Основні напрями вивчення соціальної комунікації: зарубіжний та вітчизняний досвід

Існування суспільства є неможливим без комунікації. Саме комунікація як опосередкована та доцільна взаємодія двох суб'єктів є передумовою його існування та розвитку, а комунікаційні аспекти виокремлюються дослідниками в еволюції усіх суспільних явищ. Відомо, що предметом пізнання комунікація стала ще за часів античності, коли розглядалась у межах логіки та лінгвістики. У наступні періоди перелік наукових дисциплін, які мали комунікацію предметом вивчення, розширювалось. Так, у середні віки комунікація досліджувалась у межах герменевтики, діалектики; у XVIII – XIX ст. – мовознавства, психології, педагогіки.

Але перелічені дисципліни зосереджувались на лінгвістичному аспекті, здебільшого приділяючи увагу граматичному аналізу та тлумаченню текстів. Відповідно комунікаційні зв'язки між суб'єктами суспільного життя та обмін змістами не розглядались як окремий об'єкт вивчення, і комунікація та комунікаційні процеси досліджувались через призму інших наук.

Лише після першої світової війни дослідження безпосередньо комунікаційних явищ стало предметом наукового інтересу соціологів Германії (В.Еундт, X.Штейнталь), Франції (Г.Тард, Г.Лебон) та США (Дж.Мід, Г.Блумер) та посіло належне місце у науковому дискурсі зазначених часів.

Але ж варто зазначити, що і у сучасному науковому дискурсі, до появи у 2007 році наукової галузі «Соціальні комунікації», концепція комунікації не мала чіткої визначеності та розглядалась науковцями як предмет вивчення у межах інших наук.

Відповідно до цього актуальність даної розвідки полягає у необхідності узагальнення наявних на сьогодні напрямів вивчення комунікації за період з початку XX століття і до сьогодні, з урахуванням як зарубіжного, гак і вітчизняного досвіду досліджень у зазначеній галузі.

Таким чином, метою даного параграфіа є узагальнення наукових напрямків вивчення соціальної комунікації протягом XX століття на прикладі зарубіжного та вітчизняного досвіду.

Завдання розвідки полягають у наступному: розглянути та дослідити еволюцію наукових поглядів на соціальну комунікацію; встановити основні напрямки дослідження соціальної комунікації у межах різних наукових шкіл; виявити особливості вітчизняного досвіду дослідження соціально комунікаційної проблематики.

Перш ніж вдатися до встановлення наукових методів, шкіл та напрямків дослідження комунікаційної проблематики, варто зазначити, що до сьогодні не існує і єдиного визначення базового поняття «комунікація» та її єдиної загальноприйнятої типології Справа в тому, що;комунікація є однією з фундаментальних категорій суспільного життя і інтегрує в себе безліч різноманітних процесів, особливості кожного з яких відбиваються на тлумаченні цього засадничого поняття. Теж стосується і типології комунікації – кожна з них базується на певному концептуальному підході до зазначеної проблеми.

Але у даній розвідці ми пропонуємо розуміти комунікацію як опосередковану, доцільну взаємодію двох суб'єктів, що може реалізовуватись у формі переміщення матеріальних об'єктів; обміні свідомими повідомленнями; та генетичним спадкуванням «біологічних образів». Саме так у своїх теоретичних розробках тлумачить комунікацію дослідник О.Соколов. Продовжуючи цю думку, дослідник спирається на етнографа та антрополога К.Леві-Стросса, що вирізнив три комунікаційні рівні, та надає відповідну типологію комунікації; розрізняючи просторову, змістову (з якої випливають підвиди внутрішньоособистої та соціальної комунікації) та генетичну комунікацію. У даній розвідці у якості предмету дослідження пропонуємо розглянути саме соціальну комунікацію як підвид змістової комунікаціі.

У термінах О.Соколова соціальна комунікація постає як рух знань, емоційних переживань, вольових впливів у соціальному часі та просторі.

Визначивши предмет дослідження та надавши визначення поняттю «соціальна комунікація», розглянемо існуючі підходи до її вивчення.

Як вище було зазначено, осмислення, комунікації розпочинається ще за часів античності. Але проблематика соціальної комунікації посідає провідне місце у науковому дискурсі лише на початку 20 століття. З цього приводу дослідник комунікаційних проблем Ф.Г.Шарков зазначає, що у зазначений період соціальна комунікація розглядалась у межах таких наукових, напрямків та методологічних підходів: біхевіоризм, символічного інтеракціонізма, персоналізма та екзистенціалізма.

Усі зазначені наукові напрямки мали об'єктом вивчення людину, але кожен з напрямків акцентував увагу на певному предметі вивчення: її поведінці, існуванні, реакціях. Але, незважаючи на різницю в предметах вивчення, усі зазначені напрями торкались проблеми взаємодії людини із іншими суб'єктами соціуму, тобто проблеми соціальної комунікації. Отже, перед нами постає ситуація, коли соціально-комунікаційна проблематика почала виводитись на науковий рівень осмислення. Варто зазначити, що кожен напрям мав своє специфічне бачення соціальної комунікації і процесу та мотивів її здійснення.

