Тотальна цензура

Одним з суттєвих ознак тоталітаризму, як уже зазначалося, є тотальний (всеосяжний) контроль всіх сторін суспільного і особистого життя. У галузі соціальної комунікації цей контроль здійснювався за допомогою тотальної цензури. Тотальна цензура – це заборонна цензура, яка охоплює всі види і рівні комунікації (від масової комунікції та наукової інформації до приватного листування і приватних бесід), всі комунікаційні служби (від початкової школи та університетів до дитячих бібліотек та виставок досягнень народного господарства), всі види документів (від технічних листків, поштових марок, значків, сірникових коробок до багатотомних зібрань творів). Тотальна цензура – результат практичної реалізації ленінського принципу партійності. Простежимо основні етапи становлення та розвитку тотальної цензури в Радянському Союзі.

1. Жовтень 1917-1921 рр. – Придушення буржуазного (кадетського, есерівського) друку допомогою каральних заходів: закриття редакцій, позбавлення паперу, арешт працівників, знищення тиражу.

Одним з перших актів Радянської влади був підписанний В.І.Леніним Декрет про друк, опублікований 27 жовтня 1917р., буквально на наступний день після революційного перевороту. Декрет свідчив: «Кожен знає, що буржуазна преса є одним з могутніх знарядь буржуазії..., вона не менш небезпечна, ніж бомби й кулемети...Як тільки новий порядок зміцниться, всякі адміністративні впливи на друк будуть призупинені: для неї буде встановлена повна свобода в межах відповідальності перед судом, згідно широкому і прогресивному в цьому відношенні законодавству». Декрет свідчив, що приводами для закриття органів преси могли бути: «заклик до відкритого спротиву і непокори робочому і селянському уряду», поширення «наклепницьких чуток» і т. п. Подібні приводи легко знаходилися, і в жовтні – листопаді 1917 р.було закрито близько 60 періодичних видань.

Для послідовної реалізації декретованої політики 18 грудня 1917р. постановою наркомату юстіціі був заснований Революційний трибунал друку, який мав право закривати видання, конфісковувати типографії і т.п. На підставі висновків трибуналу органи ЧК застосовували по відношенню до журналістів такі заходи, як позбавлення політичних прав, ув'язнення, заслання, висилка з країни. Трибунал наказав усім газетам передруковувати на першій смузі декрети і постановлення радянської влади, що закріпилося на довгі роки.

Із сотень незалежних газет до літа 1918р. залишилося тільки 10. На видання книг, прикриваючись дефіцитом паперу, ввели ліцензії, які видавалися місцевими радами дуже вибірково. Проте видавці знаходили шляхи для випуску у світ книг Н.А.Бердяєва, П.А Сорокіна та інших вільномислящіх інтелігентів.

Тоталітаризму, як відомо, органічно властиве прагнення до бюрократизації і централізації суспільного життя. Проявом цього прагнення являєся установа Госіздата РРФСР, утвореного постановою ВЦВК від 20 травня 1919р. «З метою створення в РРФСР єдиного державного апарату друкованого слова». У Держвидаві були зосереджені поліграфічні потужності і папір, він випускав до 2/3 книжкової продукції країни, а третина, яка залишилася, також видавалася з її відома і дозволу. Госіздат реєстрував видавництва, стверджував видавничі плани, розподіляв папір. Надалі він став вимагати на перегляд рукопси до їх видання, тобто взяв на себе функцію попередньої цензури. У ролі цензорів Госіздата виступали Д.Фурманов, В.Брюсов, А.Серафимович.

Централізоване удушення друку призвело до виникнення самвидаву. За словами М.Цвєтаєвої, відбулося «подолання Гутенберга», яке виразилося в тому, що поети стали продавати в книжкових крамницях «автографіровані» книги, тобто переписані від руки власні твори.

2. 1922-1932 рр.– Становлення радянської цензури. 6 червня 1922р. декретом РНК РСФСР, підписаним А.І.Риковим, було створено Головне управління у справах літератури і видавництв – Головліт. Таким чином було відновновлено цензурне відомство, ліквідоване в 1905р. Головліт був підпорядкований Наркомпросу, і А.В.Луначарський не без кокетства заявляв: «Так, ми аніскільки не перелякулись необхідності цензурувати навіть витончену літературу». Декрет РНК свідчив:

- З метою об'єднання всіх видів цензури друкованих творів засновується Головне управління у справах літератури та видавництв та місцеві відділи при губернських відділах народної освіти.

