Заходи для попередження травматизму

Власне цілісний метод – пряме застосування цілісного руху. При розучуванні вправ цим методом застосовується вичленування окремих компонентів рухових дій. Цей прийом виражається в тому, що при кожному підході до цілісного виконання елементу учень ставить перед собою визначене завдання і концентрує на ньому свою увагу, не випускаючи, звичайно, з виду другорядні завдання (в більшості при удосконаленні рухового навику). Такий підхід дозволяє досить добре засвоїти всі деталі вправи тому, що допомагає послідовно зосередити свої зусилля на різних компонентах навику.

В теорії і практиці фізичного виховання виділились декілька різновидностей цілісного методу.

Метод цілісної вправи передбачає розучування рухів на фоні цілісного виконання рухової дії. Його застосовують при вивченні нескладних елементів і з’єднань, а також у випадках, коли розучувана дія не піддається розчленуванню на відносно самостійні рухи без суттєвої зміни її основної структури. В основному цей метод використовується в молодших класах, коли розучуються прості вправи, які несуть мінімальний об’єм рухової інформації, коли учень та учитель володіють ефективними прийомами і засобами допомоги та страхування.

Розучування й удосконалення фізичних вправ і з’єднань здійснюється при допомозі методів цілісної і розчленованої вправи. У більшості ці методи доповнюють один одного.

Практичні методи

У практиці роботи велику роль відіграє уміння вчителя, широко використовувати методичні прийоми цілісного розучування вправи. Їх вибір залежить від особливостей навчання, складності вправи, ступеня підготовленості учня, етапу засвоєння вправи. Характерні такі прийоми:

· Самостійне виконання вправи при наявності гарантованої безпеки (страховка вчителем, допоміжні засоби – наявність м’якого поролону і т.п.).

· Виконання вправи з направляючою допомогою – ця допомога надається в стадії основних дій, а деколи – і протягом усієї вправи.

· Застосування сповільненої проводки – використовується для ознайомлення з рухом, уточнення характеру м’язових відчуттів і положення тіла в просторі його переміщення в процесі виконання вправи.

· Застосування швидкої направляючої проводки – для уточнення переходу від пасивної роботи до активних самоуправляючих рухів.

· Виконання вправ на тренажері – здійснюється вчителем з попередньою метою за допомогою пристроїв.

2. Метод підвідних вправ – передбачає застосування структурно споріднених вправ, але більш доступних, які ніби підводять до засвоєння основної дії шляхом її цілісної імітації або часткового відтворення в спрощеній формі. Профілюючі або базові вправи, як правило, є складовими основної вправи. Наприклад, перекати – це відповідна складова перекидів.

Успіх у розучуванні фізичних вправ здебільшого залежить від правильного підбору підвідних вправ. При цьому слід виходити з наступних положень:

* Підвідні вправи мають бути за структурою подібні до основних.

* Планувати і вивчати вправи слід з наростаючою трудністю як щодо складності координації дій, так і по відношенню до затрат м’язових зусиль.

* Підвідні вправи не обов’язково виконувати тільки на даному приладі. Слід використовувати подібні за структурою вправи на інших приладах (пристроях, тренажерах), а також вправи (типу загальнорозвиваючих) без предметів і з предметами.

* Засвоївши задовільно попередню підвідну вправу, слід переходити до наступної.

При підборі підвідних вправ необхідно керуватись дидактичними правилами: “від простого до складного”, “від легкого до важкого”, “від відомого до невідомого”. Треба також враховувати ступінь підготовленості учня до засвоєння елементу. Чим краще підготовлений учень, тим менше необхідно підвідних вправ і навпаки. У процесі засвоєння підвідних (підготовчих) вправ учні виховують необхідні фізичні якості і оволодівають важливими руховими навичками.

Метод розчленованої вправи передбачає тимчасовий розподіл руху на складові частини (відносно самостійні рухи) для почергового їх вивчення з наступнимим з’єднанням цих частин в цілісну вправу. Цей метод, в основному, використовується при розучуванні складних вправ. З його допомогою підвищується доступність вправи для вивчення.

Завдання побудови процесу навчання методом розчленованої вправи полягає у вирішенні питань про кількість вправ, що вивчаються, й їх вибір. Слід дотримуватись наступних правил:

§ Розчленування не має принципово змінювати структуру руху.

§ При розчленуванні слід охопити всі фази цілісного руху, а в першу чергу – фазу енергоутворюючих дій.

§ Для окремого розучування необхідно вибирати тільки ті фази вправи, які можуть ефективно контролюватись учнем, або викладачем, або пристроями; фази руху, які погано піддаються контролю, відокремлювати не слід.

§ Ступінь роздрібленості завдань має визначатись в залежності від специфіки вправи і ходу її розучування. Розучувані вправи об’єднуються, якщо: цілісна вправа відносно не складна, учень має хорошу рухову базу, є ефективні прийоми і засоби навчання і в процесі навчання підвищуються функціональні можливості учня.

§ Розучувана вправа має мати якомога менше сторонньої інформації, не пов’язаної з предметом навчання.

