Тема 2. Основні фактори ґрунтоутворення

Методи

Методи та методологія в етнології

Метод – принцип, прийом або правило пізнання того чи іншого предмета дослідження.

З точки зору сфери застосування методи поділяються на:

Загальнонаукові: спостереження, експеримент, порівняння, вимірювання, узагальнення, абстрагування (відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і виділення декількох рис, які цікавлять дослідника), формалізація, аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, ідеалізація, ранжирування.

Спеціальні: контент-аналіз етнографічних та фольклорих текстів,

метод емпатії (включеного спостереження), польовий тощо.

За ступенем абстракції поділяються на теоретичні та прикладні (емпіричні, дослідні):

Прикладні поділяються на:

Методи збору/отримання інформації: польові (спостереження (включене (емпатія), невключене; спостереження має бути завчаснго продуманим, цілеспрямованим, активним, систематичним), опитування (усне, анкетування (можливість отримати масовий порівняльний матеріал), інтерв'ю), статистичні (перепис населення, тести)) та кабінетні (аналіз (архівних) документів: польових експедицій попередників, даних фольклору, давніх писемних джерел (літописів тощо)).

Експеримент в етнографії переважно не проводиться.

Польові етнографічні дослідження: стаціонарні (тривале проживання в 1 населеному пункті) та експедиції (короткотривалі вузькотематичні та довготривалі комплексні; кущові, і маршрутна). Мета короткотривалих: етнографічні розвідки, перевірка отриманих раніше результатів, уточнення кордонів певних явищ.

При проведенні експедиції використовуються кущовий (1-2 тижні для дослідження основного населеного пункту і 1-2 дні для перевірки в навколишніх селах) та маршрутний (переміщення за основним маршрутом із рівномірними зупинками в населених пункиах) методи збору етнографіних матеріалів.

При проведенні експедиції використовують 2 способи обстежень: вибірковий (детально вивчаються обрані об'єкти, інші – побіжно, вимагає небагато часу) і суцільний (обстеження всього комплексу етнографічних питань у конкретному населеному пункті – вимагає багато часу або групи дослідників).

Перед проведенням експедиції необхідно скласти програму, яка включає:

– Загальна характеристика проблематики експедиції; перелік конкретних тем з матеріальної чи духовної культуи;

– Місце роботи експедиції і її маршрут;

– Розрахунок часу окремих етапів і загальний термін екпедиції;

– Склад учасників; закріплення теми за кожним учасником;

– Методика дослідження;

– Забезпечення матеріальної бази (польові зошити, ручки та олівці, папір для замальовок, вимірювальні інструменти (рулетки, лінійи, сантиметрові стрічки – для плану житла тощо) диктофони, фотоапарати, відеокамери, касети, батарейки тощо);

– Визначення місця проживання та способу харчування, владнання проблем з транспортом та інші організаційні моменти.

Під час роботи в полі необхідно:

Уважно спостерігати за життям населення, не нехтуючи навіть тими фактами, які суперечать робочій гіпотезі дослідника, і вести щоденник спостережень;

Фіксувати основні моменти на фото-, аудіо- і відеоносії, чітко записуючи у щоденник, де що записано;

Одяг етнолога має бути досить скромним, щоб не шокувати населення, поведінка (зокрема, норми привітання, відвідання церкви) – така, щоб не виходила за місцеві прийняті норми моралі, але й сліпо копіювати поведінку, одяг і говірку місцевого населення не варто;

Потрібно добре знати(або вивчити по ходу експедиції) особливості місцевого діалекту; не соромитися перепитувати (і дізнаватися значення) незнайомі або нечітко вимовлені слова;

При виборі респондентів варто звернутися до сільради, бібліотеки, інші громадські організації, а також «наводки» на інших дають вже опитані репонденти;

Починаючи розмову з респондентом, необхідно зрозуміло для нього пояснити ціль свого опитування, досягнути довіри і взаєморозуміння;

Перед/після опитування респондента записати основні дані про нього: ПІБ, вік, час проживання в даній місцевості, професія, місце роботи, сімейний стан, дата і місце запису інформації;

Бесіда з респондентом має бути живою (не обривати його на півслові, якщо розповідає не по темі), але й не відволікатися зовсім далеко, вміти ненав’язливо повернути розмову у потрібне русло;

При опитуванні дивитися на респондента, а не в запитальник, який відіграє роль шпаргалки; запитання повинні бути загальними, такими, що передбачають розгорнуту відповідь, а не «так/ні»; не вживати спеціальних термінів, а випитувати їх у респондентів («Як у вас називається…?»)

