Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави

Нацiональне вiдродження в Галичинi

Як уже зазначалося, пiсля розборiв Польщi українська Галичина опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого "Королiвства Галiцiї та Лодомерiї", панiвнi позицiї в якому належали полякам. Тому нацiональне вiдродження на цих землях вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з поляками становище в краї. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв-"москвофiлiв", зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов'ян пiд росiйською зверхнiстю.

В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство "Просвiта" 1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi друкувалися тодi письменники з пiдросiйської України, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, забороненi в Росiйськiй iмперiї.

Українське суспiльно-культурне життя в Галичинi було значно повноструктурнiшим i, що теж важливо, вiдкритiшим до Європи. Тому й не дивно, що стихiйно виникле галицьке мiське "койне" не менш вiд старанно виплеканої "щиро народної" мови надднiпрянської белетристики вплинуло на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки, й до полiтики.

З огляду на все це серед галицької iнтелiгенцiї сформувалася концепцiя "п'ємонтизму", тобто особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П'ємонту в Iталiї, стане стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї "п'ємонтизму" в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та парамiлiтарнi органiзацiї, що старалися своєю дiяльнiсть охопити, як не тепер, то згодом, всю Україну.

Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.

Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень - грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти - проти бiльшовикiв, росiйських "бiлих", полякiв та румунiв - незалежна Україна зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.

Основним наслiдком короткого перiоду Центральної Ради для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. Навiть без значної державної допомоги в цей час з'являються сотнi нових видавництв i театральних труп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Центральна Рада встигла прийняти й найдемократичнiше на той час у свiтi законодавство про нацiональнi меншини.

Полiтика гетьманату щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була помiркованiша. Проте, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, гетьман пiшов не шляхом українiзацiї наявних росiйських iнституцiй, а створення нових українських. Як наслiдок протягом лише семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук. Уряд у листопадi 1918 р. ухвалив закон про автокефалiю православної церки в Українi.

По довгих десятилiттях просвiтництва, долання урядових перепон та боротьби за виживання в часи iмперських репресiй, українська iнтелiгенцiя нарештi одержала шанс здiйснити на практицi свої державотворчi плани, повiвши за собою селянську масу, бо бiльше вести було нiкого. Свою державотворчу роль дiячi української культури зрозумiли буквально - iсторики, критики та романiсти ставали мiнiстрами та парламентарями, часто не маючи до того анi об'єктивних даних, анi будь-якого досвiду. Наслiдки були невтiшнi. Авторитет нової української влади швидко падав. У критичнi моменти виявлялося, що українським селянам значно ближчi бiльшовицькi популiстськi лозунги (хоча самi бiльшовики як рух в Українi були непопулярнi), анiж туманнi iдеали незалежної демократичної України. Незрiлiсть, недоформованiсть української нацiї - наслiдок русифiкаторської полiтики царату та обмеженостi й невправностi українського "просвiтянства", - в кiнцевому рахунку принесли загибель українськiй незалежностi. Це ясно видно на тлi iнших ранiше бездержавних схiдноєвропейських народiв - полякiв, чехiв, фiннiв, балтiйцiв, що саме завдяки мiцнiй нацiональнiй свiдомостi мас попри несприятливi обставини все ж збудували власнi держави.

7. "Українiзацiя" та "Розстрiляне вiдродження".

Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими "нацiоналiстами" та "лiвими", спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй "всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк" Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.

Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП(б) прийняло 1923 року рiшення про "коренiзацiю", тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, "рiднiшими" мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович - постать у радянськiй iсторiї досить одiозна

Втiм, у випадку України обгрунтування "українiзацiї" дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi "Донбас та Україна", що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише "коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному". Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки - жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi книжки складали бiльше половини загальної кiлькостi видань.