Залежно від ступеня роздрібленості і педагогічної направленості прийнято виділяти дві різновидності методу розчленованої вправи:

- Власне метод розчленування – пов’язаний з використанням відносно важливих завдань, кожне з яких охоплює одну або декілька фаз цілісної вправи. Такі завдання носять назву дозованих вправ, що несуть в собі комплекси характеристик, які повністю відповідають аналогічним частинам цілісної вправи.

- Метод вирішення вузьких рухових завдань – підбір вправ цим методом може опиратись на виділення окремих кінематичних і динамічних характеристик руху. Він робить можливим застосування в процесі розучування вправи найрізновидніших завдань, що дозволяє розчленувати складний рух не тільки на фази, але і на окремі характеристики рухів і дій у цих фазах.

Найголовніші завдання, які вирішуються за допомогою таких вузьконаправлених вправ, пов’язані:

§ з уточненням уяви про рух і необхідні активні дії;

§ з удосконаленням техніки розучуваних рухів;

§ з виправленням помилок, які виникають в процесі навчання.

Таким чином, метод вирішення вузьких рухових завдань відіграє роль допоміжного методу навчання, який застосовується в залежності від особливостей процесу розучування.

Позитивний результат при застосуванні методу розчленування в практиці роботи багато в чому залежить від умілого використання методичних прийомів.

Пропонуються такі методичні прийоми розучування розчленуванням:

* Засвоєння ключових положень – дає можливість послідовно вирішити завдання цілісної вправи, раціонально використовувати фізичні зусилля.

* Використання тимчасової фіксації складних для засвоєння положень – для уточнення витрат м’язових зусиль і орієнтації в просторі.

* Застосовування “проводки” у вибраній фазі руху – дає можливість тонко відчути складні за координацією дії, пов’язані з послідовним підключенням м’язів в роботу.

Ці прийоми можуть здійснюватись силами викладача і партнера, або за допомогою технічних засобів навчання.

* Імітація руху – уточнює моменти існуючої програми дій, вносить відповідні поправки.

* Уточнення вихідних і кінцевих положень.

Крім названих, існують і інші різновидності прийомів методу розчленованої вправи. Їх вибір і педагогічна ефективність залежать від кваліфікації викладача і його творчої активності.

При вивченні вправ методи цілісної і розчленованої вправи в більшості поєднуються між собою, доповнюючись різними методичними прийомами, які для зручності користування об’єднані в групи.

Пропонуються такі основні групи методичних прийомів навчання:

1. Група прийомів використання комбінованих приладів.

2. Група прийомів незначної зміни стандарту приладів. Ця група прийомів використовується з метою полегшення або ускладнення умов виконання вправ. Прикладом може служити і похила акробатична доріжка, на якій в сторону нахилу виконують перекиди.

3. Група прийомів використання допомоги і фіксації. Ця група найбільш поширена в практиці роботи. Використовується у випадках, коли в учня, особливо на перших етапах розучування, не вистачає власних зусиль для успішного виконання вправи. Тоді вчитель допомагає йому супроводом, підтримкою, підштовхуванням. Крім доповнення фізичних зусиль учня, ця група методичних прийомів має велике значення при формуванні навиків у виконанні складних за координацією вправ, в просторовому орієнтуванні, в уточненні тонких м’язових відчуттів і ритму при виконанні окремих дій тощо.

4. Група прийомів обмеження простору дії. Ця група має широке застосування при вирішенні власне рухових завдань, виправленні помилок.

5. Група прийомів застосування обвантаження. Основне призначення:

для розвитку фізичних якостей (сили, витривалості, гнучкості і т.п.).

для виправлення помилок й удосконалення техніки виконання вправ.

6. Група прийомів, спрямованих на зниження негативної дії рефлексу самозахисту. Відомо, що в природі не існує людей, які би в тій чи іншій мірі не боялись. Страх – це один із факторів, який негативно впливає на хід розучування вправи. Тому з профілактичною ціллю і з метою виховання вольових якостей використовуються методичні прийоми, що приводять до зниження негативної дії рефлексу самозахисту. Такими прийомами, наприклад, можуть бути: посилене страхування і безпосередня фізична допомога.

7. Група прийомів самоаналізу своїх дій. Велике значення для усвідомленого засвоєння вправ має уміння аналізувати свої дії. Володіння прийомами самоаналізу своїх рухових дій допомагає визначити місце помилки, рівень відхилень від норм виконання вправи, а це дає можливість в наступному підході зробити відповідні поправки. Так, наприклад, щоб прослідкувати, чи розводить учень ноги при виконання елементу, пропонується стопами ніг утримувати листок паперу або зріз поролону: якщо в процесі виконання вправи він розводить ноги, то листок або поролон випаде; для того, щоб дізнатись, чи паралельно ставляться руки під час виконання перекиду вперед в акробатиці, можна протерти долоні рук крейдою, а сліди, залишені на маті, дадуть відповідь на питання.

