Система, джерела інформації, порядок доступу до неї та статус учасників інформаційних відносин

Право громадян на інформацію є одним із найістотніших показників демократизму суспільства і держави.

Оскільки інформаційні ресурси є одними з найважливіших і вагоміших національних багатств країни, прийнятий у 1992 році Закон України «Про інформацію» відкриває їй дорогу до ринку і передбачає наявність системи її охорони, що стосується насамперед інформації, яка складає державну та іншу таємницю. Під інформацією, наголошується в Законі, слід розуміти офіційні документовані або публічно оголошені відомості про факти, події, явища і процеси, що відбуваються в державі, суспільстві і навколишньому середовищі.

Інформаційні відносини виникають у політичній, економічній, культурній, соціальній, науково-технічній та міжнародній сферах життя та діяльності суспільства і держави з приводу одержання, використання, поширення й охорони інформації.

Основними принципами інформаційних відносин є: право громадян на одержання інформації; відкритість, доступність інформації; правдивість і якість інформації; повнота і точність інформації; об'єктивність і достовірність інформації; ефективність і надійність інформації; законність і етичність інформації; відповідальність за порушення законодавства про інформацію.

Інформаційна політика – це головні напрями і способи діяльності держави в галузі інформації. Метою цієї політики передбачаєгься: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню і збагаченню національних інформаційних ресурсів; створення єдиної системи охорони інформації; формування «інформаційного суспільства»; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Суб'єктами інформаційних відносин є: громадяни України; юридичні особи; держава та державні органи, які одержують, споживають, використовують інформацію в процесі своєї діяльності, а також упорядковують, переробляють і поширюють її. Суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації її особи без громадянства. Кожен суб'єкт інформаційних відносин може бути одержувачем, споживачем, виробником, створювачем, переробником і поширювачем інформації, тобто має право виконувати функції будь-якого учасника інформаційної діяльності.

Об'єктом інформаційних відносин є офіційна документована, зареєстрована, упорядкована або публічно поширювана інформація про факти, події, явища, процеси в галузі політики, економіки, культури, а також соціальній, екологічній та міжнародній сферах.

Інформація є відкритою. Винятком є інформація з обмеженим доступом, яка визначається окремо законодавчими актами.

Доступ до інформації. Усі громадяни України, державні органи й організації, громадські об'єднання мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання та поширення відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення своїх завдань та функцій. Кожному громадянину забезпечується доступ до інформації, яка стосується його особисто. Одержання, використання і поширення офіційної документованої інформації громадянами, юридичними особами і державою не повинно порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади та громадських об'єднань інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що повинні забезпечити в установленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до архівних фондів і фондів публічних бібліотек; створенням механізму здійснення права на інформацію (встановлення форми запиту на одержання від державних органів, громадських об'єднань тієї чи іншої інформації, строків його виконання, передбачення можливих випадків мотивованої відмови у наданні інформації і порядку оскарження відмови, випадків одержання інформації безплатно або за певну плату, випадків переважного права на одержання інформації, коли подібна інформація необхідна суб'єкту інформаційних відносин безпосередньо для виконання професійних обов'язків тощо); здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію.

Важливого значення набуває механізм доступу до інформації. У зв'язку з цим заслуговує на увагу зарубіжний досвід. У демократичних країнах доступ громадян до офіційної інформації забезпечується двома шляхами: забороною цензури і детальним визначенням питання про державну таємницю, а також можливістю приватних осіб знайомитися з різними офіційними документами. Такі країни, як Австрія, Нідерланди та Швеція, забезпечують конституційне право доступу до інформації, яка належить уряду. Швеція й Австрія чинять за принципом, що всі документи мають суспільний характер, якщо закон явно не відносить їх до таємних. В Австрії цей принцип розроблений у федеральному і земельному законодавчих актах про свободу інформації. У США чи Німеччині конституційне право доступу до інформації закріплено в положеннях нормативних актів, які гарантують свободу вираження думок і свободу преси. У США таке право є у кожного громадянина (за Законом про свободу інформації). Навпаки, у Німеччині тільки у представників ЗМІ є право доступу до урядової інформації. Іспанська Конституція визнає право громадськості на доступ до урядової інформації, окрім тих випадків, коли її розголошення загрожує безпеці держави, розслідуванню злочинів чи приватному життю громадян. Порядок надання секретної інформації визначається окремо. У Норвегії, хоч Конституція і не гарантує права на доступ до інформації, всі адміністративні документи доступні громадськості за деяким винятком. У Франції в 1978 році закон надав право кожній особі мати доступ до всіх (з невеликими обмеженнями) офіційних документів. Великобританія – це єдина країна Європейського співтовариства, яка не має законодавства про доступ до офіційної інформації, і єдина країна, де презумціюється необхідність збереження урядової таємниці. Замість нього там діє ряд законів, які надають громадськості доступ до ряду документів державних установ у конкретних галузях професійної діяльності. Канадський Закон передбачає, що усякий громадянин Канади чи особа, яка постійно проживає на території цієї країни, може отримати доступ до урядових облікових документів.