Варто зауважити, що адмiнiстративна "українiзацiя" була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М.Скрипник казав 1927 року, що "українiзацiя - це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва." Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив "основнi вiхи мистецької полiтики": необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як "єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом", а також залучити на свiй, тобто комунiстичний, бiк найталановитiшу мистецьку молодь, бо тим часом "дрiбна буржуазiя загрiбає до себе вузiвську молодь i утворює кадри своєї iнтелiгенцiї, яка й виховує масу." Критикуючи тодiшню культурну полiтику "масовiзму", тобто масового залучення до мистецтва не дуже талановитої, не дуже освiченої, але дуже "iдейної" молодi, Хвильовий зауважував, що жменька талантiв, яку цiй масi протиставлять "дрiбнобуржуазнi" митцi, "в тисячу разiв сильнiше вплине на масу, анiж "Гарт" i "Плуг" вкупi". У суто мистецьких питаннях Хвильовий закликав орiєнтуватися не на росiйську культуру, а на європейську, вiльно визначати власнi шляхи розвитку, не оглядаючись на Москву. "Ми пiд впливом власної економiки прикладаємо до нашої лiтератури не "слов'янофiльську теорiю самобутностi", а комунiстичну теорiю самостiйностi, - писав вiн. - Росiя ж самостiйна держава? Самостiйна! Ну, то й ми самостiйна. (.) Росiйська лiтература тяжить над нами в вiках, як господар становища, який привчав нашу психiку до рабського наслiдування. Отже, вигодовувати на нiй наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток" [3].

Суперечливiсть та непослiдовнiсть "українiзацiї", зауважувану багатьма i тодi, й пiзнiше, видатний мовознавець проф. Ю.Шевельов окреслив так: "Українiзацiя була процесом двобiжним. Рiвнобiжно до заходiв, спрямованих на поширення української мови, робилися зусилля знищити українську культуру, а з нею й мову" [4]. Справа може бути з'ясована тим, що, вочевидь, рiзнi суспiльно-полiтичнi сили в Українi й поза нею мали рiзнi концепцiї українiзацiї й дiяли часом односпрямовано, а часом - входили в конфлiкти, якi зрештою й призвели до трагiчного фiналу. Можна умовно говорити про українiзацiйнi "проект Сталiна- Кагановича" та "проект Скрипника-Хвильового". За першим стояло московське бiльшовицьке керiвництво та чи не бiльшiсть партiйно-державної верхiвки в самiй Українi, за другим - група нацiонально свiдомих керiвникiв КП(б)У та молода "радянська" українська iнтелiгенцiя. Основнi риси обох "проектiв" ми нинi можемо встановлювати, аналiзуючи розрiзненi цитати та практичнi акцiї головних дiйових осiб. Обидва "проекти" виходили з необхiдностi та неминучостi побудови соцiалiстичного суспiльства в Українi та створення нової, "соцiалiстичної" української культури; обидва передбачали енергiйнi "бiльшовицькi" дiї задля цього. Однак на цьому подiбнiсть практично вичерпувалася.

"Проект Скрипника-Хвильового" мав на метi створення цiлiсного, органiчного українського соцiалiстичного суспiльства з цiлiсною, органiчною, самостiйною українською соцiалiстичною культурою. Для цього потрiбно було, з одного боку, "українiзувати" наявнi соцiалiстичнi елементи (державно-партiйний апарат та робiтництво), з iншого - "соцiалiзувати" питомi українськi елементи (творчу й наукову iнтелiгенцiю та селянство) i поєднати все в єдиний нацiональний органiзм. Саме для цього "радянiзували" ВУАН, запрошували до роботи в УСРР такi чiльнi постатi, як М.Грушевський, В.Винниченко, В.Стефаник. Лише деякi елементи старої української культури (як-от церква) не надавалися до такої iнтеграцiї й мали витiснятися чи й лiквiдовуватися.

Натомiсть "проект Сталiна-Кагановича" випливав з iдеї "коренiзацiї", тобто розширення соцiальної бази бiльшовицької влади в неросiйських регiонах, та сталiнської концепцiї культури в соцiалiстиичному суспiльствi як "нацiональної за формою, соцiалiстичної за змiстом" - отже, все в українськiй культурi, що виходило поза "нацiональне офарблення" спiльного для всього СРСР змiсту, не мало права на iснування.

