Системи та способи утримання овець

План

1. Системи і способи утримання овець.

2. Санітарно–гігієнічні вимоги до приміщень для овець різних статево-вікових груп.

3. Гігієна утримання вовнових овець

4. Гігієна годівлі та напування овець.

5. Санітарно-гігієнічні вимоги до окоту і вирощування овець.

6. Санітарно-гігієнічні вимоги до стрижки і купання.

У вівчарстві в залежності від кліматичних і господарських особливостей зон країни використовують слідуючі основні системи утримання овець:

· круглорічну стійлову;

· стійлово-пасовищну;

· пасовищно-стійлову;

· пасовищну.

Круглорічна стійлова система застосовується в зонах інтенсивного землеробства з добре розвиненим кормовим виробництвом, при відсутності пасовищ. При цій системі овець зимою утримують і годують в приміщеннях і на вигульно-кормових площадках, а літом тільки на вигульно-кормових площадках.

Стійлово-пасовищна система характеризується перевагою тривалого стійлового періоду. Ця система найраціональніша і відповідає біологічним вимогам організму. При цій системі овець утримують зимою в овчарнях з вигульно-кормовими площадками, а літом на пасовищах.

Пасовищно-стійлова система характеризується тривалим пасовищним періодом. ЇЇ застосовують там, де недостатньо розвинене кормове виробництво. У цих районах овець випасають на різних пасовищах. В холодну пору року вівцематок і молодняк утримують у вівчарнях, базах-навісах тощо.

Пасовищну систему практикують там, де є достатньо пасовищ, в тому числі злакових. Це стосується високогірних районів. На період негоди організовують підгодівлю овець. Для окоту вівцематок і перетримання тварин під час негоди будують легкі вівчарні з тепляками для ягнят, а також бази-навіси.

На пасовищах створюють загони, які загорожують та обладнують автопоїлками. В місцях утримання овець розкладають сіль-лизунець. Для профілактики гельмінтозних захворювань на певній ділянці тварин випасають не більше 6 днів. Площу пасовища використовують поступово, переводячи отари з одних ділянок на інші.

Таким чином застосовують дві основні системи годівлі та утримання тварин:

· пасовищну;

· стійлово-пасовищну.

В залежності від технології вирощування ягнят дотримуються різних схем вирощування молодняка:

· сумісний (кошарно-базовий);

· роз’єднаний;

· штучний.

При сумісному вирощуванні ягнят до 15-ти денного віку утримують у приміщеннях, а маток після ранкової годівлі виганяють на пасовище або вигульно-кормову ділянку. Через кожні три години маток підпускають до ягнят, а в нічний час утримують разом з ягнятами.

При роз’єднаному вирощуванні ягнят в віці до 15–20 днів утримають на пасовищах окремо від маток, один раз на день допускаючи до маток. У нічний час ягнят утримують разом з матками.

При штучному вирощуванні, ягнят відбирають від маток у 2–3 денному віці. У шубному вівчарстві штучно вирощують до 40% народжених ягнят, а в тонкорунному та в напівтонкорунному – до 20%.

По своєму призначенню вівчарькі господарства бувають племінні і товарні.

Залежно від фізіологічного стану овець класифікують по групам:

- барани-плідники у віці старше 1,5 років; пробники в віці старше 1,5 років для виявлення маток в охоті;

- матки: холості – не заплідненні після відлучення ягнят та кітні – заплідненні, розділяються на дві групи: матки першої половини кітності; підсисні матки до відлучення;

- ягнята від народження до відлучення, при штучному вирощуванні – від відлучення від маток в віці 2–3 днів до 4 місяців;

- ремонтий молодняк – баранчики і ярочки (young ewe) після відлучення, а при штучному вирощуванні – старше 4 місяців;

- відгодівельне поголів’я – надремонтний молодняк від відлучення до здачі на м’ясо, вибраковане доросле поголів’я;

- волухи.