Правила передачі інформації. Швейцарський професор Роджер Блюм обгрунтував кілька правил передачі інформації, яких мають дотримуватися журналісти у своїй практичній діяльності.

Деклараційна журналістика (журналістика повідомлень). Нормальним вважається, коли працівники ЗМІ повідомляють про факти, залишаючись при цьому нейтральними. Вони доводять до відома своєї аудиторії те, що роблять політичні діячі. При цьому журналіст виконує тут роль стороннього передавача інформації.

Журналістика думки, власного погляду на проблему. Розглядає світ через призму однієї ідеології та пропускає те, що не гармонує з власною уявною картиною світу. Новини та коментарі до них тут подаються непослідовно. При цьому працівники ЗМІ виконують роль прихильників якої-небудь партії (газета «Правда», радіо Ватикану). Така журналістика зветься журналістикою боротьби.

Пошукова журналістика. Виникла в середині минулого століття в Англії. Йдеться про те, що ЗМІ бажають перевіряти інформацію, піддавати її незалежній експертній оцінці, відшліфовувати цю інформацію за допомогою додаткових розслідувань, розшукувати всі доступні джерела інформації. Формою дегенерації такої журналістики є журналістика негативного висвітлення проблеми, при якому чим більше розшукують, тим більше натрапляють на негативне.

Журналістика розслідування. Є вищою формою пошукової журналістики. Вона прийшла з Америки в кінці ХІХ ст. і була розроблена Йозефом Пулітцером. Її мета – за допомогою політичних викриттів виконувати суспільну функцію критики та контролю. Журналісти є охоронцями громадських інтересів. Негативним є «журналістика смертного вироку», яка несправедливо засуджує людину.

Журналістика інтерпретації. Роль працівників ЗМІ полягає тут у виконанні функції коментатора, аналітика. Журналістика інтерпретації змушує журналістів активно займатися пояснювальною роботою, висувати власні думки, розставляти акценти, не подаючи при цьому свою позицію як останню інстанцію. Негативною формою такої журналістики є журналістика маніпулювання, користуючись якою працівники ЗМІ інтерпретують факти, виходячи лише із своїх власних інтересів.

Точна журналістика. Журналісти використовують методи соціології. Вони виконують тут роль дослідників, аналізуючи громадську думку, роблячи висновки щодо стану суспільства та створюючи емпіричні банки даних для знаходження фактів, що підтверджуються науково. Проте дуже мало працівників ЗМІ мають освіту соціолога. Існує також небезпека видавати інформацію дуже академічно.

Педагогічна журналістика. Ще з доби просвіти, з XVIII ст., існує думка, що журналістика маєвиконувати функцію освіти та виховання людей. У цьому випадку роль журналістів у виконанні функції просвітянина, вчителя. Небезпека полягає у тому, що кожна концепція, котра виступає на сторінках преси із вказувальними орієнтирами, може перетворитися на менторську журналістику.

Адвокатська журналістика. Іноді журналістика повинна заступатися за будь-яку партію, передусім, тоді, коли відома кричуща несправедливість та коли обмежується постачання інформацією соціальних груп населення. Така адвокатська журналістика походить від авторів соціальних репортажів у Англії в ХІХ ст. Тут роль журналістів полягає у виконанні функції захисника громадських прав. Правда, тут існує небезпека набуття журналістами місіонерських звичок.

Журналістика розваг. Концентрується на розповідях про різні історії та події з особистою перспективою. Вона хоче розслабляти та розважати споживачів. Роль журналістів полягає тут у виконанні функції конферансьє та розважальника. Факти подаються ненав'язливо в емоційно-хвилюючому плані. Але існує небезпека, що гонитва за усім приватним може призвести до журналістики обливання брудом.

«Нова» журналістика (літературна). Це поняття прийшло з Америки як реакція на суху, англосаксонську журналістику новин. У романських країнах (Італії, Франції), в слов'янських країнах (Росії, Чехії, Україні), літературна журналістика має давню традицію. «Нова» журналістика хоче досягти гармонії напруження уваги та розважання читачів. Методи – відхід від сталих форм, певне стилістичне розшарування. Але така журналістика може перетворитися на мовну «фікцію».

Ці концепції не існують у чистому вигляді. Більшість ЗМІ обирають їх поєднання. Якщо ці концепції стоять на службі просвіти та гарантування особистих прав людини, тоді ЗМІ розумно використовують своє природне призначення.

Дата добавления: 2014-01-05