Не демонструвати своє знання предмета, навіть якщо воно дуже добре, а бути в ролі допитливого учня, так інформатору цікавіше; кореспондент має бути допитливим;

Не демонстувати свою позицію до обговорюваного предмету, а максмально погоджуватися з інформатором, оскільки це не діалог для отримання істини, а вміло направлений етнографом монолог;

Добре, якщо до розмови приєдналися ще кілька чоловік, важливо потім чітко зафіксуваіти в польовому щоденнику, у кого який голос (для розшифровки);

Стежити за станом інформатора – не перевантажувати його складною розмовою, коли він втомився або поспішає, краще завершити опитування іншого разу;

В кінці бесіди обов’язково щиро подякувати за приємне спілкування, не залишати за собою «випалену землю» і недовіру інформаторів до наступних кореспондентів;

Перевіряти отримані дані від одного респондента у інших для достовірності.

Первиннна обробка інформації:

Методи систематизації та класифікації інформації: картографування, каталогізації, статистичний → таблиці, схеми, графіки, каталоги, карти, фото та образотворчі ілюстрації.

Методи фіксації польових матеріалів та підготовки їх до фондування.

Методи нарації (описові) (виклад зібраних фактів у хронологічній, типологічній, регіональній або іншій полідовності): метод біографічної нарації, метод історичної нарації, метод етнографічної (етнокультурної) нарації.

Теоретичні:

Історико-порівняльний метод (= кроскультурний чи компаративний): порівняльно-генетичний (=історико-генетичний: порівнюютьс явища, які мають спільне стадіальне чи генетичне походження – напр., весільний обряд кількох слов’янський народів), порівняльно-типологічний (=історико-типологічний: порівняння схожих компонентів різних культур), історико-дифузійний (вивчення явищ, що набули схожості внаслідок зв'язків і контактів). Порівняльний аналіз може вестися в синхронічному або діахронічному зрізі: історико-порівняльний метод синхронічний (одночасні явища) та діахронічний (явища в історичній динаміці) – поділяється на хронологічний (явища в часовій неперервності), та ретроспективний (=реконструкції= пережитків: порівнюються два розірвані в часі явища; ретроспективне, а не прогностичне моделювання). Допоміжними при цьому методі є: методи аналогії, типологізації, дедукції, індукції, аналізу, синтезу. Про метод реконструкції див Курочкін Коза і Маланка с. 12-13.

Метод пережитків.

Компонентний (системний) метод (= компонентного/системного аналізу): вирізняє складові традиційно-побутової культури як динамічні системи – важливе значення при дослідженні етнічної мозаїчності та формування регіональних історико-етнографічних зон. Опис всіх складових етносу (всі його підрозділи (субетноси), вся побутова культура тощо – вивчення зв'язків і взаємовпливів між цими компонентами) – кількісна характеристика всіх цих явищ: використовується математичний апарат варіаційної статистики (недолік: недостатньо враховується специфіка соціального життя).

Метод комплексного підходу: сприйняття багатьох етносоціальних явищ як органічни систем, що мають складну структуру. Під час комплексних польових експедицій збирається якнайповніший матеріал про даний етнос (субетнос, регіон, село тощо), що потім аналізується методами не лише етнографії, а й інших наук (археології, антропології, історії, фольклористики, лінгвістики, географії, зоології, ботаніки мистецтвознавства, релігієзнавства тощо).

Метод типологічного аналізу: типологізації – моделювання етнічних явищ шляхом ігнорування окремих специфічних рис (тип – побудована дослідником ідеальна модель, що передає найбільш істотні ознаи і риси досліджуваних явищ, процесів чи спільнот); класифікація – упорядкування зібраного фактичного матеріалу, побудова на його основі конкретних моделей традиційно-побутової культури за схожістю чи однаковістю ознак чи рис; періодизація – побудова наукових моделей однопорядкових ознак традиційно-побутової культури в їх часовому розвитку.