8. Група орієнтирів. Ця група методичних прийомів має широке застосування як в процесі розучування вправ, так і при їх удосконаленні. Учень в процесі практичного виконання вправ повинен добре орієнтуватись в просторі і в часі. Для успішного розучування й удосконалення вправ широко використовуються зорові орієнтири. Наприклад, лінія на акробатичній доріжці, стрічка, підвішений м’яч, вікно, стеля, лампочка тощо. При цьому розрізняють орієнтири-стимули: щось дістати, до чогось доторкнутись і т.п. У практиці роботи з учнями молодших класів часто користуються звуковими орієнтирами, які допомагають учневі вчасно виконати рухову дію, пов’язану з активною роботою м’язів. Наприклад, подача звукового сигналу для вчасного виконання розгину, активного поштовху руками, ривкових рухів тощо. Звуковий супровід допомагає в оволодінні ритмом виконання вправи. Наприклад, “і...оп”, “раз і…два” і т.п.

Ігровий метод характеризується організацією дітей на основі образного чи умовного сюжету, який передбачає досягнення мети в умовах, що змінюються. Ігровий сюжет запозичується з навколишньої дійсності (імітація, полювання і ін.), або як умовна схема взаємодії гравців (ігри – городки, теніс і ін.).

Ігровий метод застосовується при навчанні складних рухів, коли вони вже в основному засвоєні, з метою закріплення рухових навичок і розвитку вміння використовувати їх у різних ситуаціях.

Недоліком ігрового методу є обмежена можливість дозування фізичного навантаження.

Змагальний метод – це такий спосіб організації дітей при виконанні фізичних вправ, коли яскраво проявляється момент зіставляння сил у боротьбі за першість, за досягнення результатів. Він підвищує інтерес до фізичних вправ, сприяє кращому виконанню їх. Крім цього у дітей розвивається здатність застосовувати рухові навички та вміння в ускладнених умовах навколишньої дійсності.

Користуватись змагальним методом у процесі фізичного виховання дітей треба обережно так як неправильній методиці організації змагань він може викликати нервове перезбудження, негативно вплинути на самопочуття та поведінку дітей.

Змагальний метод використовують в тому разі коли діти добре освоїли вправу. Спочатку змагання організовують на правильне виконання вправи (хто краще стрибне), а надалі в міру закріплення рухової навички критеріями оцінки стають кількісні показники (хто дальше стрибне).

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про фізичну культуру і спорт”. – К. – 1994. – 21 с.

2. Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України/За ред. М. Д. Зубалія. -2-е вид., перероб. і доп. – К., 1997. – 36 с.

3. Вільчковський Е.С., Козленко М.П., Цвек С.Ф. Система фізичного виховання молодших школярів. Навчально-методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 232 с.

4. Єдинак Г.А., Ареф’єв В.Г. Фізична культура в школі – молодому спеціалісту – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. – 306 с.

5. Плахтій П.Д., Зубаль М.В., Мисів В.М. Біологічні основи фізичного виховання студентів: Навчальний посібник. – Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2008. – 232 с.

6. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів “Основи здоров’я і фізична культура” 1-11 класи. – К.: Початкова школа, 2001. – 112 с.

7. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 272 с.

8. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 2. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2002. – 248 с.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України "Про освiту " // Рад. шк. - 1991. - N 9. - С. 5-19.

2. Державна національна програма "Освіта" ("Україна ХХI століття") // Освіта. - 1993. - грудень (N 44-45-46).

3. Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні: Видання передруковано в ДВПП ДКНТ. 1996. -26 с.

4. Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України/За ред. М. Д. Зубалія. -2-е вид., перероб. і доп. -К., 1997. -36 с.

5. Андрощук Н.В., Дзюбановський А.Б., Леськів А.Д. Радість руху. – Тернопіль.: СМП “Астон”, 1999. – 114 с.

6. Богданов Г.П., Козлов В.Й. Занимайтесь всей семьей. – М.: Физкультура и спорт, 1987.

7. Борисенко А.Ф., Цвек С.Ф. Руховий режим учнів початкових класів. Навчальний посібник. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Радянська школа, 1989. – 190 с.

8. Вільчковський Е., Борисенко А., Зубалій М. Цвек С., Остапенко О., Стеценко А. Державний стандарт освітньої галузі "Фізична культура і здоров'я"//Фізичне виховання в школі. -1997. -N1. -С3-12.

9. Качеров О., Козетов І. Здорова родина – здорове суспільство Фізична культура і здоров’я сім’ї // Фізичне виховання в школі. – 1998. - №2,4. – С.26-29.

10. Комплесная програма физического воспитания учащихся I-X класов общеобразовательной школы. -М,: Просвещение, 1987. -47 с.

11. Кравець В. П. Історія українсьної школи і педагогіки: Навчальний посібник. -Тернопіль, 1994. -357 с.

12. Леськів А.Д., Андрощук Н.В., Мехоношин С.О., Дзюбановський А.Б. Форми і засоби фізичного виховання молодших школярів. – методичний посібник.: Тернопіль “Астон”, 1997. – 108 с.

13. Линець М. М. Основи методики розвитку рухових якостей. – Львів: Штабар, 1997. – 207 с.

14. Папуша В.Г. Фізичне виховання школярів: форми, зміст, організація. – Тернопіль: Збруч, 2000. – 248 с.