При всіх системах утримання, поголів’я розподіляють на отари (групи), які утримуютья в одному приміщенні. Число тварин в групі залежить від направлення їх продуктивності: баранчиків-плідників і баранчиків-пробників повино бути 50, 100, 150, 200, 250 голів; маток – 250, 500, 600, 750 і 1000; ягнят в віці до 45 днів – 250, 500 і в віці старше 45 днів – 750 і 1500; ярочок – 250, 500, 750 і 1000; баранчиків – 250 і 500; валушків на нагулі – 750, 1000 і на відгодівлі – 1000 і 1250 голів.

2. Санітарно–гігієнічні вимоги до приміщень для овець різних статево-вікових груп

Нові вівцеферми будують на відстані 500–700 м від населеного пункту та доріг загального використання. Відстань між вівчарськими підприємствами і великими комплексами з виробництва молока, яловичини, свинини, птахофабриками не менше 1000 м. Ділянку для вівцеферми відводять таку, щоб рівень залягання грунтових вод не перевищував 2–2,5 м. Особливу увагу звертають на особливості макро- і мікроклімату, наявності природних зелених масивів.

На вівчарських комплексах (фермах) закритого типу територію ферми огороджують парканом висотою 1,6 м, вздовж якого висаджують зелені насадження на ширину 4–5 м. Територія вівчарських комплексів розміром більше 5 га повина мати не менше двох в’їздів, відстань між якими по периметру огородження повина бути не більше 1500 м.

Вівчарні будують неподалік від природних та культурних багаторічних пасовищ. Приміщення та споруди вівцеферм поділяють на основні:

- приміщення для утримання овець (вівчарні або кошари),

- бази утримання овець,

- тепляки,

та допоміжні:

- пункти для стрижки овець,

- ванни для купання овець,

- ізолятори,

- господарські споруди,

- приміщення для зберігання кормів

- приміщення для відпочінку робітників ферми та інші.

Висота стін і розміри дверей у приміщеннях для овець повинні бути такими, щоб могли проїжджати автомобілі. Кількість дверей визначають з розрахунку 1 м на 60 вівцематок або 120 голів молодняку.

Вікна у вівчарнях встановлюють на висоті 1,2 м від підлоги. Співвідношення площі вікна до підлоги має становити 1:2–1:25. Підлогу у вівчарні роблять глинобитну і на 10–20 см вище від поверхні ґрунту території ферми.

З підвітряної сторони впритул до стін вівчарні розміщують зимові бази – площадки з огорожею, висотою до 2 метрів, та воротами. Площа бази повинна становити на 1 вівцематку не менше 4–5 м², тому що у зимовостійловий період більшу частину часу тварини перебувають на базі. Для утримання та годівлі овець улітку, біля бази або приміщення обладнують вигульно-кормові майданчики площею 6-8 м² на голову. Маточні отари розділяють на 3–4 секції. Кожна секція повинна мати двоє воріт завширки 6 м кожне.

Вівчарні не опалюються. Тепловий режим і вологість повітря у них формуються, але огороджувальні конструкції повинні забезпечувати певну температуру й вологість (табл.1). Оптимальна температура повітря в приміщеннях для вовнових овець від 3 до 6 ºС, відносна вологість – не вище 75%.

Таблиця 1

Мікроклімат приміщень для овець

Приміщення	Температура повітря, ºС	Відносна вологість, %	Швидкість руху повітря, м/с	Концентрація шкідливих газів
опти-мальна	міні-мальна	СО2, %	NH3, г/м^3	H2S, мг/м^3
Для утримання баранів і маток з ягнятами в віці старше 20 днів				0,3…0,5*	0,25
Для утримання маток з ягнятами в віці до 20 днів				0,2	0,25
Для окоту (в період окоту)				0,2	0,25
Для штучного вирощування ягнят в віці: до 45 днів старше 45 днів				0,2 0,2	0,25 0,25
Манеж в баранніку				0,3…0,5	0,25

* В теплий період року швидкість руху повітря до 1 м/с

Вентиляцію обладнують з розрахунку обміну повітря не менше як 25 м² за годину на дорослу вівцю і 10 м² для молодняку.

В вівчарнях, при зимовому окоті маток, повинен бути обладнаний тепляк (родильне відділення), під який виділяють найбільш теплу частину приміщення. На період окоту його додатково обладнують індивідуальними клітками на 8–12 маток з ягнятами, де їх утримують 1–2 неділі, годівницями, поїлками, термовипромінювачами для зігрівання ягнят.