Московський режим, вочевидь, не дуже вiрив, що українiзований пролетарiат перевиховає "дрiбнобуржуазну" українську iнтелiгенцiю, а не навпаки. Ще небезпечнiшими виявилися для Сталiна та його оточення новi i, варто зауважити, з кожним днем дедалi обгрунтованiшi претензiї українцiв на самостiйнiсть, хай поки що лише культурну. Тому найенергiйнiшi здiйснювачi "проекту Скрипника-Хвильового" (нарком освiти О.Шумський, М.Хвильовий, економiст М.Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) регулярно пiддавалися гострiй критицi чи й переслiдуванням. З початком тридцятих рокiв ситуацiя взагалi рiзко погiршилася - українiзацiю за "проектом Скрипника-Хвильового" спiткав трагiчний кiнець.

8."Культурна революцiя" та нищення української культури

Сталiнська модель побудови соцiалiзму, прийнята до енергiйного виконання в "рiк великого перелому" (1929), мала три ключових напрямки: iндустрiалiзацiю, колективiзацiю села, культурну революцiю. Пiд останньою розумiлося "швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури" [5].

Поза офiцiйно прокламованими, "культурна революцiя" в СРСР мала й суто практичнi цiлi - пiдготовку iз селянської молодi "кадрiв iндустрiалiзацiї", створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. "Подолання культурної вiдсталостi" практично означало примiтивне "цивiлiзування" народних мас, передусiм - сiльських. За твердженням УРЕ, "одним з найважливiших завоювань культурної революцiї було здiйснення в СРСР загального початкового обов'язкового навчання, в осн. за роки першої п'ятирiчки (1928-32). В ходi К.р. усувався розрив мiж культурою мiста й села, мiж культурним рiвнем працiвникiв розумової й фiзичної працi."

Натомiсть створення "нової культури" здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої - як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов'язаної з християнством. Нацiональна культурна тяглiсть та самобутнiсть в цих умовах ставала зайвою, навiть шкiдливою для справи соцiалiзму й мусiла зникнути, а в кiнцевому рахунку приреченими оголошувалися нацiональнi культури взагалi.

Неважко було помiтити, що в рамки майбутньої "нової культури" не вмiщувалася практично вся українська культура, яка витворилася на початок 30-х рокiв - i "стара", й "нова". Окрiм того, головна прагматична спонука до офiцiйної "українiзацiї" - завоювання на свiй бiк селянства, - стала неактуальною; селянство почали "завойовувати" примусовою колективiзацiєю, а потiм - штучним голодом.

Отже, прийшов час масового нищення спершу старої, а згодом i нової української iнтелiгенцiї. Його початок знаменував процес "Спiлки визволення України", коли 1930 року за очевидно сфабрикованою справою було засуджено велику групу провiдних українських дiячiв доби УНР на чолi з академiком Сергiєм Єфремовим.

1933 року на Україну Сталiним присилається Павло Постишев, що стає другим секретарем ЦК КПУ, але отримує диктаторськi повноваження й починає масовi репресiї проти селян, iнтелiгенцiї, частини партiйних кадрiв. Невдовзi накладають на себе руки найвiдомiшi "нацiонал-комунiсти" - Микола Хвильовий та Микола Скрипник.

Репресiї охопили практично всi сфери української культури - науку, мистецтво, освiту, релiгiйне життя, сiльську кооперацiю. Втiм, як зауважував Ю.Шевельов, "згубнi наслiдки полiтики Постишева виявилися не в заборонi української мови чи формальному припиненнi українiзацiї, а в майже тотальному розгромi українських кадрiв. У погодженнi з гаслом про культуру, нацiональну тiльки формою, кожного, хто плекав традицiї українського минулого, змушували замовкнути або знищували."

1933 року розгромлено знаменитий театр "Березiль", згодом заарештовано його натхненникiв - режисера Леся Курбаса та драматурга Миколу Кулiша (обох розстрiляно на Соловках у 1937 роцi). Розгромлено було український кооперативний рух, який у 20-тi рр. забезпечував бодай вiдносно незалежний вiд держави статус окремих секторiв української культури (кооперативнi видавництва "Слово", "Книгоспiлка", "Рух" та iн.). Масовому розгрому пiддають Всеукраїнську Академiю Наук, яка аж до 1929 року зберiгала порiвняно незалежне щодо партiйного керiвництва становище. 1931 року було розформовано створену Михайлом Грушевським iсторичну секцiю ВУАН, припинено її видання, а сам М.Грушевський змушений був виїхати до Москви. Протягом 30-х рокiв гуманiтарнi установи ВУАН було розгромлено практично цiлковито. Закрито Iнститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавцiв було розстрiляно 62. Так само було знищено майже всiх спiвробiтникiв Iнституту фiлософiї. Закрито було Iнститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навiть Український iнститут марксизму-ленiнiзму, який розробляв альтернативну до М.Грушевського концепцiю iсторiї України. Пiзнiше замiсть цього закладу створено українську фiлiю московського Iнституту Маркса-Енгельса-Ленiна.