15. Петровський В., Поліщук Н. Опанування рухових дій дівчатами молодшого шкільного віку // Фізичне виховання в школі. – 1998. - №4. – С. 29-32.

16. Помиткін Е. О. Духовний розвиток учнів у системі шкільної освіти. -К.: 1996. -164 с.

17. Рощенко В., Столітенко В. Самостійні заняття учнів фізичними вправами Фізична культура і здоров’я сім’ї // Фізичне виховання в школі. – 1998. - №3. – С.15-18.

18. Сарапулова Є. Фізкультхвилинка – це серйозно Фізична культура і здоров’я сім’ї // Фізичне виховання в школі. – 1997. - №4. – С.20-22.

19. Тельтевская Н. В. Проверка и оценка знаний учащихся. -Саратов: Саратовский университет, 1984. -32 с.

20. Теория и методика физического воспитания. Под ред. Ашмарина Б. А. -М.: Просвещение, 1990. -287 с.

21. Цвек С.Ф. Фізичне виховання молодших школярів. – К: “Радянська школа”, 1986. – 123 с.

22. Шиян Б. М., Папуша В. Г., Приступа Є. Н. Теорія фізичного виховання. -Львів: ЛОНМІО, 1996. -220 с.

Основні заходи щодо попередження та усунення причин виробничого травматизму і професійної захворюваності поділяються на технічні та організаційні.

До технічних заходів належать заходи з виробничої санітарії та техніки безпеки. Заходи з виробничої санітарії передбачають: створення комфортного мікроклімату шляхом влаштування відповідних систем опалення, вентиляції, кондиціювання повітря; теплоізоляція конструкцій будівлі та технологічного устаткування; заміна шкідливих речовин та матеріалів нешкідливими; герметизація шкідливих процесів; зниження рівнів шуму та вібрації; установлення раціонального освітлення; забезпечення необхідного режиму праці та відпочинку, санітарного та побутового обслуговування. Заходи з техніки безпеки передбачають систему організаційних та технічних заходів та засобів, що запобігають дії на працюючих небезпечних виробничих факторів. До них належать: впровадження безпечного устаткування; механізація та автоматизація технологічних процесів; використання запобіжних пристосувань; правильне та зручне розташування органів керування устаткуванням; розроблення та впровадження систем автоматичного регулювання, контролю та керування технологічними процесами, принципово нових нешкідливих та безпечних технологічних процесів.

До організаційних заходів належать: правильна організація роботи, навчання, контролю та нагляду з охорони праці; дотримання трудового законодавства, міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці; впровадження безпечних методів та наукової організації праці; проведення оглядів, лекційної та наочної агітації і пропаганди з питань охорони праці; організація планово-попереджувального ремонту устаткування, технічних оглядів та випробувань транспортних та вантажопідіймальних засобів, посудин, що працюють під тиском.

3. Методи аналізу виробничого травматизму

Аналіз виробничого травматизму та профзахворюваності дозволяє виявити причини і визначити закономірності їх виникнення. На основі такої інформації розробляються заходи та засоби щодо профілактики виробничого травматизму і профзахворюваності.

Статистичний метод базується на вивченні травматизму за документами: звітами, актами, журналами реєстрації нещасних випадків. Це дозволяє групувати випадки травматизму за певними ознаками: за професіями потерпілих, за робочими місцями, цехами, стажем, віком, причинами травматизму, обладнанням, яке спричинило травму.

Для аналізу розраховують показники частоти та тяжкості травматизму:

П_чт , (1)

П_тт , (2)

П_чт - показник частоти травматизму;

А - кількість випадків травматизму за звітний період;

Т - середньоспискова чисельність працівників;

П_тт - показник тяжкості травматизму;

Д — кількість днів непрацездатності.

Показник непрацездатності - це число людиноднів непрацездатності, що припадає на 1000 працівників:

П_нп, (3)

Ці показники дозволяють вивчати динаміку травматизму не підприємстві та порівнювати його з іншими підприємствами.

Монографічний метод полягає в детальному обстеженні всього комплексу умов праці, технологічного процесу, обладнання робочого місця, прийомів праці, санітарно-гігієнічних умов, засобів колективного та індивідуального захисту. Іншими словами, цей метод полягає в аналізі небезпечних та шкідливих виробничих факторів, притаманних лиш тій чи іншій дільниці виробництва, обладнанню, технологічному процесу.

Топографічний метод ґрунтується на тому, що на плані цеху (підприємства) відмічають місця, де сталися нещасні випадки. Це дозволяє наочно бачити місця з підвищеною небезпекою, які вимагають ретельного обстеження та профілактичних заходів. Повторення нещасних випадків в певних місцях свідчить про незадовільний стан охорони праці на даних об'єктах. На ці місця звертають особливу увагу, вивчають причини травматизму.

Економічний метод полягає у вивченні та аналізі втрат, що спричинені виробничим травматизмом.

Метод анкетування. Розробляються анкети для робітників. На підставі анкетних даних (відповідей на запитання) розробляють профілактичні заходи щодо попередження нещасних випадків.