3. Гігієна утримання вовнових овець

Належні умови утримання вовнових овець і догляд за ними забезпечують високу якість вовни, попереджують її забруднення і засмічення. У овець, які утримуються в кошарах без достатньої кількості підстилки, якість вовни значно погіршується.

Не менше 3 разів в рік вівцям розчищають ратиці, особливо при стійловому утриманні на твердій підлозі.

Овець випасають великими отарами. Вівці не бояться холоду при сухій погоді, але сильний вітер, дощ і сирість в холодну погоду сприяє виникненню простудних захворювань. Тому в холодну, сиру і вітряну погоду їх треба утримувати в вівчарні.

Кітних маток за 20–30 днів до окоту і підсосних (або з ягнятами) в перші 5–7 днів після окоту на пасовище зимою не виганяють. Вівцематок разом з ягнятами випасають з 20–30-го дня після окоту.

4. Гігієна годівлі та напування овець.

Повноцінна годівля відіграє велику роль в профілактиці і лікуванні незаразних хвороб та підвищенні продуктивності овець.

Незбалансована годівля знижує продуктивність і відтворювальну здатність овець, послаблює природну резистентність організму до умовно-патогенної мікрофлори, сприяє виникненню захворювань, які наносять значні економічні збитки вівчарству.

Збалансованість раціонів проводиться із врахуванням напрямків продуктивності. Інтенсивність росту вовни визначається наявністю в кормах сірковмісних амінокислот (цистеїн, цистин, метіонін). Недостача в раціонах протеїну позначається на якості вовни, а надмірне підвищення рівня протеїну і вуглеводів порушує фізіологічні процеси в організмі, що призводить до виникнення кетонурії.

При хронічному дефіциті в раціонах протеїну вражається вовна. Тому у овець виникають дефекти вовни, особливо у маток в останні тижні кітності і в перші дні лактації.

Недостатня забезпеченість овець макро- і мікроелементами спричиняє порушення обміну речовин, зниження апетиту, розлади статевої функції. У ягнят дефіцит мікроелементів приводить до затримки росту, розладів травлення і розвитку рахіту.

Вівці чутливі до видового складу трав і якості грубих кормів, ніж інші тварини. Так, годівля овець просяною соломою призводить до випадання вовни. Недостатня забезпеченість овець мінеральними речовинами та вітамінами призводить до виникнення захворювання, яке найчастіше спостерігаєтья у ягнят (поїдають вовну). Внаслідок закупорки вовною сичуга або кишечника відмічається масовий відхід ягнят.

Вівцематок в період підготовки до осіменіння і під час осіменіння годують за нормами кітних маток. За 1–1,5 місяців до осімінення рівень годівлі холостих маток підвищують.

Годувати овець найкраще на відкритому повітрі з ясел і годівниць (риштаків). Фронт годівлі для дорослих тварин становить 0,25, для ягнят – 0,22 м з розрахунку на голову.

Овець напувають з автонапувалок або корит (із розрахунку одна автонапувалка на 200 голів). Добова потреба води: на дорослу тварину 8–10 і молодняку – 3–4 л. Корита для напування овець повинні мати висоту 40 см, ширину 35 і фронт напування на голову 25–35 см. Після кожного напування воду з корит виливають, а корита миють. Там де їх розміщують роблять тверде покриття.

Літом овець напувають 2 рази в день: після ранкового випасання і перед вечірнім випасанням: в інші пори року – 1 раз – перед поверненням з пасовища.

5. Санітарно-гігієнічні вимоги до окоту і вирощування ягнят

Окоти найчастіше відбуваються в зимовий, зимово-весняний і весняний періоди.