- На Головліт і його місцеві органи покладається: а) попередній перегляд всіх призначених до опублікування творів, нот, карт і т.д.; б) складання списку творів, заборонених до опублікування.

- Головліт забороняв видання та розповсюдження творів, які: а) містять агітацію проти Радянської влад, б) розголошували військові таємниці республіки; в) збуджують громадську думку; г) збуджуюьб національні і релігійний фанатизм; д) носять порнографічний характер.

- Звільняються від цензури видання Комінтерну, комуністична партійна преса, видання Держвидав і Главполітпросвіти, наукові праці Академії наук (в 1926р. цей пункт втратив чинність).

- На Головліт покладаються: нагляд за друкарнями, боротьба з підпільними виданнями та їх розповсюдженням, боротьба з закордонною недозволеної літературою.

- Зав.друкарнями під страхом судової відповідьності зобов'язані неухильно стежити за тим, щоб друковані в їхніх друкарнях твори мали дозвільну візу Головліту.

9 лютого 1923р. при Головліт було створено Комітет з контролю за репертуаром і видовищами (Головрепертком). Йому належало право дозволяти до постановки драматичні, музичні, кінематографічні твори. З 1926р. попередньої цензурі стали підлягати афіші, плакати, запрошення, поштові конверти, сірникові етикетки, грамофонні платівки і навіть стінні газети. У 1927р. з'явилися уповноважені Головліту на радіостанціях. У наступні роки складний і розгалужений механізм тотальної цензури був добудований до кінця і введений в дію в масштабах всієї СКС.

3. 1933-1955 рр. – Роки тотального цензурного терору. У цей період яскраво проявилася ще одна органічна риса тоталітаризму: здатність домагатися масової підтримки пануючої влади і успішно насаджувати культ Вождя. Утворилася чимала група інтеллектуалів, які возвеличують «великого батька і вчителя», «генія всіх часів і народів» і розпалюють ненависть до «ворогів, які не здаються». З 1932р. партія стала приймати заходи для організації лояльних режиму діячів мистецтва і культури в творчі спілки, які сповідують доктрину соціалістичного реалізму. Свобода творчості, що вирвалася за рамки цієї доктрини, як показали приклади численних репресій, може бути небезпечною для художника. Тому з'явилося нове, чуже класичній російській інтелігенції явище – самоцензура.

Письменники, журналісти, художники, композитори, вучені навчилися «наступати на горло власній пісні», якщо вона виходила неспівзвучною тотальному хору. Емігрант «третьої хвилі» Анатолій Кузнєцов (1929-1979) назвав самооцінку «потворною і неминучою формою наруги над самим собою».

Завдяки неформальній самоцензурі створилася така обстановка, що формальна державна цензура стала не настільки потрібною, як раніше. Вийшов парадокс: в густішій атмосфері страху і насильства 30-х років комунікаційне насильство стало як би слабшати. І ось з 1937 року цензура в СРСР випарувалася. На відміну від минулих років, ніяких згадок про Головліт і його органи у відкритій пресі не зустрічається. Звичайно, тоталітаризм зовсім й не думав відмовитися від послуг цензурного відомства, воно продовжувало свою діяльність з тим же, навіть ще більшим розмахом, але тільки ім'я його було засекречено, точніше, знали про нього ті, кому належить по службі. Протягом більш ніж 20 років країна жила під гнітом цензурного терору, а ім'я терориста вголос не вимовлялося.

Засекречений Головліт активно проявляв себе в кампаніях бібліоциду та організації спецсховищ. Головлітом розроблялися списки літератури, що підлягає вилученню із загальнодоступних бібліотечних фондів. Списки приреченою літератури нараховували кілька тисяч найменувань.У 30-і роки підлягали знищенню всі твори «ворогів народу» – Бухаріна, П'ятакова, Рикова, Троцького, Зінов'єва, Каменєва, Тухачевського.

Мало того, вилучалися книги, де були написані ними передмови або просто шаноблива згадка про них.

У 60-ті роки «Зведений список книг, які підлягають виключенню з бібліотек і книготорговельної мережі» налічував 15 000 назв.

