Історичний аспект розвитку шкільних програм з фізичної культури

Спроби введення фізичної культури в школи Росії були на початку XIX ст. У постанові 1804 року говорилося: «Там, де можливо, належить проводити заняття танцями, музикою і тілесними вправами». Але, через відсутність викладачів, нестачу фінансування, вона так і залишилась не реалізована. Виключення складали лише деякі навчальні заклади - кадетські корпуси, ліцеї, військові гімназії й комерційні училища.

Після поразки Росії в Кримській війні відбувається помітна активізація процесу фізичної підготовки війсь­ковослужбовців: були переглянуті військові статути, в навчання військ уведено гімнастику. Але для покра­щання фізичного розвитку призовників необхідно було потурбуватися і про фізичне виховання дітей шкільно­го віку. Під впливом військового відомства Міністерст­во народної освіти у 1873 році випустило «Керівництво з гімнастики для сільських і народних шкіл». Однак на практиці воно не використовувалось тому, що фізич­ним вихованням займались не спеціалісти (у кращому випадку унтер-офіцери).

У 1875 році Міністерство народної освіти видає наказ про обов’язкове введення гімнастики в чоловічі навчальні заклади. Але з виникненням епідемій (1884, 1885,1887 рр.), а також через перенавантаження навчальних планів цей наказ було відмінено.

У квітні 1889 року Міністерством народної освіти була затверджена інструкція для викладання гімнасти­ки в чоловічих навчальних закладах, де, крім загальних положень, які стосуються завдань фізичного вихован­ня молоді, містилася програма фізичних вправ, яка вводилася в школи. Програма складалася з настанов щодо стройової підготовки, настанов з вільних рухів, а також переліку вправ з рухомими снарядами.

Введення у шкільну програму занять фізичними вправами як обов’язкового предмету мало б відіграти позитивну роль у фізичному вихованні та розвитку дітей. Але цієї мети не було досягнуто. У 1899 році на засіданні Педагогічної ради при Московському університеті, присвяченому 10-річній роботі за вище згаданою інструкцією, говорилося: «Мета була поставлена велика, але здійснення її незадовільне. Приміщень в багатьох навчальних закладах для гімнастики не було, і вона проводилась в пильних коридорах. Із-за відсутності підготовленого складу гімнастику викладали офіцери та напівграмотні унтер-офіцери»; в системі гімнастики, встановленої у 1889 році, є багато корисного, але й багато непотрібного. Саме те, що є в ній корисного, в школах не практикується, а те, що практикується, то не потрібне. Тому комісія з питань фізичного виховання одночасно постановила «Про негайне припинення викладання гімнастики в тому вигляді, в якому вона проводиться».

Якщо у школі були спроби хоча б ввести в навчально-виховний процес фізичне виховання, то в програму вищих навчальних закладів воно взагалі не включалось. Царська влада «із-за політичної неблаго- надійності студентів» заборонила діяльність малочисельних студентських спортивних гуртків. Тільки деякі з них (наприклад, у Петербурзькому та в Київському політехнічних інститутах) як виняток мали право на існування. Не викладалась гімнастика і в жіночих навчальних закладах. Дівчата з дворянських сімей виховувались в інститутах-пансіонах, де їм «прищепляли благородні манери», навчали бальних танців. Велику увагу звертали на поставу, але формування її здійснювали не фізичними вправами, а за допомогою носіння корсетів.

Разом з тим, загальний стан фізичного виховання не задовольняв вимог життя і, зокрема, вимог військової справи. У 1910 році газета «Російський спорт» пише: «Призов до військової повинності свідчить про фізичне виродження населення тому, що кількість осіб, непридатних для військової служби, з кожним роком збільшується». В цьому ж році урядом було підготовлено декілька постанов про фізичне виховання в школі. Але вони так і залишились на папері. Це пов’язано ще й з відсутністю в той час педагогічних кадрів.

Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції загальний рівень фізичного виховання учнів середніх та студентів вищих навчальних закладів залишався також низьким. При крайній відсталості всієї системи народної освіти, а також при нестачі засобів, фізичне виховання в школах не мало належної бази і кваліфікованих викладачів. Не було також і програм з фізичного виховання для учнів. Керівництво та інструкції, які випускались царською владою в різні роки, являли собою лише безуспішні спроби покра­щити стан фізичного виховання в школах.

