Соціальна комунікація як предмет дослідження

Історія наукового пізнання комунікації починається з античності. Античні мислителі поряд з розумом-логосом почитали мову-логос.Стимулом для цього слугувало те, що політичне життя греків широко використало риторику, красномовство, і особливою довірою народних зборів користувалися оратори, які володіють силою усного слова. Регулятором суспільного життя служив номос – закон у вигляді письмового тексту – далекий предок бюрократії.

В елліністичний період, коли почалося культурне освоєння великих територій Єгипту, Близького і Середнього Сходу, турбота про збереження мови-логосу була особливо нагальною, бо мова гарантувала виживання грецької культури в іноземному оточенні. З'явилися вчені «граматики», розпорядчі правила «істинної» та «чистої» грецької мови; особливо активні були олександрійські граматики.

Таким чином, комунікація стала ще до нашої ери предметом вивчення двох найдавніших наукових дисциплін – логіки та лінгвістики. У Середні століття християнська церква не забула уроків античного красномовства. У програму підготовки священнослужителів були включені риторика, граматика і діалектика, які створили «тривіум» – три перших і основних предмети вивчення. Середньовічні схоласти відродили древньогрецьку герменевтику – науку про розуміння і тлумачення поетичних (Гомер) і священних (Біблія) текстів.

Російські вчені, що з'явилися в XVII-XVIII ст., ревно почитали живе слово і книжкову премудрість. Майже через сторіччя М. В.Ломоносов (1711-1765) прославив дар мовного.

Парадоксально, але факт: західноєвропейська неокультура, настільки багатьом зобов'язана книжковому мистецтву, зовсім не схильна була продовжувати обожнення живого та письмового слова. Неокультурні геніальні просвітитителі і енциклопедисти розвінчували всіх кумирів, крім одного – Розуму. Книжкова справа з богоугодного слугування перетворилося на ремесло, яке працювало на замовлення церкви, влади, книгопродавців, іноді – вчених корпорацій.

XVIII і XIX століття – це час народження в Європі промадських і гуманітарних наук, але серед них не числилися дисципліни, які вивчають закономірності коммунікаціі як такої. Теоретики педагогіки (Я.А.Коменський, І.Г.Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо) воліли розвивати природні здібності дітей, а не обтяжувати їх пам'ять культурною спадщиною предків. Мовознавство, що знайшло науковий статус на початку XIX століття завдяки працям В.Гумбольдта, А.Шлегеля, Я.Грімма, зосередилося на описі, граматичному аналізі та типологізації різних мов, зовсім не усвідомлюючи себе, як і педагогіка, соціально-комунікаційною наукою.

У середині XIX століття батьки-засновники соціології О.Конт і Г.Спенсер у своїх працях не взяли до уваги соціальну комунікацію, хоча, здавалося б, досить очевидно, що без комунікаційних взаємомозв’язків між людьми жодне суспільство існувати не може. Психологія, що з'явилася в кінці XIX століття, цікавилася більше інтроспекцією, «духом народу», реакціями організму на пропоновані стимули (біхевіоризм), ніж обміном думками між людьми. У європейських країнах книжкова культура була в розквіті; стрімко розвивались газетно-журнальна та бібліотечно-бібліографічна справа, з'явилися телеграф і телефон, наприкінці століття – кіно і радіо, і проникливі вчені-суспільствознавці ігнорували ці комунікаційні явища, не помічали їх зростаючої соціальної ролі.

Тільки після першої світової війни наступило відносне прозріння. Відбулася наукова революція в мовознавстві: восторжествували семіологічні (тепер говорять не «семіологія», а «семіотика») ідеї Ф.де Соссюра (1857-1913), які лягли в основу структурної (прикладної, математичної) лінгвістики. Згадали про семіотичні ідеї американського філософа-прагматика Ч.Пірса (1839-1914); в Австрії і в Англії почала розвиватися аналітична філософія, що спробувала, щоправда безуспішно, зрозуміти і впорядкувати стихію усній комунікації.

У соціальній психології, що зародилася на стику століть у Німеччині (В.Вундт, X.Штейнталь) та у Франції (Г.Тард, Г.Лебон) і отримала розвиток в США в 20-30-і роки, комунікаційна проблематика зайняла центральне місце. Як вона розумілася в той час?

Габріель Тард (1843-1904) був першим класиком соціології, який голосно і виразно заявив про можливість наукового вивчення комунікаційних процесів і присвятив себе цьому вивченню. Тард пояснював похождення суспільства (соціогенез) розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі наслідування. Мова, релігія, ремесло, держава – це продукти творчості індивідів-новаторів; інші люди стали наслідувати цим новаторам і таким чином утвердилися названі соціальні інститути. За словами Тарда, «суспільство – це наслідування, а наслідування – це свого роду гіпнотизм».