У найбільших бібліотеках «репресована» література потрапляла в «спецсховища», в масових бібліотеках або спалювалася, або пропускалася через паперорізальні машини друкарень. Бібліоцид – справжній злочин проти вітчизняної історії та культури – незмінний супутник тоталітаризму. У фашистській Германії книги спалювалися на площах, в Радянському Союзі вони знищувалися без публічного розголосу.

Таким же специфічним для тоталітарної СКС явищем є бібліотечні спецсховища. Особливо багатими був спеціальні сховища Бібліотеки імені В.І.Леніна, Державної бібліотеки імені М.Є.Салтикова-Щедріна, Бібліотеки Академії наук СРСР. Ці сховища в 80-і роки налічували понад 300 тис. томів і включали такі види видань: «наказову» літературу, вилучена за листами Головліту (близько 20 тис.); зарубіжна немарксистська філософія і некомуністична політична й публіцистична література; зарубіжні газети; російська антибольшевістська література і емігрантські видання; видання перших років Радянської влади; відомчі радянські видання з грифом ДСК (для службового користування); порнографічна література.

Масова передача книг з відкритих фондів в спецсховища відбувалася двічі: у 1935-1938рр. у зв'язку з розгромом партійної опозиції і в 1948-1953рр. у зв'язку з політичними процесами «Ленінградська справа», «Справа лікарів», боротьбою з космополітизмом і формалізмом в науці, культурі, мистецтві. У 1953 і 1959 рр. були вилучені із загальних фондів всі книга Л.П.Берії та учасників антипартійної угруповання В.М.Молотова, Г.М.Маленкова, Л.М.Каганвича. У 60-80-і рр. та ж доля спіткала твори емігрантів третьої хвилі (В. П.Аксьонов, В. Н.Войнович, А.А.Галич, А.А.Зинов 'єв, В.П.Некрасов, А.І.Солженіцин і др.).

4. 1956-1964 рр. Незважаючи на деяке пом'якшення тоталітарного тиску на суспільство, цензурне відомство не зменшувало свою активність. Причому, ідеологи КПРС і посадовців Головліту іноді виявлялися більш «партійно стриманими», ніж класики марксизму-ленінізму, засновники і керівники партії.

5. 1965-1985 рр – Двадцятиріччя «застою», яке характеризується новим «похолоданням» духовного клімату в країні. У цей час з'являються акти відкритого протеста, поширюється, незважаючи на репресії, дисидентський рух, активізується самвидав. Самвидав – специфічне комунікаційне явище, яке доречно розглянути у цьому розділі.

За легендою, назва «самвидав» є пародією на загальновідомий «Госіздат», було придумано поетом-десидентом Н.Глазковим для позначення рукописної літератури, поширюваної нелегально. «Самвидавному» твору притаманні три відмітних ознаки: по-перше, це літературний твір, який часто має високі художні достоїнства; по-друге, воно тиражувалося шляхом листування (машинопису, копіювання) і в силу цього відноситься не до сучасної індустріальной книжності, а до догутенбергської рукописної книжкової культури; по-третє, він нелегальний і карається спосіб поширення поза офіційно контрольованими формальними комунікаційними каналами. Об'єднуючи перечисельні ознаки, отримуємо таке визначення – самвидав – спосіб (система) нелегального (неформального) розповсюдження рукописної літератури.

Слово «самвидав» – радянський неологізм, але фактино «самвидавне» виробництво завжди супроводжувало офіційно визнану видавничу справу. Попередниками радянського самвидаву є:

- єретичні твори, апокрифи, травники, сонники і т.п. відкинуті цензурною владою;

- безцензурні політичні трактати, в тому числі «вільний друк», основоположником якого в Росії був А.І.Герцен;

- порнографія і морально неприйнятна еротика; російським класиком цього жанру є І.С.Барков (1732 – 1768).

Самвидав – не самостійний, а додатковий комунікаційний канал, який служив для обходу цензурних бар'єрів офіційної влади. Потреба в подібному «обхідному» каналі тим вище, чим жорсткіше цензурний гніт. Привабливість самвидавних документів не тільки в обговоренні заборонених тем і отриманні офіційно не розповсюджувальних відомостей, а й в безпосередньому спілкуваннф автора і читацької аудиторії, без редакторських правок чи цензурних вилучень. Правда, при переписуванні манускриптів можливі спотворення і помилки, але вони мають приватний характер і з ними можна примиритися. Інший, більш серйозний дефект самвидаву полягає в тому, що по руках ходить безліч фальшивок і абсолютно маревних документів, позбавитися від яких неможливо.