Після політичних подій 1917 року фізичне виховання почало свій розвиток фактично з початку. У 1918 році було прийнято декрет про те, що затверджується спеціальне відомство (Всеобуч), у складі якого організовано відділ фізичного виховання. У 1919 році цим відділом було розроблено зміст занять фізичною культурою з дітьми й підлітками. Ці матеріали стали основою для складання губернськими відділами народної освіти своїх програм.

Програми розроблялися вчителями, інспекторами або інструкторами фізичної культури й затверджувалися губернськими науково-методичними радами. Програми значно відрізнялися за змістом. Одні з них були складовою частиною загальноосвітніх програм і мали короткий перерахунок фізичних вправ, які потрібно застосовувати на заняттях. Були складені і спеціальні програми з фізичного виховання. Наприклад, в основу програми, яка була розроблена Іркутським губернським відділом народної освіти, була покладена сокольська система зі збереженням її термінології. Програма починалася вступом з детальними методичними вказівками й перерахунком необхідного для занять інвентарю (м’ячі, палиці, скакалки, булави тощо). Друга частина складалась зі змісту занять фізичними вправами для різних вікових груп (7-9, 9-11, 11-14, 14-18 років). Кожна вікова група починалася з опису анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей дітей. Третя частина програми містила перелік фізичних вправ, що були об’єднані в чотири додатки: вільні вправи; вправи із палицями; вправи з булавами; вправи із живою опорою в парах.

Зміст програми, як правило, складали гімнастика і спортивні вправи. Останні повинні були слугувати засобом дії на фізичну і психічну природу дітей. У розділі «Гімнастика» були порядкові вправи, ходьба, біг, стрибки (у довжину, у висоту, в глибину, з поворо­тами), лазіння, боротьба (прийом нападу і захисту), піднімання, перенесення, штовхання і перекидання вантажу, вільні рухи, вправи із приладами (палиці, булави, м'ячі). До спортивних вправ належали: плавання, ходьба на лижах, біг на ковзанах, веслування, ігри (волейбол, баскетбол).

Автори програми широко використовували «Теоретичний і практичний курс фізичного виховання» (Ж. Денені, Ж. Філіні, Г. Наспі), «Фізичне виховання» (В. В. Горіневський), «Гімнастичні ігри», «Вправи з палицями», «Вправи з булавами» (Скотак), «Курс сокольської гімнастики» (Манохін) та ін. Разом з тим, велику шкоду фізичному вихованню нанесли представники пролеткульту. Вони відмовлялися від використання минулих досягнень у галузі фізичної культури, запере­чували деякі види спорту тільки тому, що вони виникли й розвивалися в буржуазному суспільстві. Дійшло до абсурду: фізичні вправи, наприклад, вони рекомендували замінити трудовими рухами типу ударів молотком по пакувальні.

Після відомих постанов партії та уряду в 1927 році була прийнята нова програма з фізичного виховання. Дана програма мала багато нового, була більш науково оформлена. Але вона була єдиною для всіх регіонів країни. У цій програмі були сформовані конкретні завдання фізичного виховання учнів, визначені засоби й методи уроку фізичної культури, названі форми організації занять. Зміцнення здоров’я учнів, формування в них рухових навичок і розвиток фізичних якостей, виховання морально-вольових якостей були визначені як основні завдання фізичного виховання. Засобами для їх реалізації слугували «природні види рухів»: біг, ходьба, метання, плавання, біг на лижах і ковзанах, прогулянки, рухливі ігри. У пояснювальній записці до програми говорилося про необхідність застосування «методу моторного виховання», який шляхом дії на окремі сторони організму дав би можливість навчати окремих рухових навичок і «сприяв би правильному розвитку форми тіла і гнучкості в суглобах». Таким методом вважався «гімнастичний, в основі якого лежить точне врахування форми, характеру рухів і дозування якісних та кількісних сторін зусиль». Але переліку вправ, обов’язкових для засвоєння на уроках фізичної культури, в програмі не було.