Метод експертних оцінок базується на експертних висновках (оцінках) умов праці, на виявленні відповідності технологічного обладнання, пристосувань, інструментів, технологічних процесів вимогам стандартів та ергономічним вимогам, що ставляться до машин механізмів, обладнання, інструментів, пультів керування.

4. Правові основи розслідування і обліку нещасних випадків на виробництві

Розслідування проводиться відповідно до “Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1112 від 25 серпня 2004 р. Дія цього Положення поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства використовують найману працю (далі - роботодавці), на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно за умови добровільної сплати ними внесків на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров'я, травми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, інші ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха, контакту з тваринами, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпілого на іншу (легшу) роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві.

5. Облік нещасних випадків

За висновками роботи комісії з розслідування визнаються пов'язаними з виробництвом і складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з працівниками під час: виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому числі у відрядженнях, перебування на робочому місці, або на території підприємства протягом робочого часу, починаючи з моменту приходу працівника на підприємство до його виходу, або за дорученням роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні; приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконання заходів особистої гігієни; проїзду на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на транспортному засобі іншого підприємства, яке надало його згідно з договором (заявкою), за наявності розпорядження роботодавця; використання власного транспортного засобу в інтересах підприємства з дозволу роботодавця відповідно до встановленого порядку; провадження дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий, тобто дій, які не входять до прямих обов'язків працівника (дії щодо попередження можливих аварій або рятування людей та майна підприємства, інші дії за наявності розпорядження роботодавця тощо); ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха;надання підприємством шефської допомоги; прямування працівника між об'єктами обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об'єкта за дорученням роботодавця; прямування до місця відрядження та в зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження.Нещасні випадки, що сталися внаслідок раптового погіршення стану здоров'я працівника, крім випадків, зазначених у пункті 7 цього Положення, визнаються пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1 за умови, що погіршення стану здоров'я працівника сталося внаслідок впливу небезпечних чи шкідливих виробничих факторів, або якщо потерпілий не проходив медичного огляду, передбаченого законодавством, а робота, що виконувалась, була протипоказана потерпілому відповідно до медичного висновку про стан його здоров'я.Нещасні випадки, що сталися з працівниками на території підприємства під час перерви для відпочинку та харчування, а також під час перебування на території підприємства у зв'язку з проведенням роботодавцем наради, отриманням заробітної плати, обов'язковим проходженням медичного огляду тощо, а також у випадках, передбачених колективним договором (угодою), розслідуються згідно з вимогами цього Положення, визнаються пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1.За висновками роботи комісії з розслідування не визнаються пов'язаними з виробництвом і не складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з працівниками: під час прямування на роботу чи з роботи пішки, на громадському, власному або іншому транспортному засобі, який не належить підприємству і не використовувався в інтересах цього підприємства; за місцем постійного проживанняна території польових і вахтових селищ; під час використання ними в особистих цілях транспортних засобів чи устаткування підприємства без дозволу роботодавця, крім випадків, що сталися внаслідок несправності цього устаткування, механізмів, інструментів; унаслідок отруєння алкоголем, наркотичними або іншими отруйними речовинами, за наявності медичного висновку, якщо це не викликано застосуванням цих речовин у виробничих процесах, або якщо потерпілий, який перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, був відсторонений від роботи згідно з установленим порядком; під час скоєння ними злочинів; у разі природної смерті або самогубства. Якщо за висновками роботи комісії з розслідування прийнято рішення, що про нещасний випадок не повинен складатися акт за формою Н-1, про такий нещасний випадок складається акт за формою НТ (невиробничий травматизм) відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру.