Головними споживачами самвидаву були гуманітарна інтелігенція і студентство, але не тільки вони. У всіх грамотних соціальних групах був самвидавний репертуар, відповідний їх культурним і комунікаційним запитам. Є твори самвидаву, що цікавлять всіх, наприклад, рецепти народної (західної) медицини, приватне життя кінозірок і політиків, злочинний світ і т.п.

Безцензурна радянська література, крім самвидаву, включала ще й тамвидав. Тамвидав представляв собою спосіб публікації за кордоном творів друку, відкинутих радянською цензурою. Перший прецедент тамвидаву – публікація в Мілані роману Б.Л.Пастернака «Доктор Живаго» в 1957р. У 1966р. А.Синявський та Ю.Даніель піддалися судовому переслідуванню за їх «тамвидавничі» твори, що вийшли під псевдонімами. Роль тамвидаву виконували численні емігрантські журнали («Грані», «Континент», «Новий журнал», «Час і ми», «Вісник РХД», «Стрілець», «Відлуння» та ін), а також книжкові видавництва США, Франції, Англії, ФРН. Крім сучасників, ці видавництва випускали в світ книги А.Ахматової, М.Булгакова, Вяч.Іванова, Д.Хармса, А.Введенського, Н.Олейникова, які не публікувалися в СРСР. Нарешті, закордонні російські видавництва публікували письменників-емігрантів, що живуть за кордоном.

Публікації тамвидаву надходили в спецсховище найбільших радянських бібліотек, доходячи таким чином до російського читача.

Самвидав і тамвидав, крім політичного та соціально-психологічного аспектів, мали ще аспект економічний. Справа в тому, що торгівля продукцією самвидаву і тамвидаву стала однією з перших зон ринкового підприємництва. Стихійно встановився маркетинковий порядок виробництва і збуту продукції, коло клієнтів, зв'язок з постачальниками. Ціни встановлювалися за законами вільного ринку. На нелегальному книжковому ринку, як і на радянському державному ринку, панував дефіцит, а володіння самвидавом або тамвидавом було одним з видів престижного споживання, символом приналежності до культурно-опозиційної еліти.

Не випадково в процесі переходу до ринкової економіки першими незалежними видавцями стали колишні дисиденти та активісти самвидаву. У 1985-1987 рр. самвидав легалізувався. Йому не потрібна була реклама, він мав налагоджені зв'язки з виробниками і запас продукції, тому легко домігся лідерства на книжковому ринку. Завдяки закордонним зв'язкам, самвидавні підприємці перейшли на комп'ютерну поліграфію і замовлені друкарські видання. Щоб зберегти привабливий для читачів імідж в кінці 80-х років стали практикувати стилізацію самвидаву, імітуючи зовнішні форми саморобних брошурок і журналів. У цей час попит на самвидавничу і тамвидавничу літературу досяг максимуму. У 90-ті роки інтерес до дисидентства та радянського самвидаву пішов на спад. Можна констатувати завершення історії радянського самвидаву та тамвидаву.

Однак ми забігли наперед. У 1965-1985 рр. самвидав і тамвидав грали дуже важливу роль у духовному житті країни. Завдяки самвидаву була врятована честь російської літератури, деформованої соціалістичним реалізмом. Тим часом старіючий радянський тоталітаризм продовжував недолугі спроби протиставити вільній самвидавній думці підцензурну ідеологічну догматику. Ю.В.Андропов в 1983р. закликав навіть до пропаганди, спрямованої проти ворожої свободи думки. Але тотальна цензура, як і радянський тоталітаризм в цілому, були історично приречені.

Хронологічною віхою падіння тоталітарної цензури є серпень 1990р., коли набрав чинності Закон Російської Федерації «Про засоби масової інформації». Під засобами масової інформації – уточнюється в Законі – розуміється періодичне видання (газета, журнал, альманах, бюлетень і т.д.), радіо-, теле-, відеопрограма, кінохроніка і т.п. Цензура масової інформації, тобто вимоги з боку посадових осіб, державних органів або громадських об'єднань попередньо погоджувати повідомлення та матеріали, а також накладення заборони на поширення повідомлень і матеріалів, – не допускається. Не допускається також створення і фінансування організацій, установ, органів чи посад, в завдання яких входить здійснення цензури.

Дата добавления: 2014-01-05