Урок гімнастики визначався як «суворо регламентоване заняття фізичними вправами, зміст і порядок проведення якого залежить від педагога». Програма вимагала, щоб робота з фізичної культури в школі І ступеня проводилась «як обов’язкова в навчальні го­дини не менше 3-х разів на тиждень в кожній групі». В доповнення до уроків називались такі форми занять: ранкова гімнастика, вправи на повітрі. Підкреслювалось, що фізичні вправи повинні знаходити собі певне місце і час протягом всього дня.

Автори програми вважали справедливим тверд­ження відомого педагога П. П. Блонського в тому, що «виховання здорової дитячої маси не менш важ­ливо, ніж виховання розумової дитячої маси». Схема уроку була запозичена у Ж. Денені. Вона складалась із системи серій для шкіл І ступеня і 8 серій для шкіл II ступеня: 1) порядкові вправи; 2) підготовчі вправи виховного і загального характеру; 3) метання; 4) опір (піднімання і перенесення вантажу, лазіння, прийоми боротьби, захисту і нападу); 5) стрибки; 6) спеціальні вправи профілактичного і коригуючого характеру для окремих груп м’язів; 7) ходьба; 8) заключна частина. Таким чином, у програму входила як рухова активність, так і різноманітні гігієнічні та оздоровчі заходи.

Пізніше стали проводитись заходи, які були спря­мовані на вилучення із програми оздоровчих проце­дур і профілактичних фізичних вправ. Уроки фізичної культури були проголошені основною формою фізич­ного виховання в школі.

На цій основі в 1932 році в країні були встановлені нові стабільні програми, основою яких стали уроки фізичної культури з їх освітньою спрямованістю. На наш погляд, це була помилка тому, що мета фізичного виховання полягала не в покращанні здоров’я, а в за­своєнні певних фізичних вправ.

У пояснювальній записці розкривалось місце, форми і зміст предмету «фізична культура» в школі, планування уроку, форми контролю та засвоєння нав­чального матеріалу. Прийнята на гімнастичній конфе­ренції в 1933 році схема уроку, яка складалась із п’яти частин: 1) настанова учнів до роботи; 2) загальна роз­робка мускулатури й закріплення органів дихання та кровообігу; 3) вдосконалення загальної координації рухів; 4) оволодіння вмінням застосовувати засвоєні навички й вироблені психофізичні якості в складних і незнайомих умовах середовища; 5) завершення ро­боти учнів, не зустріла загального визнання. Почали користуватися схемою з чотирьох частин, яка була прийнята як обов’язкова в програмі з фізичної куль­тури та в програмі для вузів. За цією схемою урок поділявся на такі складові частини: втягуючу (5 хв); загальнопідготовчу (10-15 хв); основну (20-25 хв); заключну (3-5 хв). Загальна тривалість уроку - 45 хвилин. У нову програму додатково були введені такі завдання, як повідомлення школярам елементарних знань із галузі фізичної культури, а також проведення занять з надання першої медичної допомоги при не­щасних випадках. У програму вперше були включені єдині нормативні вимоги, складені на основі комплек­су ГПО. Всі фізичні вправи, які ввійшли в програму, поділялися на дві основні групи:

А - загальнопідготовчі;

Б - прикладні вправи.

Під прикладними розуміли такі фізичні вправи, які мали безпосередньо практичне застосування. У 1937 році вийшла нова навчальна програма. Вперше в шкільній програмі з фізичної культури засовуються вправи на кільцях, паралельних брусах і перекладині, опорні стрибки через гімнастичного коня, елементи акробатики. Навчальний матеріал у ній класифікував­ся вже не за основними рухами, як раніше в чинних програмах, а за видами спорту. Враховуючи різні умо­ви проведення уроків фізичної культури, програмовий матеріал було розділено на основний і додатковий. Основний матеріал був розрахований на простіше обладнання і був доступним для більшості учнів. По­давався він тільки за деякими розділами і міг бути ви­користаний за вибором педагога за умови повного за­своєння учнями обов’язкового матеріалу відповідних розділів. Для оцінки засвоєння пройденого матеріалу наводилися контрольні вправи і нормативні показни­ки. Поряд із спортивною, навчальна програма шкіл 1937 року передбачала і загальну фізичну підготовку. У1939 році, у зв’язку зі складною міжнародною обста­новкою, шкільні програми з фізичного виховання були переглянуті.