Методологія – вчення про науковий метод пізнання і перетворення світу, його філософська, теоретична основа використання різних методів.

(простіше – філософсько-світоглядні принципи/підходи до вивчення предмету дослідж.):

Загальнонаукові: історичний, діалектичний, системності (комплексний), науковості, об'єктивності, матеріалістичний / ідеалістичний,

Власне в історії та етнології: стадійність (еволюційніть) / паралельність (полілінійність) / цивілізаційна унікальність (автохтонність),

міфологічного детермінізму чи якогось іншого детермінізму,

Гумільов у теорії етносу: кінечності та дискретності в розвитку етносів (на відміну від еволюціоністсько-радянського принципу стадійності/еволюційності).

Цивілізаційний (доіндустр., індустр. чи постіндустр. сусп-во) чи формаційний (первісність, рабовласництво, феодалізм, капіталізм, соціалізм, комунізм) підходи до розвитку суспільств.

При розгляді якогось етнографічного факту: панорамне бачення (у взаємозв’язку з іншими фактами культури) або центричне.

1. Поняття про фактори ґрунтоутворення.

2. Роль клімату.

3. Біологічні фактори ґрунтоутворення (роль живих організмів).

4. Материнські (ґрунтотворні) породи.

5. Вплив рельєфу на ґрунтоутворення.

6. Значення віку і господарської діяльності людини у ґрунтоутворенні.

Ґрунт, його генетичний профіль, процеси, які у ньому відбуваються, визна­чаються певними факторами ґрунтоутворення, серед яких головними є такі: кліматичні умови, характер рослинності, діяльність тварин, які його населяють, склад і властивості материнської породи, форми рельєфу, тривалість ґрунто­утворення (фактор часу) і господарська діяльність людини.

Отже, фактори ґрунтоутворення - це об'єкти навколишнього середовища, які безпосередньо (матеріально) діють на материнські гірські породи.

Щоб дослідити ґрунт, необхідно дослідити всі фактори ґрунтоутворення в аспекті того впливу, який вони здійснюють на ґрунтотворний процес, а також у їх взаємозв'язку між собою.

Початок учення про фактори та умови ґрунтоутворення йде від В. В. Докучаєва. Він установив, що формування ґрунтового покриву пов'язане з фізико-географічним середовищем та історією його розвитку і виразив за допомогою формули

Г=і-(К,О,ГДВ)хТ,

де Г - грунт, К - клімат, О - організми, Г - гірські породи, Р - рельєф, В -виробнича діяльність людини, Т - вік (час).

Усі фактори ґрунтоутворення є рівнозначні і незамінні, діють разом і сукупно. Значення вчення про фактори ґрунтоутворення виняткове тому, що, знаючи співвідношення між типом і властивостями фунтів, з одного боку, і факторами фунтоутворення - з іншого, легше зрозуміти використання на практиці властивостей фунтового покриву, інтерпретувати дані досліджень, пояснити походження ґрунту, напрямок його розвитку.

Клімат відіграє у фунтоутворенні різноманітну роль. Прямий вплив вияв­ляється у безпосередньому впливі клімату (зволоження фунту, його промо­чування та охолодження) на динаміку фізичних, хімічних і біологічних процесів, які відбуваються у фунті. Опосередкований вплив виявляється через вплив клімату на рослинний і тваринний світ. Склад рослинності і її біологічна про­дуктивність, кількість органічних решток, які потрапляють у грунт, і швидкість їх розкладання, кількість хімічних елементів, що беруть участь у біологічному колообігу,- все це тією чи іншою мірою залежить від кліматичних умов і має суттєвий вилив на особливості фунтотворного процесу. Головним джерелом енергії фунтових процесів служить сонячна радіація, води - атмосферні опади. Гідротермічний режим фунтів залежить від температурного режиму і режиму зволоження. Нижче, в таблиці 1 подано термічні групи кліматів за рядом температурних показників.

Дата добавления: 2014-01-05