Соціальні комунікації як чинник глобалізації в незалежній Україні

Більшість вчених, на Заході виходять з концепції про універсальність масової комунікації, медіа, а відтак і про – «однаковість» впливу на них глобалізації (М.Алброу, А.Аппадурай, Р.Коллинз та інші). Однак російські фахівці О.Л.Вартанова, Я.М.Засурський, І.І.Засурський, а зараз і українські науковці виходять з думки про необхідність, говорячи про наслідки глобалізації для кожної з країн, враховувати соціальний та національний контекст. Актуальність та новизна запропонованої розвідки якраз і полягає у спробі розглянути складні та неоднозначні процеси глобалізації у їх діалектиці, враховуючи тенденції гомогенізації (культурний імперіалізм, вестернізація, залежність, іонізація), так і протилежні їм тенденції гетерогенізації (гібридизація, культурний меланж та креолізація). Реакція на глобалізацїйні процеси в країні, яка недавно звільнилась від фактично колоніальної та тоталітарної залежності, з нестійкою демократією та пошуками форм власного розвитку (а саме такою є сучасна Україна), являє собою поєднання декількох стратегій: поглинання та залучення, асиміляції та супротиву. Фактично маємо справу з особливою формою сприйняття га взаємодії з глобалізацією – «децентралізованою глобалізацією», коли національний інформаційний ринок та медіасистеми (хай навіть такі недосконалі, як в Україні) стають і чинниками глобалізації, і її інтерпретаторами, і, нарешті, адаптують її наслідки до національних умов.

Однією з рис, яка робить глобалізаційні процеси в Україні схожими на такі ж процеси в країнах Центральної та Східної Європи, є те, що національна медіасистема з перших кроків її зародження та формування зіткнулася, з могутнім потоком програм та реклами, що вироблялись на Заході, а, з іншого боку, не змогла надійно захистити свій інформаційний простір від східного сусіда, який доволі потіснив навіть західну продукцію. Однак відмінністю українських 3MІ від інших стала та обставина, що іноземні компанії не володіють поки-що суттєвою частиною національних медіа. У нашому випадку можна говорити про глобалізацію змісту, форматів, структур та споживання, але не власності, що надзвичайно важливо з огляду на перспективи подальшого розвитку національного інформаційного простору.

У цьому сенсі Україна схожа на невеликі західні країни, які розвиваються у тіні своїх сусідів, ввозячи значну частину теле- та радіопрограм і використовуючи запозичені у інших технології. Виняток – особливі історичні обставини, а саме роль авторитарної держави та домінуючої партії у функціонуванні ЗМІ. Цей контроль залишив глибокі ознаки на всій медіасфері, які даються взнаки до сьогодні. Звичайно, у якійсь мірі правий К.Спаркс, котрий вважає перебільшеною увагу до партійного впливу та контролю, через що роздуми про нього набули занадто політизованого характеру. Проте важко підтримати іншу його думку про те, що немає відмінностей між економічним впливом на медіа і колишнім контролем з боку партійних та державних структур.

Самі підконтрольні радянські ЗМІ ставали частиною тієї «залізної завіси», що відокремлювала громадян імперії від іншого світу, а відтак затримували і впливи глобалізації, що вже охопила у 80-і pp. минулого століття розвинуті країни. Якщо при цьому порівняти політичні та ідеологічні чинники, якими керувалась радянська влада, з економічними інтересами, які вели до глобалізації через пошук більших прибутків, то різниця між ними стає очевидною.

Проте навіть потужна ідеологічна система не здатна повністю завадити спілкуванню своїх громадян з іншим світом. У цих умовах, наприклад, надзвичайний вплив набули персональні медіа (аудіо- чи відеомагнітофони), які в інших країнах відігравали хіба що допоміжну роль. Люди, що користувались ними в тоталітарних умовах, створювали альтернативні комунікаційні сітки, які виходили за межі власне держави. Ці ж медіа та комунікації, до речі, активно посприяли і створенню вторинної економіки, яка навчала громадян азам капіталізму у затінку адміністративно-командної економіки.

Крім того, досвід багатонаціональної імперії довів, що національні системи медіа не були ні монолітними, ні рівнозначними об'єднаннями. Тому у надрах ніби-то єдиної медіасистеми виникали комунікаційні підсистеми, що починали розвиватись самостійно (згадаймо українські літературно-художні часописи або поетичний кінематограф часів застою). Ці підсистеми особливо важливі для глобалізації, бо вона не обов'язково починається зверху, але може йти і знизу.

