Зобов'язальне право

Право власності.

Основні риси Афінського права.

Відомі основні джерела права:

1) Фрагменти законодавства грецьких міст-держав, численні договори.

2) Твори Гомера "Іліада", "Одіссея", твори істориків Геродота, Ксенофонта, твори філософів Платона, Аристотеля.

3) Судові промови ораторів - Демосфена, Лізія та ін.

4) Звичаї.

5) Закони.

Перші писані закони - "Закони Драконта" (621 р. до н.е.). Вони були дуже суворими. Навіть за крадіжку овочів карали смертю. Історики образно говорили, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. З V ст. до н.е. закони стали основним джерелом права. Їх приймали Народні збори і закони були обов'язковими до виконання усіма. Крім законів були псефізми - це закони, обов'язкові до виконання лише конкретними особами. Повністю правоздатними і дієздатними були чоловіки-афіняни від 18 років. Жінка завжди була під опікою батька, чоловіка чи найстаршого сина; вона мала обмежену дієздатність. Метеки, чужинці, вільновідпущеники були обмежені в правах.

Спочатку приватної власності не було, а тільки общинна, колективна. У V ст. до н.е. вона набуває значного розвитку. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником рухомої речі міг бути як афінянин, так і чужинець, а власником нерухомої - тільки афінянин, а чужинець - за спеціальним дозволом. Громадянин міг набути (придбати) нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему.

Набути власність можна було первинним і похідним способами. Первинний - це коли річ ніколи не була чиєюсь власністю, а похідний - це купівля, обмін, дарування. Набування власності похідним способом здійснювалося на підставі публічної угоди, укладеної при відповідному урядовцеві, або реєстрували факт набуття речі у спеціальних реєстрах.

Право власності охоронялося кількома видами позовів:

Ä позов власника майна до користувача, напр., орендатора про сплату домовленої ціни чи стягнення прибутків за користування майном; доказами у цьому позові служили й свідки або письмова угода;

Ä позов про власність;

Ä спеціальний позов про порушення володіння його майном з боку інших осіб, напр., такий позов пред'являв власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

Сторона, яка програла справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

Розрізняли два види зобов'язань: вільні та примусові (випливали з договорів чи правопорушень). Поняття договору розкрив філософ Аристотель у своєму творі "Риторика". Він наголошував, що договір - це спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Спочатку не існувало спеціальної форми укладення договорів, а достатньо було лише згоди сторін. Але у подальшому з метою полегшення доказу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договору підписували усі його сторони при свідках. Договір можна було укласти в присутності урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. Зазвичай, форму укладення договору обирали самі сторони. На ранніх стадіях розвитку афінського права велике значення мало виголошення певних слів, формул.

Невиконання договірних зобов'язань до реформ Солона тягнуло особисту відповідальність боржника, його перетворення на боргового раба; після проведення цих реформ, була встановлена виключно майнова відповідальність, з'явилися такі способи забезпечення виконання зобов'язань, як завдаток, застава, поручительство.

Завдаток - це сума, яку виплачувала одна сторона договору іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору.

Застава - це передача боржником кредитору рухомих та нерухомих речей, які зберігаються у кредитора до сплати боржником боргу; при невчасній сплаті боргу, кредитор міг продати заставлене майно, компенсуючи собі позичене, а решту - віддати боржникові.

Поручительство - це взяття третьою, сторонньою, особою на себе відповідальності за своєчасну сплату боргу боржником.

Розглянемо окремі види договорів, врегульованих афінським правом.

Договір купівлі-продажу. Предметом цього договору могли бути як рухомі, так і нерухомі речі, не вилучені із обігу, а також раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся. Річ переходила у власність покупця лише після повністю виплаченої її вартості. Щоправда, допускалася виплата вартості речі по частинах. При продажу землі та будівель, сторони повідомляли про свій намір органи влади, які вивішували відповідне оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості через спеціальних посадових осіб - герольдів. У такий спосіб виявляли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати. Існував закон, який передбачав відповідальність продавця за продаж хворого раба.

Договір позики. Укладався у письмовій чи усній формі при свідках. Жінка без згоди опікуна не могла бути стороною такого договору. Предметом договору були, найчастіше, вино, гроші, зерно. У більшості випадків цей договір передбачав сплату відсотків -12-18% на рік, хоч часто розмір відсотків доходив до 30. При невчасній виплаті відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки. Безвідсоткова позика надавалася для викупу з полону, оплати штрафу. Взяте у позику боржник повинен повернути у вказаний у договорі строк, у іншому випадку кредитор мав право на судовий позов до боржника, його поручителя (якщо такий був).

Договір найму. Предметом такого договору були рухомі, нерухомі речі та найм послуг. Найчастіше наймали рабів, худобу, судна, будівлі, землі. Як правило, договір укладали письмово при свідках. Згідно із договором, наймодавець зобов'язувався надати на певний час у користування наймача якусь річ, обов'язково якісну. Наймодавець не міг продати цю річ до закінчення строку договору. Боржник мав вчасно вносити обумовлену платню, напр., за нерухомість 7-8,5% річних від вартості нерухомості. При несвоєчасній сплаті орендної плати власникові надавали право звертатися до суду або самому вживати заходів до недобросовісних наймачів (розібрати дах, зняти вікна чи двері тощо). Наймач за договором зобов'язувався повернути річ у такому ж стані, в якому позичив її. Договір був строковим, або безстроковим. Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок. Такий різновид цього договору, як особистий найм, практикувався рідко, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не найманих робітників.

Договір підряду. Суть цього договору полягала у тому, що особа чи група осіб укладала договір на виконання громадських робіт, напр., проведення каналу, будівництво дороги, осушення болота. Ця особа (група осіб) могла у свою чергу наймати фахівців, робітників, забезпечувати їх будматеріалами, але не вони несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи, а підрядчик.

Договір зберігання (поклажа). За цим договором одна особа віддавала іншій на безоплатне зберігання якусь річ без права користування нею. Особа, що прийняла річ, мала добросовісно берегти її, повернути власнику за першою ж його вимогою. Зберігач міг вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ.

Договір товариства. В Афінах громадяни об'єднувалися на підставі договору у товариства й утворювали спільний майновий фонд. Усі члени товариства робили фінансові внески й за розміром цього фінансового внеску ділили прибутки. Члени товариства несли один перед одним відповідальність за збитки, спричинені несумлінним, безгосподарним веденням справ. Відомими були товариства торговельні, корабельні, банківські, співтрапезників (неодружені, вдівці об'єднувалися для організації спільного харчування), релігійні товариства, товариства поетів тощо.

Дата добавления: 2014-01-05