Навчальна програма 1942 року встановлюва­ла єдність процесу військової підготовки та фізич­ного виховання. І це наочно відображено в її змісті: (вогнева стройова підготовка, топографія, фізична підготовка). Після закінчення війни виникла потреба в новій програмі, яка і була розроблена в 1947 році. До неї увійшли біг, ходьба, стрибки у висоту, у довжину, з місця і з розбігу, метання в ціль і на дальність, од- ноборства, лазіння, перенесення вантажів, акробати­ка, опорні стрибки, вправи на бумі, рухливі ігри, лижі. Програма складалась лише з основного матеріалу. У пояснювальній записці детально описувались біологічні і психологічні особливості дітей різного віку, що сприяло диференційованому підходу до учнів у процесі навчання.

Пізніше головними завданнями в галузі фізкуль­турної роботи стало розгортання масового фізкуль­турного руху в країні, підвищення рівня спортивної майстерності спортсменів, досягнення ними світових рекордів, що позначилося й на новій програмі з фізич­ної культури, яка вийшла в 1954 році. У ній більше ува­ги приділяється спорту; гімнастика і легка атлетика виділяються в самостійні розділи.

Уперше в програмі з фізично? культури робився акцент на навчання. Більш високими, ніж прийняті до того часу, стали навчальні нормативи з окремих видів фізичних вправ, уперше введені навчальні нормати­ви з гімнастики. Крім основного, обов’язкового для шкіл усіх регіонів країни, знову був включений додат­ковий матеріал з окремих видів спорту, який вивчав­ся вибірково залежно від географічних, кліматичних та інших місцевих умов. Для дівчат-старшокласниць були розроблені спеціальні програми.

У програмі 1954 року знову говориться про не­обхідність навчання учнів вмінь і навичок з основних видів гімнастики, спортивних ігор та розвитку у про­цесі навчання спритності, швидкості, сили, витрива­лості. У цій програмі гімнастику як вид спорту заміни­ли на «гімнастичний метод навчання», «природні види рухів» було змінено іншим видом - легкою ат­летикою. Наприкінці 50-х років перед фізкультурними організаціями країни постали нові завдання. Нова програма для восьмирічних шкіл, введена 1960 року, складалась із двох частин. У першій частині вміщував­ся обов’язковий для всіх шкіл матеріал - теоретичні відомості з гігієни фізичних вправ. У другій частині програми був доданий матеріал для поглибленого за­своєння одного з перерахованих видів спорту, вибра­ного кожною школою. Все це робило програму більш гнучкою, але зміст її був значно складнішим порівняно з попередньою програмою. Навчальні програми зали­шалися лише в старших класах. У 1965 році проведені перші всесоюзні змагання школярів з гімнастики на приз клубу «Сила і грація».

У програмі 1967 року для старших класів обсяг нового матеріалу був дещо зменшений, але збільшу­валась інтенсивність застосовуваних вправ. У пояснювальній записці до програми говорилось: «За своїм характером уроки фізичної культури в певній мірі по­винні наближуватись до спортивних тренувань».

У 1972 році Колегія Міністерства освіти прийня­ла рішення «Про вдосконалення програми з фізичної культури до 1976 року». Програма включала такі види спорту: гімнастика, класична боротьба, легка атлети­ка, лижна підготовка, спортивні ігри.

У розділі «Легка атлетика» було введено вивчення сучасних способів стрибків і метань, уперше включені кросова підготовка та біг по пересіченій місцевості. Особлива увага в програмі зверталася, на специфіку навчання юнаків і дівчат. Для юнаків також вперше був введений розділ «Боротьба». Ефективний розви­ток рухових якостей досягався й раціональною ор­ганізацією учнів, яка забезпечувала високу моторну щільність уроків. У 1977 році до неї були внесені певні зміни. Із розділу «Гімнастика» були виключені складні вправи. Був спрощений і скорочений матеріал з бас­кетболу і ручного м’яча. Розділи програми: легка атле­тика, лижна підготовка, кросова підготовка, плавання, волейбол - змінам і доповненням не піддавались.