Окрім альтернативних комунікаційних підсистем глобалізаційним чинником у тоталітарному суспільстві стало розповсюдження західної масової культури. Звернення до неї ставало формою протесту, бо в радянські часи було контрольованим і могло вести до покарання (переслідування «стиляг» чи художників-абстракціоністів). Звідси можна зробити надзвичайно важливий висновок: хоча медіа та комунікації важливі самі по собі (наприклад, як форма технології), значно переконливішим стає їх соціальне використання, інформацію, з якою ми маємо справу кожного дня, наповнюють змістом люди, тому цей зміст міняється під впливом історичних, соціальних, культурних передумов та контекстів. Ось чому у реклами в радянські часи була одна функція, а сьогодні вона перетворилась практично на діаметрально протилежну.

Крах радянської системи висунув колишні альтернативні комунікаційні підсистеми на перший план. Ефір заполонили численні комерційні радіостанції, де звучала переважно західна поп-музика, а на телеекран таким же широким потоком прийшла зарубіжна телепродукція – від латиноамериканських серіалів до американських бойовиків та вестернів. Набувши домінуючого положення, ця продукція втратила свій опозиційний присмак, вона почала агресивно витісняти національну культуру, що змусило згадати про теорії медіаімперіалізму та вестернізації.

У цих умовах починається зворотній процес, коли надмірній глобалізації (найчастіше знову ж знизу) починає протистояти національний за змістом та характером медіапродукт.

Глобалізація призводить до посилення націоналістичних настроїв у тому випадку, коли люди і держава в цілому починають відчувати, що чуже стає домінуючим у власній домівці. В посткомуністичній Україні, де старі структури були зруйновані та відкинуті, а люди втратили віру у колишні ідеали, імпортований зміст медіапродукту теж мало відповідав їх реальним потребам. Різниця між чужою картинкою та власним реальним життям стає просто разючою. Стає зрозумілим, що глобалізація не завжди дає надію на краще, вона може становити загрозу для того нового життя, яке люди намагаються розбудовувати у новій державі.

Таким чином, в Україні процес глобалізації відбувається одночасно з процесом націоналізації. Нова національна держава утворюється в умовах, коли її медіасистема переживає активний вплив глобалізації після періоду довгої ізоляції. Цей процес С.Кастельс назвав «націоглобалізацією», реструктуризацією національного і глобального, і ЗМІ відіграють у цьому процесі вирішальну роль. Національна держава розбудовується і реформується при активній участі мас-медіа. Результатом активної участі у державотворчих процесах новітніх, технологій та економіки стає розвиток глобального суспільства.

Справа не лише в тому, що глобалізація переймає у національних держав певні повноваження, а і в тому, що вона їх докорінно змінює. Глобальне вже стало важливою часткою національного, і зараз ми є свідками нового етапу – об'єднання національного та глобального. Певно, вже не мають сенсу суперечки про те, чи є та чи інша ознака проявом глобального чи національного, бо кожна національна медіасистема у тій чи іншій мірі зазнала впливу глобалізації у різних сферах – технології, власності, структурі або змістові.

Коли сходяться глобальні і національні зміни відбуваються в обох складових цього процесу. Глобалізація теж зазнає націоналізації, бо національне не лише вбирає в себе те, що пропонується глобалізацією, а й протистоїть їй. Результати цієї взаємодії можуть бути різними, проте завжди маємо на виході видозмінену форму глобалізації – націоналізовану глобалізацію. І в цьому процесі 3MІ як і соціальні комунікації в цілому, мають сказати своє вирішальне слово.

9.6. Тоталітарні принципи та схеми функціонування соціально-комунікаційних інститутів

9.6.1. Тоталітарна схема управління соціально-комунікаційними інститутами

Прикметник «тоталітарний» (від лат.цілісність, повнота) з'явився в італійській мові близько 1925р., коли Муссоліні став говорити про «тотальну державу», яка протиставляєьбся «гнилому лібералізму». В «Енциклопедії Італьяно» в 1932р. автори статті «Фашизм Беніто Муссоліні і Джованні Джентіле» широко використовували термін «тоталітарний». До речі, слово «фашист» теж італійського походження. У Германії про «тоталітарність» говорили в перші роки правління нацистів. Але потім це слово вийшло з вжитку, так як Гітлер вважав за краще термін «авторитарність». У СРСР термін «тоталітаризм» був у вжитку після 1940р. у зв'язку з критикою фашизму, в 1970-і рр. дисиденти стали використовувати його стосовно радянської влади. В англомовних демократіях тоталітарними називали країни з однопартійним режимом, як комуністичні, так і фашистські. Під час Другої світової війни засуджувався тоталітаризм Гітлера і Муссоліні, під час холодної війни американці і англійці стали таврувати радянський тоталітаризм.