Найсуворiшi репресiї впали на систему народної освiти та на мистецьку iнтелiгенцiю. Пiсля самогубства наркома освiти М.Скрипника з системи Наркомосу "вичищено" 2000 працiвникiв-"нацiоналiстiв", з них 300 письменникiв та вчених. Протягом 30-х рокiв загинули в таборах або були розстрiлянi близько 200 з 240 письменникiв, що активно друкувалися в 20-х роках.

Майже цiлковито фiзично знищено було й групу мистцiв-"бойчукiстiв", Провiдних майстрiв українського художнього авангарду змушували "перебудуватися" в дусi соцреалiзму, а бiльшiсть новаторських їхнiх праць знищено.

Борючись з усiма проявами "нацiоналiзму" в культурi, комунiстична влада України скерувала свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв. "Буржуазно-нацiоналiстичним" було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й зруйновано сотнi пам'яток найцiннiших архiтектурних пам'яток. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої 12 ст., численнi пам'ятки доби гетьманства.

Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї. Повнiстю розгромлено "нацiоналiстичну" УАПЦ, репресовано 23 iз 24 її єпископiв. Пiсля цього розгромлено й екзархат росiйської православної церкви в Українi. В результатi з 12000 парафiй, що дiяли на територiї тодiшньої УРСР перед 1917 роком, на 1939 рiк iснувало два-три десятки. Заборонялося святкувати релiгiйнi свята, проводити традицiйнi обряди - весiлля, хрестин, похорону тощо. Аби пiдiрвати закорiнений у народну свiдомiсть вiдлiк часу, пов'язаний з церковними святами, влада в серединi 30-х запровадила навiть новий календар (шестиденка замiсть традицiйного тижня). Втiм, вiд цього експерименту скоро вiдмовилися.

Росiйськомовними знову стали вищi навчальнi заклади, i якщо 1931 року українською мовою видавалися 90 вiдсоткiв газет i 85 вiдсоткiв часописiв, то за дев'ять рокiв цi цифри зменшилися вiдповiдно до 70 й 45 (навiть з урахуванням приєднаної на той час Захiдної України, де всi видання були українськими).

Отже, формально зберiгши свою iнфраструктуру й прокламовану державну пiдтримку, "українська радянська культура" у 30-тi роки зазнала стiлькох нащiвних ударiв, що невпiзнанно змiнила свiй змiст i суть, майже повнiстю омертвiвши й офiцiалiзувавшись, перетворившись на слухняне знаряддя iдеологiчної обробки власного народу чужим режимом.

9. "Українська радянська культура"

Верхiвка комунiстичної партiї, що реально мала всю повноту влади в Радянському Союзi, надавала великого значення культурi, але - як iнструментовi iдеологiчної обробки народу. Значущим є сформульоване Максимом Горьким визначення ролi митця в соцiалiстичному суспiльствi як "iнженера людських душ". Себто мистецька творчiсть мала не займатися реально iснуючою людиною, а слугувати формуванню "нової людини". Вiдповiдно фiксувався також єдиний "творчий метод", яким мусили користуватися радянськi митцi - метод "соцiалiстичного реалiзму", що полягав у "зображеннi дiйсностi в її революцiйному розвитку", тобто не зовсiм такою, як вона є, але - такою, якою вона "повинна бути" з комунiстичної точки зору. Мистецькi твори, зробленi iнакше, у кращому разi не мали шансiв потрапити до "споживача", у гiршому - означали судовий вирок авторовi. Натомiсть у стосунку до слухняних культурна полiтика бiльшовицької партiї (що значною мiрою вiдбивала особистi мистецькi смаки Сталiна, який любив традицiйний росiйський театр, та опернi постановки "Большого") була, як нiколи, патерналiстською. Найзначнiшим з-помiж вцiлiлих пiсля репресiй митцям було забезпечено досить високий за радянськими мiрками рiвень доходiв, державнi дачi, авта, - чого була позбавлена бiльшiсть їхнiх спiвгромадян. Твори їхнi видавалися великими тиражами та мали майже гарантованого читача через брак конкуренцiї. Платою за добробут був полiтичний конформiзм, умiння талановито вихваляти "вождiв", - i неодмiнно в зрозумiлiй для них формi.