6. Порядок розслідування нещасних випадків

Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні негайно повідомити безпосереднього керівника робіт чи іншу уповноважену особу підприємства і вжити заходів до надання необхідної допомоги. Керівник робіт (уповноважена особа підприємства) зобов'язаний:· терміново організувати надання медичної допомоги потерпілому, у разі необхідності доставити його до лікувально-профілактичного закладу;· повідомити про те, що сталося, роботодавця і профспілкову організацію;· зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці та устаткування у такому стані, в якому вони були на момент події (якщо це не загрожує життю і здоров'ю інших працівників і не призведе до більш тяжких наслідків). Роботодавець, одержавши повідомлення про нещасний випадок:· повідомляє про нещасний випадок відповідний робочий орган Фонду;· у разі нещасного випадку, що стався внаслідок пожежі, - відповідні органи державної пожежної охорони, · в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) - відповідні установи (заклади) державної санітарно-епідеміологічної служби; · організує його розслідування і утворює комісію з розслідування. До складу комісії з розслідування включаються: · керівник (спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа (спеціаліст), на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці (голова цієї комісії),· керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст, · представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, · інші особи.Керівник робіт, який безпосередньо відповідає за охорону праці на місці, де стався нещасний випадок, до складу комісії з розслідування не включається.Потерпілий або його довірена особа має право брати участь в розслідуванні нещасного випадку. Комісія з розслідування зобов'язана протягом трьох діб:· обстежити місце нещасного випадку, опитати свідків і осіб, які причетні до нього, та одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо;· визначити відповідність умов і безпеки праці вимогам нормативно-правових актів про охорону праці;· з'ясувати обставини і причини, що призвели до нещасного випадку, визначити, пов'язаний чи не пов'язаний цей випадок з виробництвом;· визначити осіб, які допустили порушення нормативно-правових актів про охорону праці, а також розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;· скласти акт розслідування нещасного випадку за формою Н-5 (додаток 3) у двох примірниках, а також акт за формою Н-1 або акт за формою НТ про потерпілого у шести примірниках і передати його на затвердження роботодавцю;· у випадках виникнення гострих професійних захворювань (отруєнь) крім акта за формою Н-1 складається також карта обліку професійного захворювання (отруєння) за формою П-5 (додаток 4). Роботодавець повинен розглянути і затвердити акти за формою Н-1 або НТ протягом доби після закінчення розслідування. Затверджені акти протягом трьох діб надсилаються:· потерпілому або його довіреній особі;· керівникові цеху або іншого структурного підрозділу, де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам;· відповідному робочому органу виконавчої дирекції Фонду;· відповідному територіальному органу Держнаглядохоронпраці;· профспілковій організації, членом якої є потерпілий;· керівникові служби охорони праці підприємства. Акт за формою Н-1 або НТ надсилається разом з першим примірником акта розслідування нещасного випадку та іншими матеріалами. Копія акта за формою Н-1 надсилається органу, до сфери управління якого належить підприємство, у разі відсутності такого органу - відповідній місцевій держадміністрації.Матеріали розслідування нещасного випадку підлягають зберіганню протягом 45 років. У разі ліквідації підприємства акти розслідування нещасних випадків, акти за формою Н-1 або НТ підлягають передачі правонаступникові, а у разі його відсутності - до державного архіву.Нещасний випадок, про який безпосереднього керівника потерпілого чи роботодавця своєчасно не повідомили, або якщо втрата працездатності від нього настала не одразу, незалежно від терміну, коли він стався, розслідується згідно з цим Положенням протягом місяця після одержання заяви потерпілого чи особи, яка представляє його інтереси.

7. Спеціальне розслідування нещасних випадків

Спеціальному розслідуванню підлягають:· нещасні випадки із смертельним наслідком;· групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками незалежно від тяжкості ушкодження їх здоров'я;· випадки смерті на підприємстві;· випадки зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків.Про такий нещасний випадок, роботодавець зобов'язаний негайно передати засобами зв'язку повідомлення за встановленою формою:· територіальному органу Держнаглядохоронпраці;· органу прокуратури;· органу виконавчої дирекції Фонду;· органу, до сфери управління якого належить це підприємство (у разі його відсутності - місцевій держадміністрації);· відповідній установі (закладу) санітарно-епідеміологічної служби у разі виявлення гострих професійних захворювань (отруєнь);· профспілковій організації, членом якої є потерпілий;· вищестоящому профспілковому органу;· відповідному органу з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та іншим органам (у разі необхідності).Зазначені органи (організації) повідомляють про нещасний випадок свої вищестоящі органи (організації) згідно з установленим порядком.

Розслідування цього випадку проводиться комісією із спеціального розслідування, яка призначається наказом керівника територіального органу Держнаглядохоронпраці за погодженням з органами, представники яких входять до складу цієї комісії.

До складу комісії із спеціального розслідування включаються:

· посадова особа органу державного нагляду за охороною праці (голова комісії),

· представник відповідного робочого органу виконавчої дирекції Фонду,

· представники органу, до сфери управління якого належить підприємство, а у разі його відсутності – відповідної місцевої держадміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування,

· представник роботодавця,

· представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий,

· представник вищестоящого профспілкового органу або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки,

· у разі розслідування випадків гострих професійних захворювань (отруєнь) також спеціаліст державної санітарно-епідеміологічної служби.

Залежно від конкретних умов (кількості загиблих, характеру і можливих наслідків аварії тощо) до складу комісії із спеціального розслідування можуть бути включені спеціалісти відповідного органу з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, представники органів охорони здоров'я та інших органів.

Потерпілий або його довірена особа має право брати участь у спеціальному розслідуванні нещасного випадку.

Спеціальне розслідування групового нещасного випадку, під час якого загинуло 5 і більше осіб або травмовано 10 і більше осіб, проводиться комісією із спеціального розслідування, яка призначається наказом Держнаглядохоронпраці, якщо з цього приводу не було прийнято спеціального рішення Кабінету Міністрів України.

Спеціальне розслідування нещасних випадків проводиться протягом не більше 10 робочих днів. У разі необхідності встановлений термін може бути продовжений органом, який призначив розслідування.

За результатами розслідування складається акт спеціального розслідування за формою Н-5, а також оформляються інші матеріали, передбачені пунктом 48 Положення, у тому числі карта обліку професійного захворювання (отруєння) на кожного потерпілого за формою П-5, якщо нещасний випадок пов'язаний з гострим професійним захворюванням (отруєнням).