У 1981 році вийшла постанова «Про подальший підйом масовості фізичної культури і спорту». Вона багато в чому визначала зміст затвердженої в 1983 році шкільної програми з фізичної культури. Програма не ставила завдання навчання учнів елементів різних видів спорту, за будовою і змістом вона мало відрізня­лась від попередніх програм. З метою підвищення моторної щільності уроків із програми були виключені вправи, що вимагали тривалого навчання (стрибки у висоту способом «перекидний»).

Реформа загальноосвітньої і професійної школи поставила питання про необхідність організації щоденних занять школярів фізкультурою. На розв’язання цього завдання і направлений зміст комплексної програми з фізичного виховання учнів І-ХІ класів загальноосвітньої школи. Комплексна програма включала всі форми фізичного виховання в школі і становила єдину систему. Зміст програми складався з чотирьох частин:

1. фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі навчального і продовженого дня;

2. програмовий матеріал для уроків фізкультури;

3. позакласні форми фізичного виховання;

4. загальношкільні фізкультурно-масові і спортивні заходи.

Вперше в програму були включені приблизний обсяг рухової активності учнів, приблизні вправи для розвитку рухових якостей і вправи для самостійних занять. Більша увага приділялася розвитку рухових якостей. Для цього в програму були введені ритмічна гімнастика, ускладнений матеріал смуги перешкод, збільшені дистанції в бігу, лижних гонок, кросу. Ці зміни повинні були сприяти підвищенню моторної щільності уроків, а звідси і покращанню фізичної підго­товки дітей. Тому навчальні нормативи були підвищені порівняно з нормативами 1983 року.

У програмі з фізичної культури для учнів загаль­ноосвітніх шкіл за 1992 р. матеріал спрямованій на вирішення виховних, освітніх та оздоровчих занять фізичного виховання. Цей нормативний документ складається з матеріалу для навчання знанням, на­вичкам та вмінням розвитку фізичних якостей, домашніх завдань і матеріалу для обов'язкового повто­рення, а також наведені нормативи та тести з фізичної підготовки школярів.

У 1993 р. видаються комплексні програми серед­ньої загальноосвітньої школи. За цією програмою, по­чинаючи з 10 класу, дітей поділяють у процесі фізичного виховання на підгрупи (хлопці і дівчата).

Відповідно до державної програми розвитку фізичної культури і спорту на Україні (затвердженої Указом Президента України від 22 червня 1994 року № 334 (94), Конституції національної системи фізич­ного виховання дітей, учнівської і студентської молоді України (серпень 1994 р.) і соціально-економічними потребами суспільства метою фізичною виховання в загальноосвітній школі є сприяння всебічному роз­витку особистості. А це передбачає формування в дітей фізичного, морального і психічного здоров’я, хорошого фізичного розвитку, формування інтересу і звички до самостійних занять фізичною культурою і спортом, набуття знань і умінь здорового способу життя, підготовку до праці і захисту України. Тому для досягнення цієї мети видається комплексна програ­ма з фізичної культури для учнів загальноосвітніх шкіл південного регіону України. В даному нормативному документі відсутні такі теми, як лижна і ковзанярська підготовка. Можливо це пов’язано з тим, що програма розроблена для південного регіону України.

Структура програми для загальноосвітніх нав­чальних закладів 1998 р. повністю відрізняється від попередніх. Вона складається з навчального пріоритетного матеріалу; матеріалу для обов’язкового по­вторення і домашніх завдань, контрольних навчаль­них нормативів і вимог, орієнтовного комплексного тесту з оцінювання стану фізичної підготовленості школярів. Дана програма передбачає 4-бальну шкалу оцінювання за виконання рухової дії та нормативного показника.

Нині ситуація з оцінювання навчальних досягнень школярів принципово змінилася. В діяльності шкіл впроваджуються нові критерії, розроблені на вико­нання рішення колегії Міністерства освіти і науки від 17.08.2000 р., спільного наказу Міністерства освіти й науки та Академії педагогічних наук України «Про запровадження 12-бальної системи оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти». Передбачається, що дана оцінювальна сис­тема буде сприяти гуманізації освіти, методологічній переорієнтації процесу навчання з інформативного на розвиток особистості людини, впровадженню особистісно-орієнтованого підходу до навчання та підви­щення якості й об’єктивності оцінювання.