Наслiдки такої патерналiстської полiтики були неоднозначними. З одного боку, переважна бiльшiсть "мистецької продукцiї" була формально одноманiтною, часом просто вбогою, зате iдеологiчно перенасиченою аж до неперетравлюваностi. Усi цi твори на сьогоднi мають хiба що iсторичне значення. З iншого ж боку - в СРСР створювалася досить потужна iнфраструктура культури, яка, одначе, обслуговувала не стiльки культурнi потреби народу, скiльки iдеологiчнi потреби влади.

Селяни, не надто прихильнi до бiльшовицької влади, становили в довоєннi роки переважну бiльшiсть населення, тож для їх "обробки" використовувалися не лише полiтичнi та господарчi (колективiзацiя, "розкуркулення", а потiм i штучний голод), а й "культурнi" засоби. Практично в кожному селi замiсть знищених осередкiв "Просвiти" та замкнених, а то й зруйнованих церков створювалися спершу "хати-читальнi", а потiм - клуби, що об'єднували бiблiотеку, кiно-театральний зал та танцмайданчик. Зорiєнтованi передусiм на сiльську молодь, клуби мали забезпечувати як її виховання в комунiстичному дусi, так i контроль за її дозвiллям.

Утримувано широку мережу державних театрiв, де, окрiм радянських агiток, здiйснювалися й талановитi постановки творiв свiтової класики; державнi видавництва випускали масовими накладами українськi переклади тих свiтових (переважно росiйських) класикiв, кого прийнято було вважати апробованими, загалом продовжувана в дещо змiнених формах полiтика "масовiзму" залучала до мистецької дiяльностi тисячi неофiтiв з найширших верств населення. Навiть за умов найжорсткiшого iдеологiчного диктату з'являлися й високомистецькi твори.

За словами В.Ленiна, "з усiх мистецтв для нас найважливiшим є кiно". Зайвим доказом цього для радянських вождiв були феноменальнi успiхи Голiвуду в пропагандi "американського способу життя". Виробнича база кiнематографу у 20-тi роки iнтенсивно розвивалася (зокрема, в Києвi 1928 року побудовано одну з найбiльших на тi часи студiй), зросло багато талановитих кiномитцiв. Але в 30-тi роки замiсть новаторського кiно С.Ейзенштейна та О.Довженка, вже тодi славних на увесь культурний свiт, панiвне мiсце посiдає продукцiя радянського варiанту dream factory - добротно зробленi бойовики про героїв громадянської вiйни та боротьбу з "ворогами народу", а також солодкi музичнi комедiї про "нове щасливе життя". Важко переоцiнити роль цього кiно, зробленого переважно пешокласними майстрами та популярного й посьогоднi, у фальсифiкацiї iсторичної пам'ятi багатьох поколiнь радянських людей, мiфологiзацiї їх свiдомостi.

Будучи надзвичайно централiзованою, як усе в СРСР, культурна полiтика для неросiйських регiонiв, зокрема - для України, мала й свої особливостi. Сталiн ще 1927 року зазначав, що "за своїм змiстом культура народiв СРСР.повинна бути культурою загальною для всiх трудящих, культурою соцiалiстичною, а за своєю формою вона є i буде. культурою нацiональною, культурою вiдмiнною для народiв СРСР вiдповiдно до вiдмiнностi у мовi й нацiональних особливостях" [7].

Отже, нацiональна самобутнiсть дозволася лише як рiзне мовно-фольклорне забарвлення тих самих iдеологiчних схем, не бiльше.