У сучасній науці тоталітаризм розуміється як форма диктаторського (авторитарного) державного управління. Для появи тоталітаризму потрібні матеріальні і духовні засоби, які з'являються лише в індустріальному суспільстві. Не випадкова майже повна синхронність появи на історичній арені фашизму і більшовизму – двох «класичних» тоталітарних режимів, що наклали похмурий відбиток на історію XX століття.

На Заході пік інтересу до феномену тоталітаризму припав на 50-60-і роки. В цей час з'явилися романи Дж.Оруелла і Р.Кестлера, наукові дослідження X.Арендт, Т.Адорно, К.І.Фрідріха, К.Поппера, Д.Л.Тулміна, Е.Бжезинського, Р.Арона, Л.Шапіро та ін дослідники прийшли до висновків:

- тоталітаризм являє собою історично нову форму панування, що відрізняється від старих форм автократії;

- незважаючи на зовнішні відмінності, є сутнісна спільність між соціал-нацизмом і більшовизмом;

- оперуючи демагогічними гаслами і утопічними цілями, тоталітарні режими домагаються масової підтримки, в той же час систематично порушуючи права людини і практикуючи масові репресії.

Різні автори перераховують різні відмінні особливості тоталітарних режимів, маючи на увазі, як правило, два «класичних»: німецький і радянський тоталітарізм. Найбільш істотними визнаються такі відмітні особливості.

1. Тоталітарний (всеосяжний) контроль, повне панування ідеологічної і соціально-політичної системи над особистістю, держави – над суспільством; прагнення контролювати не тільки поведінку людей, їх особисте життя, але навіть їхні емоції та думки. Джордж Оруелл точно помітив: «Тоталітаризм зазіхнув на свободу думки так, як ніколи раніше не могли й уявити… Не просто забороняється висловлювати – навіть допускати – певні думки, але диктується, що саме слід думати». Висуваються догми, які не підлягають обговоренню, але змінювані з волі влади найнесподіванішим чином. Оруелл пише про «жахдивий порядок», «при якому Вождь і правляча кліка визначають не тільки майбутнє, але і минуле. Якщо Вождь заявляє, що такої-то події ніколи не було, значить, її не було. Якщо він думає, що двічі по два п'ять, значить так і є».

2. Здатність домагатися масової підтримки, сзгуртовуючи суспільство (або значну його частину) навколо харизматичного Вождя, провідника, який надихає народ до високої мети. Культ Вождя грає важливу мобілізуючу роль у всякій тоталітарній державі. Цілі можуть бути різними: радянський народ будував комунізм, відстоюючи принципи інтернаціоналізму, братерства трудящих усіх країн; у фашизмі (націонал-соціалізм) панували войовничий расизм і націоналізм, що втілювали соціалістичну ідею, в «Майн капф» Гітлер писав,що в відвідмінність від «буржуазного і марксистсько-єврейського світогляду» в націонал-соціалістичній «народній державі» значення людини оцінюють в «його базових расових термінах». Оскільки «вся людська культура, все досягнення мистецтва, науки і техніки», на його думку, є плодами творчості арійців, то саме арійська раса покликана панувати в світі. Якщо в марксизмі-ленінізмі двигуном історії визнавалася класова борьба, то нацисти бачили в цій якості боротьбу націй; якщо марксизм дотримувався матеріалістичного раціоналізму, то для фашизму характерні ірраціоналізм і містицизм. Проте історичний досвід показав, що масовий культ Вождя досягається не завдяки вмісту пропонованої їм дороговказної ідеї, а завдяки вмілій її пропаганді партійним ідеологічним апаратом.

3. Легітимне, суспільно визнане панування однієї партії і однієї ідеології, що спирається на міць держави. У тоталітарній державі сповідується одна і тільки одна ідеологія як єдино могутнього світогляду. Решта ідеологій відкидаються як ворожі, небезпечні для держави, і їх сторінки зазнають репресій. Визнана ідеологія становится подобою державної релігії зі своїми пророками, апостолами, жерцями, священними книгами, догматами, символами віри, великим апаратом проповідников і місіонерів. Створюється і утримується за державний рахунок потужний ідеологічний апарат, який направляє і контролює духовно-виробничі та соціально-комунікаційні інститути.

4. Культивування соціально-психологічної набудови войовничої мобілізованості для відбиття нападів підступних «ворогів народу», для протистояння ворожому оточенню, для множення мощі держави, щоб «наздогнати і перегнати» передові країни. Звідси – шпигуноманія, виказування, загальна підозрілість, готовність на жертви, і в результаті – укріплення згуртованості навколо вождя, який слугує надією та захистом.