Основоположниками американської соціальної психологіі вважають Джорджа Міда (1886 - 1931) і Герберта Блумера (1900-1987), які заснували в Чикаго наукову школу так званого символьного інтеракціонізму (взаємодії за допомогою символів). Символами вважалися вербальні (словесні) і невербальні дійності, що володіють певним змістом. Завдяки взаємодії за допомогою символів (символьної інтеракціі) люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поведінки, а також керують діями один одного. Мислення також розумілося як оперування символами. Люди, стверджувала Чиказька школа, живуть у світі символів, постійно творячи символи і обмінюючись ними з іншими людьми. Пропонувалася таким чином комунікаційна модель суспільного життя, де комунікація (символьна інтеракція) була головним діючим фактором.

Раніше американців, ще перебуваючи в Петрограді, про вирішальну роль комунікації для розвитку суспільства писав великий соціолог XX століття П.А.Сорокін (1889 – 1968): «Взаємодія людей за своєю природою є перш за все взаємодія психічна – обмін почуттями, ідеями, вольовими імпульсами». Подібний обмін (кажучи сучасною мовою, це є смислова комунікація) зумовлює динаміку людського суспільства,– стверджував П.А.Сорокін.

Про значимість смислової комунікації для прогресу людства замислювалися на початку XX століття не тільки абстрактно мислячі соціологи, а й практики книжної справи, захоплені утопією побудови «Всесвітнього Палацу Книги і Знань». Найбільш яскравою фігурою в ряду мрійників-книжників безперечно є Поль Отле (1868-1944) – бельгійський вчений, який став «батьком документації». Під «документом» П.Отле розумів «все, що графічними знаками зображує який-небудь факт або ідею», тобто будь-які зображення і твори письменності або друку. У Європі та США в післявоєнні роки стали поширюватися служби документації, котрі займалися обслуговуванням бізнесу, медицини, політики, виробництва, тобто спеціальної комунікаційної діяльності, яка вийшла за межі традиційної бібліотечно-бібліографічної сфери. У 1937р. була заснована Міжнародна Федерація документації, нині іменована Міжнародною Федерацією інформації та документації. Документаційна практика стала предметом документаційної науки, яка згодом отримала назву документалістика.

У 30-ті роки у зв'язку з розповсюдженням кіно, радіомовлення, масових ілюстрованих видань, коміксів і дешевих «покет-бук», філософів-культурологів стривожив феномен масової культури, що свідчить про примітивізацію духовних потреб народних мас. Досвід маніпулювання масовою свідомістю в тоталітарних державах показав могутність і небезпеку засобів масової комунікації, які можуть впливати на людські маси, немов шприц, що робить підшкірне вливання мільйонам людей одночасно. Гітлер у «Майн кампф» приділив велику увагу пропаганді і навіть сформулював правила, яким вона повинна відповідати: уникати абстрактних ідей, апелювати до емоцій; наполегливо повторювати кілька головних гасел, використовуючи стереотипні фрази; постійно критикувати ворогів держави; виділяти одного ворога для цілей особливого паплюження та ін Стало ясно, що комунікація – це не загальнодоступне благо, а гостра зброя, яка потребує обережного і осмисленого звернення.

Після другої світової війни розвинені країни зіткнулися з інформаційною кризою, викликаним протиріччям між накопиченими людством знаннями та можливостями їх сприйняття окремою людиною. Вчені почали заявляти: «Геніальні відкриття зроблені, опубліковані і поховані в надрах бібліотек, де їх неможливо виявити, і ми не знаємо, що ми знаємо!» Потрібні нові комунікаційні засоби, «автоматичні бібліографи», мемекси, інформатори. Повсюдно почали створюватися інформаційні служби, інформаційні системи, інформаційні мережі, що використовують постійно зростаючий потенціал обчислювальної техніки і техніки зв'язку. Ці засоби мали потребу в науковому обгрунтуванні, яке стало розробляти інформаційна наука (Information Science), названа в 1966 р. в нашій країні інформатикою. Завдання інформатики вбачалося у вдосконаленні лише наукової коммунікаціі; інші ж комунікаційні системи, у тому числі – масова, економічна, політична, естетична і т. д., залишалися осторонь.

Тим часом значимість масової комунікації не тільки не зменшилася, а навпаки, завдяки телебаченню і персональним комп'ютерам, зростала все більше й більше.Суспільство, «опромінене телебаченням», перестало читати книги, ходити в кіно і театри і присвятило своє дозвілля барвистим телевізійним серіалам і відеофільмам. Західні бізнесмени та політики, які завжди розуміли значимість реклами, відкрили для себе нові можливості впливати на громадську думку завдяки новим інформаційним технологіям. Служби паблік рилейшнз і команди іміджмейкерів стали користуватися підвищеним попитом.

Ретроспективно оцінюючи досягнення XX століття в області вивчення соціальної комунікації, можна констатувати, що комунікаційна проблематика стала складовою частиною фундаментальних суспільних наук – соціології, психології, соціальної психології, культурологіі, соціальної філософії,а також освоєної різноманітними прикладними науками від документалістики та журналістики до теорії реклами та паблік рілейшенз. Але цілісна теорія соціальної комунікації не сформувалася. Вийшла картина із невпорядкованими осередками, коли кожен з них висвітлює ту чи ту частину соціальної комунікації, але загальна структура універсума комунікації прихована в таємничій темряві. Ясно, що осередкове пізнання лише початок пізнавального процесу. Що ж далі?

Дата добавления: 2014-01-05