Формально керiвництво культурною сферою було зосереджене спершу в Наркоматi освiти УСРР, з кiнця З0-х було створено Комiтет у справах мистецтв, а згодом - союзно-республiканське мiнiстерство культури УРСР. Вiд 1922 року iснувало Всеукраїнське кiнофотоуправлiння (ВУФКУ), що керувало трьома українськими "кiнофабриками" (в Одесi, Ялтi, з 1928 - також одна з найсучаснiших на той час студiй у Києвi), дiяли окремi державнi органи управлiння книговидавничою галуззю, пресою та радiо. Вiд 30-х рокiв, коли всесоюзна централiзацiя досягла апогею, українськi республiканськi органи управлiння культурною сферою (Мiнкультури, Держкомвидав, Держкiно, Держтелерадiо) перебували у подвiйному пiдпорядкуваннi - Ради Мiнiстрiв УРСР та вiдповiдних загальносоюзних органiв. Лише у Москвi розроблялися головнi методично-iнструктивнi та фiнансово-господарчi документи для галузi, затверджувалися масштабнi iнвестицiйнi проекти. Подiл цiлком одержавленої культурної сфери в СРСР мiж кiлькома вiдомствами може видатися нелогiчним, несумiсним з притаманною бiльшовикам манiєю централiзму, але справа в тiм, що всi цi органи нiколи не визначали принципових питань культурної полiтики, яка вироблялася в iдеологiчному вiддiлi та вiддiлi культури ЦК КПРС. Будь-яка серйозна змiна у цiй полiтицi обов'язково починалася з постанови ЦК КПРС, потiм дублювалася та деталiзувалася урядовими рiшеннями на союзному та республiканському рiвнях, а її здiйснення суворо контролювала iєрархiя республiканських ЦК та партiйних органiв рiзних рiвнiв.

Отже, українська радянська культура стала ще однiєю ланкою тоталiтарної машини, яка вiдрiзнялася вiд культури росiйської насамперед тим, що мiру дозволеного було тут значно звужено, а над митцями як дамоклiв меч постiйно висiло можливе звинувачення в "українському буржуазному нацiоналiзмi".

10. "Шiстдесятництво" та диссиденти

Пiсля засудження культу особи Сталiна в 1956 роцi та початку "вiдлиги" загальнi принципи культурної полiтики не змiнилися, але iстотно змiнилася практика їх дотримання. Було реабiлiтовано багатьох митцiв, репресованих у 30-тi роки, i їх ранiше заборонена творчiсть (що у випадку української культури означало чи не бiльшу половину мистецької спадщини того перiоду) знову стала доступною. Однак iмена й твори багатьох митцiв початку ХХ столiття та практично все, створене українською емiграцiєю й дiаспорою, залишалося пiд забороною, через що новим поколiнням отримати бiльш-менш повне й об'єктивне уявлення про українську культуру ХХ столiття було неможливо.

У творчому планi не дозволено було вiдступати вiд "методу соцiалiстичного реалiзму", але винахiдливi лiтературо- та мистецтвознавцi (переважно московськi) знайшли вихiд, запропонувавши "ширшi" тлумачення цього методу, якi дозволяли певну свободу експерименту. У якомусь сенсi рятiвною виявилася творчiсть "прогресивних" (тобто лiвих за полiтичними поглядами) митцiв Захiдної Європи - їхнiми iменами радянськi митцi намагалися захиститися, коли їхнi творчi експерименти пiддавалися офiцiйнiй критицi. Однак якщо митець наважувався критикувати якiсь суспiльно-полiтичнi аспекти радянської дiйсностi, то жоден реалiзм його не рятував. Втiм, його не розстрiлювали, як ранiше, а залежно вiд серйозностi "провини" або накладали партiйне стягнення, або не друкували якийсь час, або виганяли з роботи.