5. Тоталітарні режими викликають такі економічні, політичні, соціальні зміни в суспільному житті:

- в економіці – ліквідація вільного підприємництва; одержавлення (повне – при соціалізмі, часткове – при фашизмі) матеріального виробництва, впровадження централізованого планового управління ним; мілітаризація економіки;

- в політиці – зрощування держави і партії, формування адміністративно-командної бюрократиної системи, імперська зовнішня політика;

- у соціальному житті – розшарування суспільства за ознакою ставлення до влади: номенклатура (ієрархічно організована правляча еліта); партія (резерв номенклатура); народна маса – об'єкт примусу. Апофеозом тоталітарських соціальних мутацій є новий тип людини, відомий як «радянська людина», або «хомо совєтікус».

Зближує різні різновиди тоталітаризму схожість їх соціокультурних коренів. Фашистські партії були виплекані в надрах соціалістичного робітничого руху, не випадково в назву своєї партії гітлерівці залишили слова «соціалістична» і «робоча». Та ж соціальна база була у більшовиків. Комунізм і фашизм стверджують колективізм, засуджуючи буржуазний індивідуалізм, що є серцевиною ліберально-демократичної доктрини. Відомо, що Ріббентроп після повернення з Москви в березні 1940р. зізнався: «Я відчував себе в Кремлі немов серед старих партійних товаришів».

Якими засобами користувався тоталітаризм для самостверждення?

Засоби затвердження тоталітаризму діляться на маріальні і духовні. Матеріальні засоби – це, по-перше, партія «нового типу», що складається з дисциплінованих і рішучих членів, готових насильством і працею, правдами і неправдами самовіддано домагатися поставлених цілей; по-друге, потужний репресивний апарат (ЧК, ОГПУ, КДБ, гестапо, СС, СД, концтабори, масові вбивства, «ночі довгих ножів» і т.п.), фізично усуває противників режиму або недостатньо відданих Вождю і підтримує атмосферу страху, деморалізує суспільство.

Духовними засобами тоталітаризму є:

- ідеологія, здатна вкоренитися в масовому менталітеті і замінити закон і моральність;

- ідеологізовані духовно-виробничі соціальні інститути, насамперед: освіта, література, мистецтво, філософія, суспільні науки;

- керовані партійно-державними органами комунікаційні інститути, а саме: преса, радіомовлення, кіно, книговидання, бібліотеки, музеї, клуби.

Отже, тоталітаризм викликає суттєві перетворення в соціально-економічному і політичному устрою суспільства, наочними проявами яких є: тотальний контроль громадського життя, масовий культ вождя, монополія догматизовані ідеології, войовничий мілітаризм. Очевидно, що ці зсування можливі тільки за умови перетворення соціально-комунікаційних інститутів в «опорні пункти» тоталітарної ідеології, пропагандистські та ідейно-виховні центри. Тоталітаризм немислимий без найпотужнішої пропагандистської машини, яка має індустріальною комунікаційною базою XX століття. Правомірно сказати, що для тоталітарного режиму соціальна комунікація – одне з його найголовніших духовних знарядь. Невипадково школи та театри, бібліотечні і клубні установи буквально з перших днів радянської влади стали предметами пильної уваги большевиків. Можна сказати, що комунікаційні інститути Росії виявилися в залізних обіймах тоталітаризму, вирватися з яких вони не могли, а часто й не хотіли.

Рис.9.3. Схема тоталітарної індустріальної ГКС

На рис. 9.3 представлена схема тоталітарної індустриальной ГКС. Якщо її порівняти з ліберально-демократичною схемою (рис. 9.2), то не можна не звернути уваги на такі їх відмінності:

- публіка в ліберально-демократичній схемі виступає як рівноправний партнер комунікаційних служб, що пропонує останнім соціальне замовлення (суб'єкт-суб'єктні відносини); тоталітарна схема перетворює публіку в пасивний об'єкт маніпулювання (суб'єкт-об'єктні відносини);

- монопольним господарем комунікаційної системи в тоталітарній державі є ідеологічні органи, що диктують ідеї, які підлягають пропаганді, імена, події та здійснюють всеосяжну цензуру; в ліберально-демократичній схемі подібного господаря немає;

- ліберально-демократична ГКС будується на основе правових норм і законів громадянського суспільства, а тоталітарна система приводиться в дію директивами керівних органів;

- включення репресивних органів в структуру загальножавної комунікаційної системи – свідоцтво аморального комунікаційного насильства в тоталітарній державі;

- менеджери, керівні СКІ в ліберально-демократичній системі, істотно відрізняються за кваліфікаційними характеристиками від своїх колег у тоталітарних СКІ, які найчастіше були номенклатурними представниками ідеологічних органів, підбиралися і затверджувалися ними; різні також вимоги до рядових працівників і виконавців.

Дата добавления: 2014-01-05