Конституційне право. Виборче право

Першою буржуазною державою, що прийняла конституцію, стала Англія (“Знаряддя управління” 1653 р.). Сам Кромвель здебільшого мало зважав на декларовані в цьому документі принципи (розганяв парламент, здійснював військове управління регіонами тощо). Здавалося б, після утвердження основ буржуазного ладу в суспільному житті, Англія повернеться до конституційної ідеї. Однак, у майбутньому ця держава відмовилася від писаної конституції – її замінили чисельні акти конституційного характеру, що постійно поповнюються парламентом. Такий підхід невипадковий, оскільки тривалий час правлячі класи намагалися вказаним способом залишати для себе потенційну можливість порушення громадських прав нижчих прошарків населення. Перші діючі конституції буржуазних держав з’являються наприкінці ХVІІІ ст.. в США (конституція 1787 р. діє з поправками до сьогодні) та Франції (1791, 1793, 1795 і т. д.). приблизно тоді ж, у травні 1791 р., конституцією обзавелася шляхетська Польща. Наполеонівські війни прискорили буржуазний розвиток Європи та світу. Писані конституції з’являються в Іспанії (1812 р.), Норвегії (1814 р., діє з поправками до сьогодні), Португалії, Бельгії, Швейцарії. “Весна народів” 1848 р. впровадила конституції в німецьких державах, включаючи Пруссію, в Австрії, Данії, Нідерландах, П’ємонті, Румунії, Сербії, Болгарії. За межами Європи в ХІХ ст.. конституціями облаштувалися деякі країни Латинської Америки та Японія. Для конституцій цієї історичної доби характерні високі майнові цензи виборців, позбавлення виборчих прав жінок, часто – наявність вищої палати законодавчого корпусу з числа представників знаті та чиновницької верхівки, а також і система виборів по куріях. Поступово парламенти здобувають право на законодавчу ініціативу, на контроль над урядом та на внесення поправок в урядові законопроекти, утверджується принцип парламентської недоторканості. Конституція Франції 1848 р. вперше вводить таємну процедуру голосування.

У першій половині ХХ ст.. виборче право поширюється на жінок (в Новій Зеландії та Австралії – ще до першої світової війни, в решті буржуазних демократій – на період між світовими війнами), касуються різноманітні цензи (крім мінімального вікового) виборців тощо. Після другої світової війни західні держави отримують т. зв. “конституції другого покоління”. Характерною рисою цих конституцій є те, що вони в значно більшому об’ємі, ніж попередні, виходять за чисто юридичні рамки, повертаючись обличчям до соціально-економічної тематики. Конституції містять норми, які легітимують зросле втручання держави в економічну та соціальну сфери, роблять менш різкими відмінності між суспільством і державою, збагачують розуміння економічних свобод, вказуючи на їхні соціальні цілі. В цілому слід відмітити суттєве розширення конституційних положень, що зачіпають економічні і соціальні відносини. Прийняття конституцій “другого покоління” в окремих країнах Західної Європи суттєво затримувалося наявністю тоталітарних режимів. Лише крах диктатури Салазара у Португалії, Франко в Іспанії та “чорних полковників” в Греції сприяв появі конституцій другого покоління в цих країнах (відповідно 1976, 1978 та 1975 років).

Конституції сучасної доби встановлюють загальне виборче право при прямому таємному голосуванні. Закон може обмежувати право голосу лише за умови недосягнення мінімального віку, громадянської неправоздатності та засудження за деякі тяжкі карні злочини. В деяких країнах досягнення вікового цензу виборців обчислюється за спрощеною схемою – вважається, що усі особи народжені у певному календарному році, мають ніби умовною датою народження 1 січня (це дозволяє брати участь у перших у житті виборах одночасно усім народженим у цьому році). В окремих країнах (Бельгія, Греція, Люксембург та ін.) участь у виборах є не лише правом, але й обов’язком громадянина. Передбачаються санкції аж до карного переслідування (як правило, спочатку застосовуються адміністративні – відмова у видачі посвідчення водія чи закордонного паспорта, заборона займатися певними видами діяльності, штрафи). Разом з тим, політичні права окремих категорій населення навіть у сучасних умовах в окремих випадках можуть обмежуватися. Останнє особливо характерно для Великобританії, що пояснюється історичною традицією. В цій країні встановлені надзвичайно жорсткі правила політичної поведінки державних службовців у політичні сфері, якщо вдатися до порівняння з іншими західними демократіями. Загальноприйнято, що державний службовець повинен зберігати лояльність до уряду, який перебуває при владі, добросовісно служити цьому уряду, незалежно від своїх політичних переконань. Циркуляр 1953 р. приписує державним службовцям дотримуватися стриманості у політичних питаннях: відмовитися від висунення своїх кандидатур на політичних виборах, не посідати будь-яких партійних постів у політичних організаціях, не висловлювати публічно свої оцінки тих чи інших політичних подій тощо. Якщо державний службовець намагається висунути свою кандидатуру на виборах, він попередньо мусить відмовитися від своєї посади. Причому, у випадку поразки на виборах, ця посада за ним не зберігається. Службовець не може оприлюднювати конфіденційну інформацію (не обов’язково секретну чи закриту, не має також значення, якщо обговорювані факти уже відомі громадськості), йому забороняється участь у політичних дискусіях, виключається обговорення вказівок міністра та політичної політики міністерства.

Дата добавления: 2014-01-05