Слiд вiдзначити, що протягом 30-50-х рокiв з усiма здобутками "українiзацiї" так i не було покiнчено - бiльшiсть українських школярiв навчалися рiдною мовою (позаяк мешкали на селi), працювала українська культурна iнфраструктура, хоча державнi та партiйнi органи, промисловiсть, багато iнших сфер життя майже цiлком русифiкувалися. У серединi 50-х рокiв, пiсля знищення найодiознiших елементiв колгоспної "крiпаччини", почався новий приплив селян до мiст, внаслiдок якого сталися двi поважних демографiчних подiї: по-перше, городяни стали бiльшiстю населення України, по-друге, етнiчнi українцi вперше за кiлька столiть стали бiльшiстю в її мiстах. При цьому "новi городяни" вже не були, як у 20-тi та 30-тi роки, темними селюками, що приходили чорноробами на новобудови та заводи. Тепер це були переважно студенти та квалiфiкованi робiтники iз значно вищим рiвнем освiти та нацiональної свiдомостi. Таким чином чи не вперше в iсторiї утворився масовий мiський споживач української культури, з'явилися також першi явища власне української масової культури - естрадна музика, пригодницька лiтература тощо.

Офiцiйне ставлення до нацiональних (не-росiйських) культур загалом не змiнилося, а в чомусь навiть погiршилося. Саме у 60-тi роки з'явилася концепцiя "нової iсторичної спiльноти - радянського народу", з якої випливало, що усi народи СРСР та їхнi культури вже починають "зливатися" в єдину, "радянську", а всi мови рано чи пiзно поступляться однiй, найперспективнiшiй - ясна рiч, росiйськiй. Практичнi заходи щодо прискорення цих "об'єктивниих iсторичних процесiв" поки що мало зачiпали найдражливiшу сферу лiтератури й мистецтва, але в середнiй та вищiй освiтi, в науках (особливо точних та прикладних), а також у мас-медiа (особливо на телебаченнi, що швидко зростало на впливi та значеннi) русифiкацiя була послiдовною й цiлеспрямованою. Це мало згодом тi наслiдки, що мiльйони українцiв-городян, отримавши освiту росiйською мовою, нею ж користуючись у працi, маючи московське телебачення за головне джерело iнформацiї про свiт, дедалi бiльше вiддалялися вiд своєї нацiональної культури, стаючи унiфiкованими homo sovieticus.

Як наслiдок загальної лiбералiзацiї суспiльного та культурного життя, а також як реакцiя на очевидний занепад української культури та нацiональної свiдомостi в 40-50-тi роки, з'явилася велика група молодих iнтелектуалiв та митцiв, що намагалися вийти за прокрустовi рамки "соцiалiстичного реалiзму", повернути до обiгу проскрибовану ранiше нацiональну проблематику та українську культурну спадщину. Практично всi "шiстдесятники" належали до вже згаданої хвилi сiльської молодi, що приїхала навчатися до київських чи львiвських унiверситетiв. Вихованi в радянському суспiльствi, на сумiшi комунiстичних iдеалiв та традицiйних селянських цiнностей, вiдрiзанi в час свого iнтелектуального та мистецького становлення вiд "нерадянської" спадщини та зовнiшнього свiту, iдейним обгрунтуванням своєї дiяльностi "шiстдесятники" зробили гасло повернення до "принципiв ленiнської нацiональної полiтики", начебто спотворених Сталiним, та до глибинних народних культурних традицiй. Велику роль у формуваннi цього руху зiграла жменька вцiлiлих дiячiв "Розстрiляного вiдродження". Своєрiдним манiфестом руху "шiстдесятникiв" стала вiдома праця Iвана Дзюби "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" (1965). Не виходячи за формальнi рамки марксизму-ленiнiзму, автор гостро критикував нацiональну та культурну полiтику сталiнського та пост-сталiнського режиму, обстоюючи право української культури на iснування й навiть розквiт у соцiалiстичному суспiльствi, серед iнших культур народiв СРСР. За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П.Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант "українiзацiї", розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення "нової спiльноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 року в Чехословаччинi. Хоча П.Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В.Щербицького знову почалося закручування гайок. Багатьох "шiстдесятникiв" пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пiзнiше - полiтв'язнями) стала найрадикальнiша частина "шiстдесятникiв". Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем.

Хоча сам дисидентський рух, що розгортався на Українi, на вiдмiну вiд Росiї, значною мiрою пiд нацiонально-культурницькими гаслами та вимогами свободи совiстi, було розгромлено держбезпекою до кiнця 70-х рр., їхнi твори, переданi на Захiд i оприлюдненi там, знову нагадали свiтовiй громадськостi про iснування України.

Дата добавления: 2014-01-05