Готують вівцематок до окоту всі 5 місяців кітності. З другої половини кітності вівцематок краще утримавати на свіжому повітрі, практикуючи зимове випасання, але уникати виснажливих перегонів. За 20–30 днів до окоту приміщення очищають від гною, утеплюють, дезінфікують, упорядковують клітки, годівниці. З появою перших ознак родів вівцематку переводять в тепляк або інше обладнане приміщення. Його поділяють на 4 відділення: приймальню для маток; родильне приміщення; відділення для кучок; ізолятор (на 10–15 гол). В перші 1–3 дні після окоту маткам дають сіно високої якості. Соковиті корми і концентрати включають в раціон з 3–5-го дня. На повний раціон їх переводять з 4–5-го дня після родів.

По закінченню родів маток з ягнятами переводять в групові клітки – оцарки. Неспокійних і молодих вівцематок, які не підпускають до себе новонароджених ягнят садять в окремі клітки-кучки на 1–3 дні. Із кучок вівцематок з ягнятами переводять в групові клітки (на 10–15 маток). Через 1–3 дні після родів вівцематок з ягнятами об’єднують в групи (сакмани). На початку вони складаються із 3–5 маток, а через кожні 2–3 дні сакмани збільшують, поповнюючи в них кількість вівцематок з ягнятами до місячного віку до 80–120 голів.

Перші 3–4 тижні після народження найціннішим кормом для ягнят є молозиво і молоко. Новонароджених ягнят підпускають до маток кожні 2–3 години. Слабих ягнят годують спочатку під матір’ю, з 5-ти денного віку їх підгодовують парним коров’ячим молоком.

Розвиток багатокамерного шлунка у ягнят закінчується до 3-місячного віку. Лише в 2–3 міс вони можуть перетравлять і засвоювати поживні речовини.

При зимовому окоті прогулянки ягнят починають з 2–3 нед, при весняному – з 3–5-го дня після народження.

Відлучають ягнят від маток в віці 3–6 місяців, в залежності від розвитку ягнят і умов годівлі.

6. Санітарно-гігієнічні вимоги до стрижки і купання овець

Овець стрижуть частково або повністю. Часткову стрижку практикують у тонкорунних, напівтонкорунних і напівгрубововних овець перед вигоном на пасовище.

Основне стриження здійснюють один раз на рік навесні, переважно з квітня по 15 червня. Його застосовують для тонкорунних, напівтонкорунних і помісей тонкорунних з грубововними тваринами. Грубововних овець та їхніх помісей із тонкорунними стрижуть два рази на рік навесні і восени. Осінню стрижку практикують з 1 вересня по 1 жовтня.

Стрижуть овець або у вівчарні або в спеціальному приміщенні, яке повинне мати добре утрамбовану підлогу, високі стіни і добре освітлюватися. Землю дезінфікують. На підлозі встановлюють столи для стриження завдовжки 1,5 м, завширшки 75–80 см, заввишки 0,5 м.

Перед стриженням овець добу не годують і не напувають. Нагодовані тварини під час стриження можуть забруднити вовну калом і сечею. Якщо вівці були під дощем, то їх сушать. Якщо є отари, сумнівні у ветеринарно-санітарному відношенні, то їх стрижуть у тих самих приміщеннях, де вони зимували. Хворих овець стрижуть окремо, а весь інвентар дезинфікують.

Практикують два способи стриження: ручний — ножицями; електромеханічний за допомогою стригальних апаратів. Останній спосіб набув значного поширення (при ручній – 25 овець за 8 год, при електромеханічному – 100).

Через 10–15 днів після стриження овець піддають профілактичному купанню. Повторно купають їх восени у теплу погоду, перед тим, як поставити на стійлове утримання. Для профілактики захворювань шкіри й знищення ектопаразитів овець обробляють дезинфікуючими емульсіями. Тривалість такого купання становить 30–60 с. Для купання використовують різноманітні ванни, а для обприскування — душові установки.

Для купання овець отару розбивають на чотири групи по 250 голів у кожній. У басейни заганяють групу, вмикають насос. Купають овець 4–5 хв. Для купання готують 0,25–0,35%-вий розчин гексахлорану і креоліну з водою або карболової кислоти.

ГІГІЄНА КОНЕЙ

1. Системи і способи утриманняу коней.

2. Вимоги до конюшень.

3. Структура і розміри конярських ферм.

4. Зоогігінічні вимоги до конюшень і їх внутрішнього устаткування.