Акт спеціального розслідування підписується головою і всіма членами комісії із спеціального розслідування. У разі незгоди із змістом акта член комісії у письмовій формі викладає свою окрему думку. Акт за формою Н-1 або НТ на кожного потерпілого складається відповідно до акта спеціального розслідування у двох примірниках, підписується головою та членами комісії із спеціального розслідування і затверджується роботодавцем протягом доби після одержання цих документів.

Роботодавець у п'ятиденний термін з моменту підписання акта спеціального розслідування нещасного випадку чи одержання припису посадової особи органу державного нагляду за охороною праці щодо взяття на облік нещасного випадку зобов'язаний розглянути ці матеріали і видати наказ про здійснення запропонованих заходів щодо запобігання виникненню подібних випадків, а також притягнути до відповідальності працівників, які допустили порушення законодавства про охорону праці.

Про здійснення запропонованих заходів роботодавець у письмовій формі повідомляє органи, які брали участь у розслідуванні, в терміни, зазначені в акті спеціального розслідування.

ЛЕКЦІЯ 2. Оздоровлення повітряного середовища у виробничих приміщеннях

1. Головні параметри мікроклімату і їх вплив на організм людини

На сьогодні основним нормативним документом, що визначає параметри мікроклімату виробничих приміщень є ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарнo-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны». В ньому всі параметри нормуються для робочої зони – простору, обмеженого по висоті 2м над рівнем підлоги чи майданчика з робочими місцями.

Головними параметрами мікроклімату є температура, відносна вологість, швидкість руху повітря, атмосферний тиск та інтенсивність теплового випромінювання від нагрітих поверхонь.

Зазначений стандарт задає оптимальні і допустимі норми параметрів мікроклімату. Оптимальними вважаються такі, за яких має місце найважча працездатність і хороше самопочуття. Допустимі умови передбачають можливість напруженої роботи терморегуляції, що не виходить за межі можливостей організму, а також дискомфортні відчуття.

Терморегуляція - властивість організму людини регулювати теплообмін з навколишнім середовищем і підтримувати температуру тіла на постійному нормальному рівні 36,6±0.5^оC незалежно від зовнішніх умов і важкості виконуваної роботи. Основним терморегулюючим фактором є властивість організму збільшувати або зменшувати приток крові до периферійних кровоносних судин.

Відповідно до ГОСТ 12.1.005-88 нормування мікроклімату проводиться залежно від періоду року і категорії фізичних робіт.

2. Шкідливі речовини і їх дія на організм людини

Шкідливими вважаються речовини, які при контакті з організмом можуть призвести до виробничої травми, професійних захворювань, або розладів у стані здоров’я, що можуть бути виявлені сучасними методами яку процесі праці, так і у віддалені строки життя теперішнього і наступних поколінь (ГОСТ 12.1.007-76).

Шкідливі речовини можуть проникати в організм людини через органи дихання і травлення, шкіру та слизові оболонки. Потрапивши в організм ШР розподіляються в ньому не рівномірно. Найбільше свинцю накопичується в кістках, марганцю — в печінці.

Ступінь отруєння залежить від токсичності речовини, її кількості, часу дії, шляху надходження, метеорологічних умов, індивідуальних особливостей організму. Гострі отруєння виникають в результаті одноразової дії великих доз ШР (СО, СН₄, Н₂S). Хронічні отруєння виникають внаслідок тривалої дії на людину невеликих концентрацій ШР (Pb, Hg, Mn).

Шкідливі речовини у повітрі робочої зони можуть бути у вигляді хімічної речовини та виробничого пилу.

За ГОСТ 12.1.003-74 хімічні речовини за характером впливу на організм поділяються на:

1. Загальнотоксичні, що викликають отруєння всього організму (Hg, CO, толуол, анілін);

2. Подразнюючі, що викликають подразнення дихальних шляхів та слизових оболонок (Сl, NH₃, H₂S, O₃)

3. Сенсибілізуючі, що діють, як алергени (альдегіди, розчинники та лаки на основі нітросполук);

4. Канцерогенні, що викликають ракові захворювання (ароматичні вуглеводні, аміносполуки, азбест);

5. Мутагенні, що викликають зміни спадкової інформації (Pb, радіоактивні речовини, формальдегід);

6. Ті, що впливають на репродуктивну (відтворення потомства) функцію (бензол, Pb, Mn, нікотин).

Шкідливість виробничого пилу обумовлена його здатністю викликати професійні захворювання легень (пневмоконіози). Вражаюча дія пилу визначається його дисперсністю (розміром твердих частинок), їх формою та твердістю, волокнистістю, питомою поверхнею.

3. Нормування граничного вмісту шкідливих речовин

Для захисту працівників від шкідливої дії речовин ГОСТ 12.1.005-88 встановлює гранично допустиму концентрацію (ГДК) шкідливих речовин в повітрі робочої зони. Під нею розуміють таку концентрацію, яка при щоденній (крім вихідних днів) роботі на протязі 8 годин чи іншої тривалості (але не більше 40 годин на тиждень) за весь час трудового стажу не може викликати професійних захворювань або розладів у стані здоров’я, що викликаються сучасними методами як у процесі праці, так і у віддаленні строки життя теперішнього і наступного поколінь.

