлн. доларів, що становить майже 40% ВВП країни (в 1930 р. борг не перевищував 710 млрд., або 26,1% ВВП).

Фінансова практика виявила позитивні й негативні наслідки боргового фінансування державних потреб через механізм державного креди­ту.

До позитивних характеристик позикового фінансування слід віднести те, що:

· внаслідок запозичень суттєво збільшуються фінансові можливості держави;

· психологічно позики викликають менше опору, ніж податки, чим полегшується мобілізація коштів;

· дефіцит бюджету фінансується неінфляційним (беземісійним) способом;

· державний кредит перерозподіляє заборгованість у часі між поколіннями сучасників і нащадків.

Негативними наслідками боргового фінансування через механізм державного кредиту є те, що:

· державний кредит перетворює позики, взяті урядом, у національний борг, породжуючи суспільно-солідарні зобов’язання з його обслуговування;

· запозичення обтяжують бюджет видатками на обслуговування боргу;

· критичні розміри державного боргу можуть загрожувати країні дефолтом.

Викладені аргументи демонструють парадоксальні риси державного кредиту, пояснюють як причини розвитку та можливості боргового фінан­сування, так і створювані ним загрози.

Неоднозначні й результати порівняння віднос­них переваг податкових і позикових фінансів. Так, умовами податку в хронологічному порядку розвитку ідеї та практики оподаткування були насильство, примус і лише насамкінець став усвідомлений громадянсь­кий обов'язок, а умовами державної позики за нетиповими винятками завжди були свобода, вільний вибір і власний інтерес кредитора. Розкриваючи фіску доступ до приватних заощаджень, державний кредит є справжнім скарбом у тому розумінні, що створює при наявності довіри до держави значний грошовий фонд для фінансування екстраординарних видатків. Але при цьому як в окремих людей, так й у цілих країн та народів породжується перебільшене по­чуття благополуччя, вважання себе багатшими, ніж це є насправді. Зна­ходячись у власності всього народу, державний борг недаремно пере­дається в англомовній термінології двома синонімами: сус­пільний борг і національний борг. У такому розумінні державний кредит об'єднує всіх громадян як податкоплатників, кредиторів і колективних власників державного боргу.

Органічну взаємодоповнюваність податкових і позикових фінансів з успіхом продемонструвала фінансово-економічна політика США в пері­од президентства Р.Рейгана ("рейганоміка"). Розрахована на 8 років програма передбачала масштабні запозичення коштів, щоб за рецептом А.Лаффера компенсувати зниження податків за схемою: на той час, доки податків надходить менше, позичати, щоб потім, за рахунок зумов­леної скороченням податків розширеної економічної бази оподаткуван­ня нарощувати бюджетні доходи й розпочати погашення боргів. За цим сценарієм адміністрація Р.Рейгана побудувала гігантську боргову пірамі­ду (більше 3 трильйонів доларів), але спричинене зниженням податків економічне пожвавлення, хоч і через роки, проте створило можливість розгор­нути її демонтаж за рахунок отримуваного в останні роки бюджетного профіциту.

Тому варто відмітити, що попри зазначені створювані державним боргом проблеми, більшість країн світу без позичених коштів існувати не може. Так, уряд США, довівши на початок 1997 року федеральний борг до суми 5,2 трлн. дол., перетворив свою країну в найбільш процвітаючу, розвинуту й могутню державу. Крім потрібних коштів у потрібний момент, внутрішній борг формує найбільш лояльну державі верству утримувачів облігацій державних позик, котрі матеріально зацікавлені в стабільності, силі й кредитоспроможності свого боржника — держави. В сучасних демокра­тичних країнах Заходу внутрішній державний борг є засобом не тільки фінан­сової, але й політичної підтримки держави, оскільки через безперервно діючу систему державного кредиту уряд створює надійну соціальну базу державності — впливових і заможних громадян-кредиторів, інтереси яких безпосередньо залежать від успіхів державної діяльності.

Внутрішній державний борг, побудований за принципом рефінансування, тобто погашення попередніх позик за рахунок наступних, узагалі не підлягає остаточній сплаті, характеризуючись принципом: "відтермінування вирішення проблем — це також вирішення проблем". По суті йдеться про часткову розверстку державних видатків на майбутні поко­ління. Позики створюють постійний фінансовий ресурс, величина якого лише регулюється.

Правлячі еліти країн Заходу давно усвідомили, що будь-які порушення боргових зобов'язань перед кредиторами є вкрай приниз­ливими для держави, загрожують їй численними бідами, містять у собі ознаки державної зради, а тому є недопустимими. Не дивно, що офіційно оголошені дефолти і фінансові банкрутства — досить рідкісне явище в фінансовій історії, котре після світової економічної кризи 1929 - 1933 ро­ків практично припинилось.

За роки свого існування як незалежної держави Україна встигла отримати майже всі різновиди кредитів. На різних етапах розвитку держави, залежно від поточних проблем і стану справ на світових ринках капіталу, перевага віддавалась якомусь одному типу запозичень.

Зрозуміло, що з огляду на стан економіки наша держава найбільше зацікавлена в отриманні довгострокових низькопроцентних кредитів. Що ж до вибору місця розміщення, то при вирішенні цього питання доводиться брати до уваги різні фактори. Так, необхідно враховувати, що в результаті зовнішніх запозичень надходження коштів спричиняє зростання загального обсягу фінансових ресурсів країни, а це дає змогу збільшити сумарний попит держави на товари й послуги вітчизняного виробництва або оплатити імпорт. Збільшення припливу іноземної валюти сприяє зміцненню національної грошової одиниці. Зиск від надання кредитів (у вигляді плати за обслуговування) мають при цьому іноземці, до яких по закінченні терміну кредиту повертаються кошти.

Від моменту проголошення незалежності України за міжнародними та міжурядовими домовленостями їй було відкрито 11 іноземних кредитних ліній на загальну суму понад 2,5 млрд. доларів. Нашу країну кредитували Росія, Японія, Туркменистан, США, Німеччина, Італія, Франція.

На відміну від двохсторонніх урядових кредитів, запозичення на міжнародному кредитному ринку не несуть у собі загрози політичній незалежності отримувача коштів і не передбачають будь-яких територіальних, політичних чи ідеологічних поступок. Недоліком запозичень на міжнародному ринку капіталу є їх дорожнеча і недоступність для країн з низькою платоспроможністю.

Що ж до внутрішніх запозичень, то вони уможливлюють перерозподіл наявних у країні ресурсів між секторами економіки. Однак це не супроводжується зростанням загального попиту. Надмірний розвиток ринку внутрішніх запозичень зумовлює скорочення інвестицій у виробництво. Зиск від надання кредитів мають національні агенти, а капітал після використання залишаєтьс в країні.

Дата добавления: 2014-01-05