У програмі «Основи здоров’я і фізичної культури» (програма для загальноосвітніх навчальних закладів 1-11 класи) (2001 р.)тау програмі «Фізична культура» (програма для загальноосвітніх навчальних закладів 5-12 класи) (2004 р.) пропонується комплексне оцінювання знань, техніки виконання та нормативно­го показника. Специфікою оцінювання за 12-бальною системою є те, що за показником навчального нор­мативу визначають рівень компетентності, а потім за технічними показниками виконання рухової дії та теоретичними знаннями виставляють остаточну оцінку в балах. Матеріал програми розрахований на три і більше обов’язкових занять на тиждень.

Висновки

Процес зміни змісту фізичного виховання в загальноосвітніх школах СРСР і РФ відбивається в навчальних програмах з цієї дисципліни.У період 1919-1927 рр.. структура і зміст програм значно різнилися між собою. До 1920 р. основною їхньою спрямованістю була військова, а після 1920 р. - трудова, побудована на принципах "пролетарської фізкультури".У 1927 р. стверджує перший обов'язкові, єдині для всіх шкіл СРСР програми. Зміст уроків фізичної культури представляло собою формальне, механічне з'єднання окремих розділів програми, переважно запозичених із зарубіжних гімнастичних систем. У програмах чітко проглядається гігієнізації процесу фізичного виховання, санітарно-гігієнічного освіти школярів і прищеплення їм елементарних навичок особистої та громадської гігієни. У період 1932-1988 рр.. утримання засобів фізичного виховання в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах тісно погоджувалося з переліком контрольних вправ, що входять в комплекс ГТО. Він був проголошений програмної та нормативною основою радянської системи фізичного виховання. Шкільна програма до кінця 80-х рр.. відображала командно - бюрократичний підхід до організації фізичного виховання дітей: зміст його коштів незалежно від місцевих особливостей також тісно погоджувалося з переліком контрольних вправ комплексу ГТО. Шкільні програми передвоєнного і воєнного часу (1932-1945) були повністю зорієнтовані на військово-фізичну підготовку школярів.В кінці 1940-х - початку 1950-х рр.. шкільне фізичне виховання було переорієнтовано на спортивну підготовку, так як радянські спортсмени починають виступати на чемпіонатах Європи, світу, Олімпійських іграх. В якості основних завдань шкільної фізичної культури були названі освітні, тобто освоєння учнями техніки основних видів спорту. З 1970-х рр.. почалася змінюватися спрямованість шкільної фізичної культури: від вирішення переважно освітніх завдань до постановки та вирішення оздоровчих завдань шляхомрозвитку основних фізичних якостей. Особливо гостро питання оздоровчої спрямованості фізичного виховання школярів були поставлені після прийняття постанови Верховної Ради СРСР (1984 р.) "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи". Фахівці однозначно констатували, що два уроки фізкультури на тиждень не можуть вирішити ті завдання, які ставляться перед шкільною фізичною культурою. Реформа хоча і сформулювала питання про необхідність щоденних занять фізичною культурою, але по суті не вирішила його. Залишковий принцип фінансування народної освіти, надзвичайно низький рівень матеріально-технічної забезпеченості, гостра нестача вчителів фізкультури й інші причини не дозволяли реалізувати цілі реформи. Після розпаду СРСР і утворення Російської Федерації як самостійної держави (1991) в 1992 р. приймається нова, принципово відмінна від попередніх шкільна програма з фізичної культури. Вона вже не ув'язується з комплексом ГПО і складається з двох частин: обов'язкової (стандартної) для всіх шкіл і варіативної (диференційованої), що розробляється в конкретних регіонах на принципах місцевої доцільності.З 1996 р. на території Російської Федерації вводяться в дію кілька програм фізичного виховання школярів: програма на базі одного виду спорту, комплексна програма, програма антистресової пластичної гімнастики, авторські програми. По суті, це означає припинення дії єдиної програми, в тому числі і її базової частини, у всіх школах РФ. Особливістю програм 1996 є те, що вони не тільки відповідають на питання "чому вчити", але і роз'яснюють "як вчити", тобто містять розділ методичних рекомендацій. В даний час ще рано судити про результати роботи шкіл за тим чи іншим програмам, так як після їх прийняття минуло відносно мало часу.

Дата добавления: 2014-01-05