Так, протагоністи персоналістичного напрямку (К.Ясперс, Ю.Хабермас) визнавали особистість иайвищою духовною цінністю, відповідно до цього вбачали комунікацію як здатність особистості розкрити в собі почуття іншого. Спілкування розглядається ними як акт взаєморозуміння та свідомої духовної спільності. Можна зробити логічний висновок про те, що персоналісти типологізують комунікацію за ознакою «істинності» та вирізняють, відповідно, істинну та хибну комунікацію, зазначаючи, що таке розуміння робить можливим загальнолюдську комунікацію у просторі і часі.

В протилежність ідеалістичним баченням персоналістів стосовно особистості та її взаємодії з іншими членами соціальної системи, представники екзистенціалізму (М.Хайдеггер, М.Бубер, А.Камю) критично ставились до «істинного» спілкування між людьми, зазначаючи при цьому, що воно взагалі неможливе, а комунікація погрожує особистості «трагічним зламом» за А.Камю. Мотивом виникнення істинної комунікації може бути лише об'єднання людей з метою бунту проти світу та безглуздістю буття людини.

Аналізуючи зазначені наукові напрямки і, зокрема, їх ставлення до проблеми комунікації, можна дійти висновку про те, що ці два напрямки пропонують протилежні моделі світу та існування людини, а відтак і протилежні моделі комунікації. У першому випадку йдеться про ідеалістичний погляд на взаємодію людей, у другому випадку – про критичне ставлення до цієї взаємодії, мотивів та механізмів її здійснення.

Представники символічного інтеракціонізму (Дж.Мід, Г.Блумер, Ч.Кулі) будували власну модель життя соціуму, яку умовно можна назвати «світ символів». Це пов'язано із тим, що прибічники символічного інтеракціонізму у центр вивчення ставили символи – вербальні та невербальні дії, які наділені змістом і, відповідно до цього представники зазначеного напряму будували і модель комунікації, яка являла собою символьну комунікацію, механізм здійснення якої полягав у русі змістів та обміні ними між суб'єктами соціального життя. До мотивів здійснення подібних обмінів інтеракціоністи відносять можливість передачі та руху знань, цінностей тощо. Зауважимо, що подібне бачення комунікації певним чином знаходить відгук у запропонованому на початку розвідки визначення комунікації за О.Соколовим.

Представники біхевіаристського напрямку мали предметом вивчення поведінку людини, в основі якої покладені безпосередні зв'язки стимулів та рефлексів (реакцій). Саме стимули знаходились в центрі моделі світу біхевіористів, яку можна назвати модель «стимул-реакція». Відповідно до цього напрямку, поведінка людини і зокрема її взаємодія з іншими членами суспільства є нічим іншим як реакцією на вплив тих або інших стимулів. Отже, комунікація як взаємодія суб'єктів соціуму розглядалась з позицій зазначених вище підходів. Стосовно безпосередньо соціальної комунікації можна зазначити, що на початку ХХ століття визначились два підходи до її розуміння: технологічний детермінізм та розуміюча соціологія.

Технологічний детермінізм розглядав соціальну комунікацію як потужний фактор розвитку суспільства, а засоби розповсюдження інформації – у якості стимулу цього розвитку. В основу цього підходу була покладена теорія інформаційного суспільства Д.Белла, що зазнала значного розвитку у 80-ті роки ХХ століття, та концепція постіндустріального суспільства, у межах яких обмін інформацією та здійснення комунікаційних актів розглядається як умова здійснення життя суспільства в усіх його проявах: економічному, промисловому, виробничому, соціальному, культурному тощо.

Другий напрямок – розуміюча соціологія певним чином перетинається з поглядами персоналістів та біхевіаристів. Варто зазначити, що розуміюча соціологія у своєму відношенні до проблеми соціальної комунікації мала два підходи: так званий соціальний конструктивізм та етнологію комунікації.

Дослідники, що працювали у межах соціального конструктивізму (П.Бергер, Т.Лукман), конструюють таку модель комунікації, за якої мова є основним механізмом здійснення соціальної комунікації, а дія є її основною метою здійснення. Натомість представники етнології комунікації зазначають, що соціальна комунікація зводиться до мовленнєвої комунікації і акцентують увагу на необхідності зосередження на так званому фоновому значенні комунікації.

Отже протягом першої половини XX століття комунікація взагалі та соціальна комунікація зокрема являли собою предмет дослідження таких фундаментальних наук, як соціологія, психологія, філософія тощо. Для дослідження соціально-комунікаційної проблематики застосовувались різні підходи та напрямки.

Подібно до європейської моделі розвитку наукового пізнання соціальної комунікації на початку XX століття опрацювання комунікаційної проблематики у вітчизняній науковій практиці відбувалось у межах інших, фундаментальних наук та базувалось на тих методологічних засадах, які використовувались, зокрема, лінгвістикою, мовознавством та соціологією, і головним чином зосереджувалось на соціологічному дослідженні мови та на вивченні лінгвістичних процесів та особливостей. У рамках, цих наукових парадигм порушення комунікаційної проблематики носило здебільшого емпіричний характер, комунікація розглядалась у щільному поєднанні з мовою та мовною діяльністю, а узагальнення знань з соціальної комунікації та їх фундаментального теоретичного осмислення не відбувалось.