Шкідливі речовини, що потрапили в організм людини, спричиняють порушення здоров’я лише у тому випадку, коли їхня кількість в повітрі перевищує встановлену для кожної речовини величину ГДК.

При наявності в повітрі декількох шкідливих речовин односпрямованої дії їх допустимий вміст визначається за умовою:

, (1)

де q₁, q₂, q_n – концентрація кожної з шкідливих речовин односпрямованої дії;

ГДК₁, ГДК₂, ГДК_n – гранично-допустима концентрація кожної з речовин.

За величиною ГДК шкідливі речовини поділяються на 4 класи небезпеки (ГОСТ 12.1.007-76):

1. надзвичайно небезпечні ГДК<0,1 мг/м³ (Pb, Hg, O₃);

2. високо небезпечні ГДК=0,1…1,0 мг/м³ (HCl, H₂SO₄, Cl, фенол, луги);

3. помірно небезпечні ГДК=1,0…10 мг/м³ (вінілацетон, толуол, ксилол, спирт метиловий);

4. мало небезпечні ГДК>10мг/м³ (аміак, бензин, ацетон, гас).

4. Методи захисту від шкідливої дії речовин

Загальні заходи та засоби попередження забруднення на виробництві та захисту працівників включають:

а) вилучення шр з технологічних процесів, заміна шр менш шкідливими (наприклад: свинцеві білила — на цинкові, органічні розчинники для знежирювання — миючими розчинами на основі води);

б) удосконалення технологічних процесів та устаткування (наприклад: застосування замкнених технологічних циклів, герметизація обладнання, робота з розрідженням, місцевою вентиляцією);

в) автоматизація і дистанційне управління процесами і обладнанням, що виключає безпосередній контакт працівників з шр;

г) нормальне функціонування системи опалення, вентиляції, кондиціювання повітря, очистка викидів в атмосферу;

д) попередні та періодичні медичні огляди працівників, профілактичне харчування, дотримання правил особистої гігієни;

є) безперервний та періодичний контроль за вмістом шр у повітрі (залежно від ступеня небезпечності наявних речовин);

ж) використання засобів індивідуального захисту;

з) раціоналізація режимів праці та відпочинку.

5. Вентиляція, її види і характеристики

Вентиляція – це організований повітрообмін в приміщенні, призначений для забезпечення на робочих місцях виробничих приміщень необхідних метеорологічних умов та чистоти повітря.

За місцем дії вентиляція класифікується: загальнообмінна, місцева, комбінована.

За часом дії постійно діюча і аварійна.

Залежно від способу переміщення повітря вентиляція буває природна і механічна, а при їх сполученні – змішана.

Природна вентиляція реалізовується 2 видами: а) аерацією, б) провітрюванням.

При провітрюванні - повітрообмін здійснюється через відкриті кватирки та вікна. При аерації - за рахунок різниці в густинах зовнішнього і внутрішнього повітря або під дією вітрового напору. Для цього в стінах будівлі роблять отвори для надходження зовнішнього повітря, а на даху чи у верхній частині будівлі встановлюють спеціальні пристрої (аераційні ліхтарі) для видалення відпрацьованого повітря.

Перевагою природної вентиляції є її дешевизна та простота експлуатації. Недоліки: - повітрообмін залежить від випадкових чинників (напрямку та сили вітру і т.д.); - повітря надходить в приміщення без попереднього очищення; - видалене відпрацьоване повітря не очищується і забруднює довкілля.

Механічнавентиляція є більш досконалою, але потребує значних капітальних і експлуатаційних затрат. Вона забезпечує можливість забору повітря із найчистіших місць, його обробку. Підігрівання дозволяє підводити повітря до будь-якого робочого місця, а також видаляти його з будь-яких місць і очищати перед випусканням в атмосферу.

Загально обмінна вентиляція може виконуватись:

1. Витяжною (видаляє повітря рівномірно з усього приміщення);

2. Припливною (забезпечує подачу у виробничі приміщення очищеного і підготовленого повітря);

3. Витяжно-припливною (застосовується у всіх виробничих приміщеннях, коли потрібно забезпечити підвищений і особливо надійний повітрообмін.

Місцева вентиляція (на відміну від загальнообмінної) призначається для видалення шкідливих чинників безпосередньо в місцях їх утворення. Її перевага в тому, що проводиться відсмоктування повітря в місцях з найбільшим вмістом шкідливих домішок, що запобігає забрудненню повітря всього приміщення.

Аварійна вентиляція влаштовується у виробничих приміщеннях, в повітрі котрих можливе раптове надходження великих кількостей шкідливих або вибухонебезпечних газів (наприклад на хімічних підприємствах).

Вентиляційне обладнання складається із шахт для забору повітря, повітропроводів, вентиляторів, пилоочисників, калориферів.

Основна характеристика вентиляційної системи - кратність повітрообміну (відношення об’єму повітря, що подається або видаляється з приміщення протягом години, до внутрішнього вільного об’єму приміщення.

Дата добавления: 2014-01-05