5. Утримання дійних кобил.

6. Вирощування лошат залежно від подальшою призначення

Коней використовують як продуктивних тварин. Створені спеціалізовані ферми по отриманню молока і м'яса, а також заводи для виробництва біологічних лікувальних препаратів (гіперімунних сироваток, специфічних гамма-глобулінів і шлункового соку).

Конярство розвивається по чотирьох напрямах:

Рабочого використання – використовування коней для внутрішньогосподарчих перевезень, обслуговування тваринницьких ферм, пасовищ, обробки присадибних ділянок.

Продуктивне – виробництво товарного кінського м'яса, кумису і сировини для біологічної промисловості.

Спортивне конярство – вирощування і підготовка коней для класичних видів кінного спорту, кінноспортивних ігор і змагань, кінного туризму і прокату.

Коннозаводство – вдосконалення існуючих і виведення нових порід коней.

Для успішного розвитку конярі і отримання максимальної користі необхідно дотримувати встановлені зоогигиенічеськіє норми і правила.

1. СИСТЕМИ І СПОСОБИ УТРИМАННЯУ КОНЕЙ

Вибір системи і способів утриманняу тварин залежить від виробничої спрямованості і природно-кліматичних особливостей певних регіонів країни.

У конярі в основному застосовують дві системи утримання – конюшенна і табунна, або пасовищна.

Конюшенне утримання. За еталон конюшенного утриманняу можна прийняти умови сучасних кінних заводів. Залежно від виробничого призначення, біологічного етапу і віку коней розміщують індивідуально або групами. Як правило, індивідуально, в спеціальних конюшнях, містять жеребців-виробників, кобил з лошатами, лошат-відличенців і молодняк на тренінгу. Для робочих коней і менш цінного в племінному відношенні молодняка всіх груп і напрямів використовують зальний спосіб утримання з секціями на 20–100 голів залежно від віку тварин. У конюшнях зального типу обладнають конюшні для вижеребки кобил.

На кінних заводах для вигулу коней відгороджують спеціальні майданчики (левади) біля конюшень. Площа індивідуального паддока для жеребців-виробників – 600 м², молодняка в тренінгу – 400 м², інших груп коней – 200 м².

У теплу пору року в поєднанні із конюшенним утриманням на кінних заводах коней випасають. Культурні пасовища розгороджують на окремі ділянки, де роздільно випасають певні вікові групи коней по 50–70 голів.

Табунне утримання. Пасовищна система утримання є найдешевший спосіб виробництва і вирощування коней на природних кормах. Цю систему утриманняу підрозділяють на культурно-табунну і поліпшену табунну.

Культурно-табунний спосіб утримання використовується для вирощування племінних коней і на товарних фермах. При цьому способі тварин розділяють на однорідні групи за статтю і віком, захищаючи їх від несприятливих погодних умов. У холодну пору року обладнають конюшні для жеребців-виробників і молодняка в тренінгу. Решту статево-вікових груп розміщують в спрощені конюшні з базами-навісами.

При поліпшеній табунній системі утримання коней цілий рік випасають. В період поганої погоди для частини тварин (жеребців-виробників, жеребих кобил і в перші дні після вижеребки) влаштовують спрощені приміщення. Решту тварин від негоди вкривають в природних умовах, роблять бази-навіси, в яких створюють необхідні запаси сіна і водопій.

У племінних господарствах рекомендуються наступні розміри табунів: маткові – на 80–50 голів, молодняк – до 150, жеребців-виробників – 20–25голів. У господарствах м'ясного напряму, що мають в своєму розпорядженні рівнинні пасовища, формують табуни до 400 кобил з приплодом, в гірських районах чисельність табуна зменшують до 100голів.

В період злучної кампанії формують групи з розрахунку 15 кобил на 1 молодого виробника (3–4 роки) і до 30 кобил на статевозрілого жеребця. При перегоні тварин з одного пасовища на інше швидкість їх руху не повинна перевищувати 6 км/ч, через кожні 10-15 км коням надають відпочинок з пасінням. Дистанція перегону не повинна перевищувати 30 км.

Дата добавления: 2014-01-05