У книзі «Слова на вітрі. Історія ідеї комунікації» Д.Д.Пітере повідомляє про те, що після Другої світової війни слово «комунікація» розповсюдилось на планеті, розширило своє значення та щільно закріпилося у мовах. Пітере надає філософське тлумачення комунікації і визначає її як непростий, неясний, чудовий проект співжиття людей у громадах.

Стосовно розвитку комунікаційних досліджень у радянський період варто зазначити, що в цей час характер, глибина та інтенсивність наукових розробок та досліджень рішуче відрізнялись від західноєвропейського сценарію вивчення зазначеного питання. Розвиваючи цей науковий напрямок, західноєвропейські науковці викладали комунікаційні дисципліни у вищих навчальних закладах, розвивалось видання тематичної літератури, розроблялись нові, досі не висвітлені питання із комунікаційної проблематики. Між тим на теренах Радянського союзу науковці мали відмовитись від поглибленого дослідження питань комунікації, не дивлячись на те, що всі попередні наукові розробки у межах лінгвістики, мовознавства та соціології, які торкались, питання соціальної комунікації, підготували плідне підґрунтя для подальшого; вивчення феномену комунікації. Тим більше що світ другої половини XX століття – це світ ускладнення комунікаційних зв'язків, потоків та відносин, що й спричинило активізацію дослідницького інтересу до сфери комунікації.

Утім, дослідження комунікаційної проблематики та просування і розвиток вчення про неї часто не вписувались у ідеологічну парадигму зазначеного часу та не відповідали висунутим і затвердженим ідеологічним схемам. Відповідно до цього, науковці зайнялись спрощеним та ідеологічно нейтральним описом тих комунікаційних явищ та процесів, які відбувались. Таким чином, вітчизняні науковці тривалий час були позбавлені можливості розробляти та поглиблено досліджувати феномен комунікації.

Саме з такою тривалою перервою у науковій роботі з дослідження комунікацій пов'язано те, що у порадянські часи, коли були зняті ідеологічні обмеження, і наукова громада отримала нарешті можливість досліджувати та розробляти найактуальніші питання, зокрема комунікаційного характеру, виявилось, що загальнонауковий контекст комунікації містить чималу кількість лакун, ціла низка питань є нерозробленими. Багато суттєвих, засадничих питань не висвітлено. І все це на фоні того, що відбулось усвідомлення того факту, що комунікація наскрізно пронизує життя суспільства та забезпечує його функціонування і, відповідно, вивчення комунікаційних питань є необхідною умовою розуміння багатьох соціальних, культурних, політичних, економічних процесів і явищ тощо. Відповідно до цього, наукова увага до питання соціальної комунікації стрімко загострилась. Почали розроблятись питання функціонування соціокультурного простору та місця і ролі соціальної комунікації в ньому, проблеми політичної комунікації, питання міжособистісної комунікації, аспект маніпуляції через соціальну комунікацію та багато інших проблемних питань, які досі не порушувались як проблемні та дискусійні. Наукові розробки з цієї тематики пов'язані з іменами тих науковців, коло дослідницьких інтересів яких становили питання соціальної комунікації, а саме: В.Терин, Ф.Шарков, О.Соколов, Г.Почепцов, В.Кашкин, В.Конецька тощо.

На сучасному етапі наукового осмислення соціальної комунікації можна відзначити значну активізацію наукового інтересу до цього наукового напрямку. Підвищена увага сучасних науковців до соціально-комунікаційної проблематики пов'язана з тим, що вплив комунікаційних процесів, на суспільство, його функціонування, суспільну свідомість є незаперечним. Велика,кількість проблемних питань з приводу соціальної комунікації була висвітлена та розроблена науковцями протягом останніх двадцяти років, значно поповнився та розширився термінологічний апарат соціально-комунікаційного наукового дискурсу, здійснені певні наукові досягнення у межах розробки концепції соціальної комунікації. Проте на сьогодні залишається ціла низка проблем, які потребують наукового вирішення і саме якими й зайнята сучасна наукова громада. Насамперед йдеться про чималу кількість і досі недостатньо розроблених питань, які потребують уваги сучасних науковців, з одного боку (наприклад, проблема визначення предмету та об'єкту соціальної комунікації, проблема медіаосвіти, питання менеджменту комунікацій тощо), та проблема необхідності узагальнення вже отриманих: практичних результатів, наукових теоретичних розробок та наявних знань, з іншого боку, метою отримання єдиної теорії соціальної комунікації, яка б дозволила інтегровано та комплексно пояснити і дослідити такий надскладний феномен, – як соціальна комунікація, у всій його багатоаспектності. Саме на вирішення цих завдань спрямовані наукові зусилля сучасних дослідників (В.В.Різун, З.А.Іванов, С.М.Квіт). І саме ці та багато інших питань висвітлені в останніх наукових розвідках з соціально-комунікаційної проблематики.

Дата добавления: 2014-01-05